65.2 Лівобережна Україна – вістря переможного наступу 1943 р.

65.2.1. Мета — Дніпро

65.2.2. Наступ Воронезького і Степового фронтів

65.2.3. Звільнення Полтави

65.2.4. Звільнення Кременчука

 

65.2.1. Мета — Дніпро

Сприятливі умови для розгорнутого наступу Червоної армії на південному крилі фронту склалися із завершенням Курської битви. Знекровивши противника в оборонних боях, Червона армія перейшла в рішучий наступ.

Радянське командування поставило перед своїми військами завдання розгромити південний фланг німецьких армій на Сході і, розвинувши успіх, форсувати Дніпро.

 

 Радянська полководці розробляють план наступу. Згори – вниз: ген. армії К.К. Рокосовський – ком.  Центральним фронтом; ген. армії М.Ф. Ватутін – ком. Воронезьким фронтом; ген. армії І.С. Конєв – ком. Степовим фронтом; ген. армії Ф.І. Толбухін – ком. Південним фронтом. Фото. 1943.

Свідчення 5. П. Карель:

«Для досягнення цієї мети Сталін притяг всі наявні сили: <…> 40 відсотків всіх стрілецьких і 84 відсотка танкових з’єднань.

Сталін таким чином досяг гігантського зосередження сил. І в людях, і в техніці він мав шіс-тнадиятикратну перевагу над противником. Те, що він готував, було найбільшою радянською операцією Другої світової війни. Все було поставлено на цю карту — армії, зброя, партизани, розвідка і пропаганда. Бойовой дух військ було піднято на надзвичайну висоту. Дніпро оголосили священною метою, завоювання якої буде означати зорю перемоги. Сталін апелював не тільки до честі і патріотизму своїх Генералів, командирів і солдатів, але й до їхнього марнославства. 9 вересня в директиві всім фронтам і арміям Сталін обіцяв офіцерам, старшинам і рядовим найвищі нагороди у випадку, якщо вони виявлять себе в боях за Дніпро». 

У середині серпня 1943 р. Ставка націлювала війська Центрального фронту (ком. – ґен. армії К.К. Рокоссовський) на Ніжин і Київ; Воронезького (ком. – ґен. армії М.Ф. Ватутін) – на Полтаву та Кременчук; Степового (ком. – ґен. армії І.С. Конєв) – на Кіровоград, Верхньодніпровськ; Південно-Західного (ком. – ґен. армії Р.Я. Малиновський) – на Павлоград і Запоріжжя; Південного (ком. – ґен. армії Ф.І. Толбухін) – на Мелітополь. У вересні Ставка зорієнтувала дії Воронезького фронту на Ромни-Прилуки-Київ, а Степового – на Полтаву-Кременчук. Координувати дії фронтів повинні були Маршали Г.К. Жуков і О.М. Василевський. Стратегічне завдання полягало в тому, щоб розгромити ворожі угруповання на Лівобережжі, не дозволити їм закріпитися на річках Десна, Ворскла, Молочна, а потім форсувати Дніпро. Після цього передбачалося розширити захоплені райони, об’єднавши їх у плацдарми оперативного та стратегічного призначення з метою звільнення Києва, Кременчука, Дніпропетровська, Запоріжжя й подальшого витіснення противника з території Правобережної України.

Радянським фронтам, що забезпечували наступ на Лівобережжі, протистояли німецькі війська групи армій «Центр» (ком. – ґен.-фельдмаршал Г. фон Клюге) та групи армій «Південь» (ком. – ґен.-фельдмаршал Е. фон Манштайн). Співвідношення сил було на нашу користь, але в танках і бойовій авіації перевага була незначною.

У військах відчувалася велика втома від безперервних битв, спостерігалися збої в матеріальному постачанні. Й. Сталін власноручно скоротив на 30-40% розрахунки Г.К. Жукова щодо необхідної кількості людей, техніки та боєприпасів для поповнення наступаючих фронтів.

Відсутність матеріальних засобів намагалися компенсувати «партійно-політичною роботою, спрямованою на підготовку воїнів до великого ратного подвигу». Директива Ставки від 9 вересня 1943 р. наказувала за успішне форсування великих водних перешкод і закріплення на плацдармі представляти особовий склад Червоної армії до вищих урядових нагород, а за подолання Дніпра в районі Смоленська і нижче, а також рівних Дніпрові за труднощами форсування рік – до присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

Незважаючи на втрату стратегічної ініціативи, ворог не віддавав без бою жодного населеного пункту, виявляючи непоступливість на всіх ділянках фронту. Поразки Вермахту сприймалися нацистською верхівкою як тимчасові невдачі, найменший натяк про відступ з України викликав у А. Гітлера напад люті.

Безіменні висоти. Карт.  Т. Яблонської.

Свідчення 6. К. Тіппельскірх:

«Гітлера <…> неможливо було переконати в перевазі росіян, у яку він все ще не вірив, і саме цим слід пояснити той факт, що він з усією серйозністю намагався знову застосувати метод зимової кампанії 1941—1942 pp., тобто просто забороняв будь-який відхід…».

Свідчення 7. П. Карель:

«Вліьку 1943 року ця ріка [Дніпро] втілювала потаємні надії німецького Генерального штабу і воюючих військ. Тут, за природною перешкодою, можна спорудити могутню оборонну зону — «Східний вал»… Тут можна чекати Червону Армію, тут можна її зупинити. Але Гіт-лер заборонив будівництво, бункерів і траншей на Західному березі Дніпра. Лише в середині серпня він санкціонував початок робіт».

На захід! Плакат В. Іванова. 1943.

