62.3. Трагічний вересень 1941 p.

62.3.1. Бої на Кременчуцько-Дереївському плацдармі

62.3.2. Злам оборони на півночі

62.3.3. Зміна командування ПЗН

62.3.4. Замкнення кільця оточення

62.3.5. Спроби деблокування

62.3.6. Спроби прориву

62.3.7. Капкан в урочищі Шумейкове

623.8. Ціна поразки

 

62.3.1. Бої на Кременчуцько-Дереївському плацдармі

Зосередившись на подіях, що відбувалися на правому крилі Південно-Західного фронту, радянське командування випустило із поля зору події на лівому крилі, зокрема, на Кременчуцькому напрямі. Активними діями в районі Черкас противник зумів створити у командування ПЗФ неправильне уявлення, що Дніпро буде форсований саме в цьому місці. До Черкас були стягнуті головні сили 38-ї армії: чотири дивізії із семи: 212-а, 116-а, 97-а, 196-а. На лівому фланзі майже на 110-кілометровому фронті продовжували тримати оборону всього дві дивізії: 297-а і 300-а. Резерв фронту – дві дивізії (304-а й 81-а) розташувалися на стикові з 26-ю армією в районі Золотоноші й Лубен.

25 серпня командуючим 38-ю армією замість Д.І. Рябишева був призначений ґенерал-майор М.В. Фекленко, але й він вважав черкаський напрямок головним. Однак уже через кілька днів ці ілюзії розвіялись.

Німецькі солдати обладнують протитанкову позицію біля Дніпра. Фото. 1941.

Радянська техніка знищена біля Дніпра. Фото. 1941.

Радянські військовополонені, захоплені під час боїв за Дніпро. Фото. 1941.

Свідчення 54. М. Попель:

«Невдовзі настав час розлучатися з Дмитром Івановичем. Він призначався командуючим Південним фронтом. Ми сиділи за столом <…> На чистій салфетиі стояли дві алюмінієві миски. Рябишев, не поспішаючи, сьорбав щі <…> і наказував: «Про Кременчук не забувай. Там германеиь щось затіває».

Через кілька днів на місце Дмитра Івановича приїхав Генера^І-майор танкових військ Микола Володимирович Фекленко. <…> Ми відчували: над нашим лівим флангом нависає важкий кулак. Але не знали точно сили, не знали, коли противник завдасть удару».

Правильно визначив напрям головного удару ворога командуючий ПЗН С. Будьонний, який вирішив створити на стику Південно-Західного і Південного фронтів рухомий резерв у складі 2-го і 5-го кавалерійських корпусів. 2-й кавкорпус повинен був відбити противника на ділянці Дніпропетровськ-Запоріжжя; 5-й кавкорпус (3-я, 14-а, 34-а кд) у взаємодії з 47-ю танковою дивізією і авіацією – на ділянці Кременчук-Перево-лочна-Дніпропетровськ. До ранку 28 серпня 5-й кавкорпус зосередився за лівим флангом 38-ї армії в районі Сокілка-Царичанка-Маячка-Кобеляки (за 50-80 км східніше Кременчука). Водночас були вжиті заходи щодо спорудження на лівому фланзі 38-ї армії оборонних рубежів. Для їх будівництва направлялися значні людські маси з ближніх районів. Інженерне обладнання смуги оборони включало: 57 дзотів, 21 площадку для станкових кулеметів, 10 – для мінометів, 442 стрілецьких окопи, 2 км протитанкового рову.

Проти 38-ї армії німці зосередили 12 піхотних дивізій 17-ї польової армії (10 у бойовій лінії, 2 в резерві), але безпосередньо на кременчуцькому плацдармі знаходилися 4 дивізії (97-а, 100-а, 101-а, 125-а), до яких 2 вересня приєдналася ще одна (76-а). На віддалі 100 км від плацдарму (одна доба ходу) знаходились головні сили 1-ї танкової групи (9-а, 13-а, 14-а, 16-а танкові, 16-а, 25-а моторизовані).

Німецька піхота готується до переправи через річку. Фото. 1941.

Командування 38-ї армії проґавило таку значну концентрацію сил Вермахту в смузі своєї оборони. Невизначеність ситуації відображає наказ штабу армії від 28 серпня про захоплення полонених «з метою встановлення угруповання противника і нумерації його частин».

Удар був нанесений частинами німецької 100-ї піхотної дивізії у ніч на 30 серпня 1941 р. з району правобережного села Дереївка. 60 десантних човнів із 10-15 гітлерівцями на кожному під прикриттям артилерії і прожекторів ринулися на острів посередині Дніпра, який захищала рота лейтенанта H.A. Тєлушкіна. В нерівному бою захисники острова майже всі загинули, до своїх переправилися лише 10 чол. Всі вони були удостоєні бойових нагород. До світанку 30 серпня німці висадилися ще на кількох дніпровських островах південніше лівобережного села Келеберда і одночасно захопили плацдарм на лівому березі річки. На захоплений берег почали переправлятися частини 97-ї піхотної дивізії Вермахту.

Свідчення 55: А. Гречко (в 1941 р. — полковник, командир 34-ї кавалерійської дивізії):

«…38-а армія могла б зробити багато, якби перейшла до жорсткої оборони. Але командуючий фронтом вимагав тільки наступати, а не оборонятися. [...] Розкидані частини 38-ї армії танули під натиском сконцентрованих ударів ворога і відходили в різних напрямах від плацдарму».

Німецькі війська на вулицях Кременчука. Фото. 1941.

Німецькі війська на вулицях Кременчука. Фото. 1941.

Німецькі танки на понтонному мосту через Дніпро. Кременчуцький плацдарм. Фото. 1941.

Свідчення 56. Із доповіді С. Будьонного в Генштаб про бойову готовність 142 -ї танкової бригади після огляду з’єднання в с. Мачухи (7 вересня 1941 p.):

«З’єднання сформовано шляхом збору людей різних частин. На танках KB і Т-34 50% складу екіпажів такі, що раніше не водили ці машини. Ряд командирів призначено буквально в процесі посадки. 45% всього складу не були в боях. Артилеристи-зенітники зовсім не стріляли. Подібні способи формування <…> не викликані обстановкою. На фронтах досить обстріляних і випробуваних танкових з’єднань без матчастини. Було б доцільніше забезпечити матеріальною частиною ці з’єднання, ніж формувати збірні».

Командуючий 38-ю армією М. Фекленко недооцінив загрозу, намірившись вибити противника з лівого берега Дніпра силами однієї 300-ї дивізії (ком. – п-к П.І. Кузнецов). Однак спроби ліквідувати плацдарм не вдалися ні ЗО, ні 31 серпня. Замість надати 300-й дивізії дієву допомогу, штаби фронту і 38-ї армії вважали, що німецький наступ у районі Кременчука -це тільки імітація удару. Лише 1 вересня в цей район були спрямовані частини 5-го кавалерійського корпусу (ком. – ґен.-м. Ф.В. Камков), 304-ї стрілецької (ком. – п-к Т.І. Сидоренко) і 47-ї танкової (ком. – п-к Г.С. Ро-дін) дивізій. До їх прибуття противник вже захопив усі острови від Кременчука до Переволочної й закріпився на плацдармі між річками Ворскла і Псел. Дії радянських військ у цьому районі були розрізненими і неузгод-женими. Не забезпечені належним артилерійським і авіаційним прикриттям, контратакуючі частини несли значні втрати. Проте М. Фекленко продовжував кидати в бій все нові й нові підрозділи, видаючи самовпевнені розпорядження «знищити частини противника, що переправились, жодного німця не повинно бути на лівому березі Дніпра».

Лише на схилі дня 3 вересня М. Фекленко зрозумів, що від Кременчука наноситься головний удар. Командарм розділив свій штаб на два пункти управління: основний – у Глобино, допоміжний – в с. Озера.

Для надання допомоги командуванню армії зі штабу фронту 6 вересня була направлена комісія на чолі з начальником оперативного відділу полковником І. Баграмяном. Вивчивши обстановку на місці, комісія дійшла висновку, що ліквідувати ворожий плацдарм наявними силами 38-ї армії не вдасться. З фронтового резерву, з-під Полтави, почалося перекидання на кременчуцький напрямок танкових бриґад, артилерійських і авіаційних полків.

Для наступу притягувались значні сили: 81-а (ком. – п-к А.П. Нікола-єв), 199-а (ком. – комбриґ Д.В. Аверін), 212-а (ком. – п-к В.В. Бардадін), 297-а (ком. – п-к Г.А. Афанасьев), 304-а (ком. – п-к Т.І. Сидоренко) стрілецькі дивізії, 47-а танкова дивізія (п-к С.І. Родін), 3-я, 11-а, 142-а танкові бриґади, 5-й кавалерійський корпус (ком. – ґен.-м. Ф.В. Камков). Війська на полі бою повинні були підтримати артилерія (три артполки РГК) і авіація (15-а звад). Особливі надії покладалися на танкістів, але, як виявилось, вони мали недостатню бойову підготовку і професійні навички. Авіатори участі в боях через нельотну погоду практично не брали.

Початок контрнаступу було заплановано на 8 вересня, однак зосередження військ затяглося через перебої в роботі залізниці й дощової погоди. Перед військами ставилася задача ударом із трьох боків відрізати від переправ і знищити дереївське угруповання противника. Наступ розпочався 10 вересня. На деяких ділянках ворога вдалося потіснити, але через дві доби продовження контрудару втратило смисл.

В боях 10-12 вересня воїни багатьох з’єднань і частин 38-ї армії виявили зразки мужності і героїзму. Після оволодіння Озерами атаку групи танків західніше села очолив ст. лейтенант A.C. Журавльов. Уродженець Козельщинського району, він чудово знав місцевість і вивів свою групу на вигідну позицію. Прицільним вогнем танкісти знищили ворожий танк, дві бронемашини, десять гармат і мінометів.

Поки вся увага радянського командування була прикута до дереїв-ського плацдарму, німецькі 125-а і 239-а піхотні дивізії переправилися через Дніпро східніше Кременчука і 4 вересня розпочали наступ вздовж західного берега р. Псел на північ, до ст. Потоки. Ворогу протистояла ослаблена попередніми боями 297-а стрілецька дивізія (ком. – п-к Г.А. Афанасьев). 7 вересня німці оточили Кременчук, а 9 вересня оволоділи містом. Командарм М. Фекленко створив ударну групу (81-а, 212-а, 297-а стрілецькі дивізії) на чолі з начальником тилу армії ґен.-майором А.Д. Кулє-шовим, поставивши йому задачу відкинути гітлерівців. В результаті атаки 11 вересня передові загони 297-ї дивізії ввірвалися в передмістя Кременчука Кривугні. Проте цей успіх був тимчасовим.

Командир 9-ї танкової дивізії Вермахту ґен.-лейт. Р. фон Голубицьки. Фото.1941.

У ніч на 12 вересня на плацдармі 17-ї армії форсувала Дніпро 16-а танкова дивізія ґенерал-майора Г. Хубе. Цілу ніч по наведеному саперами понтонному мосту солдати дивізії під зливою перебиралися на протилежний берег. Ранком наступного дня танкісти кинулись в атаку. Дощі перетворили дороги в непролазне місиво, проте дивізія за 12 годин просунулась на 70 км. За нею рушила 9-а (Віденська) дивізія ґенерала Р. фон Губицьки та інші частини 1-ї танкової групи Е. фон Кляйста. 13 вересня німецькі танкісти, пройшовши загалом 140 км, досягли Лубен і взяли місто штурмом. 17-а польова армія лівим крилом блокувала рубіж р. Сули, а правим розгорнула наступ на Полтаву.

Польовий штаб дивізії. Фото. 1941.

Свідчення 57. Із книги В. Вертена «Історія 16-ї танкової дивізії» (1958 p.):

«Зусебіч влuвaлucь частини дивізії у маршову колону, що рухалася з граничним напруженням сил до Дніпра. Офіиер і нижній чин змінювали один одного біля важелів управління. Біля Пав-лиша, на південь від Кременчука, дивізія переправилась через ріку по 700-метровому понтонному мосту. Це був Дніпро, широкий і величний. <…> В 9.00 танки рушили вперед трьома ешелонами <…> Обігнавши піхоту, 16-а дивізія відкинула захопленого зненацька противника <…> Опір ворога був слабким. В першій половині дня [танки] досягли Семенівки а в сутінках — Карпихи».

