65.3 Спалена земля

 Переконавшись у неспроможності відстояти Лівобережну Україну й Донбас, ставка фюрера 15 вересня 1943 р. віддала наказ про загальне відведення військ групи армій «Південь» на т. зв. «Східний вал», розраховуючи втримати Правобережжя, Крим і чорноморські порти. Відвести з 700-кі-лометрового фронту три армії (54 дивізії), переправити їх через Дніпро, де налічувалося всього 5 переправ (біля Києва, Канева, Черкас, Кременчука, Дніпропетровська), і там знову розгорнути, було надважким завданням, але командування групи армій «Південь» (ком. – ґен.-фельдмаршал Е. фон Манштайн) з ним справилось блискуче. Навпаки, радянське командування не скористалось сприятливою ситуацією, що ЇЇ створював відступ противника, і не зуміло ні відрізати німецькі війська від Дніпра, ні перешкодити їхній переправі на протилежний берег.

 

Свідчення 14. Начальник штабу групи армій «Південь» ґен. Буссе:

«Все, що їм тепер потрібно, це один-два Генерали, які оволоді-ш нашими принципами ведення танкової війни, І ми в біді. Вони вдарять у проломи, які неминуче з являться, коли наші сили почнуть відходити до мостів, і вийдуть до переправ на Дніпрі раніше нас. їм потрібен один Ґудеріан — і Господи, помилуй нас!»

 

Свідчення 15. П. Карель:

«Хоча радянські Генерали і здійснили глибоке вклинення в німецький фронт, їм не вдалося розвинути свій успіх. Вони поки що не зростили Ґудеріанів, Роммелів, Готів і тим більше Ман-штайнів. Поки що ні».

 

Свідчення 16. Е. фон Манштайн:

«Те, що цей надзвичайно важкий відхід удався, хоч і не без ускладнень на окремих ділянках, є заслугою гнучкого управління артилерією і наслідком чудової дисципліни військ. Тільки командування, впевнене в тому, що воно перевершує командування противника, тільки війська, свідомі того, що, відступаючи, вони не терплять поразки, могли виконати ие завдання. Противнику не вдалося зірвати зосередження військ біля небагатьох переправ через ріку або відрізати їх від цих переправ. Незважаючи на його чисельну перевагу, він не зумів використати чудової нагоди, яку створювало для нього стягування наших військ до переправ, для того, щоб форсувати Дніпро великими силами осторонь цих переправ і тим самим не допустити створення наміченої оборонної лінії на тому боці ріки. Те, що він захопив на кількох ділянках плацдарми на протилежному боці ріки, за браком сил з нашого боку не можна було попередити».

 

Свідчення 17. Генерал Нерінґ, командуючий 24-м танковим корпусом Вермахта:

«Ці люди не були стовідсотковими солдатами. Але вони бігли разом з іншими, вони кидалися в проломи на лінії фронту і затоплювали нас».

Тактика випаленої землі. Палаючі села. Фото. 1943.

Щоб ослабити наступальний порив противника й виграти час для відходу, німецькі війська повсюди вступали в бої з атакуючими частинами Червоної армії. Водночас при відступі ворог застосовував тактику випаленої землі: руйнував міста й села, знищував підприємства, мости, шляхи, спалював скирди хліба й соломи, вивозив продовольство, господарське майно, техніку, зганяв з насиджених місць цивільне населення, виганяв коней і худобу.

У кожній дивізії були створені особливі мобільні групи прикриття, які завдавали несподіваних дошкульних ударів наступаючим радянським військам. Ці групи складалися з кількох танків і самохідних гармат, двох рот автоматників, посаджених на бронетранспортери і автомобілі, команди саперів-підривників і спеціальної команди паліїв-факельників.

Останки жителів Полтави, спалених нацистами у приміщенні краєзнавчого музею. Фото. 1943.

При наближенні частин Червоної армії до Полтави німці розпочали планомірне знищення міста. Протягом 18-20 вересня вони вивезли з Краєзнавчого музею старовинні ікони та ін. історичні реліквії українського народу. 21 вересня в приміщення музею увірвався німецький загін чисельністю приблизно 60 чол. Солдати розбивали вітрини, громили все, що потрапляло під руку, а потім полили бензином і підпалили приміщення. Наступного дня німці знову прийшли до музею, щоб запалити підвали, де зберігалися архівні документи, музейні фонди й бібліотека. У полум’ї пожежі згоріли експонати етнографічного відділу, 48 тис. експонатів відділу природи, 70 тис. томів книг, фонотека та інші цінності.

Напередодні відступу німці підвезли до приміщення міської бібліотеки декілька підвід із соломою, але через швидку втечу підпалити її не встигли. Знищенню підлягали також громадські приміщення і житлові будинки полтавців. Містом їздили спеціальні машини типу бензовозів, солдати розбивали вікна, вставляли шланги й закачували мазут. Слідом ішли команди паліїв і закидали в будинки підпалену паклю.

На Монастирській вулиці гітлерівці схопили й розстріляли 22 мирних жителів, а трупи кинули в підвал будинку і підпалили. 22 вересня есесівці загнали на вулиці Панаса Мирного дев’ятьох полтавців у льох і кинули туди дві гранати. В результаті цього варварського вчинку загинуло вісім осіб, включаючи семирічного Толю Волошка і його діда.

Виправдовуючи свої варварські дії, німецьке командування посилалося на радянську практику тотальної мобілізації чоловічого населення і за-I рахування його в бойові частини. Так, лише одна 13-а армія на початку ве-, ресня 1943 р. у відвойованих районах своєї ділянки фронту зарахувала до  своїх з’єднань 30 тис. чоловік. Усього ж на українській ділянці фронту діяло 25 радянських армій.

Щоб не допустити такого небезпечного збільшення лав Червоної армії, чоловіки призивного віку евакуювалися на захід. У секторі групи армій «Південь» таких нараховувалося приблизно 200 тис. Оскільки їхнім сім’ям також було дозволено відходити, реальна кількість людей, які слідували за відступаючими німецькими військами, була вдвічі більшою. За Дніпро потягнулися також українські поліцейські й допоміжні частини, ескадрони добровольців із кавказьких народів, туркменські леґіони, колони робітників, різношерстні натовпи цивільного населення, їм дозволялося брати з собою майно і домашніх тварин. Притиснувшись одне до одного спітнілими крупами, безперервним потоком пливли в хмарах пилу 200 тис. голів худоби, 153 тис. коней, 270 тис. овець. Поряд тряслися на вибоїнах 40 тис. селянських возів, а залізничними коліями гуркотіли на захід 3 тис. потягів, вивозячи людей, трактори, станки, зерно, соняшник.

Але і це ще не все. Щоб затримати противника східніше Дніпра якомога довше, лівобережний берег глибиною від 19 до 40 км наказувалося перетворити на пустелю. Те, що неможливо було вивезти, потрібно було знищити – зірвати, спалити, зруйнувати: кожний дім, кожний міст, кожну дорогу, кожну стежку, кожне дерево і кожний сарай.

Жителька Кременчука біля руїн Успенського собору. Фото. 1943.

Зруйноване полтавське село Порскалівка. Фото. 1943.

Трупи радянських громадянна території військового містечка у м. Золотоноша. Фото. 1944.

 

Свідчення 18. Із листа до матері німецького лейтенанта з Ґамбурґа:

«Цей перехід хвилюючий І нереальний, незвичайний і зловісний водночас. Піднялось і населення, і армія: і всі прямують до великої ріки, яка, ми сподіваємося, знову дасть нам надійну оборонну ЛІНІЮ».

