62.1. «Чорна неділя»

62.1.1. Реакція на німецьке вторгнення

62.1.2. Мобілізаційні заходи влади

62.1.3. Евакуація

62.1.4. Гіркі жнива

 

62.1.1. Реакція на німецьке вторгнення

22 червня 1941 р. Німеччина оголосила війну Радянському Союзу. В Москві заступнику голови РНК, наркому закордонних справ СРСР В.М. Молотову, а в Берліні – послу (повпреду) СРСР В.Г. Деканозову вручено Ноту міністерства закордонних справ Німеччини радянському урядові, а також три додатки до цієї ноти: 1) доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, райхсфюрера СС і шефа німецької поліції німецькому урядові про диверсійну роботу СРСР, спрямовану проти Німеччини і націонал-соціалізму; 2) доповідь міністерства закордонних справ Німеччини про пропаґанду і політичну аґітацію радянського уряду; 3) доповідь Верховного командування німецької армії німецькому урядові про зосередження радянських військ проти Німеччини.

Жителі Полтави слухають по радіо промову М.В. Молотова (22 червня 1941 р.). Фото.

Свідчення 1. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«21.VI. 9 год. ранку. Міськвоєнкомат. Проходять медкомісію допризовники, що закінчили школу. <…> В 12 год. дня становище різко змінилося. Буквально валом столи eojtumu «запасники». Вони одержували призначення і прямо направлялись в армію. <…> Помітна поспішність і навіть нервозність. Невже небезпека війни? 22.VI. Цей день нвіки ввійде в історію людства. <…> В 4 год. ранку почалася війна. По-різному сприймали цю звістку: старики похмурніли <…> молодь з ура-патріотизмом. <…> Люди змовкли, зникла посмішка, прискорили кроки, євреї ходять з протигазами. Вікна стали клеяти смужками паперу навхрест. Збираються «летючки» — мітинги. <…> Під вечір вже йшла мобілізація на повну ногу. Настрій оптимістичний! На вулицях появилося чимало п’яних».

Свідчення 2. Із Ноти міністерства закордонних справ Німеччини радянському урядові (вручена 21 червня 1941 p.):

«Радянський уряд всупереч своїм зобов’язанням і в явному протиріччі зі своїми урочистими заявами діяв проти Німеччини, а саме:

1. Підривна робота проти Німеччини і Європи була не просто продовжена, а з початком війни ще й посилена.

2. Зовнішня політика ставала все більш ворожою щодо Німеччини.

3. Всі збройні сили на германському кордоні були зосереджені і розгорнуті в готовності до нападу.

Таким чином, радянський уряд зрадив і порушив договори і угоди з Німеччиною. Ненависть більшовицької Москви до націонал-соціалізму виявилася сильнішою політичного розуму. Більшовизм — смертельний ворог націонал-соціалізму.

Більшовицька Москва готова нанести удар в спину націонал-соціалістичній Німеччині, яка веде боротьбу за існування.

Уряд Німеччини не може байдуже ставитися до серйозної загрози на східному кордоні. Тому фюрер віддав наказ німецьким збройним силам всіма силами і засобами відвести цю загрозу. Німецький народ усвідомлює, що в майбутній боротьбі він закликаний не лише захистити батьківщину, але й врятувати світову цивіизацію від смертельної загрози більшовизму і розчистити шлях до справжнього розквіту в Європі».

Через кілька годин після одержання цих документів В.М. Молотов виступив по радіо зі зверненням до радянського народу. У першій частині свого виступу він заявив, що Німеччина напала без оголошення війни, не висунувши жодних претензій до Радянського Союзу. Проте далі В.М. Молотов повідомив, що претензії були пред’явлені: німецький посол в Москві В. фон Шуленбурґ о 5 год. 30 хв. ранку зробив заяву від імені свого уряду, що «німецький уряд вирішив виступити з війною проти Радянського Союзу в зв’язку з зосередженням частин Червоної армії біля східного німецького кордону». В.М. Молотов не спростував ці претензії, обмежившись загальними деклараціями про миролюбну політику Радянського Союзу. Виступ закінчувався закликом до армії і народу повести вітчизняну війну, ще тісніше згуртувавшись навколо більшовицької партії, радянського уряду, великого вождя товариша Сталіна. Останні слова промови стали крилатими: «Наше дело правое! Враг будет разбит! Победа будет за нами!».

Запущена В.М. Молотовим формула: «віроломно, без оголошення війни» надовго стала радянською офіційною точкою зору на німецьке вторгнення 22 червня 1941 р. Ця формула приховувала причини нападу Німеччини на Радянський Со юз. Свої, хто знав, мовчали, а чужих Й. Сталін залякав Нюрнберзьким процесом, повісивши незговірливих: міністра закордонних справ Й. фон Ріббентропа, ґенерал-фельмаршала В. Кейтеля і ґенерал-полковника А. Йодля.

Свідчення 3. Із виступу по радіо наркома закордонних справ СРСР В.М. Молотова (22 червня 1941 p., 12 год.):

«Громадяни і громадянки Радянського Союзу! Радянський уряд і його голова товариш Сталін доручили мені зробити наступну заяву. Сьогодні, о 4 годині ранку, без висунення яких-небудь претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони в багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста — Житомир, Київ, Севастополь, Каунас і деякі інші. При цьому вбито й поранено більше 200 людей. <…> Цей нечуваний напад на нашу країну є безприкладним в історії цивіаізованих народів віроломством. <…> Відповідальність за цей розбійницький напад цілком і повністю лягає на німецьких фашистських правителів. <…> Радянським урядом дано нашим військам наказ відбити розбійницький напад і вигнати німецькі війська з території нашої батьківщини. <…> Уряд Радянського Союзу висловлює непохитну впевненість, що наші доблесні армія і флот і смілі соколи радянської авіації з честю виконають обов’язок перед батьківщиною, перед радянським народом і нанесуть розтрощу вальний удар по агресору».

Німецькі літаки в небі над Україною. Фото. 1941.

Свідчення 4. Із спогадів заслуженого лікаря України Валентини Федько:

«… Кременчук, 22 червня 1941 року, неділя. Тихий, сонячний день, люди збираються відпочити, розважитися. Та центральна дитяча консультація, яка містилася по провулку Першотравневому, працює. Лікарі-педіатри вирішили у неділю вести прийом сільських дітей. Все тихо, як завжди. Та ось о 12-й годині з реєстратури почувся крик. Звідти вся в сльозах вибігла медреєстраторка: «Чули, почалася війна! Німці бомбили Київ. Молотов звертається по радіо…» Усі стояли приголомшені, жах стиснув серце. Невздовзі почалися нальоти фашистських бомбардувальників, особливо на Крюків, Занасип, центральний район міста. Ввели затемнення, вікна заклеювали хрест-на-хрест паперовими смугами, щоб скло не розбивалося від повітряної хвилі під час нальоту. У подвір’ ях, де не було підвалів і льохів, копали траншеї. Люди ховалися в щілини-траншеї, прикриті зверху дошками і землею».

