62.2. Громовиці літа 1941 р.

62.2.1. Втрата Правобережжя

62.2.2. Ти побачив бій, Дніпре-батьку наш…

62.2.3. Кременчуцька дивізія народного ополчення

62.2.4. Зведений полк Полтавського тракторного училища

62.2.5. Бронепоїзд «Маршал Будьонний»

62.2.6. Зародження Київського котла

62.2.7. Прелюдія катастрофи

 

62.2.1. Втрата Правобережжя

Якби до початку війни хтось сказав полтавцям, що за якихось два місяці територія області стане театром бойових дій, а ще через місяць буде окупована німцями, його б підняли на глум або й розстріляли як панікера і провокатора. Від західного кордону краю, надійно прикритого широкою течією Дніпра, до західного кордону держави пролягла віддаль у 500 км. На території Дніпровського Правобережжя були розгорнуті могутні радянські фронти – Південно-Західний (ком. – ґен.-п-к М. Кирпонос) і Південний (ком. – ґен. І. Тюленєв), здатні розгромити будь-якого противника. Обидва фронти створювалися для ведення наступальної війни проти Німеччини та Румунії.

Сценарій майбутньої війни проти Німеччини розігрувався в Ґенштабі на двох стратегічних іграх 2 і 8-11 січня 1941 р. відповідно до двох напрямів ударів – північніше й південніше Полісся. Головний удар було вирішено нанести з території України. Згідно з планом Ґенштабу РСЧА від 15 травня 1941 р. Південно-Західний фронт (ПЗФ) із району Львова завдавав основного удару на Краків і допоміжного на Люблін, відрізаючи Німеччину від її південних союзників. До складу фронту входило 8 армій, 122 дивізії (74 стрілецьких, 28 танкових, 15 моторизованих, 5 кавалерійських), 91 полк авіації. На 10-12 день наступу війська фронту мали вийти на рубіж рік Вісли і Дунайця, витримуючи середній темп наступу 10-12 км/день. Південний фронт завдавав удару по Румунії й Угорщині.

Німці провели подібну гру раніше – 29 листопада 1940 р. Головний удар намічено спрямувати північніше Полісся (через Мінськ і Смоленськ на Москву), допоміжний – південніше (на Україну). Відповідно для дій на території Білорусії виділялося дві танкові групи, проти України – одна. (Ще одна танкова група мала наступати на Прибалтику і Ленінград). До 22 червня 1941 р. біля кордонів СРСР було зосереджено 98 піхотних, 17 танкових, 14 моторизованих дивізій Вермахту. Пересування своїх військ німці не приховували. Офіційні заяви пояснювали зосередження військ на сході як маскування перед висадкою в Англії. Насправді всі знали, що готується вторгнення в Росію. Відома була й дата вторгнення. Знало цю дату і радянське керівництво.

Готуючись до воєнного зіткнення, Червона армія і Вермахт переслідували однакову стратегічну мету: знищення головних сил противника. Війська націлювалися на тактичну раптовість, стрімкий наступ на визначених заздалегідь стратегічних напрямках, виграш у перші дні війни прикордонної битви.

Зігравши на випередження, німецькі збройні сили 22 червня 1941 р. розгорнули наступ на північному, центральному й південному стратегічних напрямках, нав’язавши радянському командуванню свою тактику ведення війни. На Україні наступала німецька група армій «Південь» (ком. – ґен.-фельдмаршал Г. фон Рунштедт).

На центральному напрямі для німців все пройшло гладко: у червні 1941 р. в районі Мінська був оточений і розгромлений Західний фронт у складі 4-х армій. За рахунок стратегічних резервів фронт було створено заново, але він знову потрапив в оточення в районі Смоленська і загинув удруге. Розгром на полі бою був доповнений погромом, здійсненим Й. Сталіним серед командування Західного фронту (розстріл комфронту Д. Павлова і ряду вищих офіцерів).

Швидкий успіх німців на центральному напрямі став наслідком застосування революційної тактики, коли дві могутні танкові групи змогли оточити і знищити основне ядро радянських військ. На півдні ж через відсутність другої танкової групи досягти таких вражаючих результатів не вдалося.

Свідчення 33. Із оперативної директиви ОКХ згідно плану «Барбаросса» (31 січня 1941 p.):

«1. Загальні завдання.

На випадок, якщо Росія змінить своє ставлення до Німеччини, необхідно в якості запобіжного засобу вжити всі підготовчі заходи, які б дозволили розгромити Радянську Росію иіляхом швидкоплинної кампанії ще до закінчення війни з Англією.

Військові дії слід проводити так, щоб можна було, глибоко прорвавшись танковими клинами, знищити зосереджені в Західній Росії головні сили російської армії і перешкодити відходу ще боєздатних частин противника в глибину російських просторів.<…> 

4. Завдання групам армій і арміям. а) Група армій «Південь» має завдання: кинувши вперед свої танкові І моторизовані з єднання і наносячи головний удар лівим крилом на Київ, знищити російські сили в Галичині і в західній частині України і своєчасно оволодіти переправами через ріку Дніпро в районі Києва і нижче за течією з метою забезпечити подальший наступ східніше ріки Дніпро…».

Свідчення 34. Німецький історик П. Карель:

«Виконати заплановані задачі на півдні німцям не вдалося не через брак досвіду і таланту в командирів, не через нестачу хоробрості і не через недостатню стійкість солдатів і офіцерів. Для таких великих за масштабами операцій <…> просто не вистачало бронетехніки <…> Радянська оборона почала піддаватись тільки 30 червня, після восьми днів запеклих боїв. <…> Усі, хто думав, що штурмові частини, яким Сталін доручив оборону України, вже роз-іромлені, скоро втратили подібні ілюзії. Розбиті сьогодні, вони знову збиралися завтра. Вони тримали оборону на своїх позиціях, потім відступали, але трохи пізніше знову билися насмерть. <…> Росіяни боролися s диявольським завзяттям. Загнати Кирпоноса в пастку Рундштедт не зміг-».

Ударною силою ПЗФ були 8 мехкорпусів, у яких концентрувалося близько 6 тис. танків. 23 червня ця величезна сила була кинута в контрнаступ проти німецької 1-ї танкової групи в районі Дубно-Луцьк-Рівне. Цю танкову битву готував, планував і проводив начальник Ґенштабу РСЧА Г. Жуков. Незважаючи на те, що кількісна і якісна перевага була на його боці, Г. Жуков цю битву ганебно програв. Член Військради Південно-Західного фронту корпусний комісар М. Вашугін після невдалого завершення операції застрелився, а Г. Жуков, ніби нічого особливого не сталося, відлетів до Москви.

За два тижні боїв ПЗФ втратив 80% танкового парку: понад 4 тис. машин – більше, ніж мав Вермахт на всьому Східному фронті. Це був нечу-ваний танковий розгром. Війська німецької 1-ї танкової групи вирвалися на оперативний простір і рушили по радянським тилам, знищуючи аеродроми, штаби і госпіталі. Німці захопили величезні трофеї: запаси озброєння, пального, боєприпасів, продовольства, медикаментів тощо.

До вечора 8 липня в районі Новоград-Волинського була прорвана т. зв. «лінія Сталіна» (укріплення на старому радянсько-польському кордоні), і моторизовані частини Вермахту вийшли на шосе Житомир-Київ. 11 липня розпочалася Київська оборонна операція, яка трагічно завершилася 26 вересня на території Полтавської області.

Справжні масштаби трагедії, яка розігралася на Правобережній Україні, жителям Полтавщини були невідомі. Тон повідомлень Совінформбю-ро був заспокійливим. Тривога стала закрадатися, коли в західні райони краю масово посунули біженці з Правобережжя, а на берегах Дніпра зайняли оборону радянські армії. Лише тоді полтавці переконалися, що війна зримо стала на порозі їхніх осель.