 

Свідчення 19. Ф. Моргун:

«Бездарно програні нашими воєначальниками бої в лютому [1943 p.] дозволили Манштейну вчинити повторний страшний погром в Україні, а потім, тому ж Манштейну і Моделю, — над російськими, північними українськими і білоруськими областями, коли ці фельдмаршали, зазнавши поразки під Курськом і Бєлгородом, вимагали від своїх військ застосувати злочинну тактику «випаленої землі». <…>

Після війни, працюючи на Полтавщині, мені довелося об’їздити всі адміністративні райони Дніпропетровської, Полтавської, Черкаської, Київської і Чернігівської областей. Ще в п’яти-десяті і шістдесяті роки всюди на 100—150 кілометрів на схід від Дніпра виднілися сліди не тільки випаленої землі, а й пустелі.<…>

Після звільнення радянських західних територій країна мала такі колосальні людські жертви і такі величезні матеріальні збитки, що практично все потрібно було будувати заново. <…> Страшну картину залишили після себе спеціально створені команди паліїв, підривників, евакуаторів і грабіжників, за діями яких уважно стежили, знов-таки, спеціальні підрозділи есесівців і гестапо. Подібного до того, що проробили нацисти над Лівобережною Україною, ніде не було в світовій історії: зітерті з лиця землі міста і села, вигнані люди».

Жительки с. Ромни Опішнянського р-ну на упізнанні останків своїх чоловіків, закатованих нацистами. Фото. 1943.

Свідчення 20. Наказ головнокомандуючого групою армій «Південь» ґенерал-фель-дмаршала фон Манштайна від 11.9.43 р. про евакуацію я окупованих областей:

«Таємно!

Армійське командування 8 Гол. шт. кв., 11 вересня 1943 8 екземплярів

Наказ групі армій «Південь»

Досвід, набутий при залишенні областей, показує, що більша частина населення не відходить добровільно разом із військами. Таким чином, до рук противника потрапляє величезна кількість робочої сили, худоби, продуктів харчування і матеріалів. Тільки найактивніші дії військ дозволять урятувати сотні тисяч одиниць робочої сили, худоби і врожаю. У зв’язку з виданими наказами я особливо підкреслюю такі пункти: Сільське населення необхідно змусити будь-якими способами переселятися на захід із кіньми і великою худобою. При відмові худобу і коней забирати І або використовувати у військах, або вбивати. Придатних до військової служби необхідно зібрати, застосовуючи всі засоби, і всіх разом вивести під приводом, що росіяни їх негайно візьмуть в армію. Слід прагнути забезпечити їх транспортування або марш окремими групами по підприємствах під приводом, що вони будуть переведені на підприємства на Дніпрі. Почати переміщення не гаючись до початку руйнувань. Дозволити брати з собою членів сім’ї.

Необхідно всіма засобами проводити знищення всього господарського майна, якого не можна вивезти. У зоні бойових дій використовувати наявні запаси в якомога більшому об’ємі для постачання військ. Головнокомандуючий групою армій «Південь» фон Манштайн, Генерал-фельдмаршал-».

 

Ватутін Микола Федорович

(3/16.ХІІ.1901, с. Чепухіно, тепер Ва-луйського р-ну Бєлгородської обл., Росія — 15.IV. 1944) — військовий діяч, генерал армії (1943 p.), Герой Радянського Союзу (1965 p., поем.). В Червоній армії з 1920 р. Учасник громадянської війни. Закінчив Полтавські піхотні курси (1922 p.), Київську вищу об’єднану військову школу (1926 p.), Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1929 p.), Військову академію Генштабу (1937 p.). В 1937 р. заст. нач., в 1938 р. нач. штабу Київського ОВО, з 1940 р. нач. оперуправління, потім 1-й заст. нач. Генштабу РСЧА. В червні 1941 р. генерал-лейтенант. У ході війни нач. штабу Північно-Західного фронту (з червня 1941 р.), заст. нач. Генштабу (з травня 1942 p.), командуючий військами Воронезького (липень-жовтень 1942 р. і березень— жовтень 1943 p.), Південно-Західного (жовтень 1942 — березень 1943 pp.), 1-го Українського (жовтень 1943 — березень 1944 pp.) фронтів. Війська фронтів под командуванням М. Ватутіна брали участь в Сталінградській і Курській битвах, визволенні Лівобережної України, здійснили Острогозько-Росошанську, Київську наступальну й оборонну, Житомирсько-Бердичевську, Корсунь— Шевченківську операції. 29 лютого 1944 р. був важко поранений у сутичці з загоном УПА і помер у госпіталі. Нагороджений орденом Леніна, Червоного Прапора, Суворова 1-го ст., Кутузова 1-го ст. Похований у Києві, на могилі встановлений пам’ятник (ск. Є.В. Вучетич, арх. Я.Б. Білопольський). На Полтавщині пам’ятники полководцю встановлено в обласному центрі, на території колишнього Полтавського вищого зенітного ракетного командного училища (1971 р., авт. M. Китаулін, M. Авраменко; з 1997 р. – на території військового інституту зв’язку), селах Великі Крин-ки Глобинського (1962 р.) та Ціпки Гадяцького (1957 р.) р-нів. Ім’я М.Ф. Ватутіна носило Полтавське вище зенітне ракетне командне училище, на фасаді будинку якого (колишній Петровський Полтавський кадетський корпус) у 1968 р. відкрито меморіальну дошку, ім’ям героя названо вулицю.

 

Хрущов Микита Сергійович

(5/17.IV. 1894, с. Калиновка, тепер Хо-мутовського р-ну Курської обл., Росія — 11.IX. 1971, Москва) -^державний, політичний і військовий діяч, Генерал-лейтенант (1943 p.), Герой Радянського Союзу (1964 p.), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957,1961рр.). Народився в сім’ї робітника-шахтаря. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі. З 1908 р. Працював слюсарем на шахтах Донбасу. Учасник громадянської війни. В 1920—1929 pp. на господарській і партійній роботі в Донбасі й Києві. В 1929 р. навчався в Промакадемії в Москві. З 1931 р. на партійній роботі в Москві. В 1935—1938 pp. 1-й секретар МК і МГК ВКП(б). В 1938-1947 pp. 1-й секретар ЦК КП(б)У. В 1941—1944 pp. член Військових рад Південно-Західного напряму, Південно-Західного, Сталінградського, Південно-Східного, Південного, Воронезького, 1-го Українського фронтів. В 1944-1947 pp. голова РНК (з 1946 р. – РМ) УРСР. В 1947-1949 pp. 1-й секретар ЦК КП(б)У. В 1949-1953 pp. секретар ЦК і 1-й секретар МК ВКП(б). З 1953 р. 1-й секретар ЦК КПРС, водночас у 1958—1964 pp. голова Ради Міністрів СРСР. Член ЦК КПРС з 1934 р., канд. в члени Політбюро ЦК з 1938 р., член По-літбюро (Президії) ЦК з 1939 р. Депутат ВР СРСР 1-6-го скликань. Депутат ВР УРСР 1—4-го скликань. Звільнений з посад Пленумом ЦК КПРС 14 жовтня 1964 р. Нагороджений 7 орденами Ле-

ніна, орденами Суворова 1-го і 2-го ст., Кутузова 1-го ст., Вітчизняної війни 1-го ст., Трудового Червоного Прапора, іноземними нагородами. Міжнародна Ленінська премія миру (1959 p.). Похований на Новодівичому кладовищі в Москві. На могилі пам’ятник (ск. Е. Неізвєстний).