Свідчення 5. Із спогадів М.С. Хрущова «Время. Люди. Власть»:

«Звичайно, я не знав, що війна розпочнеться 22 червня, але у повітрі вже відчувався тріск розрядів передвоєнної напруги. Я розумів, що ось-ось розпочнеться війна. <…> Я бачив, що у Москві мені робити нічого, а Сталін мене не відпускає <…> Нарешті, в п’ятницю 20 червня я звернувся до нього: «Товаришу Сталін, мені треба їхати. Війна ось-ось почнеться і може мене застати в Москві чи в дорозі». Я звертаю увагу: «в дорозі», а їхати з Москви до Києва одну ніч. Він каже: «Так, так, вірно, їдьте».

Я негайно скористався дозволом Сталіна і виїхав до Києва. Я виїхав у п’ятницю і в суботу вже був у Києві. Це говорить про те, що Сталін розумів, що війна ось-ось розпочнеться. Тому він погодився, щоб я поїхав і знаходився на місці, в Києві в момент початку війни. Які ж можуть бути розмірковування про раптовий напад? Для кого і в ім’я чого зараз створена і зміцнюється ця версія? <…>

Тоді вважалося: все, що потрібно зробити, щоб підготувати війська, вже зроблено. Аж до того, що командуючий виїхав з оперативним відділом на командний пункт [в Тернополі]. Значить, ми до війни готові».

В.М. Молотов був поганим оратором. Його промова лунала із запинками, квапливо, з недоречним пафосом. Незважаючи на підбадьорливі заклики, у всіх, хто слухав виступ, виникло відчуття, що трапилося щось непередбачуване. Першою реакцією людей було поспішне скупляння в крамницях солі, мила, сірників та інших товарів повсякденного вжитку. Багато хто кинувся до ощадкас забрати свої заощадження, але виплату було припинено. Проте справжні апокаліпсичні масштаби загрози в суспільстві не усвідомлювалися. Серед значної частини населення переважали виховані довоєнною пропаґандою «шапкозакидницькі» настрої. Почувши про напад нацистів, люди заспокоювали себе тим, що довго ця війна не триватиме – «могутня і непереможна Червона армія» за лічені дні розгромить аґресора і пройде переможним парадом в повергнутій столиці Райху. Популярною приказкою перших годин війни була: «Будемо снідати в Москві, обідати у Варшаві, а вечеряти у Берліні».

Свідчення 6. І. Федюнинський (в червні-липні 1941 р. — полковник, командир 15 ск):

«…серед бійців і молодих командирів мали місце настрої самозаспокоєння. Багато хто вважав, що наша армія зуміє одержати перемогу над будь-яким противником, що солдати армій капіталістичних держав, у т. ч. фашистської Німеччини не будуть активно воювати проти радянських військ. Недооцінювалися бойовий досвід німецької армії, її технічна оснащеність…».

Стан загальної ейфорії культивувався т. зв. фронтовими зведеннями, що оприлюднювалися спочатку від імені Головного Командування Червоної армії (22-23 червня 1941 p.), а потім – від імені незрозумілого Совінформбюро (рос. -Советское информационное бюро). 3 23 червня 1941 р. до кінця війни передавалися вранішнє й вечірнє повідомлення (часто між ними ще й екстрене). Замість правдивої інформації про становище на радянсько-німецькому фронті, ці зведення від початку поширювали неправдиві відомості про неймовірні успіхи Червоної армії.

Свідчення 7. Із зведення Головного Командування Червоної армії (22 червня 1941 p.):

«На світанку 22 червня 1941 року регулярні війська німецької армії атакували наші прикордонні частини на фронті від Балтійського до Чорного моря і протягом першої половини дня стримувалися ними. У другій половині дня німецькі війська зустрілися з передовими частинами польових військ Червоної армії. Після запеклих боїв противник був відбитий з великими втратами <…> Авіація противника атакувала ряд наших аеродромів і населених пунктів, але повсюди зустріла рішучу відсіч наших винищувачів і зенітної артилерії, які завдавали великих втрат противнику. Нами збито 65 літаків противника».

Підбитий радянський танк. Фото. 1941.

Свідчення 8. Поезія В. Висоцького «Сколько павших бойцов полегло вдоль дорог…» (1965 p.):

Сколько павших бойцов полегло вдоль дорог —

       Кто считал, кто считал!..

Сообщается в сводках Информбюро

      Лишь про то, сколько враг потерял.

Но не думай, что мы обошлись без потерь 

      Просто так, просто так…

Видишь — в поле застыл

                                     как подстреленный зверь,

       Весь в огне, искалеченный танк!

Где ты, Валя Петров? — что за глупый вопрос:

        Ты закрыл своим танком брешь.

Ну а в сводках прочтем: враг потери понес,

        Ну а мы — на исходный рубеж.

Свідчення 9. Із зведення Головного Командування Червоної армії (23 червня 1941 p.):

«…Всі атаки противника на Володимир-Волинському І Бродському напрямах були відбиті з великими для нього втратами <…> На Шауляйському напрямі нашим артвогнем знищено до 300 танків противника. У повітряних боях і вогнем зенітної артилерії протягом дня на нашій території збитий 51 літак противника <…> За 22 і 23 червня нашими військами взято в полон близько п’яти тисяч німецьких солдатів і офіцерів. За уточненими даними, 22 червня було збито 76 літаків противника, а не 65, як повідомлялось…».

Переможні повідомлення на короткий час підняли ентузіазм народу («все йде чудово, завтра будемо в Берліні»), але незабаром наступило гірке розчарування й зневіра. Обманювався не тільки народ, але й вище командування. Того ж 22 червня на командні пункти 5 фронтів була передана ґенштабівська секретна директива № 3, в якій повідомлялося, що «атаки противника повсюди відбиті з великими для нього втратами».

Насправді ж перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу набув несприятливого для Червоної армії характеру. Протягом перших годин війни було втрачено значну частину аеродромів і літаків. Червона армія залишилась практично без прикриття з повітря. Німецькі танкові частини врізалися в бойові порядки радянських військ. В тилу висаджувалися ворожі повітряні десанти. У фронтовому лексиконі з’явилися страшні слова: «оточення», «котел».