Свідчення 35.

Німецькі танкові групи були танковими лише sд назвою. Всі вони включали піхотні дивізії, кожна з яких мала в своєму складі 16859 людей і 6358 коней, запряжених у повози. Німецька танкова група — це 150—250 тис. людей, 15—45 тис. коней, 10—20 тис. автомашин і лише 600-1000 танків.

Радянські механізовані корпуси 1941 р. були однорідними з’єднаннями, які складалися виключно з рухомих військ: танкових, .мотострілецьких, артилерійських на механічній тязі. На озброєнні корпусів були найновіші типи важких танків T-34 і KB, рівних яким не було в жодній армії світу. Кожний з радянських мехкорпусів налічував: 36080 людей, 1031 танк, 358 гармат і мінометів, 268 бронемашин, 5161 автомашину, 352 трактори, 1678 мотоциклів. До того ж кожний мехкор-пус мав у своєму складі авіаескадрилью.

Свідчення 36.

У перші місяці війни Червона армія втратила 5,3 млн. солдатів І офіцерів убитими, полоненими і зниклими безвісти. З урахуванням поранених, контужених і скалічених втрати були ще більшими. Фактично загинула вся передвоєнна кадрова армія. Чотири роки проти Вермахту воювали резервісти. При цьому через поспішний відступ на окупованих територіях залишилося 5360000 військовозобов’язаних, яких не встигли мобілізувати. У 1941 р. Червона армія втратила 6290000 одиниць стрілецької зброї — більше, ніж мав на озброєнні Вермахт. Тоді ж було втрачено 20500 танків — кількість, достатня для укомплектування п’яти Вермахтів. Це ж стосується і 101100 гармат і мінометів. Втрачених 10300 літаків вистачило б для повного переозброєння Люфтваффе. На кордоні було кинуто більше мільйона тонн боєприпасів. До рук німців потрапив Дрогобицький нафтоносний район.

Командування Південно-Західного фронту виявилося нездатним вести бойові дії в умовах масованого наступу противника. Командуючий фронтом ґенерал-полковник М. Кирпонос не мав належної оперативно-стратегічної підготовки І досвіду керівництва великими з’єднаннями військ. Опинившись у важкому становищі, він не зміг вірно оцінити ситуацію і вжити своєчасних заходів щодо використання величезних сил військ, що були в його розпорядженні. Не надав йому допомоги і начальник Ґенштабу РСЧА Г. Жуков, який у червні 1941 р. перебував у військах фронту. М. Кирпонос намагався рівномірно розподілити резерви, що підходили, по всьому фронту оборони, не ешелонуючи їх на головних напрямах ворожих ударів, які вже визначилися. Замість ведення маневрової оборони здійснювалися безперервні спроби наступу, в яких виснажувалися війська, втрачався особовий склад, бойова техніка і озброєння. Контрудари, які готувалися поспіхом, не були забезпечені підтримкою авіації й артилерії. Через порушення зв’язку командування фронту, армій, корпусів, дивізій не могло одержувати достовірну інформацію про події, а значить не могло налагодити чітке і безперервне управління своїми військами. Накази і розпорядження вищих штабів до військ не доходили або прибували з великим запізненням. Замість чіткої взаємодії, командири з’єднань ставили перед підлеглими кожний своє завдання, поглиблюючи загальне сум’яття. Погано було організовано розвідку, маскування, навіть реґулювання на маршрутах пересування. Війська і тили армій перемішувались. У військах відчувалася гостра нестача боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, продовольства, транспортних засобів. Військова техніка при відступі знищувалася або просто залишалася на шляхах.

 

Склад Ставки: С.К. Тимошенко (голова до 10 липня 1941 р.), Г.К.Жуков, Й.В. Сталін (голова з 10 липня 1941 p.), B.M. Молотов, К.Є. Ворошилов, СМ. Будьонний, М.Г. Кузнецов (виведений 10 липня 1941 p., введений 18 лютого 1945 р.), Б.М. Шапошников (з 10 липня 1941 p.), O.M. Василевський, М.О. Булганін, А.І. Антонов ( всі — з 18 лютого 1945 p.). Постійні радники: Г.І. Кулик, Б.М. Шапошников (до 10 липня 1941 p.), K.A. Мерецков, П.Ф. Жи-гарєв, М.Ф. Ватутін, М.М. Воронов, A.I. Мікоян, Л.M. Каганович, Л.П. Берія, М.О. Вознесенський, А.О. Жданов, Г.М. Маленков, Л.З. Мехліс. Керівний склад Ставки Південно-Західного напряму: головнокомандуючий – Маршал Радянського Союзу С.М. Будьонний; член ВР – М.С. Хрущов; нач. штабу — ген.-м. А.П. Покровський; ком. артилерією — ґен.-лейт. Б.І. Шереметов; ком. танковими військами – ґен.-м. B.C. Тамручі; ком. ВПС — ґен.-лейт. Ф.Я. Фалалеєв; нач. інженерних військ — ґен.-лейт. Г.І. Невський; нач. оперативного відділу — ґен.м. А.І. Штромберґ; нач. розвідвідділу – п-к Н.Г. Грязнов; нач. тилу – Ґен.-лейт. В.В. Циганов. Керівний склад Південно-Західного фронту: ком. – ген.-п-к Герой Радянського Союзу М.П. Киропонос, члени ВР — корпус, комісар М.Н. Ва-шугін 06.1941, секр. ЦК КП(б)У М.С. Хрущов 06-07.1941, М.А. Бурмис-тенко 07—09.1941, дивіз. комісар Є.П. Риков), заст. ком. — ґен.-лейт. Ф.С. Іванов, ґен.-лейт. В.Ф. Яковлев, нач. штабу — ґен.-лейт. М.А. Пурка-єв 06-07.1941, ґен.-лейт. В.І. Тупиков 07-09.1941, нач. політуправління -бригад, комісар А.І. Михайлов, пом. ком.о з автобронетанкових військ — ґен.-м. Р.Н. Моргунов, пом. ком. з ВУЗ — ґен.-м. В.Є. Білокосков, пом. ком. з будівництва УР – ґен.-лейт. І.Г. Совєтніков, нач. оперативного відділу – п-к, згодом Ген.-м. І.Х. Баграмян, ком. ВПС — ґен.-лейт. Герой Ра-

дянського Союзу Є.С. Птухін, потім ґен.-лейт. Ф.А. Астахов, нач. артилерії — ґен.-лейт. Герой Радянського Союзу М.А. Парсєгов, ком. військами ППО — ґен.-м. А.І. Данилов, нач. інженерного управління — ґен.-м. А.Ф. Ільїн-Міткевич, нач. військ зв’язку — ґен.-м. Д.М. Добикін, нач. розвідвідділу — п-к Г.І. Бондарев, нач. відділу бойової підготовки – ґен.-м. В.В. Панюхов, нач. протихімічної оборони — комбриг Н.С. Петухов, нач. служби військових повідомлень – п-к A.A. Коршунов, нач. санітарного управління — бриґад. лікар А.П. Колесов, заст. начштабу — ґен.-м. А.І. Антонов, ком. прикордонними військами — ґен.-м. В.А. Хоменко, нач. управління тилу — ґен.-лейт. В.Ф. Яковлев.

Свідчення 37.

Наприкінці 1941 р. на всьому Східному фронті Вермахт втратив безповоротно 2765 танків і штурмовых гармат, тобто за півроку війни німецькі втрати бро-нетехніки не досягли рівня втрат одного ПЗФ за перші два тижні боїв.

Свідчення 38. А. Гітлер (4 липня 1941 p.):

«Я весь час намагаюсь поставити себе в становище противника. Практично війну він уже програв. Добре, що ми розгромили танкові і військово-повітряні сили росіян на самому початку. Росіяни не зможуть їх більше відновити».