Свідчення 58. Із оперативної довідки штабу ПЗФ (12 вересня 1941 p.):

«297-а стрілецька дивізія. В 14.00 противник прорвав фронт дивізії 15 танками в напрямі Піщане-Доновка-Погреби і до 16.00 досяг Бабичівки [25 км північно-західніше Кременчука]. Нових даних про становище на фронті не надходило».

 

 

62.3.2. Злам оборони на півночі

Комфронту А. Єрьоменко, попри переможні реляції, не зміг протидіяти наступу Г. Ґудеріана. Незадоволена Ставка марно вимагала від командування Брянського фронту активізації бойових дій. Однак це незадоволення було позірним. Інакше чим пояснити, що 11 вересня «за відмінне керівництво бойовими діями на фронті» А.І. Єрьоменко був підвищений у званні до генерал-полковника.

Танкісти брянського фронту атакують Г. Ґудеріана. Фото. 1941.

Свідчення 59. Із книги В. Бешанова «Танковий погром 1941 року» (2001 p.):

На поч. вересня 1941 р. в 2-й танковій групі Г. Ґудеріана залишалося 190 боєздатних танків: у 3-й дивізії був 41 справний танк, в 4-й — 49, в 17-й — 38, в 18-й — 62. До того ж не вистачало палива і запчастин, а особовий склад не відпочивав жодного дня, починаючи з 22 червня. За цей час війська «негідника Ґудеріана» не одержали з Німеччини жодної нової бойової машини, тоді як один лише Харківський завод шомісяия відправляв на фронт 180 танків Т-34, а ленінградський Кіровський — більше 100 танків KB.

Підбитий німецький танк. Фото. 1941.

Тим часом ситуація на флангах 5-ї армії стала критичною. 8 вересня частини 2-ї польової армії Вермахта тріумфально ввійшли в Чернігів. Продовжуючи наступ, армія націлилася на Ніжин. Німецька польова 6-а армія перейшла в наступ на Яготин і Прилуки. Незважаючи на гнівну вказівку Б. Шапошникова: «Чернігів має бути утриманий за будь-яку ціну», 15-й стрілецький корпус відстояти місто не зміг, бо фактично був розгромлений. В. о. командира корпусу полковник М.І. Бланк в бою біля с. Піски був смертельно поранений. Його замінив ґенерал-майор К. С. Москаленко. Станом на 10 вересня в корпусі залишилося не більше 1,5 тис. бійців і командирів стрілецьких частин і приблизо 90 гармат. 31-й корпус (ком. – п-к Н.В. Калінін) також зазнав значних втрат. В його дивізіях залишилося приблизно 2 тис. чол. і 100 гармат. Над знекровленою 5-ю армією нависла загроза цілковитого знищення. Події стали розвиватися по некерованому сценарію. На берегах Дніпра і Десни полягли тисячі бійців і командирів, загинули генерали В.Н. Несмєлов (ком. 195-ї сд), Г.І. ІПерстюк (ком. 45-ї сд), полковники А.К. Берестов (ком. 193-ї сд), П.А. Барабанов (ком. 215-ї мд), були втрачені артилерійський парк, транспорт, засоби зв’язку, тили, обози, боєприпаси, пальне. З усієї армії вціліло близько 4 тис. чол. особового складу і 200 гармат. Вириваючись із «мішка», рештки армії відходили в напрямі Пирятина.

Загалом у боях між Дніпром і Десною 5-а армія втратила убитими і полоненими 16 тис. чол. Вирішувати оперативні задачі вона вже не могла. Як написав згодом ґенерал А. Філіппі: «Тут були остаточно розчавлені рештки хороброї 5-ї армії руських. Долі було догідно, щоб її щаслива зоря закотилась».

Німецька піхота продовжує наступ. Фото. 1941.

9 вересня, коли розгром 5-ї армії став очевидним, танковий таран Г. Ґу-деріана вдарив по 40-й армії, розсікши її фронт навпіл. На вістрі атаки знаходилися 3-я танкова дивізія (ком. – ґен.-лейт. В. Модель), що наступала на Ромни, а також 4-а танкова дивізія (ком. – ґен.-м. фон Лангерман унд Ер-ленкамп) і моторизована дивізія СС «Райх» (ком. – ґен.-лейт. Гауссер), які наступали на Бахмач. Танкові дивізії рухалися вперед, майже не зустрічаючи опору. В Ромнах німецьких танкістів зустріли бійці 79-го батальйону залізничних військ (ком. – майор М.С. Смирнов), місцевого ґарнізону та загону міліції. Після короткого бою радянські війська були розсіяні. Г. Ґуде-ріан, який прибув до міста, застав лише окремі групи бійців, які блукали в міських садах. Під час зачистки території були виявлені багаті склади пального, що дозволило німецьким танкістам продовжити безупинний наступ.

Німецьа бронетехніка під Ромнами. Фото. 1941. 

 

 

 

62.3.3. Зміна командування ПЗН

Дізнавшись про прорив танкістів Г. Ґудеріана до Ромен, військрада Південно-Західного фронту звернулася в Ґенштаб з проханням дозволити фронту відхід на схід. Глибокої ночі 11 вересня з цього приводу відбулася розмова між командуванням фронту і начальником Ґенштабу Б. Шапош-никовим. Маршал дозволу на відведення військ не дав.

Вперед Будьоннівці! Плакат. 1941.

Свідчення 60. Із переговорів Б. Шапошникова з М. Кирпоносом (11 вересня 1941 p.): Б. Шапошников M. Кирпоносу: «…ці дані [зайняття противником Ромен] не дають ще підстав для прийняття того корінного рішення, про яке ви просите, а саме — про відхід усім фронтом на схід. Немає сумніву, що зайняття Ромен створює певний гнітючий настрій, але я впевнений, що Військова рада фронту далека від цього і зуміє справитися з епізодом біля Ромен. <…> Ставка Верховного Головнокомандування вважає, що необхідно продовжувати битися на тих позиціях, які займають частини Південно-Західного фронту, так, як це передбачено нашими статутами».

М. Кирпонос — Б. Шапошникову: «Військова рада запевняє Ставку в тому, що вона далека від панічних настроїв, не хворіла на ще ніколи і не хворіє. <…> Становище, що склалося на ділянці Південно-Західного фронту, <…> характеризується не тільки виходом сьогодні противника в район Ромни, Гайворон, але й розгромом оборони в районі Чернігів, Окунинів. 5-а армія, веде важкі бог в оточенні <…> ми всі прагнемо до того, щоб не дати можливості противникові досягти <…> будь-якого успіху. Але, на жаль, усі можливості, якими могла самостійно розпоряджатися Військова рада фронту, вичерпані і виявилися недостатніми за умов обстановки, що склалася».

На момент, коли відбувалися ці переговори, лінія Південно-Західного фронту вигнулася дугою дуже небезпечної конфігурації, яка набула тенденції перетворитися на кільце оточення. На прохання М. Кирпоноса до Ставки з відповідними роз’ясненнями ситуації звернувся С. Будьонний. Розмова з Б. Шапошниковим нічого не вирішила. Тоді Маршал звернувся безпосередньо до Й. Сталіна.

Свідчення 61. Із телеграми ГК ПЗН № 0332 Верховному Головнокомандуючому т. Сталіну (11 вересня 1941 p., 8.15):

«Військова рада Південно-Західного фронту вважає, що в обстановці, яка склалася, необхідно дозволити загальний відхід фронту на тиловий рубіж. <…> тов. Шапошников вказав, що Ставка Верховного Головнокомандування вважає відведення частин ПЗФ на схід поки що передчасним.

Зі свого боку вважаю, що на даний час повністю визначились задуми противника щодо охоплення і оточення Південно-Західного фронту з напрямів Новгород-Сіверський і Кременчук. Для протидії цьому задумові необхідно створити сильну групу військ <…> Південно-Захід-ний фронт зробити це неспроможний.

Якщо Ставка Верховного Головнокомандування в свою чергу не має можливості зосередити в даний момент такої сильної групи, то відхід для Південно-Західного фронту є цілком назрілим. <…> Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може спричинити втрату військ і величезної кількості матчастини.

Свідчення 62.

И. Сталін — M. Кирпоносу (11 вересня 1941 р.): «Ваша пропозиція про відведення військ на рубіж відомої вам ріки мені здається небезпечною. Якщо звернутися до недавнього минулого, то ви пригадаєте, що при відведенні військ з району Бердичів і Новоград-Волинський у вас був серйозніший рубіж р. Дніпро і, незважаючи на це, при відведенні військ [ви] втратили дві армії і відведення перетворімося на втечу, а противник на плечах утікаючих військ переправився наступного дня на східний берег Дніпра. Яка гарантія, що те ж саме не повториться тепер, це перше. А потім друге… В даній обстановці на східному березі пропоноване вами відведення військ означатиме оточення наших військ.

<…> Ваші пропозиції про негайне відведення військ <…> є небезпечними І можуть створити катастрофу. <…> Негайно перегрупувати сили, хоча б за рахунок КИУРу та інших військ, і повести відчайдушні атаки на конотопську групу противника у взаємодії з Єраомен-ком <…> Негайно організувати оборонний рубіж на ріці Псел, виставивши велику артилерійську групу фронтом на північ і захід і відвівши 5-6 дивізій на цей рубіж <…> Після всього цього розпочати евакуацію Києва. Припинити, нарешті, займатися шуканням рубежів для відступу, а шукати шляхи для опору. <…> Києва не залишати і мостів не підривати без дозволу Ставки…».

М. Кирпонос — Сталіну (11 вересня 1941 p.):

«У нас і гадки про відвід військ не було <…> а було лише прохання в зв язку з розширенням фронту до восьмисот з гаком кіюметрів nociLiumu наш фронт резервами… Вказівки Ставки [щодо атакуючих дій] будуть негайно проведені в життя».

У крайньому випадку, якщо питання з відходом не може бути переглянуте, прошу дозволу вивести хоча б війська і багату техніку з Київського УР. Ці сили і засоби безумовно допоможуть Південно-Західному фронтові протидіяти оточенню противником».

Того ж 11 вересня увечері Й. Сталін викликав до прямого дроту генерал-полковника М. Кирпоноса. Верховний Головнокомандуючий наказав, по-перше, перегрупувати сили і у взаємодії з А. Єрьоменком повести атаку на конотопське угруповання противника; по-друге, негайно організувати оборонний рубіж на р. Псел; по-третє, тільки після виконання цих двох завдань почати евакуацію Києва і закріпитися на східному березі Дніпра. Гнівні слова Верховного приголомшили М. Кирпоноса, змусивши його в момент пригадати долю розстріляного командуючого Західним фронтом Д. Павлова. Пригнічений звинуваченнями, він відповів, що й на думці не мав відступати, навпаки, збирався атакувати.

С.М. Будьонний. 

Вірогідно, що 11 вересня Й. Сталін вже знав про плани німців за директивою № 35. Адже він не тільки повідомив М. Кирпоноса про можливий наступ противника зусебіч, а й про перспективу оточення ПЗФ, якщо конотопська група противника з’єднається з кременчуцькою. А після переговорів Й. Сталіна з М. Кирпоно-сом, як із гіркотою згадував пізніше тодішній 1-й заст. начальника Ґеншатабу О.М. Василевський, «керівництву Південно-Західного фронту залишалося тільки сповнити свій обов’язок до кінця».

Що стосується С. Будьонного, телеграма про відведення військ коштувала командуючому ПЗН його посади. 12 вересня новим головкомом напряму було призначено Маршала С. Тимошенка, який завірив Й. Сталіна, що втримає Київ.