Бій на підступах до Полтави. Фото. 1943.

Переправа через Дніпро. Фото. 1943.

Лівобережну Україну, якою з набагато меншими труднощами могли оволодіти взимку, тепер визволяли влітку-восени, зазнаючи величезних втрат. За недбалість і нетямущість вищого командування, як і в 1941 p., платили кров’ю бійці й командири Червоної армії. Загалом битва за визволення України тривала 680 діб, із січня 1943 по жовтень 1944 p., щодоби забираючи життя 68 тис. чол.

Полтавщину густо вкрили солдатські трупи, переважно новобранців -мобілізованих хлопчаків 1924-1926 р. н. Не навчених, не обмундированих, навіть без складення присяги, їх кидали в бій «спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації». Деякі бездушні командири свідомо кидали таку «живу силу» на добре укріплені позиції противника. Не добігаючи ворожих траншей, ці «штурмові групи» майже в повному складі гинули під крики «Ура!» на схилах безіменних висоток.

Битва за звільнення Лівобережної України умовно складалася з двох етапів. Протягом першого (серпень-вересень 1943 р.) Червона армія розгромила частини Вермахту та війська сателітів на Лівобережній Україні, вийшла від Сожа до Дніпра в районі Дніпропетровська й створила кілька плацдармів на його правому березі. Змістом другого етапу (жовтень-грудень 1943 р.) була боротьба за ліквідацію ворожих плацдармів у районах Запоріжжя та Мелітополя, блокування кримського угруповання ворога, створення задніпровських стратегічних плацдармів у районі Києва та Кременчука.

 

 

65.2.2. Наступ Воронезького і Степового фронтів

Бої за Лівобережну Україну розгорталися в різних напрямах неодночасно й складалися з кількох операцій, в яких брали участь війська трьох фронтів: Центрального, Воронезького та Степового. Останні два вели бойові дії на території Полтавщини.

Наступ Воронезького фронту розпочався після закінчення битви під Курськом із прориву оборони противника на рубежі Суми-Краснокутськ. Війська 38-ї армії (ком. – ґен.-лейт. Н.Є. Чибісов) після жорстоких боїв звільнили Суми (2 вересня). Однак у центрі й на флангах противник продовжував утримувати позиції. Для того, щоб прискорити прорив, комфронту ввів у битву на стикові 47-ї і 27-ї армій 52-у армію, що прибула із резерва Ставки, а також включені до її складу 5-й ґвардійський і 10-й танковий корпуси. Після двох тижнів боїв гітлерівці не витримали натиску радянських військ. Оборона німецької 4-ї танкової армії на кількох напрямах була прорвана, і війська Воронезького фронту ринули до Дніпра.

Враховуючи важливість київського напряму, Ставка посилила Воронезький фронт 3-ю ґвардійською танковою армією (ком. – ґен.-лейт. П.С. Рибалко). В армії нараховувалось понад 700 танків і самохідно-артилерійських установок, що складало близько 70% бронетанкової техніки усього фронту. Це була могутня ударна й маневрова сила. Введена в прорив у ніч на 20 вересня, 3-я танкова армія рушила північними районами області у напрямі Переяслава, переслідуючи розрізнені частини німецького 52-го армійського корпусу. В першому ешелоні діяли два танкових і механізований корпуси, у другому – кавалерійський корпус. Резерв складала танкова бриґада. Наступаючи з темпом 80 км на добу, передові загони корпусів першого ешелону, не в’язуючись у бої за великі населені пункти, опівдні 21 вересня вийшли до Дніпра в районі букринського залому і негайно приступили до організації переправи на правий берег.

Відчуваючи підтримку могутньої танкової армади, успішно просувались до Дніпра загальновійськові з’єднання фронту. 22 вересня до букрин-ського залому підійшли частини 8-го ґвардійського і 10-го танкових корпусів, які діяли в передових загонах стрілецьких корпусів 40-ї армії. Лівіше 3-ї ґвардійської танкової армії,на черкаському напрямі, долаючи оборону 4-ї танкової армії противника, наступала 47-а армія. Прорвавши оборону гітлерівців на р. Псел, рухома група армії – 3-й механізований корпус 22 вересня оволодів Золотоношею, а через три дні досяг Дніпра і з ходу форсував його в районі Канева. Вслід за рухомою групою стрімко просувались до Дніпра головні сили армії, перерізаючи важливі комунікації полтавського угруповання противника, що відступало до переправ біля Черкас.

Одночасно з Воронезьким просувався до Дніпра і Степовий фронт. Після взяття Харкова (23 серпня) війська фронту розпочали наступ в напрямку Полтави. Особливо успішно діяв 1-й ґвардійський механізований корпус, який складав рухому групу 69-ї армії. Охопивши з півночі й півдня полтавське угруповання, війська фронту здолали опір гітлерівців і рушили на Кременчук. Передові частини 1-го механізованого корпусу вийшли на підступи до міста 28 вересня, а наступного дня, після підходу військ 5-ї ґвардійської і 53-ї армій, Кременчук був очищений від німецьких окупантів. Після цього 1-й мехкорпус був зосереджений північніше Кременчука і переправлений на плацдарм на правому березі Дніпра, який захопила 37-а армія. Ще п’ять плацдармів війська Степового фронту захопили на ділянці Кременчук-Дніпропетровськ. Після виходу до Дніпра в районі Кременчука радянські з’єднання без оперативної паузи почали бої за оволодіння правобережними плацдармами.

 

Протягом наступу війська Центрального, Воронезького і Степового фронтів втратили 427952 чол. особового складу, в т. ч. 102957 чол. безповоротно.