Свідчення 39. К. Рокоссовський (в червні 1941 р. — Генерал-майор, ком. 9 мехкорпу-су) про свою зустріч з М. Кирпоносом 15 липня 1941 p.:

«Мене вкрай здивувала його розгубленість, що кидалася у вічі. Помітивши моє здивування, він намагався напустити на себе спокій, але це йому не вдалося. [...] неодноразово віддавав розпорядження штабу про передачу комусь наказів про рішучі контрудари. Але все це звучало невпевнено, метушливо, неґрунтовно [...] створювалося враження, що він або не знає обстановки, або не хоче її знати. В ці хвилини я остаточно дійшов висновку, що не до снаги цій людині такі об’ємні, складні і відповідальні обов’язки, і горе військам, які йому ввірені».

В свою чергу, командування німецької групи армій «Південь» всіляко намагалося розвинути свій успіх, переслідуючи наші війська по п’ятах і не даючи змоги закріпитися на лініях оборони. Авіація противника, добившись панування в повітрі, активно підтримувала свої наземні війська. З ранку до пізнього вечора німецькі льотчики наносили бомбові удари по колонах відступаючих радянських військ, утруднюючи й уповільнюючи темп їхнього пересування. На дорогах і переправах утворилися величезні пробки. Командування Вермахту вибудувало умілу тактику дій своїх військ, уникаючи зустрічних боїв з радянськими танками і лобових ударів по заздалегідь підготовленій обороні противника. Зустрівшись з такою обороною, німці негайно викликали авіацію. Навіть на неукріплених ділянках піхота й танки розпочинали атаку лише після сильної авіаційної й артилерійської підготовки, намагаючись одразу вийти на фланги радянських частин. Заздалегідь були передбачені заходи для ведення боротьби з численними радянськими танками.

Радянське командування, навпаки, намагалося атакувати танками без підтримки артилерії й піхоти. Діючи самотою, танкісти зазнавали величезних втрат, а захоплені ними рубежі не закріплювалися. Військові невдачі сприяли виникненню серед особового складу військ Червоної армії «танкобоязні» й «літакобоязні», страху перед можливим оточенням. Піддавшись панічним настроям, з поля бою втікали як окремі військовослужбовці, так і цілі полки і дивізії.

10 липня ДКО прийняв постанову про утворення Головного командування військ Південно-Західного напряму (ГКПЗН) на чолі з Маршалом Радянського Союзу С.М. Будьонним. 13 липня Ставка ГКПЗН розмістилася в Горбанівці під Полтавою й приступила до керівництва військами Південно-Західного й Південного фронтів. На цей час ситуація на Правобережжі стала загрозливою.

Німецька мотопіхота здійснює фланговий маневр. Фото. 1941.

Свідчення 40. Ф. Гальдер:

«Російська тактика наступу: трихвилинний вогневий наліт, потім — пауза, після чого — атака піхоти з криком «ура» глибоко ешелонованими бойовими порядками (до 12 хвиль) без підтримки вогнем важкої зброї, навіть у тих випадках, коли атаки здійснюються з далеких дистанцій. Звідси неймовірно великі втрати росіян».

Свідчення 41. І. Федюнинський:

«[Німецька] піхота показується лише після того, як все навкруги перерито воронками від снарядів і авіаційних бомб. Штикових атак і рукопашних сутичок противник не приймає».

Свідчення 42.

У наймасовіших радянських танків Т-26 і БТ був слабкий броньований захист, тоді як німці мали численну протитанкову артилерію: 14459 37-мм і 1047 50-мм гармат, снаряди яких пробивали 25-мм і 30-мм броню на відстані 500 м. Протитанкові гармати були висунуті в бойові порядки наступаючих військ. Мобільна німецька артилерія встигала організувати протитанкову оборону на випадок радянських танкових атак. Здійснюючи ці атаки, наші танкісти потрапляли під прицільний вогонь протитанкових гармат і танків, які стріляли з укрить. Втрати були жахливими. Червона армія відмовилась від тактики лобових ударів і перейшла до використання танків із засад лише восени 1941 p., коли було винищено 90% наших танків.

Німецькі танки разом з піхотою висовуються на рубіж атаки.Фото 1941.

Червоноармійці готуються до відбиття атаки. Фото. 1941.

Свідчення 43. Із спогадів М.С. Хрущова:

«…Сталін сказав мені: «Будьонний в Полтаві один, і ми вважаємо, що Вам треба було б до нього поїхати. Ми затвердимо Вас членом Військової ради Головного командування Південно-Західного напряму, і Ви з Будьонним будете командувати двома фронтами: Південна–Західним і Південним». <…> я зараз же відбув до Полтави <…> знайшов штаб напряму. Він розташовувався західніше Полтави (кілометрів за 15 чи 20 в якомусь радгоспі чи заміському господарстві). Зручне було місце. Можна було виїжджати в війська, минаючи Полтаву… <…>

Коли я під’їхав до штабу Бульонного, мене здивував танк, що стояв біля ґанку. Помітивши моє здивування, Будьонний пояснив: «Зараз не те, що в громадянську. У німців техніка, літаки, от я від них у танкові й ховаюся, їжджу на ньому замість машини». Я приступив до виконання обов’язків члена Військової ради Південно-Західного напряму. Що уе був за штаб, що за організація — штаб напряму? Чим вона конкретно займалася, я і зараз сказати не можу. Командування напряму жодними питаннями забезпечення, боєприпасами, матеріальним постачанням, бойовим забезпеченням не займалося. Цими питаннями займалися самі штаби фронтів, у них був безпосередній зв’язок зі Ставкою, і вони вирішували есе зі Ставкою, минаючи нас. Командування напряму взаємодіяло з фронтами тільки в питаннях оперативного характеру. Нам доповідали обстановку, перед нами звітувалися командуючі, але звітували-ся ніби на рівних: ми могли давати їм поради, ті чи інші. Командуючі приймали від нас щ поради, вказівки і, якщо вони їм подобались, то виконували. А якщо не подобались, то через свої канали (а таких каналів у них було скільки завгодно) апелювали до .Генерального штабу».

11 липня 1941 р. німецькі моторизовані частини прорвалися на підступи до Києва. За 15-20 км від міста вони були зупинені на рубежі р. Ірпінь. Тут німцям довелося вести бої 70 діб.

Свідчення 44. П. Карели:

«Німш врахували всі фактори, крім одного Будьонного. Сивовусий маршал <…> розіграв останню карту. Він кинув дивізії 5-ї стрілецької армії Генерал-майора Потапова через непрохідні для бронетехніки Прип’ятські болота на північний фланг 6-ї армії Райхенау. <…> така тактика призвела до того, що частинам армії Райхенау довелося вести важкі оборонні бої на лівому фланзі».

Солдати Вермахту у захопленому українському містечку. Фото. 1941.

Німецькі дороговкази на українській землі. Фото. 1941.

В результаті прориву німецької 1-ї танкової групи (ком. – Е. фон Кляйст) війська ПЗФ виявилися розчленованими на два угруповання: північне (5-а армія ґене-рала М. Потапова) і південне (6-а і 12-а армії генералів І. Музиченка й І. Понєдєлі-на). Розгорнувши свою армію на Коростенському напрямі, М. Потапов утримував позиції більше місяця. На фронті 200 км 18 радянських дивізій разом із залишками 9-го, 19-го, 22-го мехкорпусів вели запеклі бої з 10 німецькими дивізіями 6-ї армії В. фон Райхенау. Протягом липня і першої половини серпня 1941 р. 5-а армія безперервно завдавала контрударів по лівому крилу груп армій «Південь», змушуючи німецьке командування перекидати проти М. Потапова додаткові дивізії, замість зосередити їх на Київському напрямі. За визнанням німецького ґенерала Фі-ліппі, контрудари армії М. Потапова справили «значний паралізуючий вплив на волю командування 6-ї армії до виконання головного оперативного завдання – вихо-I дудо Дніпра і Києва». За місяць боїв противнику вдалося потіснити М. Потапова лише на 60-70 км. 10 серпня 1941 р. командуючий групою армій «Південь» змушений був віддати військам, які діяли на рубежі Коростень-Київ, наказ перейти до оборони. Того ж дня війська, що захищали столицю України, були зведені в 37-у армію (ком. – ґен.-м. А. Власов). 16 серпня обстановка під Києвом стабілізувалася.