 

Іванов Семен Павлович

(18/31.VIII. 1907, с. Поречно, тепер Смоленського р-ну Смоленської обл., Росія — ЗО.Х. 1993, Москва) — військовий діяч, генерал армії (1968 p.), Герой Радянського Союзу (1945 p.), професор. В Червоній армії з 1926 р. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1939 p.). Учасник радянсько-фінської війни. В червні 1941 р. підполковник. В ході війни з червня 1941 р. нач. оперативного відділу штабу 13-ї армії, з грудня 1941 р. нач. штабу 38-ї армії, з липня 1942 р. — 1-ї танкової армії, з серпня 1942 р. — 1-ї гвардійської армії, з жовтня 1942 р. нач. оперативного відділу, з грудня 1942 р. нач. штабу Південно-Західного фронту, з травня 1943 р. — Воронезького, потім 1-го Українського, з листопада 1943 р. — Закавказького, з жовтня 1944 р. — 3-го Українського фронтів. Із липня 1945 р. нач. штабу Головного командування радянських військ на Далекому Сході. Після війни нач. штабу ГРВН і ряду ВО. В 1959-1962 pp. заст. нач. Генштабу. В 1964—1968 pp. командуючий військами Сибірського ВО. В 1968—1973 pp. нач. Військової академії Генштабу. З 1973 р. в Групі ґен. інспекторів Міністерства оборони СРСР. Депутат ВР СРСР в 1966-1970 pp. Нагороджений З орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 6 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го ст., Кутузова 1-го ст., Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За службу Родине в Вооруж. Силах СССР» 3-го ст. Автор праць з історії військового мистецтва.

Конєв Іван Степанович

(16/28.ХІІ.1897, с. Лодейно, тепер По-досиновського р-ну Кіровськоїобл., Росія — 21.V.1973, Москва) — військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1944 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945 pp.), Герой ЧССР (1970 p.), Герой МНР (1971 p.).

Учасник Першої світової війни. У Червоній армії з 1918 р. В громадянську війну комісар стрілецької бриґади, дивізії, штабу Народно-революційної армії Далекосхідної республіки. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрун-зе(1934р.). В 1940—1941 pp. командуючий військами Забайкальського і Північно-Кавказького ВО. В червні 1941 р. генерал-лейтенант. У ході війни командуючий 19-ю армією, Західним (вере-сень-жовтень 1941, серпень 1942 — лютий 1943 pp.), Калінін-ським (з жовтня 1941 p.), Північно-Західним (з березня 1943 р.) фронтами, військами Степового ВО (з червня 1943 p.), Степовим (з липня 1943 p.), 2-м Українським (з жовтня 1943 р.) і 1-м Українським (травень 1944 – травень 1945 pp.) фронтів. Війська під командуванням І. Конєва успішно діяли в Смоленській, Московській, Курській, Дніпровській битвах, Кіровоградській, Корсунь— Шевченківській, Умансько-Ботошанській, Львівсько-Сандомир-ській, Вісло-Одерській, Берлінській і Празькій операціях. По війні головком Центральною групою військ і верховний комісар по Австрії (1945—1946 pp.), головком Сухопутними військами і заст. Міністра Збройних Сил СРСР (1946—1950 pp.), гол. інспектор Радянської Армії—заст. військового міністра СРСР (1950—1951 pp.), командуючий військами Прикарпатського ВО (1951 — 1955 pp.). В 1955—1956 pp. 1-й заст. мін. оборони і головком Сухопутними військами. В 1956—1960 pp. 1-й заст. мін. Оборони СРСР. У травні 1955 — червні 1960 pp. одночасно головнокомандуючий. Об’єднаними Збройними Силами держав-учасниць Варшавського договору. В 1960—1961 pp. і з квітня 1962 р. в Групі ген. інспекторів Міністерства оборони СРСР. В 1961—1962 pp. головком Групою радянських військ у Німеччині. Член ЦК КПРС з 1952 р. (канд. в 1939-1952 pp.). Депутат ВР СРСР з 1937 р. Нагороджений 7 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст., 2 орденами Кутузова 1-го ст., орденом Червоної Зірки. Відзначений орденом «Перемога». Урна з прахом в Кремлівській стіні. Бронзовий бюст на батьківщині. Автор мемуарів: «Сорок пятый» (2-е вид., М., 1970 p.); «Записки командующего фронтом. 1943—1945» (3-є вид., М., 1982 р.). В Полтаві іменем полководця названо вулицю.

 

Сусайков Іван Захарович

(30.VIII/12.IX.1903, с. Давидовка, тепер Гагарі нського р-ну Смоленської обл., Росія — 12.VII. 1962, Москва) — військовий діяч, генерал-полковник танкових військ (1944 p.).

Народився в селянській сім’ї. У Червоній армії з 1924 р. Закінчив військову школу політруків (1929 p.), Військову академію механізації і моторизації РСЧА (1937 p.). Учасник радянсько-фінської війни. З 1941 р. нач. Борисовського автотракторного військового училища. В червні 1941 р. корпусний комісар. Вході війни командував училищем і оперативною групою, в 1942—1945 pp. член Військових рад Брянського, Воронезького, Степового, 2-го Українського фронтів. Після війни член Військради Південної Групи військ, з січня 1946 р. заст. з політчастини головкома ПГВ і заст. голови Союзної Контрольної комісії в Румунії, в 1948—1949 pp. заст. нач. тилу Збройних Сил, в 1949—1951 pp. нач. Головного автотракторного управління, в 1951 — 1957 pp. член військради Туркестанського ВО. З 1958 р. в Групі ген. інспекторів Міністерства оборони СРСР. Депутат ВР СРСР в 1946-1950 і 1954-1958 pp. Нагороджений 3 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го і 2-го ст., 2 орденами Кутузова 1 -го ст.

 

Захаров Матвій Васильович

(5/17.VIII.1898, с. Войлово, тепер Старицького р-ну Калінінської обл., Росія – 31.1.1972, Москва) — військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1959 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1945, 1971рр.), Герой ЧССР( 1970 p.). У Червоній армії з 1918 р. У громадянську війну пом. нач. штабу бригади. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрун-зе (1933 p.), Військову академію Генштабу (1937 p.). В 1940 р. нач. штаба 12-ї армії, потім штабу Одеського ВО. В червні 1941 р. ґенерал-майор. У ході війни нач. штабу 9-ї армії, нач. штаба Головного командування Північно-За-хідного напряму (з липня 1941 p.). В серпні-грудні 1941 р. заст. нач. Головного управління тилу Червоної армії, потім нач. штабу Калі-нінського (з січня 1942 p.), Резервного і Степового (квітень-жов-тень 1943 p.), 2-го Українського (з жовтня 1943 р.) і Забайкальського (липень-вересень 1945 р.) фронтів. Брав участь в плануванні, підготовці і проведенні Бєлгородсько-Харківської, Кор-сунь-Шевченківської, Умансько-Ботошанської, Ясько-Кишинів-ської, Будапештської, Віденської, Празької і Хінгано-Мукденської наступальних операцій. Після війни нач. Військової академії Генштабу (1945-1949 і 1963-1964 pp.), заст. нач. Генштабу (1949—1952 pp.). З травня 1953 р. командуючий військами Ленінградського ВО, з листопада 1957 р. головнокомандуючий Групою радянських військ у Німеччині. В квітні 1960 — березні 1963 pp. і в листопаді 1964 — вересні 1971 pp. нач. Генштабу — 1-й заст. мін. оборони СРСР. Член ЦК КПРС з 1961 р. Депутат ВР СРСР з 1954р. Нагороджений 5 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 4 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст., 2 орденами Кутузова 1-го ст., орденом Богдана Хмельницького 1-го ст., Червоної Зірки. Автор праць з військових питань. Урна з прахом в Кремлівській стіні. Бронзовий бюст на батьківщині.