 

Пам’ятник Г.І. Кулику в с. Куликовому Полтавського р-ну. 1975, ск. М.Г. Коган, арх. Н.Ф. Калашнікова.

Котельва.

Одними з перших на землю Полтавщини вступили воїни 4-ї ґвардійської армії (ком. – ґен.-майор Г.І. Кулик, член ВР – ґен.-майор І.О. Гаври-лов, нач. штабу – ґен.-майор П.М. Верхолович), які 24 серпня 1943 р. зав’язали бої на території Котелевського району.

В цих боях брали участь підрозділи 5-ї (ком. – ґен.-майор В.І. Калінін), 7-ї (ком. – п-к Д.А. Дричкін) і 8-ї (ком. – ґен.-майор М.А. Богданов) ґвардійських повітряно-десантних дивізій, 20-го ґвардійського стрілецького корпусу (ком. – ґен.-майор М.І. Бірюков) і 3-го ґвардійського танкового корпусу (ком. – ґен.-майор танкових військ I.A. Вовченко).

В бою за с. Гнилосирівка ґвардійці-десантники протистояли ворожій піхоті, яку підтримували танки. Група з 12 бійців на чолі з ґвардії лейтенантом Романен-ком під час бою була відрізана від основних сил. Але бійці утримували позицію до підходу підкріплення, знищивши півтора десятка ворожих солдатів. Сержант Дмитро Кривенко підбив протитанковими гранатами німецького «тигра», ще 3 ворожі танки поповнили бойовий рахунок його товаришів.

Бойові дії відразу набрали кровопролитного й затяжного характеру. Котельва кілька разів переходила з рук в руки і була остаточно визволена лише 9 вересня 1943 р. Розвиваючи наступ, 4-а ґвардійська армія оволоділа Опішним (21 вересня), Диканькою (22 вересня), Шишаками (22 вересня), Решетилівкою (24 вересня), Глобиним (26 вересня).

Протягом цих днів тричі змінилося командування армії: 22 вересня Г.І. Кулик був знятий з посади; призначений на його місце ґен.-лейт. О.І. Зигін командував армією лише два дні (25-27 вересня), загинувши поблизу с. Кирияківка Глобинського району; 28 вересня командування армією прийняв ґен.-лейт. І.В. Галанін.

 

Свідчення 8. Із спогадів М.С. Хрущова:

«Рушили ми на захід. До нас прибула ще одна армія, 4-а гвардійська. Командував нею Генерал Кулик. Його понизили у званні в перший же рік війни, позбавивши маршальського звання.<…> Армія ж — Гвардійська, <…> у новісінькому обмундируванні, а озброєна всім, чим тільки можна було в той час її озброїти. Ми, звичайно, раділи, що одержали таку армію, але ні я, ні Ватутін не обманювались щодо а командуючого. <…> Така чудова армія, а командуючим був призначений Кулик. <…> Він завжди був обмеженою людиною. <…> Прибула ця армія, почала діяти. Ми поставили її примірно в напрямі на Полтаву <…> Сам Кулик був родом із села під Полтавою. Ми з Ватутіним виїхали в його армію. <…> Зайшли до нього в штаб, він якраз розмовляв по телефону. Я слухав, і мене дуже занепокоїла і навіть роздратувала ця розмова, її беззмістовні фрази, і я пожалів командирів корпусів. Вони теж, видно, відчули недостатню кваліфікацію командуючого. Тоді ми направили Сталіну записку, в якій заявили, що незадоволені командуючим армією і що треба його замінити. <…> Врешті-решт Сталін погодився з нами, і нам повідомили, що Кулика відкликано <…>».

Гадяч.

Не менш напружені бої з 26 серпня 1943 р. розгорілися на теренах Га-дяцького району. Вони велися військами 40-ї армії (ком. – ґен.-лейт. К.С. Москаленко, член ВР – ґен.-майор К.В. Крайнюков, нач. штабу -ґен.-майор О.Г. Батюня), 47-ї армії (ком. – ґен.-лейт. П.П. Корзун, член ВР – ґен.-майор І.М. Корольов, нач. штабу – п-к Є.В. Іванов), а також 2-ї повітряної армії (ком. – ґен.-лейт. авіації С.А. Красовський). Ворог чинив запеклий опір. Гітлерівці перетворили Гадяч на важливий опорний пункт оборони на північному сході Полтавщини, сподіваючись надовго затримати тут наступ Червоної армії. Цьому сприяло вигідне географічне положення міста, розташованого на високому правому березі Псла. У Гадячі і навколо нього була створена потужна система оборони з мінними полями, дотами й дзотами. Ціною величезних зусиль Гадяч був остаточно визволений 11 вересня 1943 р.

Особливо жорстокі бої розгорілися за с. Веприк, де діяла 38-а стрілецька дивізія (ком. – п-к О.В. Богданов) 47-го стрілецького корпусу (ком. – ґен.-майор A.C. Грязнов) 40-ї армії. Село тричі переходило з рук в руки. Навальною атакою 28 серпня воїни дивізії захопили Бобрик, Мартинівку й Веприк, але наступного дня німці за допомогою танків витіснили радянські війська і знову зайняли ці села. Контрудар противника прийняв на себе 111-й ґвардійський гаубичний артполк (ком. – ґв. підп-к Н.Д. Мізерний), який знищив 4 танки і близько двох рот піхоти. Потрапивши в оточення, полк відбив кілька ворожих атак, зумів прорвати кільце і з’єднатися зі своїми частинами. За цей подвиг Н.Д. Мізерному було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

30 серпня бої під Веприком продовжились. Використовуючи танки, авіацію і артилерію, німці атакували переправу через р. Псел. Замполіт артилерійського дивізіону 111-го ґвардійського артилерійського полку капітан Є.П. Кочергін був серед воїнів на передових позиціях. Він особисто знищив із кулемета понад 20 ворожих солдатів і офіцерів, але зазнав смертельного поранення. За виявлені героїзм і мужність йому посмертно присвоєно звання Героя.