У той час, як армія М. Потапова стримувала німців на правому крилі ПЗФ, його ліве крило втяглеся в масштабну битву на Уманському напрямі, де оборонялися 6-а і 12-а армії, а також 18-а армія Південного фронту (всього 18 дивізій та залишки 15-го, 16-го, 24-го мехкорпусів). Маневруючи 1-ю танковою групою і піхотними дивізіями 11-ї та 17-ї армій, німецьке командування 3-8 серпня 1941 р. провело блискучу операцію з оточення радянських армій під Уманню. В полон потрапило 103 тис. бійців і командирів Червоної армії, серед них ґенерали І. Музиченко та І. Понєдєлін, загинуло понад 200 тис. чол., втрачено 317 танків і 858 гармат. Пошарпана 18-а армія ґенерала Смирнова відійшла на південь до Вознесенська. Спроби деблокувати оточених контрударами 26-ї армії на Корсунь-Шевченківському і Ржищівському напрямках зазнали невдачі. 15 серпня 26-а армія відійшла за Дніпро.

Перемога під Уманню відкрила німцям шлях до Кривого Рогу, Одеси і Миколаєва. Крім того, танкова група Е. фон Кляйста могла тепер ударити в пониззя Дніпра і оволодіти його західним берегом на ділянці між Черкасами і Запоріжжям. Подібний хід давав можливість знищити радянське угруповання в районі Києва. До 25-30 серпня 1941 р. німці захопили всю Правобережну Україну.

 

 

62.2.2. Ти побачив бій, Дніпре-батьку наш…

Переконавшись у неможливості продовжувати активні бойові дії на Правобережжі, Ставка наприкінці серпня 1941 р. відвела війська ПЗФ за Дніпро, розраховуючи впертою обороною втримати його течію від Лоєва до Переволочної і далі до Запоріжжя й Херсона.

Для організації оборони Ставка передала Швденно-Західному напряму щойно сформовані на Лівобережній Україні 24 дивізії: 16 – для відновлення 6-ї і 12-ї армій на Південному фронті, 8 – для доукомплектування 37-ї армії під Києвом і формування нової 38-ї армії.

Піхотинці військ СС ведуть бій. Фото. 1941

Свідчення 45. «Пісня про Дніпро» (сл. Є. Долматовського, муз. М. Фрадкіна; перша публікація тексту і нот — в газеті Південно-Західного фронту «Красная Армия» від 25 грудня 1941 p.): 

У прибрежных лоз, у высоких круч

И любили мы и росли.

Ой, Днепра, Днепра, ты широк, могуч,

Над тобой летят журавли.

 

Ты увидел бой, Днепр, отец-река.

Мы в атаку шли под горой.

Кто погиб за Днепр — будет жить века,

Коль сражался он, как герой.

 

Враг напал на нас, мы с Днепра ушли.

Смертный бой гремел, как гроза.

Ой. Днепро. Днепро, ты течешь вдали,

И волна твоя, как слеза.

 

Из твоих стремнин ворог воду пьет —

Захлебнется он той водой.

Славный час настал — мы идем вперед

И увидимся вновь с тобой.

 

Бьет фашистский сброд Украина-мать

Партизанкою по Днепру,

Скоро выйдет вновь сыновей встречать 

Слезы высохнут на ветру.

 

Кровь фашистских псов пусть рекой течет,

Враг советский край не возьмет.

Как весенний Днепр, всех врагов сметет

Наша армия, наш народ.

 

Лінія оборони ПЗФ на лівому березі складала понад 700 км. Північніше Києва займала оборону 5-а армія (ком. – ґен.-м. М.І. Потапов). 300-кі-лометровий рубіж від Ржищева до Чапаєвки прикривала 26-а армія (ком. – ґен.-лейт. Ф.Я. Костенко). 180-кілометрову ділянку від Черкас до Переволочної, тобто більшу частину територію Полтавщини, повинна була прикрити щойно створена 38-а армія (ком. – ґен.-лейт. Д.І. Рябишев).

Польове управління армії створювалось у Ніжині на базі управління 8-го мехкорпусу. З серпня 1941 р. штаб армії був переміщений у Черкаси із завданням обороняти плацдарм на правому березі (60 км по фронту і 20-25 км в глибину). Першими в армію були включені 116-а (ком. – п-к Я.Ф. Єрьоменко) і 212-а (ком. – п-к В.В. Бардадін) стрілецькі дивізії, які займали позиції біля Черкаської переправи. Південніше знаходилися лише невеликі загони, які охороняли мости через Дніпро. В Кременчуці дислокувалася 75-а змішана авіадивізія (ком. – п-к П.О. Кузнецов), яка фактично була учбовим з’єднанням і могла використати для наземних дій лише три батальйони аеродромного обслуговування.

Противник, між тим, наніс удар саме в районі Кременчука. Сюди, минувши Черкаси, пройшов 3-й моторизований корпус. Надвечір 5 серпня 1941 р. німецька розвідка з’явилась на ближніх підступах до Крюкова. Для прикриття східного берега річки на 40-кілометровій ділянці Гра-дизьк-Кременчук-Кишеньки з Лубен була спішно перекинута 297-а стрілецька дивізія (ком. — п-к Г.А. Афанасьев), а з Полтави — зведений полк тракторного училища. До Кременчука були також направлені кораблі Дніпровського загону – монітор «Жемчужин» і канонерські човни «Передовой» та «Верный», однак вони потрапили під артилерійський вогонь противника і одержали значні ушкодження. Продовжувати шлях зміг тільки канонерський човен «Верный», решта стали на ремонт. Коли німці стали їх розстрілювати, екіпажі зірвали судна. Не чекаючи підходу основних сил, у бій була кинута дивізія народного ополчення (ком. – п-к A.C. Платухін). Бої за Крюків точилися до 9 серпня.

11 серпня до складу 38-ї армії було включено 300-у стрілецьку (ком. -п-к П.І. Кузнецов) і 37-у кавалерійську (ком. – п-к Г.М. Ротенберґ) дивізії, які розтяглися на 50-кілометрових ділянках зліва і справа від 297-ї дивізії. Відтепер армія нараховувала п’ять дивізій, але для оборони 200-кіло-метрового фронту цих сил було недостатньо. На протязі всієї смуги прикриття бойовий порядок армії будувався в один ешелон, окремими вогнищами оборони, проміжки між якими патрулювали кінні роз’їзди і піші дозори. На Дніпровських островах розміщувалися невеликі чати.