Драматичний характер подій на фронті ускладнила криза, що сталася в стратегічному керівництві країною та армією у перші дні війни. Керівництво СРСР знало про дату нападу, але було впевнене в боєздатності Червоної армії. Переконавшись, що А. Гітлер справді напав, Й. Сталін увесь перший тиждень війни гнав війська в наступ. Коли ж стало зрозуміло, що попередній сценарій війни потрібно переписувати, кремлівський диктатор пережив потрясіння обіграного картяра, але швидко перебудувався відповідно до нових реалій.

Як свідчить журнал запису осіб, прийнятих Й. Сталіним в кремлівському службовому кабінеті, перші сім днів війни робочий день вождя складав 14-16 год. на добу. За цей трагічний тиждень на прийомі у Й. Сталіна побували всі вищі посадові особи, включаючи керівників цивільних відомств, представники культури, вчені, конструктори, випробовувачі військової техніки, партійні працівники, а головне – військові. Після цього настала триденна пауза, коли Й. Сталін осмислював незворотно втрачений шанс, потім прийом відновився і тривав із незначними перервами до 9 травня 1945 р.

Відбиток кризової ситуації мали державні заходи, прийняті впродовж червня 1941 р. Всі вони вживалися зі значним запізненням і були чистісінькою імпровізацією. Замість наказати військам відкрити секретні пакети, заготовлені на випадок нападу німців, керівництво в перші хвилини і години війни зайнялося складанням нових директив. Прикметно, що ці директиви теж мали наступальний характер, але дещо стриманіший: в неясній обстановці Й. Сталін не хотів ризикувати.

Свідчення 10. Командир німецької авіаційної групи I/JG-3 4-го ПФ Г. фон Хан про перший день війни:

«Ми ледве повірили своїм очам. На аеродромі рівними рядами, як на параді, вишикувались літаки-розвідники, бомбардувальники і винищувачі. Нас вразила кількість аеродромів і літаків, які росіяни приготували проти нас».

Свідчення 11. Письменник, учасник війни О. Карп’юк:

«Нічого в світі не було страшнішою, ніж оточення. У результаті — натовпи очманілих бійців гарячкова метушилися в пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, хто був, якось загубилися в загальному натовпі, котрий виявився майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли в полон до німців».

Свідчення 12. П. Белов (в червні 1941 р. — Генерал-майор, командир 2-го кавалерійського корпусу 9-ї армії):

«Навіть після початку німецьких операцій на радянській території в наших військах «на кожну оборонну задачу звичайно дивилися як на короткочасну».

Свідчення 13. A.A. Свиридов (в червні 1941 р. — капітан, командир 144-го окремого розвідувального батальйону 164 стрілецької дивізії 17 стрілецького корпусу 12-ї армії) [спостерігаючи прикордонний міст через р. Прут, яким нескінченним потоком переправляються німецькі війська]:

«Міст! Ми зберігали його для наступу, а тепер ніяк не можемо підірвати <…> Справа в тому, що все моє військове навчання проходило в основному під девізом: «Тільки наступати!». Відхід вважався ганьбою, і цьому нас не вчили. Тепер, коли довелося відступати, досвіду якраз ніякого й не було. Осягати цю премудрість прийшлося під жорстокими ударами ворога».

Свідчення 14. Із директиви № 1 військовим радам західних прикордонних округів (ніч, 22 червня 1941 p.):

«1) Протягом 22—23.6.41 р. можливий раптовий напад німців на фронтах ЛВО, ПрибВО, ЗахВО, КОВО, ОдВО, напад німців може розпочатися з провокаційних дій. 2) Завдання наших військ — не піддаватися на жодні провокаційні дії, які можуть викликати великі ускладнення. Водночас військам <…> округів бути в повній бойовій готовності…».

Свідчення 15. Із директиви № 2 військовим радам прикордонних округів та ВМФ (7.15, 22 червня 1941 p.):

«…У зв’язку з нечуваним щодо зухвальства нападом з боку Німеччини на Радянський Союз, — наказую:

1. Військам всіма силами і засобами накинутися на ворожі сили і знищити їх в районах, де вони порушили радянський кордон. Надалі, до особливого розпорядження, наземними військами кордон не переходити.

2. <…> Удари авіацією наносити на глибину німецької території до 100-150 км. Розбомбити Кьонігс

берґ і Мемель. На територію Фінляндії і Румунії до особливих вказівок нальотів не робити».

Свідчення 16. Із директиви № 3 військовим радам Північно-Західного, Західного, Південно-Західного і Південного фронтів (22.07, 22 червня 1941 p.):

«…Найближчою задачею військ на 23—24.6 ставлю:

а) Концентрованими зосередженими ударами військ Півн.-Зах. і Західного фронтів оточити і знищити Сувалківське угруповання противника і до кінця 24.6 оволодіти районом CyeajiKu;

б) Могутніми концентрованими ударами механізованих корпусів, всієї авіації Південно-Західного фронту та інших військ 5і6А оточити і знищити угруповання противника, яке наступає в напрямі Володимир-Волинський, Броди. До кінця 24.6 оволодіти районом Люблін».

Запис доборвольців у Червону армію. Фото. 1941.

Водночас із постановкою завдань військам керівництво СРСР оголосило мобілізацію військовозобов’язаних 1905-1918 р. нар. на території чотирнадцяти ВО і запровадило воєнний стан на європейській частини території країни.

23 червня 1941 р. постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР створено Ставку Головного Командування (СГК), а при ній – інститут постійних радників.

Загалом правлячій компартійній верхівці знадобився цілий тиждень, аби осягнути масштаб подій і визначитись, що робити в непередбачуваній ситуації. Лише 29 червня 1941 р. з’явився перший загальнополітичний документ, де давалася характеристика війні Радянського Союзу проти нацистської Німеччини і окреслювалися основні напрями діяльності місцевих органів влади – директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей про мобілізацію всіх сил і засобів на розгром фашистських загарбників. Із документом свого вищого керівництва комуністи Полтавщини ознайомлювалися на закритих зборах. Директива критикувала «неусвідомлення» смертельної загрози та «благодушно-мирні» настрої» в суспільстві, вимагала «організувати нещадну боротьбу з усякими дезорганізаторами тилу» та знищення цінностей, які не можуть бути вивезені в разі відходу радянських військ.