31 серпня радянські війська, підтягнувши резерви, відновили наступ і вдруге визволили Мартинівку та Бобрик. Проте назавтра німці перейшли в контратаку і потіснили радянські підрозділи (цього дня у нас загинуло 270 чол.). І тільки 2 вересня дивізія при підтримці 10-го танкового корпусу остаточно відбила Веприк, втративши при цьому більше 300 чол.

Убоях за Гадяч відважно діяв 23-річний командир батареї 111-го гаубичного полку ґвардії ст. лейтенант В.О. Поярков. Протягом 26-29 серпня його батарея вдало відбивала спроби гітлерівців прорватися на позиції полку. В ніч на 27 серпня командир разом з групою розвідників проник у ворожий тил поблизу с. Тепле і доставив у штаб полку цінні розвіддані. За ці дії В.О. Поярков став Героєм Радянського Союзу. Цього високого звання був удостоєний і ст. сержант С.Т. Васюта, який загинув у танковій розвідці в с. Тютюрівщина на підступах до Гадяча. Увірвавшись на великій швидкості в розташування німців, відважний воїн знищив ворожу гармату й кілька кулеметних гнізд, але його танк був підбитий. Вискочивши з палаючої машини, С. Васюта і його товариш Білоножко до останнього відстрілювались, а потім вступили в рукопашний бій з гітлерівцями, загинувши смертю героїв.

Герої Радянського Союзу Н.Д. Мізерний та В.О. Поярков. Фото.

Під Гадячем 16 вересня 1943 р. загинув командуючий 47-ю армією ґе-нерал-лейтенант П.П. Корзун. Автомашина, на якій він їхав у розташування однієї з частин, вибухнула на протитанковій міні. Армію очолив ґене-рал-лейтенант П.Ф. Жмаченко. Уже під його командуванням війська 47-ї армії вибили гітлерівців із Оржиці (18 вересня) і Ромодана (18 вересня).

На відзнаку здобутих перемог 218-й стрілецькій дивізії (ком. – п-к С.Ф. Скляров) 21-го стрілецького конусу (ком. – ґен.-майор В.Л. Абрамов) присвоєно почесне найменування «Ромоданівської».

 Бій за село. Фото. 1943

 

Зіньків.

Напружені бої велися і на сусідній з Гадячем Зіньківщині, де наступали 52-а армія (ком. – ґен.-лейт. К.А. Коротєєв, член ВР – ґен.-майор О.Ф. Бобров, нач. штабу – ґен.-майор О.М. Коломінов) і 2-а повітряна армія. Зіньків був визволений 6 вересня 1943 р. після жорстоких боїв, під час яких він кілька разів переходив із рук в руки. Розвиваючи наступ, війська 52-ї армії вибили гітлерівців з Миргорода (18 вересня), Великої Багачки (22 вересня), Семенівки (23 вересня).

У боях за Зіньків відзначилася 136-а стрілецька дивізія (ком. – п-к І.М. Пузиков) 73-го стрілецького корпусу (ком. – п-к П.Ф. Батицький) 52-ї армії. Протягом 2-4 вересня вона здолала опір противника в с. Бірки, перетвореному на опорний пункт, який прикривав шлях до Зінькова, а потім оволоділа районним центром. Під час цих боїв дивізія втратила вбитими і пораненими майже 500 чол.

 

Радянська піхота проходить через визволене полтавське село. Фото. 1943.

Лубни. Пирятин.

Оволодівши Гадячем, 40-а армія продовжила наступ на захід. В ході боїв були визволені Лохвиця (12 вересня), Чорнухи (17 вересня), Лубни (18 вересня), Пирятин (17 вересня), Хорол (19 вересня), Гребінка (19 вересня).

У боях за Лубни відзначилася 337-а стрілецька дивізія (ком. -ґен.-майор Г.О. Ляскін) 47-го стрілецького корпусу (ком. – ґен.-майор С.П. Меркулов). Дивізії було присвоєно почесне найменування «Лубенської».

У районі Пирятина окупанти створили оборонний рубіж на правому березі р. Удай. При підході частин Червоної армії вони зруйнували обидва мости, а місця переправи тримав під безперервним обстрілом вкопаний у землю танк. На вогневу точку противника кинувся молодий боєць Євген Бієнко, уродженець сусіднього с. Заріччя. З двома товаришами він гранатами закидав ворожий танк, відкривши шлях до міста. Незабаром до Пирятина увійшли війська 309-ї (ком. – п-к Д.Ф. Дрьомін) та 237-ї (ком. – п-к П.М. Мароль) стрілецьких дивізій. У їхніх лавах крокували знайомими вулицями пирятинці – капітан В. Пархомов, сержант С. Самарай, рядовий В. Мінченко. Обом дивізіям присвоєно найменування «Пирятинських».

Радянська далекобійна артилерія веде вогонь на підступах до Полтави. Фото. 1943.