13 серпня 1941 р. німці перейшли до активних дій на черкаському напрямку. Позиції 116-ї і 212-ї дивізій атакували німецькі 24-а, 57-а, 297-а піхотні дивізії 44-го армійського корпусу 17-ї армії. Поблизу Ново–Георґіївська почали готувати переправу частини 5-ї моторизованої дивізії СС «Вікінг», а в районі Вужина і Тарасівки ворог опанував діючі переправи. Для посилення оборони на правий фланг 38-ї армії було перекинуто 445-й гаубичний артилерійський полк РГК (ком. – підп-к Г.Д. Кулешов) і дві стрілецькі дивізії 26-ї армії: 196-а (ком. – ґен.-м. К.Є. Куликов) і 97-а (ком. – п-к Ф.В. Мальцев). Авіаційну підтримку здійснювала 15-а змішана авіадивізія (ком. – ґен. A.A. Демидов), яка базувалася на польових аеродромах у Чорнобаї й Оржиці. Жорстокі бої біля Черкас точилися до 19 серпня, після чого Ставка прийняла рішення про евакуацію плацдарму. В ніч на 22 серпня останні радянські частини перейшли на лівий берег Дніпра, знищивши за собою мости і спаливши пароми. Прорвавшись до Дніпра, гітлерівці висадилися на острові Кролевець. Бої за цей клаптик суші продовжувалися протягом двох тижнів.

Керівний склад 38-ї армії: командуючий — генерал-лейтенант Д.І. Рябишев, з 25.08.1941 р. — ґен.-м. М.В. Фекленко, заступник командуючого — Генерал-майор Г.І. Шерсток, член Війсь-кради — бригадний комісар М.К. Попель, начальник штабу — генерал-майор В.Н. Семиво-локов, заст. ком. по тилу — ґенерал-майор А.Д. Кулешов, нач. оперативного відділу полковник В.В. Давидов-Лучицький, нач. інженерного відділу — полковник Є.І. Кулініч, нач. автобронетанкових військ — генерал-майор С.М. Тимофеев, нач. артилерії — полковник Д.Є. Глібов, нач. розвідвідділу — полковник Д.І. Плєнков, нач. відділу зв’язку — полковник С.Н. Кокорін.

Генерал-лейтенант Д.І. Рябишев і бригадний комісар  М.К. Попель. Фото. 1941. 

62.2.3. Кременчуцька дивізія народного ополчення

Одна з перших в Україні дивізія народного ополчення (майже 4 тис. бійців) була створена в Кременчуці 31 липня 1941 р. Командиром дивізії був призначений полковник Андрій Самсонович Платухін, комісаром – полковий комісар Матвій Пилипович Дербуков (обидва прибули із Харківської військово-господарської академії), начальником штабу – майор Андрій Михайлович Мачула (місцевий місь-квоєнком), начальником політвідділу – О.Я. Косарев. Ядро дивізії складав полк під командуванням майора Прохора Семеновича Воробйова, сформований із 900 робітників та службовців Крюківського ваґонобудівного заводу. Два інших полки (командири – майори Соловйов і Попович) формувалися в Кременчуці.Ополченці були озброєні гвинтівками і гранатами, мали кілька десятків кулеметів і 4 гармати. Війці з перших днів перейшли на казарменне становище, інтенсивно займалися бойовою підготовкою, готували оборонні позиції. Командний склад доклав максимум зусиль, аби ополченці засвоїли основи військової тактики, уміли володіти зброєю. Але в повному обсягу цього зробити не вдалося. Не вистачало озброєння. Нерідко одна гвинтівка припадала на трьох добровольців, а безоружні повинні були здобути зброю в бою.

Записка командира 297-ї стрілецької дивізії Г.А. Афанасьєва командиру 3-го Крюківського полку народного ополчення майору П.С. Воробйову з наказом битися до останнього патрона (7 вересня 1941 р.). Фотокопія.

Свідчення 46. Із спогадів ополченця А. Чорнокондратенка:

«Нам було тоді по шістнадцять років, учням школи фабрично-заводського навчання № 4 <…> На долю нашу випало чимало гіркого, і не хотілося 6, щоб усе спливло за туманом. Дієвська гора. Гостра могила. Тут проходила лінія оборони, тут ворога зустріло народне ополчення. Вогонь, дим, постріли, бомби — все змішалось під серпневим сонцем. Добре пам’ятаю, що не було в нас страху. Чекали підмоги з Кременчука. А хто стояв в ополченні? Молодь, робітники, на трьох одна гвинтівка та ще пляшки із запалювальною сумішшю. Скільки полягло там люду, знає одна гора та ще сивий Дніпро. Моє прізвище ніде не значиться, ні в яких списках. Але я був там, знаю, бачив… Такого ніколи не забути».

 

5 серпня 1941 р. дивізія, посилена батальйоном аеродромно-технічного обслуговування 57-ї змішаної авіаційної дивізії й зенітно-кулеметною ротою батальйону караульних військ, зайняла оборону на правому березі Дніпра на рубежі Чече-лево-Гостра Могила. Напередодні за допомогою місцевого населення тут було вирито 18 км окопів і протитанкових ровів. Підступи до залізничного мосту продовжував прикривати 56-й зенітно-артилерійський дивізіон ППО (ком. – капіт. ЯЛ. Шпілейко). Міст через Дніпро охороняли 22 бійці-чекісти під командуванням молодшого лейтенанта А.Г. Гольферба.

6 серпня 1941 р. позиції ополченців атакували похідні колони німецької 16-ї моторизованої дивізії. Шквальним вогнем ворог був зупинений. У цьому бою ополченці знищили до 300 гітлерівців і підбили 4 танки. На світанку 9 серпня, підтягнувши гармати і міномети, німці відновили наступ. Але кременчужани продовжували відбивати ворожі атаки, виявивши у цих боях масовий героїзм. Мужньо боролися з ворогом викладачі Кременчуцького педінституту М.Т. Кропива і В.О. Ша-туновський, 16-річний студент електромеханічного технікуму Микола Зозуля, командир гарматної обслуги Іван Буличов, політрук роти Павло Ярина, командир батальйону Іван Турубара. Фельдшери і медсестри Галина Дон, Галина Бутко, Анас-тасія Хоменко, Надія Катюк під вогнем винесли з поля бою і за допомогою працівників рятівної станції і річкового порту перевезли на лівий берег Дніпра понад тисячу поранених. Фельдшер Олександра Гаркавенко в критичну хвилину замінила забитого кулеметника. У кровопролитному бою більша частина ополченців, включаючи командира дивізії, загинула, проте підходи до переправи вдалося відстояти. В критичний момент на допомогу підійшов 1055-й полк 297-ї стрілецької дивізії (ком. – майор А.Г. Ковальов), який контратакою відкинув противника. Після прибуття основних сил 297-ї дивізії (ком. – п-к Г.А. Афанасьев) було прийнято рішення про відведення поріділих підрозділів ополченців на лівий берег. 9 серпня 1941 р. німці вступили в Крюків. Радянські війська зайняли оборону на 40-кіло-метровій ділянці від Градизька до гирла Псла.

Пам’ять про Кременчуцьку дивізію народного ополчення увічнена в назвах вулиць та міської дитячої бібліотеки. На Дієвій горі, де поховані в братській могилі воїни-ополченці, в 1946 р. споруджено ґранітний обеліск з меморіальним написом.

 

 

62.2.4. Зведений полк Полтавського тракторного училища

Полтавське тракторне училище (ПТУ) було створено в 1940 р. на базі Полтавського військового автомобільного училища. Згідно з наказом Головнокомандуючого Південно-Західного напряму Маршала Радянського Союзу С.М. Будьонного, 5 серпня 1941 р. було сформовано зведений полк Полтавського тракторного училища. Полк мав у своєму складі автомобільний і чотири стрілецькі батальйони, батарею 45-мм протитанкових гармат, взводи розвідки, зв’язку, саперний та медико— санітарний. 1-й та 2-й батальйони були укомплектовані переважно із слухачів фронтових курсів політруків, до 3-го та 4-го батальйонів увійшли курсанти 8-го Окремого запасного тракторного батальйону – колишні механізатори з колгоспів і радгоспів Полтавської області. Особовий склад полку ПТУ нараховував близько 2500 чол., командиром був призначений полковник I.A. Черенков, комісаром – батальйонний комісар Л.М. Смирнов, начальником штабу – підполковник В.А. Ка-невський. З’єднаний полк ПТУ був тимчасовим формуванням, не мав ні печатки, ні прапора. Він перекидався з однієї ділянки на іншу, перебував у складі різних військових з’єднань. 