Спеціальним Указом Президії Верховної Ради СРСР винні у «розповсюдженні чуток» засуджувалися на строк від двох до п’яти років тюрми. Органи держбезпеки приступили до арештів «сумнівних» осіб у районах, що могли стати ареною бойових дій. Ув’язнених раніше поспіхом розстрілювали. У військових частинах за однією лише підозрою в намірах дезертирувати чи здатися в полон «особісти» могли безсудно «ліквідувати» будь-кого, незалежно від військового звання.Сім “і командирів і політпрацівників, які здалися ворогу чи зірвали в бою знаки розрізнення, підлягали арешту; сім’ї полонених червоноармійців позбавлялися державної допомоги. Як і в часи «великого терору», загалом правильні заходи щодо знищення ворожої аґентури, дезертирів і зрадників набули звичних потворних форм масових і часто-густо необґрунтованих репресій.

Свідчення 17.

З 22 червня по 20 липня 1941 р. на Південна-Західному фронті за звинуваченнями у «панічній втечі» було затримано 75771 військовослужбовця; військовим трибуналом засуджено 627 чол., з них до розстрілу 411.

30 червня утворено Державний Комітет Оборони (ДКО) у складі: Й. Сталін (голова), В.М. Молотов (заступник голови), К.Є. Ворошилов, Г.M. Маленков, Л.П. Берія. В руках ДКО зосередилася вся повнота влади в державі. Його рішення і розпорядження мали беззаперечно виконувати всі громадяни і всі партійні, радянські, комсомольські і військові органи. Під керівництвом ДКО Ставка спланувала 51 стратегічну і 250 фронтових операцій.

Комуністична партія в роки війни посилила свій вплив на країну і збройні сили. Секретарі компартій союзних республік, крайкомів і обкомів призначалися членами військових рад фронтів і армій. В Червону армію і ВМФ влилися сотні тисяч членів партії. Ще сотні тисяч були прийняті в її лави парторганізаціями збройних сил. Це була воююча партія. Ніхто з її членів не користувався пільгами чи відстрочками в мобілізації, за винятком дефіцитних фахівців, броньованих постановами ДКО. В армії служили сини найвищих партійних функціонерів. Та все ж головний тягар війни на своїх плечах мав винести народ, який у більшості своїй був позапартійним.

Свідченням остаточного опанування обстановки став виступ Й. Сталіна по радіо 3 липня 1941 p.: «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!».

Сторінка газети “Правда” з виступом Й. Сталіна. Фотокопія.

11-денне очікування слів вождя було винагороджене сповна. У своєму виступі Й. Сталін остаточно розставив крапки над «і». Пояснюючи причини невдач Червоної армії, вождь оприлюднив тези, які надовго стали методологічною основою для всіх історичних конструкцій, присвячених радянсько-німецькій війні: 1) війна розпочалася за вигідних умов для Німеччини і невигідних для Червоної армії (німецькі війська були відмобілізовані і висунуті до кордону з СРСР, тоді як радянським військам ще потрібно було відмобілізуватись і висунутися до кордону); 2) Німеччина несподівано і віроломно порушила пакт про ненапад. Після заспокійливого повідомлення, що «в бій вступають головні сили Червоної Армії, озброєні тисячами танків і літаків <…> наша відсіч ворогу міцніє і зростає», Й. Сталін несподівано закликав піднятися на війну весь народ: «Війну з фашистською Німеччиною не можна вважати війною звичайною. Вона є не тільки війною між двома арміями. Вона є разом з тим великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ». При цьому кремлівський диктатор не випустив із поля зору свою стратегічну ціль: «Метою цієї всенародної Вітчизняної війни проти фашистських пригноблювачів є не тільки ліквідація небезпеки, що нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, які стогнуть під гнітом німецького фашизму».

Услід тупицею звернулося до народу і компартійне керівництво УРСР. Відозва Президії ВР УРСР, РНК і ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. калькувала положення сталінської промови і самостійного значення не мала.

Свідчення 18. Програма дій по організації відсічі ворогу, викладена у виступі Й. Сталіна по радіо (3 липня 1941 p.):

1. Зрозуміти всю глибину небезпеки, яка загрожує країні, і відмовитися від благодушності, безпечності, настроїв мирного часу. Ворог жорстокий і невмолимий. Справа йде про життя і смерть радянської держави, життя і смерть народів СРСР.

2. Мобілізуватися і перебудувати всю роботу на новий, воєнний лад, який не знає пощади ворогу.

3. Виявити й усунути скигліїв і боягузів, панікерів і дезертирів. Основними якостями радянських людей мають стати хоробрість, відвага, готовність битися з ворогом.

4. У боях відстоювати кожну п’ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові, виявляти сміливість, ініціативу і кміпьгивість.

5. Організувати всебічну допомогу Червоній армії, забезпечити посилене поповнення її рядів, постачати всім необхідним.

6. Зміцнити тил Червоної армії, налагодити безперебійну роботу всіх підприємств, виробляти більше зброї, організувати охорону заводів, електростанцій, телефонного і телеграфного зв’язку, налагодити місцеву протиповітряну оборону.

7. Повести нещадну боротьбу з дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами слухів, знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів.

8. При вимушеному відступі не залишати ворогові жодного паровоза, жодного еаґона, кілограма хліба, літра пального. Все, що не може бути вивезене, повинно безумовно знищуватися.

9. В зайнятих ворогом районах організувати партизанські загони, диверсійні групи, створити нестерпні умови для окупантів та їх пособників, знищувати їх на кожному кроці.

10. В кожному місті, якому загрожує вороже нашестя, створити народне ополчення.

 

 

62.1.2. Мобілізаційні заходи влади

Несподіваний напад нацистської Німеччини на СРСР викликав нервову реакцію населення. Намагаючись опанувати ситуацію, партійні органи в перші дні війни організували ряд мітинґів, де трудящі запевняли партію й уряд, що з честю виконають свій священний обов’язок – всі як один стануть на захист соціалістичної Батьківщини. Чимало полтавців висловили бажання вступити добровольцями в ряди Червоної армії. Станом на 12 вересня 1941 р. в Полтавській області до війська було призвано і пішли добровольцями 76260 чол., переважно робітників і колгоспників. Всього ж на смертний бій з ворогом із червня 1941 р. по травень 1945 р. пішло 269442 полтавці. Переважно з мешканців області у серпні 1941 р. була сформована 38-а армія, поповнені інші військові частини.

Відправка нових підрозділів на фронт. Фото. 1941.