 

Свідчення 9. М.Х. Калашник, у 1943 р. — нач. політвідділу 47-ї армії:

«Давно я не був на Полтавщині, у рідній своїй Реіиети^гівиі, яку полишив ще в ранньому дитинстві. <…> Рідні місця! Неждано-негадано сюди привела мене війна. <…>

Хоча земля Полтавщини була спустошена окупантами, зрита воронками від розривів бомб і снарядів, рясно полита людською кров ю, але вона моя, моя до останньої пилинки, така ж добра, така ж щедра, як і тоді, в дитинстві. Читаючи в повідомленнях Совінформбю-ро назви щойно звільнених населених пунктів, молоді червоноармійиі, які нещодавно сиділи за шкільними партами, схвильовано запитували: невже саме про ці місця писав у свій час Микола Васильович Гоголь? <…> Тут же визріло рішення: порадити дивізійним політвідді-лам частіше розповідати бійцям, особливо молодим, про ті дорогі нашому народові місця, за які йдуть бої»

 

Карлівка. Чутове. Машівка.

На угруповання ворожих військ на полтавському напрямі у серпні 1943 р. розгорнули наступ з’єднання 53-ї (ком. – ґен.-лейт. І.М. Манага-ров, член ВР – ґен.-лейт. П.І. Горохов, нач. штабу – п-к K.M. Дерев’янко) і 69-ї (ком. – ґен.-лейт. В.Д. Крючонкін, член ВР – ґен.-майор О.В. Щела-ковський, нач. штабу – ґен.-майор B.C. Бенський) армій. Після важких і тривалих боїв війська 53-ї армії визволили Чутове (20 вересня), а війська 69-ї армії – Карлівку (20 вересня) і Машівку (21 вересня).

 

Красноград.

Перерізаючи полтавському угрупованню ворога шляхи відступу до Дніпра, лівофлангові з’єднання Степового фронту в середині серпня 1943 р. розгорнули наступ із Харківського плацдарму в напрямі Красног-рад-Новомосковськ з тим, щоб захопити переправи в районі Дніпропетровська і Дніпродзержинська. В аванґарді йшли танки 1-го механізованого корпусу (ком. – ґен.-лейт. танкових військ М.Д. Соломатін) 69-ї армії. З ходу оволодівши Красноградом (18 серпня), танкісти на світанку 22 вересня вийшли до р. Ворскла поблизу Нових Санжар і перекрили залізницю Полтава – Кременчук. Корпус був удостоєний почесного найменування «Красноградський».

Швидке просування механізованих з’єднань вимагало оперативної інформації про плани й наміри ворога. Тому розвідка працювала з граничним напруженням. Група розвідників на чолі зі старшиною Іваном Ситченком пробралася в с. Черне-щина, знищила близько взводу піхоти і захопила «язика». Необхідні дані було отримано.

В районі с. Михайлівка гітлерівці організували контрудар. Командування 1-го мехкорпусу кинуло в бій 219-у танкову бриґаду (ком. – підп-к С.Т. Хилобок). Прорвавши лаву німецьких танків, радянські воїни звільнили с. Верхні Пологи і дісталися заплави Ворскли.

 

 

65.2.3. Звільнення Полтави

Після поразки під Люботином (29 серпня) і Мерефою (4 вересня) єдиною фортецею на шляху до Дніпра залишалася Полтава. Оборона міста покладалася на 8-му німецьку армію, на допомогу якій під Полтаву були перекинуті резервна 106-а піхотна дивізія і танкова дивізія СС «Мертва голова». Гітлерівці перетворили Полтаву на міцний укріплений вузол, насичений військово-інженерними спорудами. На високому правому березі Ворскли німці звели потужні інженерні укріплення, прикриті мінними полями. Всі підступи до річки перекривалися вогнем артилерії. Для німецького командування оборона Полтави не мала стратегічного значення, але вони хотіли максимально затримати тут наступ Червоної армії з тим, щоб встигнути вивести свої війська за Дніпро, де гарячкове створювався т. зв. «Східний вал».

До будівництва оборонних рубежів навколо Полтави німецька влада намагалася залучити якомога більше місцевих жителів. Але люди неохоче йшли на будівництво, попри те, що за роботу німці платили, а за неявку жорстоко карали: наказом від 1 вересня полтавський ґебітскомісар за ухиляння від окопних робіт погрожував виселенням винних і членів їхніх сімей із квартир і переведенням до концентраційного табору. Не сподіваючись на погрози, робочу силу для копання окопів приводили примусово з допомогою поліції.

Полтава – наша! Перша сторінка червоноармійської газети “Красный воин” (24 вересня 1943 р.). Фотокопія.

Зустріч визволителів Полтави. Фото. 1943.

У штурмі Полтави брали участь частини 53-ї (ком. – ґен.-лейт. І.М. Манагаров, член ВР – ґен.-лейт. П.І. Горохов, нач. штабу – п-к K.M. Дерев’янко), 5-ї ґвардійської (ком. – ґен.-лейт. O.G. Жадов, член ВР – ґен.-майор A.M. Кривулін, нач. штабу – ґен.-майор М.І. Лямін), 2-ї (ком. – ґен.-лейт. авіації С.Я. Красовський) та 5-ї (ком. – ґен-лейт. авіації С.К. Горюнов) повітряних армій Степового фронту, а також частини 4-ї ґвардійської армії Воронезького фронту.

Бійці та командири були сповнені рішучості якомога швидше звільнити давнє українське місто. Обходячи Полтаву з півночі та півдня, радянські війська стискали напівкільце. Проте й есесівці, які займали правий берег Ворскли, стояли насмерть. Майже на кожному рубежі спалахували рукопашні сутички.

У боях на підступах до Полтави високе почуття обов’язку виявила санітарка 9 7-ї стрілецької дивізії Любов Мальчуженко. Шалений вогонь з обох сторін не злякав дівчину, яка надала першу допомогу і переправила до медсанбату десятки поранених бійців. За мужність нагороджена орденом Слави.