В 0 год. 45 хв. 12 вересня Маршал С. Тимошенко з двома люльками, подарованими Иосифом Віссаріоновичем, і його напуттям: «Ви тепер запорожець, рушайте», – виїхав потягом «Москва-Полтава» і того ж дня о 19 год. прибув на станцію Полтава-Південна. На командному пункті Південно-Західного напряму в Горбанівці його зустрічав С. Будьонний. «Передача справ» відбулася швидко. В німецьких джерелах повідомляється, що С. Будьонний утік із котла на літаку, а після розгрому ПЗФ хотів здійснити акт самогубства в кабінеті Й. Сталіна.

С.К. Тимошенко.

Здійснені новим командуючим відчайдушні спроби залатати численні дірки в 800-кілометровій лінії оборони не мали успіху. Фронт агонізував. До цілковитої катастрофи залишались лічені дні.

Дії радянської Ставки співпали з найпалкішими бажаннями Ставки німецької. Своєчасний і організований відхід військ ПЗФ просто зім’яв би нечисленні війська Г. Ґудеріана. Тому німці були дуже задоволені, що цього не сталося. Командування групи армій «Південь» в журналі бойових дій за 12 вересня відзначило: «Побоювання, що командування червоних відмовиться від оборони на річці Дніпро і відведе на схід свої сили, не справдилось».

 

 

62.3.4. Замкнення кільця оточення

Кидок танкістів Г. Ґудеріана до Лохвиці і Лубен.

Накопичивши сили для продовження кидка на південь, німецька 3-я танкова дивізія В. Моделя надвечір 12 вересня 1941 р. виступила з Ромен. В аванґарді рухалася бойова група майора Франка. До настання сутінок група пройшла 45 км і досягла Млинів (2 км північніше Лохвиці). Вранці 13 вересня зав’язався зустрічний бій. Відірвана від основних сил, група Франка опинилася в скрутному становищі. На виручку кинулася друга бойова група оберст-лейтенанта фон Левінськи. Близько 16 год. його танки вступили в Млини і з’єдналися з передовим загоном. На короткій нараді в місцевій церкві обидва командири вирішили завдати удару по Лохвиці, не дожидаючись підходу піхоти і артилерії. Рішучою атакою німці опанували переправу, захопивши неушкодженими всі три мости через Сулу. Близько 17 год. німецькі танкісти досягли міста. Жорстокий бій тривав до настання темряви. Вночі німецькі бойові машини були виведеш в навколишні яри. О 5 ранку 14 вересня, коли ще не розвіявся вранішній туман, бій під Лохвицею відновився. Через 5 год. в місто вступили частини німецького 6-го танкового полку (ком. – підп-к Мюнцель).

 

Свідчення 63. З «Історії 3-ї танкової дивізії»:

«При наближенні німецьких машин Совє-ти кидають свої повозки і тікають в найближчі поля соняшнику. <…> Знову з’являються Совєти. Цього разу величезна колона з батарей, обозів, будівельних батальйонів, передків, повозок і тягачів. Тут же були кінні козаки і два танки. Знову заграли кулемети. Стріляючи на ходу, наші танки з великою швидкістю врізались в середину цього потоку. Обер-лейтенант Вартманн і його солдати знають тільки одне: вперед! Його загін котиться далі улоговинами, приболотними низинами, лісами, полями, крихкими дерев’яними мостами. <…> Уже давно соние стало червоно-золотис-тим. <…> В бшоклі солдати розглядали силует міста [Лубен] <…> Хмари диму і гару вилися над будинками, гриміли артилерійські постріли, тріщали кулемети. Без сумніву, в кількох кілометрах звідси <…> веде бій ударний загін групи армій «Південь»!

»Танки вперед!» — наказує обер-лейтенант Вартманн. Бойова група приходить у рух <…> раптом вискакують якісь сірі персонажі, перемазані глиною, оброслі щетиною, і махають, махають. Це солдати 2-і роти 16-го саперного батальйону 16-ї танкової дивізії [групи армій «Південь»]! Час точно 18.20. Солдати вказують місце, де можна перебратися через ручай. Обер-лейтенант Вартманн переходить його зі своїми машинами і повертає на Лубни. Через деякий час він дає знати про себе генерал–майору Хубе. <…> Вістря обох груп армій зімкнулися!».

 Передвий загін 3-ї танкової дивізії Вермахту. Фото. 1941.

Свідчення 64. З «Історії 3-ї танкової дивізії» (Берлін, 1967 p.):

«Те, що не вдалося вчора, вдалося зробити сьогодні. 3-я рота 3-го моторизованого полку під командуванням гауптмана Пешке несподівано швидко штурмує місто і раптовим нальотом захоплює великий північний міст! На подив німецьких солдатів, за 200 м навпроти стоять без охорони шість важких зенітних гармат. Стрільці з переможним криком кидаються до гармат і витягують сплячих руських з-під ковдрі <…> Бойові машини 3-го батальйону 6-го танкового полку о 10.30 безперешкодно вступають в місто!».

Закріпившись на навколишніх висотах, німці розпочали «зачистку» місцевості. Водночас командир 9-ї танкової роти обер-лейтенант Вартманн сформував дозорну групу (45 чол., 2 танки з радіостанцією і бронетранспортер), з якою рушив далі на південь. Прикметно, що пальне для цієї групи зливали з усіх інших машин полку. Проминувши передову охоронну лінію в районі Ісківці-Сенчанські, група розпочала свій марш-кидок. На схилі дня танки з літерою «G» досягли околиць Лубен, де стали поряд із танками, на борту яких красувалася літера «К». Зустріч передових частин 3-ї й 16-ї танкових дивізій Вермахту відбулася 14 вересня о 18 год. 20 хв. за 10 км північніше Лубен і за 30 км південніше Лохвиці. Київський котел було закрито.

15 вересня 3-я танкова дивізія силами 6-го полку (10 танків) продовжувала «закривати» Лохвицю. Решта частин дивізії знаходилися ще на значній віддалі від міста. Цього дня командний пункт ґен.-лейт. Моделя відвідав Г. Ґудеріан. Комендантом Лохвиці було призначено майора барона фон Бера. Перед полуднем зі сходу, з боку Сенчі, до міста підійшли головні машини 33-го танкового полку 9-ї танкової дивізії ґен.-лейтенанта Р. фон Губицьки. Київський котел було закрито остаточно. 3-я танкова дивізія розпочала підрахунок полонених: вранці 16 вересня було зареєстровано 400 чол., до вечора ця цифра збільшилася до 2000.

Свідчення 65. Із книги Г. Ґудеріана «Спогади солдата»:

«Ніч я провів <…> у приміщенні школи в Лохвиці. Школа знаходилася в міцному будинку і була добре обладнана, як і всі школи в Радянській Росії <…> Рано-вранці 15 вересня я відвідав передовий загін <…> майора Франка. <…> Зі спостережного пункту <…> розташованого біля Лубен, місцевість добре проглядалася, і можна було спостерігати за рухом транспортних колон руських із заходу на схід. Однак цей рух незабаром нами було призупинено. <…> На завершення я бесідував з командиром 6-го танкового полку <…> В цей день <…> полк мав всього десять танків. Ця цифра дає найбільш наочне уявлення про те, наскільки війська потребували відпочинку <…>».

Командуючий 16-ю танковою дивізією Вермахту ген.-лейт. Г.В. Хубе на спостережному пункті. Фото. 1941.

Кидок танкістів Е. фон Кляйста до Лохвиці і Лубен.

На відміну від 3-ї танкової дивізії Моделя, для 16-ї дивізії Г.В. Хубе битва на оточення радянських військ під Києвом розпочалася з тривалого відпочинку. Після взяття Миколаєва танкісти 17 днів ремонтували танки і зброю, насолоджувалися купанням в лимані, об’їдалися на розкішних банкетах. Нарешті, 11 вересня 1941 р. надійшов наказ про виступ. Форсувавши Дніпро, танки зосередились на невеликому плацдармі біля Кременчука. Рано-вранці 12 вересня, після сильної артилерійської підготовки, піхота 11-го корпусу розпочала атаку. О 9 год. через пробитий коридор трьома ешелонами рушили танки. Зім’явши радянські заслони, німці розкололи 38-у армію навпіл, перервавши зв’язок між штабами. Радянські рухомі частини не могли ні встигнути за німецькими танками, ні перегородити їм шлях. До кінця дня німці захопили Семенівку. До Лубен залишалося 40 км. Відрізані від головних сил три правофлангові дивізії 38-ї армії (97-а, 297-а стрілецькі і 37-а кавалерійська дивізії) зайняли оборону на правому березі Сули. Група німецьких танків і піхоти раптово атакувала штаб 38-ї армії неподалік від Глобино. Колона штабних машин ледве встигла переправитись через Псел і відійти до Решетилівки (40 км на північ від лівого КП 38-ї армії в Козельщині й 70 км на схід від штабу армії в Очеретоватому біля Семенівки). Сюди ж прибула група штабних офіцерів ПЗФ на чолі з полковником І.Х. Баграмяном. Зв’язавшись із головкомом, І. Баграмян одержав наказ навести порядок в частинах, які виходили з оточення, і організувати оборону на р. Псел. Командуванню 38-ї армії вдалося виставити невеликі заслони до Великої Багачки, але далі лінія фронту переривалася.

Полтавський напрямок залишався неприкритим. Загроза нависла над штабом Південно-Західного напряму, що знаходився в Горбанівці.

Свідчення 66. Історик 16-ї танкової дивізії В. Вертен:

«Ворог не встиг навіть хоч якось захиститися. Колони, що відкочувались, були підірвані, танки, гармати, повозки залишилися лежати зліва і справа від дороги впродовж 40 км. Чорні знамена чаду згораючого пального підіймалися до неба-».

Німецькі танкові дивізії наступають. Фото. 1941.

Німецька піхота веде бій за населений пункт. Фото. 1941.

Свідчення 67. Із спогадів І. Баграмяна «Так починалась війна» (1984 p.):

«Оскільки 38-а армія 12 вересня одержала наказ припинити наступ, перебування тут представників командування фронту евратило сенс <…> вранці 13 вересня <…> ми сіли в машини і взяли курс на Решетилівку, де розміщався один із передових пунктів зв’язку штабу головкома. <…> Шляхами рухалися розрізнені підрозділи, відірвані від своїх частин обози, тилові установи. Обстановки <…> до пуття ніхто не знав.

<…> Від одного з командирів дізналися, що в Решетилівку почали прибувати машини штабу 38-і армії, <…> Мені вказали на хату на околиці села. Тут я знайшов начальника штабу <…> Символоков заявив, що штаб вийшов із оточення <…> Разом із ним прорвалися 297-а стрілецька дивізія <…> І частина сил 37-і кавалерійської дивізії <…> Решта частин кавдивізії і 97-а стрілецька дивізія <…> відійшли на правий берег Сули і зайняли там оборону. <…> Генерал розповів, що найважчим при виході з оточення виявилось форсування ріки Псел: «Переправних засобів ніяких, а німці захопили всі мости». Зараз штаб армії організовує оборону на річці Псел, але сил поки що дуже мало. <…>

Ми обговорили, як краще розставити війська. Після цього я <…> виїхав до штабу напряму, розташованого поблизу Полтави. Там мене ознайомили з останнім оперативним повідомленням. Воно було похмурим. <…> Суцільного фронту вже не існувало, розриви між арміями і корпусами збільшувалися, і в них вривалися ворожі з’єднання»

13 вересня о 6 год. ранку німецький наступ було продовжено. Із кожною годиною ситуація ставала дедалі хисткішою. Суцільного фронту оборони вже не існувало. В розриви між арміями, корпусами, дивізіями кинулися танки противника, завдаючи ударів по флангах і тилах відступаючих радянських військ. Шляхами, що вели на схід, рухалися розрізнені частини і підрозділи, безкінечні обози, тилові установи, потоки біженців. Бойові дії німецьких військ набули характеру переслідування. Вирвавшись на оперативний простір, аванґард 16-ї танкової дивізії досяг східного берега Сули південніше Лубен. Близько 14 год. німці раптовою атакою захопили міст і під прикриттям димової завіси проникли в Лубни. Розгорівся жорстокий бій. Місто захищали бійці 94-го прикордонного загону, 6-го полку НКВС, а також частини робітничого ополчення. Командував захисниками колишній командир 6-го стрілецького корпусу ґенерал-майор А.І. Лопатін, який повернувся з госпіталя. Кровопролитний бій продовжувався до вечора.