Група курсантів ПТУ. Фото. 1941. 

Комісар 3 сб лейт. Б.Н. Кирилов (зліва) та ком. 4-ї роти 4 сб військтехнік 1-го рангу А.А. Самофалов. Фото. 1941.

Курсант Г.В. Кущ (зліва) та О.Ю. Білоконь. Фото. 19451.

Фронтове життя для бійців і командирів зведеного полку ПТУ розпочалося 6 серпня 1941 р. Вранці того дня вони потягом зі станції Полтава-Південна дісталися Кобеляк, а звідти маршем з повною викладкою, під пекучим сонцем, вийшли до Дніпра. Полку була відведена 60-кілометрова лінія оборони від с. Келеберди до с. Малий Орлик. Основу оборони становили опорні взводні пункти, відстані між якими контролювалися дозорами. Швидко реагувати на небезпеку дозволяли мобільні групи на автомашинах. Незважаючи на відсутність бойового досвіду і погане озброєння (на гвинтівку зразка 1891 р. виділялося 15 набоїв), командири та бійці полку впродовж двох тижнів стримували натиск ворога, зірвавши всі спроби організувати переправу. Натомість учорашні курсанти самі переправлялися на правий берег, вели розвідку, завдавали раптових ударів по підрозділах противника. Приміром, рота лейтенанта Вострухова, переправившись через Дніпро, атакувала німців у с. Дереївці. Заскочений зненацька ворог зазнав значних втрат: був знищений мотоциклетний підрозділ, спалено кілька танків. А в районі с. Мишурин Ріг розвідники 3-го батальйону знищили кілька ворожих бронемашин і захопили німецький полковий штандарт. Поповнювався й арсенал зброї, яку знімали вночі з пошкоджених та потоплених пароплавів і барж. 10 серпня бійцям полку вдалося відбити у німців плавучий госпіталь «Клим Ворошилов», звільнивши медперсонал та поранених. Водночас полтавці надавали першу допомогу і притулок біженцям, які тікали з території Правобережжя.

19 серпня полк ПТУ передав свою ділянку оборони 300-й стрілецькій дивізії, сам зайняв позиції по лінії Кременчук-Келеберда. Основні сили полку зосередилися біля с. Озера, штаб містився в с. Потоки. Після тижня боїв, 25 серпня 1941 р. полк одержав наказ нічною атакою вибити німців з с. Клочки й оволодіти м. Нижньодніпровськ. Наступ організовувався поспіхом, у бійців не було планів місцевості, зв’язку і взаємодії з іншими частинами. Раптовою атакою полтавці взяли Клочки, знищили там німецьких автоматників і, розвиваючи наступ, вранці підійшли до околиць Нижньодніпровська. Однак здолати опір ворога, який увів у бій артилерію та танки, не вдалося. Полк зазнав значних втрат і у ніч на 1 вересня був виведений в зону оборони 256-ї стрілецької дивізії. Після запеклих боїв в районі Новомосковська полк 17 вересня відвели у тил. За півтора місяці полк втратив понад 90% особового складу. Близько 100 курсантів, які залишилися в живих, евакуювалися разом з училищем до П’ятигорська на Північному Кавказі.

9 серпня 1942 р, місто атакували німецькі війська. Курсантські застави вступили в бій з відбірними частинами 3-ї танкової дивізії Вермахту. На горі Машук до останнього набою билися п’ятнадцять курсантів під командуванням лейтенанта В. Дубовика. Протягом 11-17 серпня 1942 р. загін курсантів ПТУ утримував оборону біля озера Тамбукан, брав участь у боях на р. Малка, захищаючи шосе П’яти-горськ-Нальчик. Курсанти полку зіграли важливу роль при захисті Баксанської ущелини, висоти «910». В нічному штурмі цієї висоти загинув командир курсантського відділення молодший сержант А. Коркішко. До війни він працював у Полтаві інструктором фізкультури і спорту, був чудовим футболістом, на змаганнях захищав честь збірних команд училища та міста. В бою за висоту він знищив більше десятка німців і посмертно був нагороджений медаллю «За відвагу». Імена А. Коркішка і 19 інших курсантів ПТУ увічнені на мармуровій плиті братської могили в парку Баксанської ГЕС.

 

 

62.2.5. Бронепоїзд «Маршал Будьонний»

Серед техніки, виготовленої для фронту на підприємствах Полтавщини, особливе місце посідає бронепоїзд «Маршал Будьонний», збудований трудівниками Полтавського паровозоремонтного заводу на початку серпня 1941 р. на замовлення командування Південно-Західного напряму. Більшу частину екіпажу, понад 70 чол., було укомплектовано робітниками, службовцями та інженерно-технічними працівниками заводу. Командиром призначено капітана Яблонського. 18 серпня 1941 р. бронепоїзд вийшов на виконання бойових операцій. Спочатку він перебував у розпорядженні головнокомандуючого ПЗН С. Будьонного. 21 серпня головком здійснив на ньому поїздку з Полтави до Новомосковська. Пізніше бронепоїзд прикривав від нальотів ворожої авіації залізницю на ділянках Кобеляки-Гале-щина і Ганівка-Потоки. 4 вересня 1941 р. бронепоїзд вирушив на охорону залізничного мосту через Псел. На ст. Потоки бронепоїзд мав пропустити, перевівши стрілки, путієць В.П. Корольов, спеціально залишений для виконання цього завдання. Однак на підході до станції бронепоїзд потрапив під артилерійський обстріл передових частин німецької 97-ї легкої піхотної дивізії, що розвивала наступ уздовж Псла. Вогнем із гармат бронепоїзд був пошкоджений і вибухнув. Більша частина команди загинула. Ті, хто залишився в живих, пішки добралися до Полтави, а звідти 15 вересня прибули до Харкова, де влилися до реґулярних частина Червоної армії. На місці загибелі бронепоїзда, біля с. Шдлужжя, встановлено обеліск.

Підбитий радянський бронепотяг. Фото.

Свідчення 47. А. Гітлер (6 серпня 1941 p.):

«Спочатку повинен бути захоплений Ленінград <…> У другу чергу здійснюється захоплення східної частини України. з шею метою війська групи І удеріа-на залучаються для ліквідації опору противника біля Гомеля і Коростеня. І тільки в останню чергу буде здійснено наступ з метою захоплення Москви».

Свідчення 48. Із книги Ґ. Ґота «Танкові операції» (1956 p.):

«Лтлер відмовився від своєї точки зору. <…> суть якої визначалася принципалі: «Знищувати живу силу противника скрізь, де тільки можливо». Тепер головною задачею операцій Гітлер вважав досягнення економічних цілей. Але сила діючої руської армії ще не була зламана. <…> Тут іще раз підтвердилась правильність слів К.*іаузевіца про те, що для розробки гарного плану операції великої майстерності ще не досить. Головна трудність полягає в тому, щоб при здійсненні цього плану зберегти вірність тим принципам, які були покладеш в його основу! В даному випадку один принцип порушили, а саме той, згідно з яким розгром руської армії повинен передувати досягненню економічних і політичних цілей. <…> Проведена згідно з цим наказом операція закінчилась дійсно досить великим успіхом. <…> Але, незважаючи на цей успіх, в рамках німецького плану вона все ж була допоміжною, побічною операцією, її проведення <…> поставило перед серйозну загрозу, якщо не виключило зовеш, можливість досягнення первісної мети — Москви».