Чоловіків на робочих місцях замінили жінки і підлітки. Промислові підприємства перейшли на випуск воєнної продукції. Полтавські паровозоремонтний і ливарно-механічний заводи налагодили виробництво мін, панчішна фабрика – зривників, артіль РЕМЗ – корпусів авіабомб. На підприємствах легкої промисловості шили фуфайки, маскхалати, куртки, гімнастерки, шаровари, рукавиці, шапки. Тривалість робочого дня на виробничих об’єктах, що працювали на оборону, зросла да 11-12 год. На підприємствах розгорнувся рух за виконання та перевиконання виробничих завдань на 200 і більше відсотків. Робітники брали зобов’язання виконувати норму за себе і своїх рідних чи товаришів, які пішли на фронт. Добровільними внесками населення поповнювався фонд оборони країни. В області розгорнули роботу кілька евакогоспіталів. Для поранених бійців і командирів збиралися гроші, продукти харчування, посуд, книги тощо. Багато полтавців виявили бажання стати донорами.

Свідчення 19. З інформації Полтавського обкому КП(б)У «Про хід мобілізації і політико-моральний стан трудящих Полтавської області»:

26 червня 1941 p.: «Трудящі області <…> готові розгромити ворога на його території. <…> проведено 2611 зборів і мітингів, на яких були присутні 444156 чол. <…> «Буду бити вороги на його території, щоб робітники і селяни Німеччини теж мали свою радянську Батьківщину», заявив слюсар-інструментальник металоштампувального заводу м. Полтави т. Гринь. <…> «Ідіть, сини й чоловіки, бийте німця <…> а ми попрацюємо по-стахановському й зберемо наш багатий урожай», — говорить від імені дружин і матерів краща ланкова колгоспу с. Кротївщина В.-Багачанського району т. Олексієнко. <…>

Відзначені в ряді районів за окремими особами панічні настрої. Крім цього мали місце випадки провокації. В м. Кременчуці кочегар водолікарні Еберт <.„> категорично відмовився виходити на роботу, заявивши: «Все одно умирати пройдеться». Робітниця суконної фабрики Горчакова <…> своїй сусідці заявила: «Треба зняти портрети вождів, тому що коли прийдуть німці, то вони за це будуть убивати». Всі особи, які ведуть провокаційну роботу, сіють паніку, затримуються органами влади.

В деяких місцях <…> біля окремих магазинів виникли черги за хлібом, сіллю і сірниками».

4 липня 1941 p.: « <…> поступімо заяв про вступ до Червоної армії добровільно від 2749 чол., в т. ч. 1121 жінок. <…> «Я стахановець, легко гну деталі <…> Вступаючи добровільно в Червону армію, буду гнути спини ворогам радянського народу, германським фашистам», <…> говорив кращий пресувальник ковальського цеху Крюкївського вагонобудівного заводу т. Ав-тодоров. <…> «Я, товариші, обіцяю зняти з фашистів голів стільки, скільки вже зняв зі свиней за час роботи на м’ясокомбінаті» <…> заявив стахановеиь, кадровик Кременчуцького м’ясокомбінату т. Підорін, йдучи в Червону армію».

Відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 24 червня 1941 р. у кожному із 44 районів Полтавщини при міських і районних відділах НКВС були створені винищувальні батальйони і загони місцевої протиповітряної оборони. Загальне число бійців у винищувальних батальйонах склало 8657 чол., але через недостатнє озброєння (переважно трофейне польське) вони не являли собою реальної військової сили. Так, Котелевський винищувальний батальйон мав у своєму розпорядженні 13 дрібнокаліберних гвинтівок і 37 мисливських рушниць, на початку війни відібраних у населення. Найбільш оперативними і боєздатними були винищувальні батальйони Кременчука. Вони знешкодили групи диверсантів у районі с. Заруддя та ст. Потоки. На допомогу винищувальним батальйонам створювалися команди місцевої протиповітряної оборони. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли війська та міліцію про висадку ворожих парашутистів. У Полтаві, Кременчуці, Лубнах на базі будівельних і ремонтних організацій створювалися аварійно-відбудовні загони, які мали ліквідувати наслідки бомбардувань і диверсій.

 

 

 

 

 

 

Батьківщина-мати кличе! Плакат І. Тоїдзе. 1941.

Безпощадно розгромимо і знищимо ворога! Плакат Кукриніксів. 1941. 

На підтримку Червоної армії — могутнє народне ополчення. Плакат.

Воїн Червоної армії, врятуй!  Плакат. 1942.

 

Свідчення 20. З інформації Полтавського обкому КП(б)У «Про політичне і виробниче піднесення в зв’язку з виступом по радіо Й. Сталіна « (18 липня 1941 p.):

«<…> проведено 1785 мітингів, на яких були присутні 327501 чол., виступило 6528. <…> За даними 18 районів в ряди народного ополчення вступило 17385 чол. <…> по області організовано 45 винищувальних батальйонів чисельністю 9598 бійців. <…> організовано 2310 груп сприяння в кількості 22110 чол. <…> працює жінок трактористами 1094, комбайнерами 145 і навчається на трактористів 1030 жінок, комбайнерів 150. На роботу в колгоспи і радгоспи виїжджають студенти <…> майже всі школярі старших класів працюють в колгоспах на посильних роботах <…>».

 

 

 

 

 

 


 

 

 

 

         22 червня 1941 р. 

Дременули душогуби, і нема їм вороття! 

Перемога або більшовизм.

Душогуб та підпалювач Сталін програвся.  Плакати. 1941.

 

Свідчення 21. З довідки УНКВС по Полтавській обл. обкому КП(б)У про стан винищувальних батальйонів області (21 серпня 1941 p.):

«Особистий склад батальйонів підібраний із числа партійна-радянського активу, робітників, службовців і колгоспників районів. <…> На озброєнні батальйони мають: кулеметів — 141, із них станкових «Максим» — 6, ручних кулеметів «ПД» 22, гвинтівок старого зразка 1206, інших — 2100, гладкоствольних рушниць — 3361, револьверів різних — 125, гранат — НОО».

Свідчення 22.

Полтавський винищувальний батальйон № 341 налічував близько 300 бійців, які мали на озброєнні 2 станкових і 10 ручних кулемети, 300 гвинтівок, 6400 патронів.

Одночасно керівництво області докладало зусиль до створення добровільних військових формувань – загонів народного ополчення, до яких залучалися робітники та службовці, які не були мобілізовані до лав Червоної армії. Проте у зв’язку із швидким просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише у 17 районах Полтавщини. Записалося до них понад 17 тис. чол. Із найкращого боку зарекомендували себе ополченці Кременчука, зведені в першу на Україні дивізію народного ополчення. У кровопролитному бою 5-9 серпня 1941 р. кременчужани відстояли підходи до дніпровської переправи і не дозволили противнику увірватися в місто. Полтавські ополченці у вересні 1941 р. брали участь у бойових операціях поблизу с. Абазівка, в Булановському лісі, на залізничних станціях на підступах до Полтави.