Опір радянських частин зламано. Фото. 1941.

 

Свідчення 68. В. Вертен:

«Тепер опір посилився. Цивільні особи кидались на танки із запалювальними пляшками <…> стріляли з вікон і горищ. Метальні бомби [реактивних 150-мм мінометів] <…> завивали в повітрі <…> і детонували в казармах міста. Нарешті, опір <…> згас. <.,.> Лише в болоті біля Сули <…> руські ще трималися».

З настанням темряви німці зупинили наступ, зайнявши позиції на східному березі Сули. У неділю, 14 вересня, Лубни були атаковані вдруге. В дію поряд із танкістами вступив 79-й єґерський полк. Цього разу німецька атака увінчалася успіхом. У розпалі бою 2-а рота 16-го саперного батальйону під командуванням обер-лейтенанта Ріншена з’єдналася з дозорною групою 3-ї танкової дивізії, що підійшла з півночі. Із втратою Лубен було перерізано залізничне й автомобільне сполучення між Києвом і Полтавою. Не зайнятою залишалася тільки горловина між Лохвицею і Лубнами завширшки 30-40 км, але утримати ЇЇ сил у Південно-Західного фронту не було.

Закривши Київський котел, 16-а танкова дивізія розгорнулася фронтом на захід, готуючись до боротьби з радянськими частинами, які виривалися з кільця оточення. 17 вересня частини 16-ї дивізії разом із 9-ю танковою дивізією справа і 25-ю моторизованою дивізією зліва, зайняли позиції вздовж р. Оржиця за 30 км західніше Лубен. Роти «чистили» село за селом. Об 11 год. 15 хв. аванґард досяг Оржиці. Південніше «полював» на відступаючі радянські частини 11-й армійський корпус.

Соняшникове поле 1941. Фото.

Свідчення 69. Із донесення М. Кирпоноса С. Тимошенкові (13 вересня 1941 p., 19.30):

«Становище військ фронту ускладнюється зростаючими темпами:

а) Противникові, що прорвався на Ромни, Лохвицю І на Веселий Поділ, Хорол, поки що, крім місцевих гарнізонів і винищувальних загонів, ніщо не протиставлено, і просування його йде без опору. 289-а і 7-а дивізії, що висуваються на цей напрямок, будуть лише 14.9, та й то лише з оборонними завданнями перешкодити обороною вузлів Пирятин, Прилуки ударові по неприкритих тилах військ фронту.

б) Фронт оборони Кузнецова зламаний остаточно, і армія фактично перейшла до рухливої оборони. 187 сд, 219 сд, 117 сд після бою в оточенні становлять рештки.

в) Армія Потапова також не може стабілізувати фронт і веде рухливу оборону. В стики 37-ї армії прорвався на Кобижча противник.

г) 37-а армія чинить опір більш стало, але і в неї обстановка ускладнюється не на її користь.

д) Почалося перемішування тилів 5-ї і 21-ї армій…

є) Як і раніше, вважаю найдоцільнішим виходом з обстановки, що склалася, негайне виведення військ з КИУР і за цей рахунок зміцнення фронту Кузнецова, Потапова, перехід у наступ на Бахмач, Кролевець, надалі — загальний вихід. Щоб це виявилося під силу, необхідно допомогти авіацією і переходом до активних дій на глухівському напрямку Брянського фронту».

Радянська техніка кинута у зоні дії 9-ї танкової девізії Вермахту. Фото. 1941.

 

Свідчення 70. Із телеграми В. Тупикова 14 вересня 1941 p., 3.25):

«Становище військ фронту ускладнюється наростаючими темпами:

а) Противнику, що прорвався на Ромни, Лохвицю <…> Хорол, досі, крім місцевих Гарнізонних і винищувальних загонів, ніщо не протиставлено, і просування йде без опору. <…>

б) Фронт оборони Кузнецова зламаний остаточно <…>»

в) Армія Потапова також не може стабілізувати фронт<…>

г) 37-а армія обороняється <…> але <…> обстановка наростає не на її користь.

д) Розпочалося перемішування тилів 5-ї і 21-ї армій <…>

е) Війська 21-ї армії і 5-ї армії, безсилі стримати противника, відходять на стик військ 37-і і 26-і армій. Початок зрозумілої вам катастрофи — справа пари днів».

 

Свідчення 71. Із телеграми Б. ШапоІІІ-икова командуючому ПЗФ (14 вересня 941 p.):

«Ґенер&І-майор Тупиков подав до Генштабу панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагає збереження виключної холоднокровності і витримки командирів усіх ступенів. Необхідно, не піддаючись паніиі, вжити всіх заходів до того, щоб стабілізувати зайняте положення І особливо міцно втримувати фланги. Слід примусити Кузнецова (21 А) і Потапова (5 А) припинити відхід. Слід переконати весь склад фронту в необхідності вперто битися, не оглядаючись назад, необхідно виконувати вказівки тов. Сталіна, що були дані вам 11.9».

Розгромлений радянський штаб. Фото. 1941.

Дії радянського командування.

Командування ПЗФ вже 13 вересня зрозуміло, що ситуація набуває катастрофічного характеру. М. Кирпонос наполягав на негайному виведенні військ з Київського укріпленого району і подальшому загальному відході у східному напрямку. Проте С. Тимошенко все ще сподівався, що війська Південно-Західного фронту протримаються до підходу резервів.

Становище 40-ї армії не викликало побоювань. Вважалося порівняно стійким і становище 38-ї армії. 5-й кавалерійський корпус, що входив до її складу, посилений двома танковими бриґадами і 81-ю стрілецькою дивізією, рокірувався з лівого флангу армії на правий для дій на р. Псел в районі Білоцерківка-Решетилівка. В районі Лебедина і Охтирки розвантажувалися 100-а стрілецька дивізія ґенерал-майора І.Н. Руссіянова, а також 1-а й 129-а танкові бриґади, що налічували близько 100 танків. Здійснивши 400-кілометровий марш, 2-й кавалерійський корпус генерала П.А. Белова 13 вересня досяг Диканьки і готувався до переходу в район Зінькова. Цими силами С. Тимошенко намірився атакувати противника на роменському напрямі.

Червоноармійці залишають позиції. Фото. 1941.

У цей час не витримали нерви у начальника штабу фронту генерал-майора В. Тупикова. Побачивши, що фронту загрожує повний розгром, а командуючий паралізований страхом перед Й. Сталіним, В. Тупиков 14 вересня, о 3 год. 25 хв., з власної ініціативи звернувся до начальника Ґен-штабу і начальника штабу головкому Південно-Західного напряму з телеграмою, в якій, охарактеризувавши тяжке становище військ Південно-Західного фронту, закінчив виклад своєї точки зору такою фразою: «Початок зрозумілої вам катастрофи – справа пари днів». Начальник Ґенштабу на цю телеграму відреагував досить нервово, звинувативши В. Тупикова в панікерстві.

Телеграма В. Тупикова містила гірку правду. В розташуванні фронту почався хаос. Найбільш поширеним джерелом паніки і дезорганізації стали чисельні тилові частини. Величезні маси автомобільних і кінних тран-спортів почали кидатись з боку в бік: спершу ринули з півдня на північ, потім у зворотньому напрямку; нарешті, всі направились до Пирятина. Машини рухалися в п’ять рядів, створюючи непрохідні пробки – чудову мішень для німецьких бомбардувальників. В цьому пеклі неможливо було навести лад.

У неділю, 14 вересня 1941 р. кільце навколо радянських військ замкнулося. В «мішку» опинилися 5-а, 21-а, 26-а, 37-а, частково 38-а і 40-а армії, а також численні тилові, інженерні частини і підрозділи, залізничні бриґади, зенітні дивізіони і полки ППО, прикордонні, запасні, енкаве-дистські полки, наземний склад ВПС, моряки Пінської військової флотилії, госпіталі з пораненими і обслуговуючим персоналом.

Лівофлангові дивізії 38-ї армії, які уникли оточення, під тиском переважаючих сил противника з боями відходили на схід – на Полтаву. Між цими містами у фронті зяяв величезний пролом. Головнокомандуючий Південно-Західним напрямом не мав достатніх резервів не тільки для організації деблокування оточених, але навіть для закриття пролому.

Того ж 14 вересня штаб Південно-Західного фронту із Прилук доповів у Москву, що фронт перейшов до боїв в умовах оточення і цілковитого пе-рервання комунікацій.

Ґенерал М. Кирпонос продовжував віддавати накази, але вони вже не доходили до військ. Обірвався зв’язок із 38-ю і 40-ю арміями. В свою чергу, штаби армій не мали зв’язку зі своїми частинами. Під ударами танкових груп і авіації противника дробилися з’єднання, втрачалася бойова техніка. Врешті ситуація стала некерованою. Командири самостійно приймали рішення про відхід. Паніка, що супроводжувала відступ, призводила до трагічних непорозумінь. Так, під час переправи через Ворсклу частин 34-ї кавалерійської дивізії сапери без наказу зірвали міст разом із колоною 142-го кавполку, очолюваною майором П.П. Павловим. Німці, натомість, діяли надзвичайно впевнено.

15 вересня о 17 год. 40 хв. розпочалися чергові переговори начальника Ґенштабу Маршала Б. Шапошникова з Маршалом С. Тимошенком, що тривали до 19 години.

С. Тимошенко доповів: «нове в обстановці – активність кременчуцького угруповання противника, яке розвиває свої дії в північному і північно-східному напрямках, відкидаючи ослаблені частини 38-ї армії». Далі він охарактеризував останні розпорядження командуючого Південно-Західним фронтом про висунення двох дивізій у район Прилуки-Пирятин для зайняття оборони як «недостатньо рішучі й пасивні наміри». І додав: «З повідомлень Кирпоноса не видно рішучих заходів, спрямованих на перегрупування з завданням удару хоча б у напрямку Ромни, де противник у порівнянні з південним угрупованням є на сьогоднішній день слабкішим… Кирпонос не зовсім ясно уявляє собі завдання вже тому, що він проситься зі своїм командним пунктом у Київ…»

Б. Шапошников погодився з оцінкою заходів М. Кирпоноса, даною Маршалом С. Тимошенком. Зазначене висунення двох дивізій, на думку начальника Ґенштабу, означало «зайняття позиції пасивного опору… замість того, щоб завдавати ударів роменській або хорольській групі противника». Тривожну телеграму М. Кирпоноса Б. Шапошников взагалі поставив під сумнів: «Вважаю, що міраж оточення охоплює насамперед Військову раду Південно-Західного фронту, а потім командуючого 37-ю армією».

На запитання Маршала Б. Шапошникова щодо останніх вказівок, даних М. Кирпоносу, Маршал С. Тимошенко відповів: «Утримання оборони з відходом за ріку Дніпро у випадку такої потреби; вивільнення частини сил для парирування ударів… Організувати оборону на підступах до Києва, основні сили маючи на східному березі».

Незважаючи на трагічні донесення М. Кирпоноса, Маршал С. Тимошенко все ще сподівався утримати ситуацію під контролем. Однак стрімкий розвиток подій у найближчі години зробив явним і безсумнівним те, що напередодні уявлялося спірним або навіть неймовірним: противник фактичне здійснив оточення основних сил Південно-Західного фронту. Усвідомившивсю трагічність ситуації, головнокомандуючий Південно-Західним напрямом вранці 16 вересня прийняв рішення про відведення військ ПЗФ на тиловий оборонний рубіж по р. Псел. Оточеним військам було наказано прориватися в напрямі на Ромни і Лубни, куди стягувалися резерви ПЗН. Одночасними ударами з обох боків кільця Маршал надіявся пробити проломи в порядках німецьких танкових армій, через які зможуть вийти радянські війська. Передати цей наказ (в усній формі) було доручено І. Баграмяну.