 

 

62.2.6. Зародження Київського котла

Великі успіхи німецьких військ, досягнуті протягом перших тижнів війни, вселяли гітлерівському керівництву оптимізм. У ставці фюрера вважали, що Вермахт може продовжувати наступати на всіх трьох стратегічних напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. З чисто військової точки зору для продовження наступу на схід (на Москву і Україну) потрібно було знищити 5-у радянську армію, яка знаходилася між групами армій «Центр» і «Південь», сковуючи дії обох. У німецькому Ґен-штабі навіть з’явився своєрідний термін «гомельська колода». Щоб зламати цю колоду, А. Гітлер наказав повернути на південь війська групи армій «Центр»: 2-у польову армію (ком. – ґен. Ф. фон Вейхс) і 2-у танкову групу (ком. – ґен.-п-к Г. Ґудеріан).

На Москву чи на Київ? Фото. 1941.

Танкова група Г. Ґудеріана 19 липня 1941 р. захопила м. Єльня, створивши важливий плацдарм для наступу на Москву. За неповний місяць боїв танки з літерою «G» на броні пройшли 700 км від Бреста до Єльні, до Москви залишалося 300 км, які можна було подолати за два тижні. Однак спершу треба було покінчити із загрозою справа. 8 серпня німецькі війська перейшли в наступ у напрямі на Гомель і Стародуб. Війська Центрального фронту, які прикривали цей напрямок, не витримали ударів і почали відступати. Сильним ударом противник прорвав фронт 13-ї й 21-ї армій і увірвався в тили радянських військ. Гадаючи, що маневр здійснюється з метою удару на Москву через Брянськ в обхід військ Західного і Резервних фронтів, Ставка 16 серпня 1941 р. утворила Брянський фронт (ком. – ґен.-лейт. А.І. Єрьоменко) як заслін на шляху Г. Ґудеріана. Однак всупереч розрахункам Ставки, противник не повернув на Брянськ, а продовжив наступ на південь. 16 серпня передові частини 2-ї танкової групи вийшли в район Стародуба, а війська 2-ї польової армії наблизилися до Гомеля.

На відміну від стратегів у Москві, командування Південно-Західного напряму своєчасно побачило в повороті німецьких військ на південь загрозу для Південно-Західного фронту. Того ж 16 серпня С. Будьонний звернувся до Ставки з пропозицією відвести правий фланг ПЗФ (5-у армію і 27-й стрілецький корпус) з рубежу Коростень-Київ на східний берег Дніпра, проте дозволу не одержав. Згода на відхід була дана лише 19 серпня, коли німці увірвалися в Гомель і підійшли до Стародуба. Подолавши дві серйозні водні перешкоди – Прип’ять і Дніпро, правофлангові війська ПЗФ 21 серпня зайняли лінію Лоєв-Переволочна. Того ж дня війська групи армій «Центр» вийшли на підступи до Новгород-Сі-верського. В розпалі відходу М. Потапова за Дніпро, 21 серпня 1941 p., А. Гітлер наказав Г. Ґудеріану повернути на Україну і спільно з військами групи армій «Південь» знищити 5-у армію. Про оточення ПЗФ не йшлося, але вочевидь ліквідація «гомельської колоди» не тільки забезпечила південний фланг групи армій «Центр», але й відкрила перспективи нового успіху на півдні.

Після тривалих роздумів і запальних суперечок із ґенералами А. Гітлер 21 серпня 1941 р. віддав наказ тимчасово відкласти наступ на Москву, а замість цього нанести удар на півдні з метою оточення радянських військ під Києвом.

Свідчення 49. Наказ А. Гітлера головкому сухопутними військами (21 серпня 1941 p.):

«Пропозиція ОКХ від 18 серпня про розвиток операцій у напрямку на Москву не відповідає моїм планам. Наказую:

1. Найважливішою метою до настання зими вважати не захоплення Москви, а захоплення Криму, індустріального і вугільного району Донбасу й позбавлення руських доступу до кавказької нафти; на півночі найважливішою метою вважати блокування Ленінграда і з’єднання з фінами.

2. Винятково сприятлива оперативна обстановка, яка склалася завдяки досягненню нами лінії Гомель-Почеп, повинна бути використана для негайного проведення операиії суміжними флангами груп армій «Південь» і «Центр». Метою цієї операції повинно стати не просте витіснення 5-ї армії руських за лінію Дніпра тільки силами нашої 6-ї армії, а повне знищення противника до того, як він досягне лінії р. Десна — Конотоп — р. Сула. Це дасть можливість групі армій «Південь» зайняти плацдарм на східному березі Дніпра в районі середньої течії, а своїм лівим флангом у взаємодії з групою армій «Центр» розвинути наступ на Ростов, Харків.

3. Група армій «Центр» повинна, не рахуючись з дальшими планами, виділити для здійснення вказаної операиії стільки сил, скільки буде потрібно для знищення 5-ї армії руських, залишаючи собі невеликі сили, необхідні для відбиття атак противника на центральній ділянці фронту.

4. Оволодіти Кримським півостровом, який має першорядне значення для безперешкодного вивозу нами нафти із Румуни. Всіма засобами, аж до введення в бій моторизованих з’єднань, необхідно прагнути до швидкого форсування Дніпра і наступу наших військ на Крим, перш ніж противнику вдасться підтягнути свіжі сили».

Незважаючи на хитання у визначенні напряму удару, в А. Гітлера, по суті, не було вибору. В той час обидва рішення були програшними. Якщо іти на Москву, то до бездоріжжя не буде захоплена Україна, і тоді за неї доведеться воювати восени і взимку. Якщо ж піти на Україну, то до бездоріжжя і холодів не буде захоплена Москва. Можна вибирати будь-який напрямок, але від грязюки, снігу і морозу вже нікуди не подітись. А це означає крах бліцкригу, а, значить, і всієї кампанії на Сході. До того ж, метою стратегії є знищення збройних сил противника, а не оволодіння географічними пунктами, якими б важливими вони не здавалися. Розбивши 1-й стратегічний ешелон, німецьке командування несподівано зустрілося з 2-м і 3-м СЕ, тоді як власні резерви були вичерпані.

Свідчення 50. Із щоденника Ф. Гальде-ра (серпень 1941 p.):

«7серпня: На питання про те, що повинно бути нами захоплено: Москва чи Україна … потрібно відповідати — і Москва, і Україна. Ми повинні ие зробити, тому що у противному разі ми не зможемо розгромити ворога до приходу осені». «11 серпня: Верховне командування дуже обмежене в ресурсах… зужиті наші останні сили».

Фюрер наказав повернути на Київ… Командуючий 2 ТГР Г. Гудеріан повертається зі ставки А. Гітлера. Фото 1941.

Свідчення 51. Із книги Г. Ґудеріана «Спогади солдата» (1954 p.):

«Для нас [генералів] було очевидно, що <…> план розвитку наступу на Москву зазнав краху. <…> Ми всі були глибоко переконані в тому, запланований Гітлером наступ на Київ неминуче призведе до зимової кампанії з усіма її труднощами. <…> я звернувся до Гітлера з проханням відкинути всі інші міркування, підпорядкувавши їх передусім вирішенню основної задачі — досягненню вирішального військового успіху. <…> Гітлер дав мені можливість висловитися <…> Потім він взяв слово, що викласти свої міркування <…> Він підкреслив, що сировинні ресурси і продовольство України є життєво необхідними для продовження війни. <…> Я вперше почув від нього фразу: «Мої Генерали нічого не розуміють у воєнній економіці’». Гітлер закінчив свою промову суворим наказом негайно перейти в наступ на Київ. <…> .мені нічого не залишалося, як най.аіпшим чином виконати ией наказ».