Свідчення 23. Із кореспонденції в газеті «Більшовик Полтавщини» (26 липня 1941 p.):

«50-річний колгоспник говтвянської артілі «Друга п’ятирічка» Голубков Михайло Фролович заявив: «Я вже старий, але сили в мене вистачить роздавити не одного фашистського варвара. Бив німців у 1918 році, битиму і тепер». <…> 90 чоловік в с. Говтва вступили в ряди народних ополченців. Серед них старий партизан Захар Гнатович Скляр. В селі Бреусівка першим в народні ополченці пішов батько червоноармійця Кушко. Червоні партизани Сергієнко, Нечипоренко допомагають колгоспникам швидше оволодіти гвинтівкою, кулеметом, гранатою <…> Майже в кожному колгоспі Козельшинського району створені загони народних ополченців».

Ополченці вивчають військову справу. Фото. 1941.

З початком радянсько-німецької війни посилили роботу по військовому навчанню населення і оборонні та спортивні товариства. В місцевих організаціях Тсоавіахіму була розширена мережа військових груп і команд, які прискореними темпами вели підготовку з майже 30 військових спеціальностей. Всього протягом перших трьох місяців війни полтавські товариства Тсоавіахіму підготували близько 30 тис. стрільців, 1200 саперів, 1000 кулеметників, 220 мінометників. Але через скорочений термін навчання рівень підготовки був невисоким.

З наближенням фронту цивільне населення Полтавщини активно залучалося до спорудження протитанкових ровів, траншей, окопів, польових аеродромів, ремонту шляхів і мостів, а також оборонних ліній на ділянках, які мали тактичне значення, передовсім, на Дніпрі, навколо Кременчука і Полтави. На будівництві інженерно-оборонних споруд щодня працювало близько 80 тис. чол. працездатного населення. Нерідко роботи проводилися під обстрілом ворожої артилерії та авіації. Ворожі літаки неодноразово проривалися до обласного центру. Особливо сильних ударів із повітря Полтаві було завдано 30 серпня і 16 вересня 1941 р.

Офіційні радянські повідомлення приховували від населення реальне становище на театрі бойових дій. Про просування німецьких військ на схід Совінформбюро повідомляло із запізненням на 10-12 днів, чим вводило в оману людей, які не могли розібратися в оперативній обстановці і своєчасно підготуватися до евакуації. Біженці, які заполонили залізничні станції уже через кілька тижнів від початку війни, красномовніше за будь-які урядові повідомлення говорили про швидке наближення німецьких військ. Серед населення запанувала атмосфера страху, підозрілості ішпигуноманії.

Свідчення 24. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«5.IX. Оголошений наказ по Полтаві, що всі громадяни віком: чоловіки від 16 до 60 і жінки від 17 до 55 мобілізовані на оборонні роботи по спорудженні укріплень, окопів, противотанкових рвів. <…>

7./Х. Всі студенти мобілізовані на будівництво оборонних споруд по захисту Полтави. <…> [Пед.] Інститут <…> рушив в с. Крутий Берег, але в годин в 16 повернули на Головач, куди й прибули опівночі».

Цивільне населення на будівництві протитанкових укріплень. Фото. 1941.

Свідчення 25. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«2.VII. Полтава вперше затемнена. Значить вона в зоні ворожих дій авіації. Далі. Не такі вже в нас блискучі справи як про це твердить Інформбюро.

Преса і радіо повідомило щоб населення копало «щілини» — укриття на випадок нальоту аві-аиії. їх копають всюди: в парках, на подвірях, в скверах, в садках».

 

 

62.1.3. Евакуація

Уже перші дні війни показали хибність тверджень кремлівського керівництва, що війна у випадку аґресії проти СРСР буде вестися на ворожій території. Швидке просування німецьких військ у глибину радянської території поставило проблему термінової евакуації на схід устаткування фабрик і заводів, обладнання залізниць, колгоспів, МТС, народногосподарських та культурних цінностей. В умовах постійних бомбардувань ворожої авіації працювали тисячі робітників і службовців транспортної мережі області. Крім залізниць, рух по яких був перевантажений військовими перевезеннями, на Полтавщині були встановлені три основні маршрути просування на схід автомобілів із вантажами: Яготин-Опішня-Краснокутськ Харківської області, Київ-Гадяч-Лебедин та Черкаси-Зіньків-Грунський район Сумської області. На шляхах просування автотранспорту були влаштовані пункти заправки пальним. Проте ґрунтові дороги дозволяли вільне просування автотранспорту лише в суху погоду. Евакуація з Правобережної України ускладнювалася тим, що 9 липня німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро в Кременчуці, перервавши тим самим надійний зв’язок між правим і лівим берегами річки.

Зруйнований міст через Дніпро. Фото. 1941.

Свідчення 26. М. Попель (в 1941 р. — бригадний комісар, член ВР 38-ї армії):

«На Військову раду покладено ще один обов’язок: ми відповідаємо за евакуацію заводського обладнання.

Важко навантажені баржі пливуть униз по Дніпру. На них пікірують німецькі самольоти, над ними білими хмаринками рветься шрапнель. Баржі причалюють в затонах, гирлах рік. Подальший шлях станкам і моторам здійснювати в автомашинах, на підводах, на залізничних п^гатформах. Ось тут І потрібна допомога армії. Тим більше, що шляхи залізничні, шосейні, польові тепер у владі військових.

На шляхах надриваються автомобільні гудки, реве худоба. Лише в хвилини бомбувань і обстрілу завмирає дорога, щоб потім знову ожити багатоголосими криками, ревом корів, гулом моторів.

«Давайте вирішимо, хто чим буде займатися», пропонує секретар Полтавського обкому Марков.

З тих пір, як Марков з’явився у мене в штабі, я став почувати себе впевненіше. <…> Якщо Марков сказав: «Завтра в дев’ять нуль-нуль до вас прибуде двісті підвід і шістдесят автомашин», — можна не перепитувати й не сумніватися — прибудуть.

Евакуація. Фото. 1941.

Свідчення 27. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«11.VIII. Полтаву залишає авіамоторний завод, ПРЗ, готується ПТК. Кожен день на Схід відправляється ешалон з станками і сім ями робітників. 25.VIII. Безперервним потоком з заходу двигаються ешалони, нагружені машинами з робітниками і їх сім’ями. Паровози і ваґони носять сліди куль і осколків».

На схід. Фото. 1941.

Свідчення 28. Із постанови бюро Полтавського обкому КП(б)У і виконкому обласної ради депутатів трудящих (ІЗ серпня 1941 p.):

«1. Провести евакуацію великої рогатої худоби і молодняка коней <…>

2. Разом <…> евакуювати робочих волів.