 

Кулик Григорій Іванович

(9.XI. 1890, хут. Дудникове Полтавського пов. — 24.VIII. 1950) — військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1940 p.), Герой Радянського Союзу (1940 p.). Народився в бідній селянській сім’ї. Був наймолодшим із 9 дітей. Зростав без батька, який помер невдовзі після народження сина. Після відокремлення одружених братів господарював разом із матір’ю на 2,5 дес. землі. Закінчив 4 класи Парасковіївської початкової школи. В 1912 р. призваний в царську армію. Служив в артилерійських частинах, пройшовши шлях від рядового солдата до старшого фейєрверкера (унтер-офіцера) і командира взводу. Від початку Першої світової війни знаходився на фронті. Після Лютневої революції обирався головою революційного солдатського комітету батареї, дивізіону, бригади, дивізії, делегатом на з’їзд Західного фронту. Після розвалу армії повернувся в рідне село з групою солдатів, які стали ядром червоноґвардійського загону. В січні 1918 р. виступив із цим загоном на допомогу військам М. Муравйова, які наступали на Полтаву. Під час наступу німецьких військ у квітні 1918 р. влився зі своїм загоном до 5-ї Української радянської армії, реорганізованої в червні 1918 р. у 10-у армію (ком. — К.Є. Ворошилов). На посаді начальника армійської артилерії брав участь в обороні Царицина, де близько зійшовся з Й. Сталіним. У берез-ні-квітні 1919р. після легкого поранення виконував обов’язки губернського військового комісара і начальника гарнізону Харкова. Повернувшись у стрій, брав участь у придушенні повстання Н. Григор’єва. Потім очолював армійську артилерію 14-ї, 1-ї Кінної армій. Брав участь у військових операціях на денікінському, польському, вранґелівському фронтах. Потім служив на посадах нач. артилерії Північно-Кавказького ВО (1921 р.), пом. і нач. артилерії РСЧА (1925 p.), командира Московської Пролетарської дивізії (1930 p.), командира-комісара 3-го стрілецького корпусу (1932 p.). Закінчив Військову академію РСЧА (1923 р.) і Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1932 p.). З початком громадянської війни в Іспанії перебував у цій країні як доброволець. У травні 1937 р. призначений начальником Артилерійського управління РСЧА. З січня 1939 р. — заступник наркома оборони СРСР і нач. Головного артилерійського управління, командарм 1-го рангу. Учасник радянсько-фінської війни. За керівництво військовими діями під час прориву лінії Маннергейма у березні 1940 р. удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У травні 1940 р. присвоєно звання Маршала Радянського Союзу. З початком радянсько-німецької війни – повноважний представник Ставки на Західному фронті (червень 1941 p.), командуючий окремою 54-ю армією (серпень-вересень 1941 р.). За невдачу під Ленінградом відкликаний у «розпорядження Ставки». В листопаді 1941 р. командирований представником Ставки для зміцнення оборони Керчі. За мародерство в зоні бойових дій (відправку в Москву дефіцитних продуктів для молодої, четвертої за рахунком, дружини) в лютому 1942 р. відданий під суд, понижений у військовому званні до Генерал-майора, знятий з посади заступника наркома і виведений із ЦК. З початком радянського наступу 1943 р. призначений командуючим 4-ю Гвардійською армією (квітень-вересень 1943 p.), діяв невпевнено і був усунутий з посади. З січня 1944 р. — заст. нач. Головного управління формування й укомплектування військ Червоної армії. У квітні 1945 р. за розвал бойової підготовки в запасних військових частинах і «побутовий розклад» знятий з посади і призначений заст. командуючого військами Приволзького ВО. В червні 1946 р. відправлений у відставку. У 1950 р. вдруге заарештований за критику у приватних розмовах політики комуністичної партії і за вироком Військової колегії Верховного суду страчений. Похований у Куйбишеві (Самарі). У 1956 р. реабілітований, а в 1957 р. (поем.) відновлений у званні Маршала Радянського Союзу (єдиний випадок посмертного підвищення у званні на 4 сходинки). Депутат ВР СРСР в 1937—1946 pp. Нагороджений 4 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора. На честь знаменитого земляка село Парасковіївка в 1941 р. перейменоване в Куликове. В місцевому парку в 1975 р. встановлено бюст героя.

 

Зигін Олексій Іванович

(1896 – 27.IX. 1943) – військовий діяч, генерал-лейтенант (1943 p.). Народився на Дону. Учасник Першої світової війни. В Червоній армії з 1918р. В громадянську війну командував полком і бригадою. Закінчив курси «Выстрел» (1928 p.). З 1940 р. командир стрілецької дивізії. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командував 174-ю сд 22-ї армії Західного фронту, з червня 1942 р. 58-ю, з серпня 1942 р. 39-ю і з вересня 1943 р. 4-ю Гвардійською арміями. Загинув біля с. Кирияківка Глобинського р-ну. Нагороджений орденом Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 1-го ст., Червоної Зірки. Був похований у Петровському парку в Полтаві, в 1969 р. останки перенесено до меморіального комплексу Солдатської Слави. На місці загибелі споруджено обеліск. У Полтаві в 1957 р. встановлено пам’ятник, іменем названо площу та вулицю.

 

 

 

Галанін Іван Васильович

(13/25.VII.1899, с. Покровка, тепер Во-ротинського р-ну Ґорьковської обл., Росія — 12.XI. 1958, Москва) — військовий діяч, генерал-лейтенант (1943 p.). У Червоній армії з 1919 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси «Выстрел» (1931 p.), Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1936 p.). З 1940 р. ком. корпусу. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командуючий 12-ю (серпень-жовтень 1941 р.), 59-ю (листопад 1941 — квітень 1942 pp.) арміями, заст. командуючого групою військ Західного фронту (травень-серпень 1942 р.), заст. командуючого військами Воронезького фронту (серпень-вересень 1942 p.), з жовтня 1942 р. командуючий 24-ю, з квітня 1943 р. — 70-ю, з вересня 1943 р. — 4-ю гвардійською, з січня 1944 р. — 53-ю, в лютому—листопаді 1944 р. — 4-ю гвардійською арміями. З 1946 р. у відставці. Нагороджений 2 орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Кутузова 1-го ст., орденом Богдана Хмельницкого 1-го ст.

 

 

Жадов Олексій Семенович

(17/30.111.1901, с. Нікольське, тепер Свердловського р-ну Орловської обл., Росія — 10.XI.1977, Москва) — військовий діяч, генерал армії (1955 p.), Герой Радянського Союзу (1945 p.). У Червоній армії з 1919 р. Учасник громадянської війни. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1934 p.), Вищу академію, курси при Військовій академії Генштабу (1950 p.). З 1940 р. командував гірськокавалерійською дивізією. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командир 4-го повітряно-десантного корпусу (з червня 1941 р.) на Західному фронті, нач. штабу 3-ї армії на Центральному і Брянському фронтах, командир 8-го кавкорпусу на Брянському фронті (1942 p.). Вжовтні 1942 —травні 1945 pp. командуючий 66-ю (з квітня 1943р. 5-ю Гвардійською) армією. Після війни заст. головнокомандуючого Сухопутними військами (з 1946 р.), нач. Військової академії ім. М.В. Фрунзе (з 1950 p.), головнокомандуючий Центральною групою військ (з 1954 p.). В 1956-1964 pp. заст. і 1-й заст. головнокомандуючого Сухопутними військами, з вересня 1964 р. 1-й заст. гол. інспектора Міністерства оборони СРСР. З 1969 р. в Групі ґен. інспекторів Міноборони СРСР. Депутат ВР СРСР в 1946-1950 pp. Нагороджений 3 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 5 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст., орденом Кутузова 1-го ст., Червоної Зірки, «За службу Родине в Вооруж. Силах СССР» 3-го ст. Автор спогадів «Четыре года войны» (M., 1978 р.). В Кременчуці іменем полководця названо вулицю.