Вранці 23 вересня взвод розвідників 290-го ґвардійського полку лейтенанта Н.П. Семенченка, який чудово володів німецькою мовою і добре знав місцевість, де виріс, на захопленому напередодні ворожому автомобілі-радіостанції, знаючи паролі, дістався Київського вокзалу Полтави. За допомогою підсилювачів по радіо було передано повідомлення про те, що містом вже оволоділи радянські війська. За успішне виконання незвичайного завдання Н. Семенченко і ще 10 бійців були нагороджені орденами. Невдовзі у район Київського вокзалу вийшла рота 297-го ґвардійського стрілецького полку капітана М.В. Семиволоса.

Визволяючи Полтаву, відзначився уродженець міста командир 22-го авіаполку 5-ї ґвардійської авіаційної дивізії підполковник О.О. Баленко (Герої Радянського Союзу).

У боях за Полтаву загинув заступник командира 95-ї ґвардійської стрілецької дивізії ґв. підп-к A.M. Ляхов. Похований у парку Солдатської Слави.

Особливо запеклими були бої на південь від Полтави, де діяв 1-й Красноград-ський механізований корпус. 21 вересня його передові частини підійшли до Кусто-лово-Суходілки і Малої Перещепини, але подальше просування було зупинене вогнем німецьких самохідних гармат, артилерії і мінометів. Намагаючись не допустити Червону армію на правий берег Ворскли, німці створили потужний вузол оборони з мінними полями в районі сіл Мар’янівки, Малої Солониці і Галущиної Греблі. 22 вересня сили корпусу двічі намагалися взяти Мар’янівку, яка була ключовим пунктом в обороні німців. Під час першої атаки 37-а мотобриґада увірвалася до села, але невдовзі була вибита із значними втратами в живій силі і техніці. Друга атака, здійснена спільно з піхотою, також успіху не мала: бриґада відійшла, втративши 8 танків. Лише наступного дня після тривалої артилерійської підготовки радянським військам вдалося досягти успіху. Під час боїв за переправу було знищено близько 150 німецьких солдатів та офіцерів, 8 гармат, 10 автомобілів, захоплено 18 полонених і 74 штабелі артилерійських снарядів.

Червоноармієць І. Щербаков на почесній варті біля Червоного прапора, піднятого на обеліску Слави в день визволення Полтави. Фото. 1943.

Мітинг у визволеній Полтаві: виступає ґв. капітан Страшенко. Фото. 1943.

Командування 95-ї  ґвардійської стрілецької дивізії. Третій справа у першому ряді – командир дивізії  ґен.-майор М.С. Нікітченко. Фото. 1943.

Здолавши оборону противника, радянські війська у ніч на 23 вересня 1943 р. форсували Ворсклу і протягом дня оволоділи містом.

Під час штурму відзначилися воїни 13-ї (ком. – ґен.-майор Г.В. Бакланов) і 66-ї (ком. – ґен.-майор A.B. Якшин) ґвардійських стрілецьких дивізій 32-го ґвардійського стрілецького корпусу (ком. – ґен.-майор О.І. Родімцев), 9-ї ґвардійської повітряно-десантної (ком. – ґв. п-к О.М. Сазонов), 95-ї (ком. -ґен.-майор М.С. Нікітченко) і 97-ї (ком. – ґв. п-к 1.1. Анциферов) ґвардійських стрілецьких дивізій 33-го ґвардійського стрілецького корпусу (ком. -ґен.-майор МЛ. Козлов) 5-ї ґвардійської армії (ком. – ґен.-лейт. O.G. Жадов); 84-ї Харківської стрілецької дивізії (ком. – ґен.-майор П.І. Буняшин) 53-ї армії (ком. – ґен.-лейт. І.М. Манагаров); 266-ї штурмової авіаційної дивізії (ком. – п-к Ф.Г. Родякін) 1-го штурмового авіаційного корпусу (ком. – ґен.-лейт. авіації В.Г. Рязанов); 294-ї винищувальної авіаційної дивізії (ком. -підп-к I.A. Тараненко) 4-го винищувального корпусу (ком. – ґен.-майор авіації І.Д. Підгорний) 5-ї повітряної армії (ком. – ґен.-лейт. авіації С.К. Горюнов). Наказом Верховного Головнокомандуючого переліченим дивізіям, а також частинам армійського підпопрядкування: 42-й легкоартилерійській бри-ґаді (ком. – п-к О.М. Скородумов), 301-му винищувальному протитанковому артилерійському полку (ком. – підп-к М.Р. Власенко), 57-му важкому танковому полку (ком. – п-к I.A. Федоров), 431-му інженерному батальйону (ком. -інж.-підп-к І.М. Болтусевич) присвоєно почесне найменування «Полтавських». 23 вересня 1943 р., о 21 год. Москва від імені Батьківщини салютувала визволителям Полтави 20-ма артилерійськими залпами.

Командир 32-го ґвардійського стрілецького корпусу  ґен.-майор О.І. Родімцев (у центрі в першому ряді) з групою офіцерів. Фото. 1943.

Бойове занмено 985-ог стрілецького полку, який відзначився в боях за Полтаву. Фото. 1970.