3. Тракторний парк і комбайни відтягти від берега ріки Дніпро на 30 км <…>

4. <…> організувати здавання сальних і напівсальних свиней в порядку м’ясопоставок <…> а також <…> м’ясозакупок державі і відправити на м’ясокомбінати для переробки. Решту свинопоголів’я, а також птицю в колгоспах використати для продовольчих потреб за вимогами військових частин».

Свідчення 29. Із розпорядження керуючого трестом Укркоіиуненерґо директорові Кременчуцької електростанції (14 серпня 1941 p.):

«…негайно приступити до демонтажу турбоагрегатів Вашої електростанції <…> Все демонтоване обладнання <…> належить упакувати, специфікувати, скласти опис у 4-х екземплярах і відправити залізничним транспортом на адресу: м. Чимкент, Туркестано-Сибірської залізниці-».

Наша оборона нечастими вузлами тяглася вздовж лівого берега Дніпра. Коли підходили баржі з обладнанням, бійці одразу кидались до громіздких дощатих ящиків… «Раз, два… взяли». Політ-прашвники, не витрачаючи багато слів, пояснювали, що значать відправлені на схід машини».

13 серпня 1941 р. бюро Полтавського обкому КП(б)У і виконком обласної ради прийняли постанову про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно якої органи влади на місцях мали забезпечити гурти худоби гонщиками і ветеринарними працівниками, а також грошима, теплим одягом і продуктами на 2-3 місяці. Евакуації на схід підлягали також трактори і комбайни. До евакуації колгоспного майна було залучено понад 10 тис. юнаків і дівчат. До початку вересня 1941 р. в глиб країни було евакуйовано майно близько 100 колгоспів області та понад 11200 сімей колгоспників. Цивільному населенню влада видавала евакуаційні листи – право виїзду в глиб території СРСР, але виїжджати ставало все важче через перевантаженість транспортних ліній. Номенклатурні працівники свої родини відправляли заздалегідь, як правило, потайки від населення. Так, заступник керівника Полтавської артілі РЕМЗ Нечаєвський в ніч з 10 на 11 серпня утік з Полтави разом із сім’ями свого начальника Сатановського та начальника цеху Галкіна. Колективу ж повідомлено, що він «поїхав у відрядження до Харкова за карбідом».

Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ викликало паніку і розгубленість серед керівництва області.

Так, у серпні 1941 р. для допомоги в організації евакуації промислових підприємств Кременчука Полтавський обком КП(б)У відрядив до міста на Дніпрі секретаря обкому В.П. Коротченка. Не розібравшись в обстановці, він разом з першим секретарем Кременчуцького міськкому партії K.P. Котликом та головою міськради Г.С. Лагном 10 серпня віддав наказ директорам підприємств знищити заводи, фабрики, запаси сировини та готової продукції, а сам утік до Полтави. Того дня були зруйновані машинобудівний завод ім. Сталіна, два борошняних комбінати, швейна, макаронна та трикотажна фабрики, торгова база міськторгу, електростанція та ряд інших об’єктів. Особливо слід наголосити на знищенні бази управління державних ресурсів, в елеваторах якої поблизу с. Кривуші знаходився стратегічний запас продовольства для Червоної армії: 39,6 тис. т вівса, 14,5 тис. т жита, 5,5 тис. т борошна, 8 тис. т рису, 5 тис. т цукру, 1,3 тис. т різних круп. Згідно з наказом партійного керівництва елеватор теж зірвали, заклавши в нього 10 ваґонів вибухівки. За свідченнями очевидців, майже рік його руїни диміли, як вулкан, а обідрані жінки копирсалися в них, збираючи в мішки горіле зерно. Ним же годували і радянських військовополонених у кременчуцькому концтаборі.

Директори тютюнової й махоркової фабрик Ю.С. Спектор та Я.С. Єфімов не виконали розпорядження В.П. Коротченка, і пізніше багато готової продукції цих підприємств було направлено до Діючої армії. Загалом із Кременчука впродовж липня-вересня 1941 р. було вивезено 1100 залізничних ваґонів промислового обладнання.

Небувалий в історії маневр продуктивними силами, здійснений в 1941 p., допоміг Радянському Союзу виграти війну проти сильного ворога. Евакуація устаткування промислових підприємств, найціннішого майна радгоспів, колгоспів, МТС, науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, театрів, музеїв, сотень тисяч фахівців різноманітних спеціальностей та їхніх сімей стала вирішальною умовою створення ВПК на Сході країни. Економічно грамотні рішення щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил та спеціалістів, а головне – безпре-цендентні трудові зусилля людей створили диво: обороноздатність СРСР зміцніла. Гасло: «Все для фронту, все для перемоги!» відбивало моральний настрій та патріотичні устремління більшості робітництва, селянства, інтеліґенції. Ті ж спеціалісти, які відмовлялися кидати свої домівки й їхати в далекі краї, оголошувалися дезертирами й притягалися до судової відповідальності.

Полтавці зробили значний внесок у забезпечення нормальної роботи залізниць у тилу. Потужне паровозне господарство, матеріально-технічна база експлуатаційних та ремонтних служб, великий загін працівників значно підвищили ефективність роботи маґістралей. Механічний цех Полтавського депо (кер. – А. Ромашов), який знаходився у складі депо ст. Уральськ Західно-Казахстанської області, за підсумками роботи у 1942 р. здобув звання «Кращий колектив». Переможцем серед машиністів стала бриґада колони паровозів, очолювана полтавцем І. Ільїнським. Фахівців і обладнання депо ст. Полтава розмістили у Челябінську. Колісно-токарний цех Полтавського паровозоремонтного заводу прийняло депо ст. Златоуст. Сам завод перебазувався в Красноярськ, де разом з Ізюмським, Харківським та Воронезьким паровозоремонтними заводами став основою розширення виробничих потужностей спорідненого підприємства. Адміністрацію реконструйованого заводу очолив полтавець Т. Гайовий. До кінця 1941 р. колектив налагодив випуск мінометів, а до середини 1942 р. опанував виробництво санітарних та броньованих потягів. Люди працювали по 12-14 год. на добу; 2-3 норми щоденно виконували полтавці В. Балеєв, С. Колісниченко, В. Сученко. За роки війни Красноярський ПРЗ перетворився на найбільше підприємство галузі.

Змагання на військовому заводі. Мал. А. Козлова. 1942.