 

Чистяков Іван Михайлович

(14/27.1900, с. Отрубнєво, тепер Кашинського р-ну Калінінської обл., Росія — 7.III.1979, Москва) — військовий діяч, генерал-полковник (1944 p.), Герой Радянського Союзу (1944 p.). У Червоній армії з 1918 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси «Выстрел» (1927, 1930 pp.), Вищі академічні курси при Військовій академії Генштабу (1949 p.). З 1941 р. командир стрілецького корпусу. В червні 1941 р. полковник. У ході війни командир 64-ї стрілецької бригади на Західному фронті, 8-ї гвардійської стрілецької дивізії і 2-го гвардійського стрілецького корпусу на Північно-Західному і Калінінському фронтах. З жовтня 1942 р. командуючий 1-ю Гвардійською, потім 21-ю (з квітня 1943 р. — 6-а Гвардійська) арміями. З червня 1945 р. до кінця війни командуючий 25-ю армією, що брала участь в бойових діях проти японців на Далекому Сході. Після війни на командних посадах у військах, в 1957—1968 pp. ґенерал-інспектор Головної інспекції Міністерства оборони СРСР. З 1968 р. у відставці. Депутат ВР СРСР в 1946—1950, 1954—1958 pp. Нагороджений 2 орденами Леніна, 5 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст., 2 орденами Кутузова 1-го ст., орденом Суворова 2-го ст. Співавтор і автор книг: «По приказу Родины. Боевой путь 6-й гвардейской армии в Великой Отечественной войне 1941 — 1945 гг.» (М., 1971 р.), «Служим Отчизне» (Мінськ, 1982 р.).

 

Коротєєв Костянтин Аполлонович

(12/25.11.1901, с. Щоглівка, тепер Богодухівського р-ну Харківської обл. — 4.1.1953, Москва) — військовий діяч, генерал-полковник (1944 р.), Герой Радянського Союзу (1945 р.). У Червоній армії з 1918р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси «Выстрел» (1926 p.), Вищі академічні курси при Військовій академії Генштабу (1947 p.). У радянсько-фінській війні командир стрілецької дивізії. З 1940 р. командир стрілецького корпусу. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командир стрілецького корпусу, командуючий 12-ю армією (з жовтня 1941 р.), пом. командуючого Південним фронтом (з квітня 1942 p.), командуючий 9-ю (вересень 1942 — лютий 1943, березень-травень 1943рр.), 18-ю (лютий —березень 1943р.), 37-ю (травень-липень 1943 р.) і 52-ю (з липня 1943 р.) арміями. Після війни командуючий армією, в 1947—1951 pp. військами Забайкальского ВО. Депутат ВР СРСР з 1950 р. Нагороджений

3 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, Суворова 1-го ст., З орденами Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст.

 

Манагаров Іван Мефодійович

(31.V/12.VI. 1898, м.Єнакієве, тепер Донецької обл. — 1981) — військовий діяч, генерал-полковник (1945 p.), Герой Радянського Союзу (1945 p.). Народився в сім’ї шахтаря. У Червоній армії з 1918 р. У громадянську війну комполку. Закінчив Військово-політичну академію (1931 p.), Вищі академічні курси при Військовій академії Генштабу (1947 p.). З 1938 р. командир кавалерійської дивізії. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командував кавдивізією і 26-м стрілецьким корпусом в складі Далекосхідного фронту, 16-м і 7-м кавкорпусами на Брянському і Калінін-ському фронтах(1942 p.), 41-ю (грудень 1942 —березень 1943рр.), 53-ю (березень-грудень 1943 p., з березня 1944 р. до кінця війни) арміями. Після війни командував армією, в 1949—1953 pp. — в Військах ППО. З 1953 р. в запасі. Нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 3 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го ст., Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст., 2 орденами Червоної Зірки. Автор спогадів «В сражении за Харьков» (3-є вид., Харків, 1983 р.).

 

 

Крючонкін Василь Дмитрович

(1/13.1.1894, с. Карповка, тепер Бугу-русланського р-ну Оренбурзької обл., Росія – 10.VI. 1976, Київ) — військовий діяч, генерал-лейтенант (1943 p.). У Червоній армііз 1918 р. Учасник громадянської війни. Закінчив кавалерійську школу (1923 p.), прискорений курс Військової академії Генштабу (1943 p.). З 1938 р. командир 14-їкавдивізії. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командував дивізією, 5-м (з кін. грудня 1941 — 3-й гвардійський) кавкорпусом, 28-ю армією (липень 1942 p.), 4-ю танковою армією (серпень-жовтень 1942 р.), 69-ю (з березня 1943 р.) і 33-ю (червень-липень 1944 р.) арміями на Південно-За-хідному, Воронезькому, Степовому і 2-му Білоруському фронтах. В 1945 р. заст. командуючого 61-ю армією і заст. командуючого військами 1-го Білоруського фронту. В 1945—1946 pp. заст. командуючого військами Донського ВО. З 1946 р. у відставці. Нагороджений 4 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції,

4 орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 1-го ст. Автор мемуарів «От солдата до генерала» (М., 1958 p.).

 

Шарохін Михайло Миколайович

(11 /23.ХІ. 1898, с. Івановське, тепер Да-ниловського р-ну Ярославської обл., Росія — 19.ІХ.1974, Москва) — військовий діяч, генерал-полковник (1945 p.), Герой Радянського Союзу (1945 p.). У Червоній армії з 1918. Учасник громадянської війни. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1936 p.), Військову академію Генштабу (1939 p.). З 1940 р. нач. відділу оперативного управління Генштабу. В червні 1941 р. ґенерал-майор. У ході війни заст. нач. оперативного управління, потім заст. нач. Генштабу (1941-1942 pp.). З лютого 1942 р. нач. штаба 3-ї Ударної армії, з серпня — Північно-Західного, з жовтня — Волховського фронтів. З серпня 1943 р. командуючий 37-ю, в жовтні 1944 — травні 1945 pp. 57-ю арміями. Після війни командуючий армією, в 1946— 1958 pp. в центральному апараті Міноборони СРСР. З 1960 р.

у відставці. Нагороджений 3 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст., Кутузова 2-го ст., Червоної Зірки. Співавтор книги «Путь к Балатону» (М., 1966 p.).

 

Бірюзов Сергій Семенович

(8/21.VIII.1904, м. Скопін, тепер Рязанської обл., Росія — 19.Х. 1964, Москва) — військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1955 p.), Герой Радянського Союзу (1958 p.), Народний Герой Югославії (1964 p.).