 

Свідчення 72. Із спогадів І. Баграмяна:

«Вранці 16 вересня мене викликали до го-ловкома напряму. В кабінеті знаходились С.К. Тимошенко і М.С. Хрущов. <…> головком заговорив про обстановку на київському напрямі. <…> Зараз ми робимо все, щоб допомогти фронту: стягуємо на Ромни і Лубни <…> посилений танками кавкорпус Белова і три [фактично — дві] окремі танкові бриґа-ди. Через кілька днів до нас підійдуть дивізії Руссіянова і Лизюкова. Цими силами ми спробуємо пробитися назустріч оточеним військам фронату. <…> Передайте <…> Генералу Кирпоносу, що військова рада Південно-Західного напряму єдино доцільним рішенням для військ ПЗФ вважає організований відхід. <…> Нехай Кирпонос виявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямках на Ромни і Лубни, а не чекає, доки ми його витягнемо з кільия». «Не втрачаючи часу, я пішов до командуючого ВВС напряму. Ф.Я. Фалалеєв сказав, що вже виділив для мене швидкісний бомбардувальник із досвідченим екіпажем. <…> Через непогоду ми змогли вилетіти лише наступного дня. <…> Ось і аеродром Гребінка <…> Екіпаж благополучно посадив літак. <…> Бачимо, до нас мчить <,..> капітан з голубими петлицями <…> «Що ви наробили?! Аеродром замінований!» <…> Я попросив машину, щоб добратися до штабу фронті), [що розмістився на хуторі Вер-хоярівка, північніше Пирятина]. <…> доповів про розпорядження головкоми. Кирпонос довго сидів, задумавшись. <…> «Ви привезли письмове розпорядження на відхід?» <…> «Ні, Маршал наказав передати усно». Кирпонос, насупивши густі брови, закрокував по кімнаті. Потім мовив: «Я нічого не можу зробити, доки не одержу документ. Питання надто серйозне».

Посилаючи І. Баграмяна з усним наказом, С. Тимошенко вбивав двох зайців. У випадку, коли М. Кирпонос залишить Київ, а Й. Сталін це не схвалить, можна буде все звернути на самоуправство комфронту. Якщо ж відхід пройде успішно, і Верховний погодиться з прийнятим рішенням, його автора похвалять за ініціативу.

Техніка, кинута при розгромі Південно-Західного  фронту. Фото. 1041.

Віддавши наказ, С. Тимошенко фактично самоусунувся від командування. Добу від ранку 17 вересня до ранку 18 вересня він провів на станції Люботин, де у вагоні М.С. Хрущова разом із головою Президії ВР УРСР М.С. Гречухою, секретарями ЦК КП(б)У Д.С. Коротченком і Т.С. Старченком «вивчав становище справ у тилу Південно-Західного напряму».

У своїх мемуарах І. Баграмян чомусь написав, що вилетів із Полтави 17 вересня, тоді як документи свідчать про його прибуття в Гребінку на бомбардувальнику комеска майора П.Ф. Смирнова надвечір 16 вересня. У будь-якому випадку часу для порятунку фронту вже не залишалося. До того ж М. Кирпонос, який раніше одержував зовсім інші команди, на слово І. Баграмяну не повірив. Після тривалих роздумів комфронту звернувся в Ставку з телеграмою-запитанням: який наказ виконувати? На одержання письмового підтвердження дозволу на відхід пішла ще доба дорогоцінного часу. Трагедія втрати часу полягала ще й у тому, що якраз тоді німці видихнулись і припинили наступ на Пирятин.

Військова Рада  Південно-Західного фронту. Зліва направо: М.О. Бурмистенко, М.П. Кирпонос, О.І. Кириченко, Є.П. Риков. Фото. 1941.

Лише о 23 год. 30 хв. 17 вересня надійшла відповідь: залишити Киі’в. Вночі 18 вересня М. Кирпонос віддав наказ пробиватися на схід, назустріч з’єднанням Червоної армії, які вели боротьбу в межиріччі Псла і Ворскли. Але на цей час противник уже створив два кільця оточення військ Південно-Західного фронту: внутрішній – по р. Сулі, зовнішній – по р. Псел; зв’язок зі штабом фронту був повністю втрачений.

Одержавши підтвердження Ставки, командуючий фронтом віддав арміям наказ про вихід з оточення. Згідно з цим наказом 21-й армії належало зосередитися південно-західніше Прилук і головними силами завдати удару на Ромни назустріч 2-му кавалерійському корпусу. 5-а армія повинна була частиною сил прикрити відхід 21-ї армії, а рештою завдати удару в напрямку Лохвиці. 37-й армії наказувалося залишити КиУР і, створивши ударне угруповання з двох-трьох дивізій, прориватися на Яготин-Пирятин, складаючи ар’єрґард сил фронту. 26-а армія, поступово відводячи свої сили з рубежу Дніпра, повинна була створити ударне угруповання з двох дивізій і прорвати кільце оточення на лубенському напрямку. 40-а і 38-а армії повинні були вдарити зі сходу назустріч основним силам фронту в напрямах відповідно на Ромни і Лубни. Передати бойові розпорядження вдалося лише командуючим 5-ї, 26-ї і 40-ї армій. Зі штабами 21-ї і З 7-ї армій зв’язку не було навіть по радіо. До Києва було послано двох офіцерів на автомашинах, але вони не змогли пробратися в місто, вірогідно, загинувши по дорозі. Значно пізніше 37-у армію вдалося повідомити про необхідність пробиватися на схід через штаб голов-командуючого напрямом. У 21-у армію був направлений заступник начальника оперативного відділу ПЗФ полковник Захватаєв, який мав вручити наказ генерал-лейтенанту В.І. Кузнецову і відходити разом із його штабом.

Рішення про відхід приймалося в складній і не до кінця зрозумілій обстановці, тому було далеким від ідеального. Проте й цьому наказові не судилося здійснитися. До Пирятина зі сходу вже підійшли головні частини противника. Штаб фронту опинився на лінії вогню, зв’язок з арміями було втрачено, війська розчленовані і, крім частин 26-ї і 37-ї армій, практично вже не становили реальної бойової сили.

Відступ перетворився у безладний рух велелюдних потоків червоноар-мійців і цивільних, безлічі військової й народногосподарської техніки. На початку війни Полтавщина прийняла сотні тисяч біженців з Правобережної України. Тепер вони разом із місцевими жителями знову запрудили всі дороги придніпровських, а потім інших районів області. Несучи на руках немовлят, ведучи за руки підлітків, зваливши на плечі мішки й торбинки або тягнучи возики з продуктами й домашніми речами, перелякані до нестями люди день і ніч рухалися шляхами і узбіччями. Поряд полями й луками молоді полтавки гнали стада корів, табуни коней, отари овець, виконуючи вказівку про евакуацію на схід сільськогосподарської техніки, худоби, зерна й продуктів. Люди й техніка тіснили один одного, утворювали нездоланні пробки і затори на степових дорогах і переправах. Ці давки й скопища ставали зручною мішенню для німецьких літаків, які на бриючому польоті розстрілювали людські маси, що натовпами кидалися з боку в бік у пошуках укрить.

Спостерігаючи те жахливе безладдя, що творилося під час відступу, й не маючи змоги припинити той жах, деякі командири з відчаю пускали собі кулю в лоб. Стрілялися й ті, хто не хотів йти на схід, до Сталіна, а здаватись у полон добровільно не міг – не дозволяла гідність офіцера. Чимало зрізали командирські відзнаки, дезертирували, кидаючи своїх солдатів. Дехто з комісарів та старших командирів намагалися організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, однак паралізовані страхом частини просто розбігалися.

Розрізнені групи бійців, розділившись на окремі групи і поодинці, просувалися в пошуках переправи берегами річок Удай, Сула, Псел, не здогадуючись про природні пастки у вигляді непрохідних боліт і згубних трясовин, підступи до яких закриті заростями високого й густого очерету. Не знаючи броду, люди в пошуках порятунку кидались у плавні, пробиралися через зарості й наривалися на ці згубні місця, стаючи жертвами болотяного полону.

Свідчення 73. Телеграма ВР ПЗФ в Ставку (17 вересня 1941 p., 5 год.):

«Головком Тимошенко через заступника начальники штабу фронту передав усну вказівку: основне завдання — виведення армій фронту на р. Псел з розгромом рухомих груп противника в напрямках на Ромни, Лубни. Залишити мінімум сил для прикриття Дніпра і Києва. Письмові директиви головкоми зовсім не дають вказівок про відхід на р. Псел і дозволя-ють узяти з Київського У Р лише частину сил. В наявності протиріччя. Що виконувати? Вважаю, що виведення військ на р. Псел правильне. За цієї умови необхідно aojiuutumu повністю Київський УР, Київ і р. Дніпро. Терміново просимо Ваших вказівок».

 

Свідчення 74. Г. Ґудеріан:

«77 вересня ми домовились з танковою групою Кляйста про зміну 3-ї танкової дивізії 25-ю мотодивізією, щоб ця танкова дивізія змогла, нарешті, привести в порядок свою матеріальні} частину».

Свідчення 75. З «Історії 3-ї дивізії»:

«Наші власні сили були ще дуже слабі, щоб вигнати Совєти з Пирятина».

 

Свідчення 76. Н.С. Скрипко, в 1941 р. — командуючий авіацією 5-ї армії:

«До вечора 16 вересня всі літаки, здатні злетіти, перебазувалися з району оточення на запасні аеродроми, розташовані поза кільцем. [17 вересня] я запропонував [командуючому авіацією ПЗФ] Генералу Астахову використати, доки не пізно, чотири справних У-2 і на них вночі вивезти з оточення Військову раду Південно-Західного фронту. Невдовзі Астахов повідомив, що <…> генерал Кирпонос і члени Військової ради вирішили залишитися з військами і розділити з ними долю».

 

Свідчення 77. Із книги Ф. Моргуна «Правда про Генерала Кирпоноса» (1994р.).-

«Пронизливий свист, а потім оглушливий гуркіт падаючих на землю бомб, нес-тихаючий гуркіт гармат і розривів снарядів, натужний гул моторів танків і тягачів, безперервна стрілянина з кулеметів і автоматів численних гітлерівських колон машин і мотоииклїв, нелюдські крики біжениів, іржання оскаженіїих від страху коней, ревіння коней і волів усе и,е породжувало паніку… Люди гинули тисячами».

Ворог наближається.  Карт. Т. Яблонської. 1945.

 

Свідчення 78. Із книги Ф. Моргуна «Правда про Генерала Кирпоноса» (1994 p.):

«Знесилені й скуті страхом, вони тонули й гинули за лічені години. Декому вдавалося зачепитися й вилізти на поодинокі стійкі купини [...] Немало солдатів знаходили тимчасовий порятунок на дрейфуючих у цій рідині острівцях очерету, що густо зрісся. Та й ці нещасні були приречені на страшну загибель. Розлучитися з купиною або острівцем очерету не можна, бо одразу потрапиш у болото. Ті, хто залишився на цих купинах, рано чи пізно гинули без їжі, води й від міріад комарів. [...] Місцеві селяни й рибалки в повоєнні роки розповідали, що над болотами багато днів спочатку лунали нелюдські крики, а потім чувся стогін. Траплялися місця в болотах, де вода була проточною і чистою, тут люди трималися довше й крики про допомогу чулися більше тижня.

Місцеві жителі на човнах, плотах і просто вбрід рятували від неминучої загибелі багатьох…Доля ж тих, які залишилися у непрхідних болотах, була жахливою. Вони загинули наприкінці вересня або на початку жовтня. А морози втому році скували кригою плавні сули в грудні-січні. ! тільки тоді місцеві мешканці [...] відшукували трупи, обрубували сокирами лід і везли санками для поховання».