 

Свідчення 10. Із спогадів М. Хрущова:

«Після боїв під Полтавою наші солдати, офіцери і Генерали були впевнені в своїх силах. Якщо раніше нал« здавалося, що, коли проти нас стоять німці, їх важко чи навіть неможливо збити позицій, то тепер у свідомості всіх, від солдата до генерала, ця точка зору змінилася. З’явилася впевненість у наших можливостях і навіть перевазі над противником. Це був уже приємний час. <…>

До нас тоді прибув генерал Скрипко [командуючий нічною авіацією дальної дії]. Це бувалий «нічник». <…> Нам тоді донесли, що під Полтавою (я і зараз чудово пам’ятаю назву цього села Мачоха [правильно: Мачухи]) розташований чи то склад боєприпасів, чи то ремонтна база противника. Ми готувалися наступати, а позбавити противника боєприсів, пального та інших засобів ведення війни — заповітна мрія кожного командуючого. Викликали Скрипка <…> дали завдання — розбомбити! <…> Па ранок Скрипко доповідає: «все зрівняв із землею, все знищено». Але я вже мав досвід, і немаленький. Подивився на нього й кажу: «Майте на увазі, ми ж наступаємо, скоро будемо в Полтаві і звільнимо Мачоху. Я потім скажу вам, наскільки відповідає істині донесення, яке ви одержали від тих, хто бомбив склад». Яке ж засмучення було для Скрипка,коли ми звільнили цей район, і я йому сказав: «Можете поїхати в Мачоху. Жоден будинок не спалено, Мачоха взагалі ніяких втрат не зазнала. Питається, куди льотчики скинули бомби? Ш,° горіло, коли ви доповідали, що там усе знищено?». І потім я часто запитував при зустрічах: «Товаришу Скрипко, як там Мачоха?». Мачоха стала <…> загальною назвою».

Визволення Полтави. 1943 рік. Мал. В. Павлюченка. 1990. 

65.2.4. Звільнення Кременчука

Після визволення Полтави радянські війська рушили до Дніпра. Необхідно було якнайшвидше досягти Кременчука, щоб перешкодити гітлерівцям переправитися через Дніпро і закріпитися на його правому березі. Наступали на Кременчук ті ж армії, що й на Полтаву: 53-а, 5-а ґвардій-ська, 5-а повітряна, на лівому фланзі діяла 69-а армія. Щоб підвищити темп просування 5-ї ґвардійської армії, в смугу її наступу був передислокований 1-й Красноградський механізований корпус, який переправився через Ворсклу в районі Нових Санжар. У ході наступу були звільнені Нові Санжари (23 вересня), Кобеляки (25 вересня), Козельщина (25 вересня), Градизьк (27 вересня).

Бій за Кременчук. Фото. 1943.

Вступ радянських військ до Кременчука. Фото. 1943.

Вранці 23 вересня під прикриттям димової завіси танкісти подолали Псел і захопили плацдарм, а в другій половині дня 18-й окремий моторизований батальйон майора М.Ф. Азаренка під вогнем противника навів понтонний міст, по якому пішли основні сили з’єднання. Протягом п’яти днів танкісти й піхота з боями подолали 100-кілометрову відстань. 27 вересня 20 танків, 12 БМП і 40 мотоциклів на швидкості 60-70 км/год, увірвалися в розташування ворога в районі с. Погреби Глобинського району. Танкісти 19-ї мехбриґади відразу спрямували машини в місце прориву. Вранці 29 вересня командир розвідувального батальйону капітан Н. Писаренко зумів пробитися до Дніпра і перекрив дорогу на дамбі на південь від Градизька.

Відступаючи до Кременчука, німецькі війська рухалися цілодобово, запруджуючи шляхи й узбіччя. По дорозі хапали все, що потрапляло під руки. Після себе залишали руїни й попелища. У Кременчуці зосередились транспортні засоби, тисячі зігнаних з рідних місць людей, великі запаси награбованого майна, зерна, фуражу. Німецьке командування перетворило Кременчук на могутню фортецю. Висоти, береги Дніпра і Псла були густо вкриті вогневими точками. Підступи до міста захищали потужні укріплення: протитанкові рови, доти, дзоти, загородження з колючого дроту, мінні поля. В самому місті на дахах будинків встановлені кулемети, на вулицях влаштовані завали, площі заміновано.

Бої на безпосередніх підступах до Кременчука точилися протягом трьох днів. Німецька 8-а армія, зміцнена дивізіями СС «Райх» та «Велика Німеччина», намагалася будь-що утримати місто на Дніпрі, але під натиском радянських військ змушена була відійти на правий берег.

Перед штурмом міста відбулася розвідка системи оборони та вогневих засобів противника. До Кременчука на танках увірвався взвод розвідників лейтенанта М.А. Хорунжого. Зібрані дані про місця розташування протитанкових гармат, скупчення танків і САУ, замінованих ділянок допомогли танкістам спланувати хід операції.

Кременчук був узятий штурмом 29 вересня 1943 р. Долаючи шалений опір противника, війська 5-ї ґвардійської армії увірвалися на північно-західну околицю міста, а війська 53-ї армії оволоділи його південно-західною частиною. Незабаром місто було оточене зусебіч, і почався загальний штурм.

Близько 23-ї години наші бійці підняли над містом червоний прапор.