У Червоній армії з 1922 р. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1937 p.). З 1939 р. командував 132-ю стрілецькою дивізією, штаб якої дислокувався в Полтаві. В червні 1941 р. ґенерал-майор. У ході війни командир 132-ї стрілецької дивізії на Південно-Західному і Брянському фронтах, нач. штабу 48-ї (з травня 1942 p.), 2-ї гвардійської (з грудня 1942 р.) армій. З квітня 1943 р. нач. штабу Південного (з 20 жовтня — 4-й Український), з травня 1944 — 3-го Українського фронтів. З жовтня 1944 р. командуючий 37-ю армією і головний військовий радник при болгарській армії. Після війни заст. головнокомандуючого Південної групи військ, головнокомандуючий Центральною групою військ, 1-й заст. головко-ма Військами ППО (з 1954 р.), заст, міністра оборони — головнокомандуючий Військами ППО країни (1955-1962 pp.), Ракетними військами стратегічного призначення (1962—1963 pp.), нач. Генштабу — 1-й заст. Міноборони (1962—1964 pp.). Член ЦК КПРС в 1961-1964 (канд. в 1956-1961 pp.). Депутат ВР СРСР в 1946-1950, 1954-1964 pp. Нагороджений 5 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го ст., Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст., Суворова 2-го ст. Загинув в авіаційній катастрофі. Урна з прахом в Кремлівській стіні. Автор книг: «Когда гремели пушки» (М., 1962 р.), «Советский солдат на Балканах» (М., 1963 p.), «Суровые годы. 1941—1945» (M., 1966 р.). У Полтаві на фасаді будинку, де в 1939—1941 pp. жив полководець, встановлено меморіальну дошку, іменем названо вулицю.

 

Шумилов Михайло Степанович

(5/17.XI. 1895, с. Верхтеченське, тепер Шадрінського р-ну Курганської обл., Росія — 28.VI.1975, Москва) — військовий діяч, Генерал-полковник (1943 p.), Герой Радянського Союзу (1943 p.). У Червоній армії з 1918 р. У громадянську війну комполку. Закінчив курсы «Выстрел» (1929 p.), Вищі академічні курси при Військовій академії Генштабу (1948 p.). Учасник радянсько-польської і радянсько-фінської воєн. В червні 1941 р. ґенерал-майор. У ході війни командир стрілецького корпусу на Північно-Західному фронті, заст. командуючого 55-ї і 21-ї армій (1941 — 1942 pp.). З серпня 1942 р. командуючий 64-ю армією, яка разом із 62-ю армією героїчно обороняла Сталінград, в квітні 1943 — травні 1945 pp. командуючий 7-ю гвардійською армією. Після війни командуючий військами Білоруського і Воронезького ВО. З 1958 р. в Групі ґен. інспекторів Міністерства оборони СРСР. Депутат ВР СРСР в 1950— 1958 pp. Нагороджений 3 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст., орденами Кутузова 1-го ст., Червоної Зірки, «За службу Родине в Вооруж. Силах СССР» 3-го ст. Автор статей про бойові дії 64-ї і 7-ї Гвардійської армій. Похований на Мамаєвому кургані у Волгограді.

 

Корзун Павло Петрович

(15/27.VIII.1892, с. Клешево, тепер Слуцького р-ну Мінської обл., Білорусь — 16.IX.1943, Гадяч) — військовий діяч, генерал-лейтенант (1942 р.). У Червоній армії з 1918 р. В громадянську війну командир кавполку. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1936 р.), у 1939-1941 pp. викладав у академії. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командир 219-ї моторизованої дивізії, потім стрілецького корпусу, заст. командуючого 38-ю армією (1941 — 1942 pp.), командуючий 3-ю армією (з травня 1942 р.), 47-ю армією (з серпня 1943 p.). Підірвався на міні поблизу Гадяча. Нагороджений 2 орденами Червоного Прапора. На центральній площі Гадяча в 1950 р. встановлено пам’ятник полководцю, іменем названо вулицю.

 

 

 

Жмаченко Пилип Феодосійович

(14/26.ХІ.1895,с. Могильне, тепер с. Поліське Коростенського р-ну Житомирської обл. — 19.VI. 1966, Київ) — військовий діяч, Генерал-полковник (1945 p.), Герой Радянського Союзу (1943 p.). У Червоній армії з 1918 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси «Выстрел» (1926 p.), Вищі академічні курси при Військовій академії Генштабу (1947 p.). З березня 1941 р. командир стрілецького корпусу. В червні 1941 р. комбриг. У ході війни командир 67-го стрілецького корпусу, заст. командуючого армією (червень 1941 — лютий 1942 pp.), командуючий 3-ю (лютий-травень 1942 р.), 47-ю (з вересня 1943 р.) і 40-ю (з жовтня. 1943 р.) арміями. Після війни командуючий армією, пом. головнокомандуючого Центральною групою радянських військ в Австрії, заст. командуючого війсками Білоруського і Прикарпатського ВО, голова Комітету ДОСААФ УРСР (1955-1960 pp.). З 1960 р. у відставці. У 1958—1965 pp. член редколегії Головної редакції УРЕ. Депутат ВР СРСР в 1946—1950 pp. Нагороджений 2 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го ст., Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го і 2-го ст., Червоної Зірки, «Знак Пошани». Співавтор книги «Подвиг командарма» (К., 1978р.).

 

Москаленко Кирило Семенович

(28.IV/11.V.1902, с. Гришине, тепер Красноармійського р-ну Донецької обл. — 17.VI.1985, Москва) — військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1955 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1978 pp.), Герой ЧССР (1969 p.). У Червоній армії з 1920 р. Учасник громадянської війни. Закінчив Українську об’єднану школу червоних командирів (1922 p.), факультет удосконалення вищого комскладу Військової академії ім. Ф.Е. Дзержинського (1939 р.). У радянсько-фінській війні нач. артилерії 51-ї стрілецької дивізії. З травня 1941 р. командир 1-ї моторизованої протитанкової артилерійської бригади. В червні

1941 р. генерал-майор артилерії. У ході війни командував 1-ю протитанковою артбриґадою, 15-м стрілецьким і 6-м кавалерійським корпусами, кінно-механізованою групою на Південно-За-хідному фронті, потім заст. командуючого 6-ю армією (1941 —

1942 pp.), командуючий 38-ю (березень-липень 1942, жовтень

1943 — травень 1945 pp.), 1-ю танковою (липень-серпень 1942 p.), 1-ю гвардійською (серпень-жовтень 1942 р.) і 40-ю (жовтень

1942 — жовтень 1943 pp.) арміями. Війська під командуванням К. Москаленка брали участь в Московській, Сталінградській і Курській битвах, визволенні Лівобережної і Правобережної України, Польщі і Чехо-Словаччини. Після війни командуючий армією, військами Московського р-ну (переймен. в округ) ППО, Московським ВО, в 1960—1962 pp. головнокомандуючий Ракетними військами стратегічного призначення — заст. міністра оборони СРСР, з 1962 р. гол. інспектор Міноборони СРСР — заст. міністра оборони СРСР. З 1983 р. в Групі ген. інспекторів Міноборони СРСР. Член ЦК КПРС з 1956 р. Депутат ВР СРСР з 1946 р. Нагороджений 7 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 5 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст.,

2 орденами Кутузова 1-го ст., орденом Богдана Хмельницького 1-го ст., «За службу Родине в Вооруж. Силах СССР» 3-го ст. Бронзовий бюст на батьківщині. Автор мемуарів «На Юго-Западном направлении. Воспоминания командарма» (3-є вид., кн. 1—2, M., 1979 р.). В Полтаві, на території військового інституту зв’язку, Маршалу встановлено пам’ятний знак.