Не менш значним був внесок полтавців у будівництво в тилу нових заводів і фабрик текстильної, легкої та харчової галузей промисловості. Полтавська прядильна фабрика евакуювалася у Семипалатинськ. Тут у невиробничих приміщеннях було змонтовано обладнання. Робітники щоденно виконували виробничі завдання на 150-200%, пошили тисячі комплектів шинелей та іншого обмундирування.

Евакуйовані МТС діяли у східних районах. Полтавці працювали на полях Воронезької, Сталінградської, Ростовської областей.

Велику роль у зміцненні воєнно-економічної могутності держави відіграли колективи науково-дослідних установ та інститутів. З навчальних закладів Полтавщини встигли вивезти лише інститути: сільськогосподарський – до Кургану, педагогічний – до Тюмені, проте більшість викладачів і студентів залишилися на рідній землі. Із 76 наукових співробітників педагогічного інституту на окупованій території залишилося 39, а із 850 студентів – 725. Із сільськогосподарського інституту до Казахстану виїхало 112 студентів і 27 викладачів. Всього ж, із майже 1,9 млн. жителів Полтавщини у східні райони СРСР евакуювалося близько 20 тисяч. Відомим ученим, робота якого сприяла виробництву новітньої бойової техніки, був наш земляк Микола Леонідович Духов.

62.1.4. Гіркі жнива

Напружена ситуація склалася із збиранням врожаю 1941 p., адже жнива розпочалися в той час, коли ворог підходив до Дніпра і нависла реальна загроза окупації Полтавщини. Становище ускладнювалося тим, що для роботи на полях не вистачало сільськогосподарської техніки, а для обслуговування тих тракторів і комбайнів, які ще залишилися в МТС, не вистачало механізаторів. Для їх підготовки були створені короткотермінові курси, на яких протягом липня без відриву від виробництва було підготовлено більше 3 тис. трактористів, 300 комбайнерів і 880 помічників комбайнерів. Більшість із підготовлених механізаторів були жінками.

 Тил. Фото. 1941.

На польові сільськогосподарські роботи було залучено практично все працездатне населення, включаючи дітей. По селах збирали звичні знаряддя праці – коси, серпи, граблі. Постанова бюро Полтавського обкому КП(б)У і виконкому обласної ради депутатів трудящих від 28 червня 1941 р. вимагала від партійних і державних органів «забезпечити роботу <…> від сходу до заходу сонця, добившись того, щоб всі <…> виконували і перевиконували денні завдання», «вести жорстоку боротьбу з прогульниками, ледарями та керівниками, які потурають їм». Незважаючи на вжиті заходи, станом на 25 серпня 1941 р. Полтавщина виконала план хлібоздачі державі лише на 24,2%. Більшість колгоспів та радгоспів встигли скосити хліб, але на обмолот і вивезення зерна на приймальні пункти часу вже не залишилося.

Свідчення ЗО. Із доповідної записки директора Глобинської МТС Полтавської області наркомату землеробства УРСР у м. Саратові (31 грудня 1942 p.):

«…евакуйована МТС у складі 899 тракторів, 2 автомашин та іншого рухомого майна <…> прибула в Ерлембахський район [Сталінградської обл.] <…> і розформована як самостійна виробнича одиниця, а трактори і все майно розподілено між Ерлембахською і Розенберзькою МТС того ж району. Колектив праиівників МТС, який супроводжував трактори, у складі 170 чол. також розподілений між названими МТС <…> «.

Свідчення 31.

На полях Новосанжарського району на збиранні врожаю 1941 року працювало 200 вчителів та понад 4500 учнів.

Збір урожаю  – гріізний удар по ворогу. Плакат Кукриніксів. 1941.

Свідчення 32. Із звернення студентів і викладачів Полтавського педагогічного інституту до студентів, учителів і учнів області, надрукованого в газеті «Більшовик Полтавщини» (3 липня 1941 p.):

«Ми, студенти і професорсько-лекторський склад Полтавського педінституту, відповідаючи на заклик партії і уряду, на своїх зборах оголосили себе мобілізованими на трудовий фронт, на збирання врожаю в районах Полтавської області.

З 1 липня весь наш колектив з 1200 чоловік виїжджає в радгоспи Карлівського, Глобинською, Семенівського, Чорнобаївського районів. Ми їдемо на соціалістичні поля, пройняті єдиним почуттям, безмежним трудовим ентузіазмом допомогти соціалістичному селу своєчасно впоратись з найважливішими сільськогосподарськими роботами, зібрати врожай в строк, високоякісно і без втрат.

Кожна зернина, кожний кілограм хліба повинні служити на оборону країни; ще кулі трудового фронту, які безпощадним градом впадуть на голови фашистів. <…>

Ми закликаємо всіх студентів інститутів, технікумів, учителів і учнів середніх, неповних середніх шкіл наслідувати наш приклад — піти на допомогу колгоспам і радгоспам і своєчасно зібрати врожай. <…> Всі до праці/ Все для перемоги!»

Духов Микола Леонідович

(13/26.Х.1904, с. Веприк Гадяцького пов. — 1.V.1964, Москва) — учений в галузі механіки, конструктор важких танків, член-кореспондент АН СРСР (1953 p.), Генерал-лейтенант інженерно-технічної служби (1954 p.), тричі Герой Соціалістичної Праці (1945, 1949, 1954 pp.). У 1932 р. закінчив Ленінградський політехнічний інститут. У 1932—1948 pp. працював на Кіровському заводі в Ленінграді. В 1948-1954 pp. – заст. наукового керівника й головний конструктор секретного інституту. З 1954 р. — головний конструктор і науковий керівник конструкгорського бюро оборонної промисловості. Брав участь у виготовленні важких підйомних кранів, першого радянського легкового автомобіля Л-1, різних пристосувань до трактора «Універсал». Увійшов в історію як танковий Генерал. В якості провідного інженера проекту керував розробкою важкого танка протис-нарядного бронювання КВ-1 (1939 р.). В роки війни був одним із керівників розробки важких танків та самохідних артилерійських установок на їх базі: КВ-1С (1942 p.), KB-85 (1943 р.), ИС-1 (1943 р.), ИС-2 (1943 р.), ИС-3 (1945 р.), ИС-4 (1947 р.), САУ-152, ИСУ-122, ИСУ-152. З 1948 р. брав участь у розробці атомної зброї на спецоб’єкті «Арзамас-16». Нагороджений 4 орденами Леніна, орденами Суворова 2-го ст., Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки. Лауреат Сталінської (1945, 1949, 1951, 1953, 1954 pp.) і Ленінської (1960 р.) премій.

 Важкий танк КВ -1, створений під керівництвом М, Л, Духова. Фото.