 

 

62.3.5. Спроби деблокування

Для деблокування оточених військ ПЗФ командування ПЗН створило кінно-механізовану групу на чолі з генерал-майором П.А. Бєловим у складі 2-го кавалерійського корпусу (5-а і 9-а кавдивізії), 100-ї ордена Леніна стрілецької дивізії (перейменованої в 1-у ґвардійську) ґенерала І.Н. Руссі-янова, 1-ї й 129-ї танкових бриґад (100 танків). Цій групі було поставлена задача: завдати удару на Ромни і відкрити коридор для виходу оточенців. Кавалерійський корпус розпочав наступ 17 вересня. Танкові бриґади були введені в бій 18-го (129-а) і 20-го (1-а), стрілецька дивізія – 21-го вересня. За такої організації дій важко було розраховувати на успіх. Між тим, по-вонокровній групі П. Белова протистояли виснажені частини німецького 24-го танкового корпусу: два батальйони 10-ї мотодивізії і кілька зенітних батарей. Лише пізніше на допомогу підійшли підрозділи 4-ї танкової дивізії і дивізії СС «Райх». Позиційні бої в районі Ромен продовжувалися до 23 вересня. Групі П. Белова вдалося роздробити фронт противника і створити бодай невеликий коридор для виходу оточених військ. Але на захід від Ромен радянських військ уже не було – вони відступили до Пирятина.

Кіннотники 2-го кавалерійського корпусу. Фото. 1941.

 

Свідчення 79. Г. Ґудеріан:

«/8 вересня склалася критична обстановка в районі Ромен. <…> Свіжі сили противника <…> наступали зі сходу трьома колонами, підійшовши до міста на віддаль 800 м. <…> Потім відбувся наліт авіації противника <…> нам все ж удалося утримати в своїх руках місто. <…> Але руські продовжували підкидати свої сили по дорозі Харків-Суми. <…> Загрозливе становище змусило мене 19 вересня перенести свій командний пункт назад до Конотопа».

П.А. Белов. Фото. 1942.
 Свідчення 80. П. Белов:«19 вересня наша кінно-механізована група розпочала наступ головними силами <…> Але напрям наступу було вибрано невдало. <…> групі доводшіось наносити удар туди, де зосереджувались значні сили 2-ї танкової групи Ґудеріана — 24-й і 48-й танкові корпуси. Місто обороняли моторизовані дивізії і піхотні підрозділи німців. Уночі спішеним кавалеристам 9-ї Кримської дивізіївдалося ввірватися в пригорал Ромен — Засулля. Зав’язався жорстокий бій. До ранку фашисти перекинули сюди ще й танкову дивізію <…> Під натиском противника наші війська відійшли». Свідчення 81. А. Гречко:«Аналізуючи прийняті рішення, склад військ, організацію бою і характер бойових дій, слід відзначити, що заходи по виведенню військ з оточення виявшшсь малофективними. І хоча 2-й кавалерійський корпус завдав в районі Ромен контрудару, це були дії місцевого тактичного значення».

І.Н. Руссіянов. Мал. 1945.

 

Свідчення 82. І. Руссіянов:

«З 21 вересня дивізія брала участь спільно з частинами 2-го кавалерійського корпусу в контрударі проти роменського угруповання Ґудеріана. Частини дивізії під командуванням майорів Багдасарова, Когана і Козіна з ходу вступили в бій з гітлерівцями на річці Сула. Бойове хрещення прийняв у цих боях Воронезький добровольчий комуністичний полк. Відбулося ще під селом Липова Долина і селом Сакуниха.

І.Т. Строєв (1914-1996),доброволець Воронезького полку 100-ї дивізії І. Руссіянова, мешканець Полтави. Фото. 1942.

Полк отримав задачу основними силами зайняти оборону на досить широкому фронті, а третій батальйон капітана Г.Я. Хаустова висунути для прикриття флангу в районі Липова Долина, осідлавши шосе Ромни-Лебедин. Однак развідка донесла, що село зайняте противником. Хаустов вирішив вибити гітлерівців з населеного пункту, розгорнув баталйьон у бойовий порядок і атакував ворога. <…> Разом із третім батальйоном в бою брали участь кавалеристи 2-го корпусу і танкісти 1-ї танкової бригади. Запеклий бій тривав цілу ніч. Вранці кавалерійські частини і танкісти одержали наказ відходити на нові позиції <…> На цей час е усій смузі наступу дивізії обстановка різко погіршилася. Я одержав наказ відвести з’єднання на рубіж р. Псел, західніше міста Лебедин».

 

Свідчення 83. П. Карель:

«Ще попереду були шалені бої з оточеними арміями, а також із військами, які радянське Верховне Головнокомандування кинуло на виручку Будьонному. Неодноразово виникали критичні ситуації, особливо на розтягнутому східному фланзі Ґудеріана. 18 вересня біля міста Ромни <…> чотири руські дивізії опинилися на еіддолі 900 метрів від спостережного пункту Ґудеріана, обладнаного на вежі міської тюрьми. Противника зупинили з великими труднощами. В Путивлі курсанти Харківського військового училища з піснями йшли в бій проти /7-ї танкової дивізії й мотопохітного полку «Велика Німеччина». Курсанти полягли всі до одного. <…> Та все марно. Атаки руських не були зосереджені на одній ділянці й <…> не могли змінити неминучого. Ніде Червоній армії не вдалося продавити 250-кілометровий фланг Ґудеріана».

 

62.3.6. Спроби прориву

Протягом перших днів Київський котел мав форму рівнобедреного трикутника, кожна сторона якого дорівнювала приблизно 500 км; площа котла складала 135,5 тис. кв. км. Три німецьких армії (2-а, 6-а, 17-а) і дві бронетанкові групи (1-а і 2-а) оточили п’ять радянських армій. Письмових джерел штабу ПЗФ, як і 5-ї та 21-ї армій, що знаходилися поруч з ним, з оцінкою обстановки на 18-19 вересня не існує. Останнє радіодонесення з 5-ї армії було відправлено о 17 год. 15 хв. 19 вересня з села Круча біля Пирятина.

Боєць, який опинився в оточенні, бийся до останньої краплі крові! Плакат. 1941.

Розчленування оточеного угруповання.

Протягом 18-20 вересня противник розітнув війська Південно-Захід-ного фронту на різні групи, які вели бої в умовах повного оточення. Головних вогнищ опору утворилося шість: 1) із решток 26-ї армії за 20-30 км на північний схід від Золотоноші – трималося до 24 вересня, намагаючись пробитися на схід в районі Оржиці; 2) із решток 26-ї і З 7-ї армій за 40-50 км на південний схід від Києва – трималося до 23 вересня; 3 і 4) із решток 5-ї і 21-ї армій за 20-30 км на південний схід від Пирятина – трималося до 23 вересня; 5) рештки 37-ї армії за 10-15 км на північний схід від Києва -трималося до 21 вересня; 6) рештки 37-ї армії в районі Яготина – трималося до 26 вересня.

 

Свідчення 84. Із спогадів Генерал-полковника В.М. Шатілова (в 1941 р. — майор, начштабу 196-і стрілецької дивізії 21-ї армії):

«Тепер, після багатьох років, аналізуючи події тієї гіркої осені, приходиш до висновку, що слово «оточення» паралізувало тоді волю деяких командирів і штабних працівників і вони випустили управління військами з своїх рук, не стали господарями становища.

Тепер розумієш, що слід було не розпорошувати зусилля, а, навпаки, об’єднати їх, створити ударні групи і штурмувати вороже кільце, і воно, безумовно, лопнуло б. Це б зменшило втрати, якими супроводжувався неорганізований вихід із оточення. Бити кулаком завжди пох-ватніше, ніж розчепіреними пальцями. Думається, що все це чудово знали і в штабі фронту, і в штабі армії. Але змінити становище вони вже не могли. Управління військами було втрачено, і в цьому суть».

Червоноармійська контратака. Фот. 1941.

Прорив 21-ї армії.

Полковник Захватаєв порівняно швидко відшукав штаб 21-ї армії і особисто передав наказ на відхід її командуючому. Ґенерал-лейтенант В.І. Кузнецов наказав своїм корпусам переправитись через Удай північніше Пиряти-на і пробиватися на схід між Ромнами і Лохвицею у напрямі на Озеряни. Сам командарм зі штабом рухався у кінному строю услід за 66-м стрілецьким корпусом. Рано-вранці 18 вересня колона управління армії під прикриттям стрілецьких підрозділів здолала опір мотопіхоти 4-ї танкової дивізії Г. Ґуде-ріана і форсувала річку. Біля с. Білогорілка шлях штабній колоні перетяли рухомі частини німців із 3-ї танкової дивізії. Діждавшись темряви, В.І. Кузнецов повів бійців у атаку. Ворог відкрив ураганний вогонь із кулеметів, мінометів і гармат, освітлювальні ракети перетворили ніч на день. Поле вкрилося трупами людей і коней. З оточення вирвалося близько 500 чол. Разом із командуючим вийшли член ВР армії дивізійний комісар С.Є. Колоній, начальник штабу ґенерал-майор В.Н. Гордов. Вирвалися з кільця також рештки 67-го стрілецького корпусу на чолі з комбриґом Ф.Ф. Жмаченком.

Згарище села, де радянські підрозділи проривалися з оточення. Фото. 1941.

Крах 5-ї армії.

Набагато важче склалися умови для виходу з оточення знекровлених частин 5-ї армії. До того ж противник розрізав війська М.І. Потапова навпіл. Частини 15-го стрілецького корпусу (ком. – ґенерал-майор К.С. Москаленко) були відтиснені на південь і відходили самостійно, відбиваючись від атак противника, що насідав з фронту і обох флангів. 20 вересня біля Гребінки залишки корпусу з’єдналися з рештками 264-ї й 196-ї дивізій 26-ї армії, які відходили до Лубен. Зібрані ґенералом К.С. Москаленком кілька тисяч бійців і командирів здійснили спробу переправитися через Сулу біля Оржиці, але під шквальним кулеметно-мінометним вогнем противника змушені були відійти з великими втратами. Прорватися через кільце оточення групі К.С. Москаленка вдалося лише вночі 24 вересня.

Могила лейтенанта К.І. Єрмоленка. Фото. 1941.

 

Свідчення 85. Із спогадів К.С. Москаленка «На південно-західному напрямі» (1984 p.):

«Східний берег р. Сули був уже в руках фашистів, коли ми вийшли на її західний берег. Тут, у населеному пункті Оржиця, виявилися також оточеними штаби корпусів інших армій. У такому безвихідному становищі я прийняв єдино можливе рішення: зібрати якомога більше людей з різних частин і прориватися на північ і північний схід. У цьому мені надав велику допомогу член Військової ради 26-ї армії бригадний комісар Д.О. Колесников. Ми зібрали кілька тисяч бійців і командирів, і я повів їх в атаку. Але прорватися не змогли. Повториш спробу, і знову безуспішно. Потім ще й ще раз. Кільце продовжувало нещадно стискатися навколо нас, і, здавалося, не було такої сили, що могла б розірвати його. <…> В ніч на 24 вересня, зібравши всіх, хто залишився живий, ми знову кинулися в атаку. Цього разу ворог не встояв <…>. Прорвавши кііьце на фронті близько кілометра, наша група пішла на схід. Рухаючись групами по ночах далеко від шляхів і населених пунктів, <…> добралися до р. Псел. Там ми, нарешті, з’єдналися з своїми. <…> цей день [27 вересня] запам’ятався мені як особливий, незвичайний. Адже той, кому довелося побувати у ворожому кііьці і вирватися з нього, ніби починав жити спочатку».

Частини 31-го стрілецького корпусу ґенерала Н.В. Калініна намагались розчистити дорогу військовій раді й штабу армії, але на р. Удай не змогли подолати сильну оборону німецької 4-ї танкової дивізії. Штаб корпусу в ніч на 18 вересня відійшов до Чорнух, а звідти – до с. Вороньки. Штабна колона 5-ї армії опівдні 18 вересня досягла Пирятина, але переправитися на лівий берег Удаю по мосту не змогла через безперервні удари ворожої авіації. Покинувши машини, керівництво армії здолало річку вплав і в пішому строю рушило дорогою на Лохвицю. Потрапивши під ворожий обстріл, колона звернула з дороги і далі пішла вздовж лівого берега Удаю через Дейма-нівку на Городище, де вже знаходився штаб і військрада Південно-Західно-го фронту. Управління 5-ї армії змушене було приєднатися до колони штабу фронту і далі виходити з оточення разом. 20 вересня в бою біля хутора Дрюківщина командуючий армією ґенерал М.І. Потапов потрапив у полон.