 

Рибалко Павло Семенович

(23.Х/4.ХІ.1894, с. Малий Істороп, тепер Лебединського р-ну Сумської обл. — 28.VIII.1948, Москва) — військовий діяч, Маршал бронетанкових військ (1945 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945 pp.).

У Червоній армії з 1919 р. В громадянську війну воєнком полку, бригади. Закінчив курси удосконалення вищого комскладу (1926, 1930 pp.), Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1934 p.), де викладав. У червні 1941 р. Генерал-майор. У ході війни заст. командуючого 5-ю танковою армією (з травня 1942 p.), командуючий 5-ю (з липня 1942 p.), 3-ю (з жовтня 1942 р.) і 3-ю гвардійською (з травня 1943 р.) танковими арміями. Війська під командуванням П. Рибалка брали участь в Острогозько-Росошанській, Харківській наступальній (1943 р.) операціях, в Курській битві, Київській наступальній (1943 р.), Жи-томирсько-Бердичівській, Проскуровсько-Чернівецькій, Львів-сько-Сандомирській, Нижньо- і Верхньосілезькій, Берлінській і Празькій операціях. З квітня 1946 р. 1-й заст. командуючого, а з квітня 1947 р. командуючий бронетанковими і механізованими військами Радянської Армії. Депутат ВР СРСР з 1946 р. Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, 3 орденами Суворова 1-го ст., орденами Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст. Бронзовий бюст на батьківщині.

 

Трофименко Сергій Георгійович

(10/22.ІХ.1899, м. Брянськ -16.Х.1953, Москва) — військовий діяч, Генерал-полковник (1944 p.), Герой Радянського Союзу (1944 p.). У Червоній армії з 1919 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси «Выстрел» (1926 p.), Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1932 p.), Військову академію Генштабу (1937 p.), Вищі академічні курси при цій академії (1949 p.). Брав участь у радянсько-фінській війні. З січня 1941 р. командував військами ВО. В червні 1941 р. генерал-майор. У ході війни командував Медвежогірською оперативною групою військ Ка-релького фронту (1941-1942 pp.), 32-ю (з березня 1942 p.), 7-ю (з липня 1942 р.) і 27-ю (січень 1943 — травень 1945 pp.) арміями. В 1945—1953 командуючий військами ряду ВО. Депутат ВР СРСР 3 1946 р. Нагороджений 4 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст., орденами Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст.

 

 

Красовський Степан Якимович

(8/20.VIII.1897, с. Глухи, тепер Бихов-ського р-ну Могильовської обл., Білорусь — 1983) — військовий діяч, Маршал авіації (1959 p.), Герой Радянського Союзу (1945 p.), професор (1966 p.). У Червоній армії з 1918 р. Учасник громадянської війни. Закінчив Військово— повітряну академію ім. М.Є. Жуковського (1936 р.). У радянсько-фінську війну командуючий ВПС 14-ї армії, в 1940 р. пом. командуючого ВПС ВО. В червні 1941 р. генерал-майор авіації. У ході війни командував ВПС Пів-нічно-Кавказького ВО, 56-ю армією і Брянським фронтом, 2-ю (травень-липень 1942, березень 1943 — травень 1945 р.) і 17-ю повітряними арміями (листопад 1942 — березень 1943 p.). Після війни командуючий ВПС ряду ВО, в 1956—1968 pp. нач. Військово— повітряної академії ім. Ю.О. Гагаріна. З 1968 р. в Групі ген. інспекторів Міністерства оборони СРСР. Член ЦРК КПРС в 1961-1966 pp. Нагороджений 6 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 4 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го і 2-го ст., Кутузова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст., Червоної Зірки, «За службу Родиме в Вооруж. Силах СССР» 3-го ст. Автор спогадів «Жизнь в авиации» (3-є вид., Мінськ, 1976 p.).

 

Горюнов Сергій Кіндратович

(25.ІХ/7.Х.1899, с. Ушаковка, тепер Атяшевського р-ну, Мордовія, Росія — 2.Х. 1967, Київ) — військовий діяч, генерал-полковник авіації (1944 p.), Герой Радянського Союзу (1945 p.). У Червоній армії з 1918 р. Учасник громадянської війни. Закінчив військово-авіаційну школу (1924 p.), Військово-повітряну академію ім. М.Є. Жуковського (1932 p.), Вищі академічні курси при Військовій академії Генштабу (1951 p.). У радянсько-фінську війну командуючий ВПС 7-ї армії. З січня 1941 р. командуючий ВПС Харківського ВО. В червні 1941 р. генерал-майор авіації. У ході війни командуючий ВПС 18-ї армії Південного фронту, з листопада 1941 р. — ВПС Північно-Кавказь-кого ВО, в червні 1942 — травні 1945 р. 5-ю повітряною армією. Після війни — у ВПС. З 1956 р. у відставці. Нагороджений 2 орденами Леніна, 5 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го і 2-го ст., Кутузова 1-го ст.

 

 

 

Вьолер Оттo

(12.VII. 1894, Ґроссбурґведель, Нижня Саксонія — 1987) – військовий діяч, полководець, Генерал піхоти (1943 p.). В армії з 1913 р. Учасник Першої світової війни. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл. Після поразки Німеччини продовжив службу, пройшов підготовку офіцера Генштабу. Учасник польської (нач. оперативного віддлу штабу 14-ї армії) і французької (нач. штабу 7-го армійського корпусу) кампаній. З початком війни проти Радянського Союзу — начальник штабу 11-ї армії, найближчий помічник Е. фон Манштайна при захопленні Криму. Нагороджений Золотим Німецьким хрестом. З квітня 1942 р. нач. штабу групи армій «Центр». З квітня 1943 р. командир 1-го армійського корпусу. Нагороджений Рицарським хрестом. Протягом 1943—1944 pp. вів важкі бої на Україні як командуючий 8-ю (серп.-лист. 1943 р.) і 11-ю (лист.1943 — серп. 1944 pp.) арміями. Не втримав Лівобережжя і Правобережжя Дніпра. В серпні 1944 р.

очолив армійську групу. Зазнав відчутних втрат в Ясько-Кишинів-ській операції, внаслідок чого з війни вийшла Румунія. Потім вів бої в Угорщині. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям. У грудні 1944 р. командуючий групою армій «Південь». Не зумів утримати фронт, внаслідок чого радянські війська взяли Белград і вивели з війни Угорщину. У березні 1945 р. замінений Генерал-полковником Л. Рендулічем. На Нюрнберзькому процесі засуджений до 8 років ув’язнення. Звільнений у 1951 р.