 

Свідчення 11. Із спогадів О. Астаф’ева, у вересні 1943 р. — командира протитанкової гармати 45-мм протитанкової батареї 28-го Гвардійського повітряно-десантного полку [ком. — ґв. майор B.C. Лазебніков]:

«На світанку 29 вересня почався штурм. 28-й полк атакував у центрі бойового порядку [9-І Полтавської Гвардійської повітряне-десантної] дивізії. Першим підняв свій взвод в атаку молодший лейтенант Н.С. Комарнии,ький <…> Бійні <…> увірвалися в траншеї фашистів на пагорбі, знищили дві кулеметні обслуги. <…> Взвод гвардії лейтенанта А.1. Ільясова раптово, використовуючи лощину, атакував фашистів, знищивши дві кулеметні точки і до 20 фашистів, і иим забезпечив просування 28-го полку. <…> У бойових порядках батальйонів Ішли артилеристи 45-мм протитанкової батареї. Ми наступали по вулицях Чкалова, Мюдівській І Першотравневі І вийшли на берег Дніпра, гармати вивели на пряму наводку і впритул били по фашистах,які останніми залишили місто на човнах та інших плавзасобах. Полкові сапери під вогнем ворога знімали міни, забезпечуючи шлях піхоті. Саперне відділення сержанта Г.В. Далідзе розмінувало чимало будинків, врятувавши їх від знищення».

Наступ частин Червоної армії вівся зусебіч. Авіація наносила нищівні удари по відступаючих колонах німецьких військ і переправах. У небі велися повітряні бої. На землі блискали яскраві спалахи полум’я від артилерійських залпів. Опівдні 27 вересня радянські війська оволоділи Демидівкою і Омельником. О 17-й год. підрозділи 305-ї стрілецької дивізії (ком. – п-к О.Ф. Васильєв) 69-ї армії повели атаку на німецькі позиції у Великій Кохнівці. Особливо сильні бої розгорнулися в приміському с. Кривуші, де ворог зосередив значну кількість танків і самохідних гармат. Прорвати оборону сильним фланговим ударом вранці 29 вересня вдалося танкістам 219-ї танкової бриґади (ком. – підп-к С.Т. Хилобок) 1-го мехкорпусу. Опівдні танкові підрозділи з автоматниками на броні ввірвалися на околицю міста, стрімким кидком вийшли до Дніпра в північному та південному передмістях, взявши ворога в напівкільце. Зав’язались вуличні бої, в яких уміло діяли солдати та офіцери піхотних частин. Командир взводу 1-го батальйону 95-ї гвардійської стрілецької дивізії ґвардії старший сержант М.Г. Захарченко разом зі своїми бійцями увірвався до ворожих окопів і знищив кількох гітлерівців. У рукопашному бою він був поранений, але залишився в строю, продовжуючи вести підрозділ уперед. Відважно діяли й інші стрілецькі і танкові підрозділи.

Під вечір із розгорнутими прапорами радянські війська вступили на вулиці Кременчука. Проте ще й наступного дня підрозділи Червоної армії придушували окремі осередки опору німців, які не встигли перебратися на правий берег Дніпра.

 

Свідчення 12. Командуючий 53-ю армією ґенерал-лейтенант К.А. Манагаров:

«Якщо в Полтаві вулиці були завалені цеглою зірваних ворогом будинків, то в Кременчуці вони були завалені трупами гітлерівців».

Розмінування вбитого. Кременчук. Фото. 1943.


Свідчення 13. Із спогадів М. Бабусенка, у вересні 1943 р. — прапороносець 17-го Гвардійського повітряно-десантного полку [ком. — ґв. підп-к М.В. Смирнов]:

«Командир розпорядився розчохлити Гвардійський прапор і йти з ним у бойові порядки полку. Для супроводу, крім взводу автоматників <…> призначив помічника начальника штабу ґвардії старшого лейтенанта Євстратова й двох молодших лейтенантів. Так ми увійшли в місто: попереду Євстратов, sд ним — яз високо піднятим прапором полку, за мною взвод автоматників у колону по три й три офіцери з кулеметом. Рухались відкрито, стройовим кроком. Всюди свистіли кулі, гриміли снаряди. <…> З прапором виходимо на невелику площу. Євстратов <…> вказує на вцілілий триповерховий будинок [міськради]. <…> Крутими східцями піднімаємось на третій поверх. Розкриваємо вікно. Акуратно й урочисто прикріплюємо парпор. Чути, як шльопають німецькі кулі об стіну будинку, але Кременчук уже під червоним прапором. Він визволений».

Гвардії полковник А.І. Холодний. Фото. 1942.

Перемога далася великою ціною: у боях загинуло понад 2 тис. бійців і командирів Червоної армії. 29 вересня поблизу с. Піщане загинув начальник штабу артилерії 5-ї гвардійської армії ґвардії полковник А.І. Холодний, уродженець с. Огуль-ці на Харківщині. В боях за Кременчук полягли командир 17-го повітряно-десантного полку М.В. Смирнов, командири батальйонів ґв. капітани А.П. Размислов і А.Я. Коновалов. Німецькі втрати склали 2700 чол.

Семи частинам і з’єднанням, які штурмували місто, було присвоєно почесне найменування «Кременчуцьких»: 6-й ґвардійській повітряно-десантній дивізії (ком. – ґв. п-к М.М. Смирнов) 33-го ґвардійського стрілецького корпусу (ком. -ґен.-майор МЛ. Козлов) 5-ї ґвардійської армії; 214-й (ком. – п-к ЯЛ. Бровченко) і 233-й (ком. – п-к Ю.І. Соколов) стрілецьким дивізіям 75-го стрілецького корпусу (ком. – ґен.-майор Г.І. Анісімов) 53-ї армії; 219-й танковій бриґаді (ком. – підп-к С.Т. Хилобок), 469-му мінометному полку (ком. – майор Я.С. Чернявський), 308-му ґвардійському мінометному полку (ком. – ґв. підп-к З.О. Гольдін), 102-му самохідно-артилерійському полку (ком. – підп-к Н.С. Грузелішвілі). 29 вересня 1943 р. на честь визволителів Кременчука Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами із 124-х гармат.