 Розбиті машини біля Пирятина. Фото 1941.

Загибель 37-ї армії.

У найважчому становищі опинилася 37-а армія (ком. – ґенерал-майор A.A. Власов), що до останнього оборонялася під Києвом. Відхід розпочався вночі 19 вересня і здійснювався вздовж шосейної й залізничної магістралей у напрямі Пирятина, де знаходилося велике угруповання ворожих військ. Вийшовши з Києва, радянські війська зірвали за собою мости і знищили останні кораблі Дніпровського загону. Під Яготином противник перерізав відступаючим шлях, оточивши головні сили армії біля ст. Березань. Централізоване управління військами було втрачено. Методичними ударами німці розколювали армію на окремі частини, які негайно знищувалися. В полон потрапили ґенерали К.Л. Добросердов, П.Д. Артеменко, А.Д. Кулешов, А.Є. Будихо. Вирватися вдалося небагатьом. У ніч на 22 вересня форсувала р. Трубіж і прорвала кільце оточення група на чолі з заступником наркома внутрішніх стправ УРСР Т.А. Строкачем. Зумів вийти з оточення командуючий армією ґенерал-майор A.A. Власов, нагороджений за оборону Києва орденом Леніна.

 

Трагедія 26-ї армії.

Особливо трагічно склався вихід із оточення військ 26-ї армії, яка опинилась західніше прориву танкової групи Е. фон Кляйста. На момент утворення Київського котла армія складалася з шести стрілецьких (301-а, 159-а, 264-а, 196-а, 116-а, 97-а) і однієї кавалерійської (37-а) дивізій. Передані з 38-ї армії 97-а і 37-а дивізії зайняли оборону на західному березі Сули, решта розташовувалися вздовж Дніпра.

Вночі 18 вересня командуючий армією ґенерал-лейтенант Ф.Я. Костенко почав відвід військ на р. Оржицю, щоб із цього рубежа здійснити прорив у загальному напрямку на Лубни й Миргород, назустріч 5-у кав-корпусу ґенерала Камкова. Напрям прориву був вибраний невдало – в Лубнах на цей час зосередилися великі сили 1-ї танкової групи Кляйста. Віддавши наказ, командарм зі своїм штабом прибув до Оржиці. Маленьке містечко було заповнене машинами й обозами. Наказавши невеликому загону 1.1. Алексеева прикрити населений пункт, командуючий створив ударне угруповання, з яким атакував ворога. Прориви в районі Оржиці тривали протягом кількох днів, за німецькими даними – з 20 вересня, за радянськими – з 21 вересня.

Після артпідготовки з’єднання армії приступили до форсування р. Ор-жиця. Ворог чинив відчайдушний опір. Туди, де передовим підрозділам вдавалося зачепитися за лівий берег, німецьке командування кидало танкові частини. Радянські бійці зустрічали ворожі танки вогнем артилерії, пляшками із запалювальною сумішшю і гранатами. Успішно діяла 196-а стрілецька дивізія ґенерал-майора К.Є. Куликова, яка захопила міст біля с. Савинці. Німецьке командування відразу кинуло на атакуючих танкові частини, які відігнали наші війська від захопленої переправи. Ґенерал К.Є. Куликов був захоплений у полон. Двічі намагалася форсувати Оржицю 116-а стрілецька дивізія. Після цих боїв у ній залишилося не більше батальйону особового складу. В безрезультатних спробах прорвати оборону німців війська армії витратили весь боєзапас і пальне.

Внизу радянські бійці, які вийшли в  розташування своїх військ з німецького оточення. Вгорі: пощастило не всім… Фото 1941.

 

Свідчення 86. В. Вертен:

«[Ранок 22 вересня]. Жорстокий зустрічний бій. Руські воліли бути застреленими в окопах, ніж покинути їх. Але солдати 16-і танкової дивізії були не менш жорсткі І рішучі: вони відкинули відчайдушна атакуючого противника і закрили прогалину в обороні».

Свідчення 87. В. Вертер:

«Вранці 22 вересня оточені ще раз спробували вирватися з котла південніше Остапівни, їх зустрів загороджувальний вогонь батареї гармат. Однак надвечір, з другої спроби, їм вдалося прорватися» .

Червоноармійцю, вибирай: смерть чи життя. Плакат. 1941.

Свідчення 88. Із донесень командуючого 26-ю армією Генерал-лейтенанта Ф.Я. Костенка в Ставку і штаб ПЗН:

19 вересня: «Пробиваємось у загальному напрямку Лубни, Миргород».

21 вересня, 17 год, 12 хв.: «Армія знаходиться в оточенні. З армією оточені всі тили ПЗФ, які втратили управління, панічна втікають, запруджують всі шляхи <…> Усі спроби пробитися на схід успіху не мали. Вживаємо останніх зусиль пробитись на фронті Оржиця <…> Якщо до ранку 29.9 не буде надана реальна допомога допоміжним ударом зі сходу, можлива катастрофа».

22 вересня, Ъ год. 47 хв.: «Зв язок <…> втрачений двоє діб. 159-а сд веде бої в оточенні в Кандибівиі, 196-а і 264-а сд відрізані і ведуть бої в районі Денисівки. Решта частин оточені в Оржииі. Спроби прорватися виявилися безуспішними. В Оржиці скупчилася велика кількість поранених, посадка санітарних літаків неможлива в зв’язку з малим кільцем оточення. <…> роблю останню спробу виходу з оточення на схід. Прошу орієнтувати в обстановці, ї чи можна очікувати реальної допомоги».

23 вересня, 9 год. 21 хв.: «Становище винятково тяжке. З настанням темряви спробую з рештками прорватися в напрямі Оржиия-Ісківщі-Піски. Величезні обози фронту і поранених змушені залишити в Оржииі, вивезти які не вдалося».

Парадоксально, але бідою 26-ї армії стала наявність радіозв’язку з головкомом ПЗН С. Тимошенком. Не маючи уявлення про те, що відбувається всередині котла, головком неправильно орієнтував Ф.Я. Костенка на нанесення удару на Ромни, змінивши напрям прориву зі східного на північний. Ця вказівка загальмувала вихід з кільця на цілу добу, до того ж спрямувала війська в гущу піхотних з’єднань противника, де вже загинули рештки 5-ї і 21-ї армій.

22 вересня війська армії зробили останню спробу виходу з оточення. Але німці випередили наступ, який намічався на вечір, їхні танкові підрозділи ввірвалися на східну окраїну Оржиці, де скупчилося багато обозів і поранених. Опору майже ніхто не чинив. Штаб фронту уник полону, дякуючи прориву через дамбу кавалеристів групи комбриґа A.B. Борисова. Услід за кіннотниками офіцери штабу перейшли на протилежний берег, де пересіли на завбачливо залишених коней. Рухаючись з боями тилами противника, ґенерал Ф.Я. Костенко вийшов на з’єднання з 5-м кавкорпу-сом на поч. жовтня. Близько 4000 кавалеристів вивів комбриґ А.Б. Борисов. Ще 500 бійців 196-ї дивізії вийшли з майором В.М. Шатіловим. Вибралися з оточення член Військради армії бриґадний комісар Д.Є. Колесні-ков, начштабу армії полковник І.С. Варенников, окремі невеликі групи бійців. Деякі з бійців і командирів пройшли тилами ворога кількасот кілометрів. Одна така група на чолі з політруком М.Т. Тараном подолала загалом 600 кілометрів і вийшла до своїх із зброєю, документами й орденами. В складі групи була жінка – воєнфельдшер 169-го стрілецького полку Антоніна Матвієнко. Вона нарівні з чоловіками винесла всі труднощі походу, її мучили напади малярії, гноїлися рани на ногах, але вона вперто крокувала на схід, відмовляючись від пропозицій жалісливих колгоспниць залишитися в них і підлікуватися. Коли вона втрачала свідомість, її несли супутники, які самі ледве трималися на ногах.

Решта з’єднань і частин армії були знищені й полонені в Оржицькому котлі. В оточенні загинув і командир 1-го повітряно-десантного корпусу ґенерал-майор М.А. Усенко.

 

Свідчення 89. Телеграма командира 1-го повітряно-десантного корпусу 26-ї армії Генерал-майора М.А. Усенка (24 вересня, 8 год. 11 хв.):

«Начальнику Генштабу Червоної Армії. Знаходжуся & Мацківиях. Бойових частин не маю. Протриматися зможу не більше доби. Чи буде підтримка?».

Свідчення 90. З «Історії 16-ї танкової дивізії»:

«На місцях проривів противник залишив цілковитий хаос: сотні вантажних і легкових автомобілів валялися врозкид на місцевості. Нерідко, при спробі вискочити з машин, люди були побиті й тепер звисали з дверей, спалені, ніби чорні мумії. Навколо автомашин лежали тисячі мертвих, в полях — рештки жіночих тіл, розчавлених танками, обривки форми руського Генерала [вірогідно, М. Усенка] <…> Тепле сонце сяяло над полем, усіяному трупами, і останні дні здавалися жахливим сном».

 

62.3.7. Капкан в урочищі Шумейкове

У ніч з 17 на 18 вересня штаб Південно-Західного фронту перебазувався у Верхоярівку за 10 км на північний захід від Пирятина. До світанку в цьому районі зібралося близько 10 тис. бійців і командирів різних частин, але сформувати з них ударну групу для прориву кільця оточення штаб не спромігся. Змарнувавши цілий день 18 вересня у безуспішних спробах відновити зв’язок із військами, близько 3 год. 19 вересня ночі штаб на 12 легкових і 17 вантажних автомашинах при 4 броньовиках охорони залишив Верхоярівку і рушив на Пирятин, а звідти – на с. Заріччя. Близько 6 год. ранку штабна колона досягла с. Високе. З’ясувавши, що шлях на Чорнухи перекритий німцями біля с. Прихідьки, штаб повернув на лісову дорогу, що вела в с. Дейманівка. Швидко проїхавши Дейманів-ку, колона зупинилася в с. Шкурати. Тут уточнили подальший марштрут. Вирішено було пробиватися лівим берегом р. Удай через села Скибинці, Курінька, Піски, Постав-Мука, Лісова Слобідка, Городище.

Німецька піхота відрізає шлях відступу радянським військам. Фото. 1941.

Протягом руху колона неодноразово піддавалась обстрілу з гармат і мінометів. Машини загрузали в болотистому ґрунті заплави Удаю. Майже повністю вичерпався запас бензину. В Городищі, якого дісталися опівдні, до М. Кирпоноса приєдналася колона штабу 5-ї армії. Протягом дня 19 вересня в селі зібралося близько 3000 бійців і командирів різних частин.

Близько 16 години ґенерал Кирпонос зібрав в одній із хат керівний склад військ, які перебували в селі. Нині на тому будинку розміщено ґранітну табличку з відповідним написом. Вислухавши думки присутніх, комфронту прийняв рішення вночі пробиватися на схід в напрямі Сенча— Гадяч-Охтирка. Підготувати похід, як слід, не вдалося. О 17 год. мотоциклетні частини противника обійшли село і з ближніх висот відкрили ураганний вогонь по скупченню радянських військ. Серед особового складу почалася паніка, багато людей розбіглося. Полковник І. Баграмян на чолі невеликого загону вбрід перейшов р. Многу і через хутір Севлюків та с. Окоп вийшов до р. Сули поблизу с. Шеки. Там на човнах, реквізованих у місцевих жителів, загін переправився на лівий берег річки і таким чином вислизнув з оточення. Згодом у своїх мемуарах І. Баграмян висвітлив ці події, як прорив ударної групи, за якою ніхто не послідував.