 

 

62.2.7. Прелюдія катастрофи

Вичерпавши всі можливості переконати А. Гітлера в доцільності наступу на московському напрямі, головком сухопутними військами Німеччини ґен.-фельдм. В. фон Браухіч підкорився розпорядженню фюрера і 22 серпня віддав наказ про знищення 5-ї армії. Відповідний наказ 24 серпня віддав своїм військам командуючий групою армій «Центр».

24 серпня війська групи армій «Центр» перейшли у загальний наступ у південному напрямку, відкривши «битву за Київ». 2-а польова армія рухалася в напрямі Чернігова і Пирятина, 2-а танкова група взяла курс на Конотоп.

Радянська 5-а армія опинилася в критичній ситуації. З 23 серпня її ліве крило було зайняте ліквідацією плацдарму, захопленого німцями в смузі оборони З 7-ї армії в районі Окуніново (північніше Києва). У смузі самої 5-ї армії виникла нерозбериха в зв’язку з відступом сюди 21-ї армії Центрального фронту, яка була передана Брянському фронту. Це призвело до перемішування військ і тилів обох фронтів. Логічне рішення про включення 21-ї армії до складу ПЗФ було прийняте лише 6 вересня.

Усвідомивши небезпеку, яку ніс із собою німецький наступ, Й. Сталін наказав командуючому Брянським фронтом А. Єрьоменку нанести фланговий удар по танковій групі Г. Ґудеріана. Брянський фронт на той час включав чотири армії (21-у, 50-у, 3-ю, 13-у) та рухому групу і мав значну перевагу над німцями. Ґенерал А. Єрьоменко 25 серпня у розмові по прямому проводу запевнив Й. Сталіна, що безумовно розіб’є «негідника Ґудеріана».

Однак не так сталось, як гадалось. Прикрившись від хвалькуватого А. Єрьоменка лише одним 47-м моторизованим корпусом, Г. Ґудеріан головними силами (10, 29 мд, 3, 4, 17, 18 тд, мд СС «Райх») 26 серпня 1941 р. прорвав південний фланг Брянського фронту, повівши наступ на Конотоп і Ромни. Того ж дня 3-я танкова дивізія Вермахту оволоділа Новгород-Сіверським, а передові загони 24-го моторизованого корпусу вийшли до Десни, створивши загрозу оточення 21-ї армії й виходу на комунікації 5-ї армії.

Свідчення 52. Із наказу командуючого групою армій «Центр» Ф. фон Бока (24 серпня 1941 p.):

«<…> Завданням, поставленим Верховним командуванням, є знищення 5-ї радянської армії до того, як їй вдасться відійти за лінію Сула — Конотоп — р. Десна, шляхом удару суміжними флангами груп армій «Центр» і «Південь». Після виконання цього завдання належить закріпитися в районі східніше середньої течії р. Дніпро і продовжити операцію в напрямку Харкова. <…> Найближчим завданням 2-ї армії і 2-ї танкової групи є захоплення передмостових плацдармів між Черніговом і Нов-городом-Сіверським, щоб звідти, залежно від розвитку обстановки, наступати далі на південь або південний схід».

Свідчення 53. Із гітлерівської директиви № 35 (6 вересня 1941 p.):

«<…> На південній ділянці фронту мета знищення ворожих сил в трикутнику Кременчук-Київ-Конотоп силами групи армій «Південь», які просуваються на північ через Дніпро, діючи спільно з наступаючим південним флангом групи армій «Центр». Як тільки завершення иієї операції дозволить, ті формування 2-і І 6-і армій та 2-ї бронетанкової групи, які вивільняться, будуть використані для нової операції.

Не пізніше 10 вересня механізовані сили групи армій «Південь», підсилені піхотними дивізіями і підтримані на основному напрямку наступу 4-м повітряним флотом, зроблять раптовий кидок з плацдарму, захопленого 17-ю армією, в район Лубен. У той же час 17-а армія повинна розвивати успіх і в напрямку Полтави і Харкова».

Танки Вермахту переходять в атаку. Фото. 1941.

Підготовка штурмовика Ил-2 до бойового вильоту. Фото. 1941.

У бій вступає “генерал Грязь”. Фото. 1941.

28 серпня на базі військ правого крила 5-ї армії була створена 40-а армія ПЗФ (ком. – ґен.-м. К.П. Подлас). Розгорнута вздовж Десни на ділянці Шостка-Нові Млини, новостворена армія діяла фактично в інтересах лівого крила Брянського фронту. Це значно полегшило німцям виконання завдання по знищенню роззброєної своїм же командуванням 5-ї армії.

ЗО серпня ґенерал М. Потапов звернувся до Військради Південно-За-хідного фронту з проханням відвести його армію за Десну. М. Кирпонос відмовив, а звернутися до Ставки особисто не посмів. Цією відмовою було покладено початок київської трагедії. Водночас Ставка переоцінила можливості Брянського фронту і його командуючого у справі надання реальної допомоги сусідньому Південно-Західному фронту. Всупереч сподіванням, Брянський фронт не зв’язав боями групу Г. Ґудеріана.

Не допомогла і розпочата 30 серпня силами Резервного фронту (ком. – ґен. арм. Г. Жуков) Єльнинська операція. Більше того, Ставка, на пропозицію Г. Жукова, наказала А. Єрьоменку підтримати Резервний фронт ударом на Рославль. Це значно послабило Брянський фронт, який мусив наступати на двох напрямках – Рославському і Стародубському. В результаті німецькі танкові дивізії майже безперешкодно пройшли від Стародуба до Конотопа – у глибокі тили ПЗФ. 8 вересня була припинена і Єльнинська операція, яка крім виснаження сил і розпорошення резервів нічого не дала.

Вище німецьке командування не могло повірити, що перед загрозою оточення військ 5-ї армії Ставка накаже М. Потапову і далі утримувати оборонний рубіж по Дніпру і Десні замість негайного виведення військ з «мішка», що позначився. 30 серпня на нараді у А. Гітлера було прийнято рішення, що війська групи армій «Центр» за Десну не підуть, а повернуться на московський напрямок. Група армій «Південь», форсувавши Дніпро своїм правим крилом, мала забезепечити цей маневр наступом на Курськ. Імовірно, про це рішення від своїх аґентів знав і Й. Сталін, тому був спокійний за долю Південно-Західного фронту, охоплення якого одними лише з’єднаннями групи армій «Південь» уявлялося неможливим.

Лише 6 вересня 1941 p., переконавшись, що розвиток подій пішов, хоч і по непередбачуваному, але сприятливому сценарію, гітлерівське командування прийняло рішення зав’язати горловину «мішка», відрізавши одночасним наступом із півночі й півдня шляхи відходу на схід усім арміям Південно-Західного фронту. Саме 6 вересня А. Гітлер підписав свою найбільш знамениту після «Барбаросси» директиву № 35, яка стала вихідним документом для німецьких військ по оточенню Південно-Західного фронту і наступу на Москву.

Оскільки самі німці до підписання А. Гітлером директиви № 35 не знали, що їм треба буде створити Київський котел, і продовжували розробляти плани наступу на Москву, логічно припустити, що саме ці плани доносили Й. Сталіну радянські аґенти знаменитої «Червоної капели». Момент прозріння міг настати не раніше 6 вересня, коли гітлерівська директива лягла на стіл Верховного.

7 вересня танкісти Г. Ґудеріана захопили Конотоп, який був головною метою німців з 21 серпня. 8 вересня 1941 p., коли стало зрозуміло, що головні сили 5-ї армії надійно блоковані, а перешкоди для оточення інших армій ПЗФ відсутні, 3-я танкова дивізія ринула далі на південь -до Ромен.

12 вересня, із запізненням на дві доби, до виконання наказу А. Гітлера по оточенню всього ПЗФ підключилися танкові і піхотні з’єднання групи армій «Південь», що знаходилися на Кременчуцькому плацдармі.