 

Ґот Ґерман

(12.IV.1880, Нойруппін – 25.1.1971, Ґос-лар) — військовий діяч, полководець, Генерал-полковник (1940 p.). Син військового лікаря. Освіту одержав у кадетських корпусах в Потсдамі і Берліні. В армії з 1904 р. Учасник Першої світової війни. Нагороджений залізним хрестом 1-го і 2-го кл., Рицарським хрестом ордена Дому Ґогенцоллернів з мечами. Після поразки Німеччини продовжив службу. В 1938 р. командир 15-го армійського корпусу. Під час польської кампанії прорвав оборону армії «Краків» і оточив армію «Пруси» в районі Радома; учасник штурму Варшави. Нагороджений Рицарським хрестом. У французькій кампанії змусив до капітуляції 10-у армію противника в районі Дьєпа, взяв Ренн, Нант і Руан. В 1940 р. призначений командуючим 3-ю танковою групою, з якою вторгся в СРСР. Взяв Вільнюс, Мінськ, Вітебськ, Калінін. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям. В жовтні 1941 р. в районі Вязьми з’єднався з 4-ю танковою групою, завершивши оточення п’яти радянських армій. З листопада 1941 р. командуючий 17-ю армією групи армій «Південь». Після важких боїв на Барвінківському плацдармі переведений на пост командуючого 4-ю танковою групою, яка разом із 6-ю армією Ф. Паулюса розвивала наступ на Сталінград. В липні 1942 р. розгромив радянську 5-у танкову армію. У складі групи армій «Дон» Е. фон Манштайна брав участь в боях під Ростовом. У грудні 1942 р. здійснив відчайдушну спробу деблокувати армію Ф. Паулюса. На поч. 1943 р. в результаті рішучого контрнаступу відновив фронт по правому березі Дінця і взяв Харків. Під час проведення операції «Цитадель» в армії Ґ. Гота були сконцентровані елітні танкові дивізії Вермахту, з якими він мав нанести розтрощу-вальний удар на південному виступі Курської дуги. Прорвавши радянську оборону, Ґ. Ґот намагався розвинути успіх, але внаслідок контрудару противника змушений був відійти на висхідні позиції. В серпні 1943 р. здав Харків, відступивши до Прилук і Конотопа. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям і мечами. До поч. листопада 1943 р. утримував позиції на Лівобережжі, але після могутнього удару Червоної армії здав Київ і був замінений Генералом Е. Раусом. Більше року перебував у резерві Ставки. В квітні 1945 р. призначений командуючим оборонним районом в Рудних горах, де здався в полон американцям. Нюрнберзьким трибуналом засуджений до 15 років тюремного ув’язнення, звільнений в 1954 р. Автор мемуарів «Танкові операції».

 

Раус Ерхард

(8.1.1889, Вольфрашиц, Австрія — 3.IV. 1956, Бад-Ґаштайн) — військовий діяч, полководець, генерал-полковник (1944р.).

Закінчив кадетський корпус. З 1909 р. на військовій службі в австро-угорскій армії. Учасник Першої світової війни. Після розпаду Австро-Угорщини служив в австрійській армії. Начальник піхотної школи (1934 p.), полковник Генштабу (1936 p.), військовий аташе в Римі (1938 p.). Після аншлюсу Австрії продовжив службу у Вермахті на штабних і армійських посадах. В 1941 р. командир 6-ї стрілецької бригади 6-ї танкової дивізії. З червня 1941 р. воював на Східному фронті в складі ‘5-го танкового копусу групи армій «Північ». Нагороджений Рицарським хрестом і Золотим Германським хрестом. З квітня 1942 р. командир 6-ї танкової дивізії, з березня 1943 р. командир армійського корпусу в складі армійської групи «Південь». Одержав Дубове листя до Рицарського хреста. Під час Курської битви командував 47-м танковим корпусом, який наносив удар на північному виступі дуги. З грудня 1943 р. командуючий 4-ю танковою армією, що оборонялася на Україні. З травня 1944 р. командуючий 1-ю, а з серпня 1944 р. — 3-ю танковими арміями. В ході боїв у Східній Пруссії зазнав поразки і у березні 1945 р. замінений генералом X. Фон Мантейфелем.

 

Манштайн Еріх Фріц фон

(24.ХІ.1887, Берлін – 12.VI.1973, Іршенхаузен, Баварія) — військовий діяч, полководець, Генерал-фельдмаршал (1942р.).

Племінник П. фон Пнденбурґа, син Генерала артилерії Е. фон Левінські, усиновлений бездітним родичем генерал-лейтенантом Г. фон Манштайном. Закінчив Прусський кадетський корпус і Військову академію (1914 р.). На армійській службі з 1906 р. Учасник Першої світової війни. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл., рицарським хрестом ордена Дому Ґоґенцоллернів. Після поразки Німеччини продовжив службу. В 1931-1932 pp. пройшов перепідготовку в СРСР. Займав високі штабні посади: нач. штабу 3-ї піхотної дивізії і III ВО (1934 р.), нач. оперативного відділу Генштабу сухопутних військ (1935 p.), 1-й оберквартирмейстер Генштабу (1936 р.). В 1939 p. нач. штабу головнокомандуючого на Сході Генерала Г. фон Рун-штедта, брав участь у розробці плану війни з Польщею. У французькій кампанії був нач. штабу групи армій «А». Висунув ідею радикальної зміни плану війни, запропонувавши нанести головний удар в центрі фронту через Арденни масованими танковими силами. Схвалена А. Гітлером, ця ідея забезпечила успіх кампанії. Нагороджений Рицарським хрестом. В 1941 р. призначений командиром 56-го танкового корпусу, який з початком радянсько-німецької війни увійшов до складу 4-ї танкової групи. Успішно діяв на ділянці групи армій «Північ», здійснивши прорив до Даугавспілса і Дем’янська. Після загибелі Генерала О. фон Шоберта прийняв командування 11-ю армією, з якою захопив Крим. У грудні 1941 р. разом з 1-ю танковою армією Е. фон Кляйста здійснив операцію з оточення радянських військ біля Азовського моря. В січні 1942 р. вибив радянські війська з Керченського плацдарму. В липні 1942 р. після 250-денної облоги взяв Севастополь. Завершивши повну окупацію Криму, продовжив бойові дії в складі групи армій «Північ». В боях під Ленінградом розгромив радянську 2-у ударну армію, полонивши понад 12 тис. чол. Після цього отримав відпустку в зв’язку з загибеллю сина. Повернувшись на фронт, одержав наказ деблокувати оточену в Сталінграді 6-у армію Ф. Паулюса, для чого на базі штабу 11-ї армії було сформовано командування групи армій «Дон». Виконуючи наказ, відновив лінію фронту на Ростовському напрямі і просунувся на 30 км до Сталінграда. Після того як Ф. Па-улюс відмовився прориватися назустріч, операція була зірвана. Передбачивши наступні дії радянського командування, Е. Манштайн зумів утримати Ростов, врятувавши від оточення 900-тисячне угруповання німецьких військ на Північному Кавказі й Кубані. В лютому 1943 р. група армій «Дон» була перетворена на групу армій «Південь». Організувавши контрнаступ силами 4-ї танкової армії, Е. Манштайн розгромив радянську 30-у танкову армію і взяв Харків. У березні 1943 р. А. Птлер особисто відвідав ставку Е. Манштайна і вручив йому Рицарський хрест з дубовим листям. Після невдалого завершення битви на Курській дузі Е. Манштайн змушений був відступати з Лівобережжя. В цей час він висунув ідею проведення докорінної реорганізації Східного фронту, але вона не була прийнята А. Гітлером. Після втрати Києва і Житомира Е. Манштайн вилетів до ставки фюрера в Растенбурґ і зажадав призначити себе головнокомандуючим на Сході з надзвичайними повноваженнями, але знову отримав відмову. У березні 1944 р. він повторив свою вимогу, але вона знову не була прийнята. Останнім успіхом Е. Манштайна був прорив із Корсунського котла. 30 березня А. Птлер викликав Е. Манштайна в Оберзальц, нагородив Рицарським хрестом з дубовим листям і мечами і відсторонив від командування, передавши його групу армій В. Моделю. Решту війни Е. Манштайн провів у своєму маєтку. На думку військових спеціалістів, він був найталановитішим німецьким воєначальником часів Другої світової війни. Заарештований англійцями, в 1949 р. засуджений до 18 років ув’язнення (згодом термін був скорочений до 12 років). У 1952р. звільнений за станом здоров’я. Був радником при створенні Бундесверу. Автор мемуарів «Втрачені перемоги» і «З життя солдата».