Що стосується штабної колони, то вона вирушила з Городища близько 22 год. 19 вересня пішим строєм у напрямі села Ісківці. У цілковитій темряві колона, що нараховувала понад 1000 чол. (з них 800 командирів), 6 бронемашин, 4 протитанкових гармати, 5 зенітних кулеметних установок, почала просування берегом р. Многа, переправилась біля с. Вороньки через річку і до світанку 20 вересня наблизилася до хутора Дрюківщина, де зупинилася на денний відпочинок. Чимало командирів розійшлося по селянських хатах. Основна частина заховалася в Шумейковому гаю (довжиною 700 і шириною 200 м), по краю глибокого (25 м) яру. Проте німці від полонених і місцевих жителів знали про колону, в якій знаходилося багато ґенералів, і пильно стежили за її переміщенням. Обідньої пори гай був оточений зусебіч мотопіхотою 3-ї танкової дивізії Вермахту. 1-а рота 3-го мотоциклетного батальйону (ком. – гауптман фон Кохенгаузен) і 3-я батарея 521-го винищувально-протитанкового дивізіону (ком. – обер-лейтенант Лінгк) атакували Дрюківщину фронтально. 2-й дивізіон 75-го артилерійського полку (ком. – оберст-лейтенант Велеманн) обстрілював ліс з гармат. Обстріл тривав до вечора. Від розривів мін і снарядів загинули начальник штабу 5-ї армії ґенерал-майор Д.С. Писаревський, член війсь-кради армії дивізійний комісар М.С. Нікішев, начальник особливого відділу фронту комісар держбезпеки 3-го ранґу А.Н. Міхеєв, а також командуючий фронтом ґенерал М. Кирпонос. Порученець комфронту майор О.М. Гненний і старший політрук B.C. Жадовський зняли з загиблого шинель, Золоту Зірку й ордени, а труп поховали на дні яру, біля струмка. Вночі значна частина бійців і командирів вирвалася з пастки. До своїх вийшли ґенерали Добикін, Данилов, Панюхов, підполковник Глебов та ін. Для більшості Шумейковий гай та його околиці сталії братською могилою. Ґенерала В. Тупикова вбито за 2 км від гаю, біля хутора Овдіївка.

Німецька срібна медаль “Битва на оточення біля  Києва. 1941.”

Німецька порцелянова медаль “Битва за київ”. Фото.

Житель цього хутора П.А. Примоленний згодом розповідав, що в ніч на 21 вересня до його хати зайшов молодий командир. Він заявив, що вийшов із Шумейкового гаю з «великим начальником». Вони прямували де невеликого ліска поряд із хутором. Домовилися пересуватися по черзі, повзти 20 м, а потім сигналом «Вперед!» давати про себе знати. Але коли до ліска залишалося метрів 150-200, «великий начальник» на домовлений сиґнал не відгукнувся, очевидно, загинув. Дійсно, на полі нескошено-го гороху, неподалік від ліска, через кілька днів хуторяни Нецько, Мокі-єнко, Гринько та інші знайшли труп невідомого військового і поховали його. Вірогідно, це й був ґенерал-майор В. Тупиков. Нині на місці загибелі Ґенерала стоїть скромний обеліск та росте плакуча верба. Дивізійний комісар Є.П. Риков потрапив у полон. Другий секретар ЦК КП(б)^ М.О. Бурмистенко, який був одягнений у форму без знаків розрізнення, був похований невпізнанним. На прохання рідних у 1980-х pp. у с. Красному обом встановлено пам’ятні обеліски.

Бився до останнього. Фото. 1941.

Вранці 21 вересня 3-й батальйон 6-го танкового полку (ком. – гауптман Шнейдер-Костальські) і 3-й мотоциклетний батальйон (ком. – майор Папе) знову обстріляли гай. У відповідь не пролунало жодного пострілу, Під час прочісування території німці виявили і полонили командуючогс 5-ю армією Ґенерала М.І. Потапова, а також заступника командира 62-і авіадивізії ґенерал-майора Г.І. Тхора разом із прийомною донькою Діаною. За іншою версією, перестрілка в гаї тривала більше доби. Коли все за-гихло і німці поїхали, навколишні хуторяни, які пробралися, до місця Зою, побачили бездиханні тіла близько 200 радянських бійців і командирів. За свідченнями колгоспників, вони загинули, не випустивши з рук зброї. В магазинах пістолетів і гвинтівок не залишалося жодного патрона.

Пам’ятник-меморіал воїнам Південно-Західного фронту в урочищі Шумейкове Лохвицького р-ну.

1976, ск. А. Білостоцький, В. Вінайкін; арх. Т. Довженко, К. Сидоров. Біля підніжжя 8-метрової бронзової фігури воїна — ґранітна брила з написом: «Безсмертним подвигом своїм вони прославили Вітчизну. 1941 р. Вічна слава мужнім синам радянського народу – воїнам Південно-Західного фронту, які загинули в боях за честь, свободу і незалежність нашої Батьківщини». Праворуч — на постаменті бронеавтомобіль БА-10 № 530. Поруч — Гранітний пам’ятник-саркофаг на братській могилі, в центрі якого горить Вічний вогонь. У глибину урочища веде доріжка до криниці, біля якої встановлено саркофаг на місці загибелі М.П. Кирпоноса.

 

Свідчення 91. Німецький історик В. Хаупт:

«…бій продовжувався п’ять годин. Руські не могли вирватись із гаю і повинні були або покінчити з собою, або згоріти у полум’ї вогнеметів. Вони оборонялися затято і відчайдушна-».

Того ж 20 вересня, коли був смертельно поранений ґенерал-полковник М.П. Кир-понос, Маршал С. Тимошенко о 23 год. 50 хв. виїхав до Харкова, де на квартирі М. Хрущова зайнявся вивченням останніх газет. А з Москви Б. Шапошников продовжував передавати штабу ПЗФ заспокійливі телеграми: «Більше рішучості і витримки. Успіх забезпечений. Проти вас дрібні сили противника. Зосереджуйте ар-гилерію на ділянках прориву. Вся наша авіація діє на Вас. Ромни атакуються нашими військами. Повторюю, більше рішучості і витримки і енерґії в діях. Доповідайте частіше».

Восени 1943 p., після звільнення нашими військами Сенчанського району, була створена спеціальна комісія, яка розкрила місце захоронения генерал-полковника М.П. Кирпоноса. На основі даних ексґумації і судово-медичного дослідження трупа було зроблено висновок, що смерть настала внаслідок вогнепальних осколочних поранень у грудину. Останки генералів М. Кирпоноса і В. Тупикова були перезахоронен! в Київському парку Вічної Слави на березі Дніпра. В 1965 р. обидва ґенерали були посмертно нагороджені орденами Вітчизняної війни 1-го ст.

Шлях на Шумейкове. Фото.

 

Свідчення 92. Із акту судово-медичної експертизи по дослідженню трупа генерала М. Кирпоноса (6 листопада 1943 p.):

«На збережених частинах трупа вдається відмітити такі пошкодження. В передній частині лівої тім’яної кістки є темно-синюватого кольору пляма розміром е 7×2,5 см, — очевидно, це залишок колишньої гематоми. В иентрі шєї плями є шорсткуватість кістки з деяким вдавленням на просторі в 20-копієчну монету. Грудинне закінчення 2-го ребра розбите…».

Пам’ятник М.П. Кирпоносу в с. Ісківці Лохвицького району. 1966, ск.І. Кавалерідзе.

18 вересня 1976 р. в урочищі Шумейкове Лохвицького району було відкрито монумент на честь радянських воїнів, що загинули на цьому місці. В с. Ісківці Лохвицького району, біля школи, що носить ім’я М.П. Кирпоноса, встановлено його погруддя.

623.8. Ціна поразки

Протягом 18-29 вересня 1941 р. на збірні пункти вийшло з оточення загалом понад 10 тис. воїнів Південно-Західного фронту. До 1 жовтня це число зросло до 21 тис. Вихід розрізнених груп і одинаків продовжувався і в наступні дні і тижні. В листопаді 1941 р. з оточення вийшов командуючий авіацією фронту ґенерал-лейтенант Ф.А. Астахов. До своїх пробилися ґенерали А.Н. Сідельников, Н.С. Петухов, M.А. Парсєгов, 1.1. Волкотрубенко, А.І. Лопатін, А.І. Данилов, бриґадний комісар А.І. Михайлов, командири дивізій А.К. Берестов, С.К. По-тєхін, A.M. Іль’їн, Н.М. Панов, K.I. Новик, М.А. Романов, Г.П. Панков, П.П. Корзун, П.І. Морозов, B.C. Тополев, С.Н. Верічев, П.С. Вороній.

Однак переважна більшість командирів і десятки тисяч червоноармійців залишились навіки лежати у полтавській землі – на берегах річок, у лісах і болотах, степах, ярах, обабіч доріг і хуторів. Загинули ґенерали А.Н. Смирнов, I.I. Трутко, Т.К. Бацанов, начальник штаба артилерії фронту І.І. Затєвахін, начальник Південно-Західної залізниці П.М. Некрасов. У полоні опинилися ґенерали В.Н. Сотенський, Г.І. Тхор, І.І. Алексеев, Д.Є. Закутний, І.М. Герасимов, комбриґи І.Г. Безсонов, А.Н. Севастьянов.

Втрати військ Червоної армії в Київській битві не мали собі рівних в історії. Тривалий час ці дані замовчувалися. Точно невідомі вони й досі.

Капітан О.Я. Зубар (1912-1998) —  учасник Київської битви 1941р., мешканець смт Н. ГалещинаКозельщинського р-ну. 

Внизу — посвідчення про нагородження медаллю “За оорону Києва”. 

 

Свідчення 93. Із книги Т. Абашидзе та І. Мощанського «Катастрофа під Києвом» (2003 p.):

«Поразка військ Південно-Західного фронту стало справжньою катастрофою для Червоної армії. <…> На момент оточення в котлі опинилось 452,7 тис. чол., 2619 гармат, 1225 мінометів, 64 танки. До 2 жовтня a оточення вийшло майже 15000 чол. Німецькі історики вважають, що під Києвом до 25 вересня силами груп армій «Південь» і «Центр» було взято в полон 665 тис. чол. <…> Вірогідність цих даних нехай залишається на совісті <…> німецьких істориків».

Свідчення 94. Німецький історик П. Карель:

«До 26 вересня Грандіозна битва завершилась. П’ять радянських армій були повністю розгромлені, а ще дві серйозно пошарпані. Мільйон солдатів і офіцерів загинули, одержали поранення, розсіялись чи потрапили в полон.<…> В кількісному виразі підсумки битви виглядають таким чином: 665000 військовополонених, 3718 артилерійських гармат, 884 бойові броньовані машини і величезна кількість іншого озброєння. <…> Подібних прецедентів історія війни ще не знала <…> Помилка і впертість Сталіна потягли за собою жахливі наслідки жахливі, але не фатальні. <…> якщо поглянути на події в ретроспекти-ві, ця помилка обернулась перемогою Росії. Швидкий розвиток кампанії, віра в те, що стратегічна раптовість принесла свої плоди, і в неперможність німецької зброї стали причиною надприродної гордині, яка осліпила Гітлера і призвела до серії непоправних помилкових рішень»,

 

Свідчення 95. Із книги Г. Ґудеріана «Спогади солдата» (1954 p.):

«Бої за Київ, безсумнівно, означали великий тактичний успіх. Однак питання в тому, чи мав цей тактичний успіх також І велике стратегічне значення, залишається під сумнівом».

Кількість полонених була справді величезною. Про це свідчить хоча б той факт, що командуючі 6-ю і 17-ю німецькими арміями змушені були вивести з бою по одній піхотній дивізії на допомогу охоронним. Військовополонені, зібрані в тилу 17-ї армії, транспортувалися пішки через Лубни і Хорол в район Умані на відстань 400 км. На добу маршу протяжністю 30-40 і більше кілометрів їм видавалося по 20 г пшона і 100 г хліба. Не маючи змоги справитися з постачанням полонених, а може, й не бажаючи цього, командуючий 6-ї армії ґенерал В. фон Райхенау наказав пристрелю-вати заслаблих. Прикметно, що цей наказ не зустрів заперечень у вищих військових інстанціях. Полковник абверу Лаузен, який інспектував 6-у армію, в донесенні своєму керівництву 31 жовтня скаржився лише на те, що розстріли часто здійснюються в населених пунктах, і місцеве населення стає їх свідком.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 р. Києву присвоєна звання «Місто-герой». Живі звитяжці битви 1941 р. відзначені медаллю «За оборону Києва».