68.2 Лібералізація суспільно-політичного життя

Оскільки Й. Сталін не визначив собі наступника, у кремлівських «верхах» розгорілася гостра боротьба за владу. Певним компромісом у змаганні за політичне лідерство стало «колективне керівництво», ключову роль у якому відігравали: Г. Маленков, Л. Берія, M. Хрущов (1-й тріумвірат, березень – червень 1953 р.); Г. Маленков, M. Хрущов, М. Булганін (2-й тріумвірат, червень 1953 – лютий 1955 pp.); M. Хрущов, M. Булганін, Г. Жуков (3-й тріумвірат, лютий 1955 – березень 1958 pp.). Боротьба зрештою закінчилася перемогою М. Хрущова, який став першим секретарем ЦК КПРС (вересень 1953 р.) і головою Ради Міністрів СРСР (березень 1958 p.).

Свідчення 1. З інформації Полтавського обкому в ЦК КПУ (1953 p.):

«Протягом б березня 1953 р. в місті проведено понад 500 траурних мітингів, на яких присутніх було близько 85 тис. чол. <…> У всіх 340 партійних організаціях міста випущено траурні стінгазети <…> 9 березня 1953 р. [день поховання] в Полтаві проведено понад 600 мітингів, на яких були присутні близько 90 тис. чол.».

Відійшовши у вічність, Й. Сталін залишив після себе тяжкий спадок – тоталітаризм, викорінення якого потребувало тривалого часу й значних зусиль. Перші кроки у цьому напрямі були зроблені незабаром після смерті диктатора, причому ініціатива виходила від міністра НКВС-МВД СРСР Л.П. Берії.

Л. П. Берія. Фото.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на термін до п’яти років, а також за посадові, господарські й деякі воєнні злочини. Під амністію потрапили вагітні жінки, неповнолітні (молодші 18 років), жінки, що мали дітей віком до 10 років. Загалом за «берієвською» амністією на волю вийшло 1,2 млн. в’язнів і було припинено 400 тис. слідчих справ. Водночас розпочато перегляд одіозних політичних справ («лікарів», «мінгрельської») і реабілітовано сотні засуджених. Тоді ж суттєво обмежено використання імені Й. Сталіна в газетах, на радіо. На першотравневих (1953 р.) демонстраціях уперше не проносились портрети живих керівників партії й держави.

Траурний мітинг у Полтаві. Фото. 1953.

Пам’ятник Й. Сталіну  в Полтаві в траурні дні. Фото. 1953.

Той же Л. Берія порушив питання про передання ГУЛАҐу у відання Міністерства юстиції, адресував ЦК записки про скасування паспортних обмежень і режимних місцевостей, про обмеження прав горезвісної Особливої наради при МВС СРСР, про порушення національної політики в союзних республіках, зокрема, в Україні. За доповідною запискою Л. Берії ЦК КПРС визнав серйозні масштаби й наслідки брутальних дій режиму на західноукраїнських землях, а з посади першого секретаря ЦК КПУ був увільнений беззастережний русофіл Л. Мельников. Діяльність Л. Берії була перервана у червні 1953 p., коли він був узятий під варту як «змовник» своїми ж товаришами під орудою М. Хрущова. Звинувачений у всіх можливих гріхах, невдалий реформатор у грудні 1953 р. був розстріляний як «агент міжнародного імперіалізму». Знищення Л. Берії зміцнило позиції М. Хрущова, який продовжив процес лібералізації режиму.

Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти терору – військові трибунали й особлива нарада при МВС. КДБ виділився зі складу МВС як самостійний орган. Внутрішня прокуратура МВС-КДБ скасовувалась, натомість підвищувалася роль прокурорського нагляду. За протестами Ґене-рального прокурора Верховному Суду СРСР було надано право переглядати рішення колишніх колегій ДПУ, трійок і особливої наради. Спершу реабілітація торкнулася лише окремих партійних і державних діячів та членів їх сімей.

І Після того, як у вищі партійні й державні органи ринув потік листів із проханнями переглянути справи «політичних» в’язнів, Президія ЦК КПРС у 1954 р. створила Комісію для розслідування злочинів Й. Сталіна у період «великої чистки» (1936-1939 pp.). Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні» (травень 1954 р.) та Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про розгляд справ щодо осіб, які відбувають покарання за політичні, службові та господарські злочини» (березень 1956 р.) процес звільнення незаконно репресованих громадян набув відносної масовості. Однак реабілітації не підлягали жертви політичних репресій до 1934 p., а також усі репресовані за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Держава не визнала себе винною в депортаціях селян під час масової колективізації, вибіркової депортації населення західних областей та ін.

М. Хрущов на трибуні ХХ з”їзду КПРС. Фото. 1956.

Важливі кроки у напрямку становлення громадянського суспільства були зроблені після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.). На закритому засіданні М. Хрущов виступив з критикою культу особи Й. Сталіна. Обговорення виступу не проводилось, делеґати обмежились ухвалою короткої постанови (опублікованої кілька місяців потому), в якій ЦК доручалось «послідовно здійснювати заходи для забезпечення повного подолання чужого марксизму-ленінізму культу особи». Попри секретність доповіді М. Хрущова, інформація про неї поширилась з надзвичайною швидкістю, розтопивши лід страху та довголітнього мовчання.

Інформація про хід обговорення доповіді М. Хрущова в парторганізаціях області. Фотокопія. 

Частково розсекречений текст доповіді, віддрукований невеликою книжечкою у спеціальній типографії, розіслали всім райкомам і міськкомам партії. У березні 1956 р. в первинних парторганізаціях пройшли закриті партійні збори, на яких працівники райкомів у напруженій тиші читали ошелешеним партійцям видрукований текст. Під час обговорення комуністи поряд із звичним схваленням політики ЦК КПРС піддавали різкій критиці недоліки в роботі окремих керівників партійних організацій, підприємств і установ. Відзначались поодинокі випадки дій, спрямованих на знищення зримих слідів культу, зокрема, портретів Й. Сталіна.

Повідомлення Полтавського обкому про зірваний портрет Й. Сталіна. Фотокопія.

Свідчення 2. З інформації Полтавського обкому КПУ в ЦК КПРС та ЦК КПУ про хід обговорення доповіді М. Хрущова на XX з’їзді КПРС у первинних парторганізаціях області (27 березня 1956 p.):

«Комуністи Полтавського сільськогосподарського інституту Гришкевич, Шульга, Тищенко, Кеаснииький вказували, що раніше багато говорилось про критику і самокритику, а по суті критика була в загоні. <…> в Полтаві всі боялись колишніх секретарів обкому Маркова і Стахурського, які допускали грубощі і не терпіли критичних зауважень на свою адресу. <…> Комуністи Рожков, Придибайло та інші (машинобудівний завод м. Полтави) в своїх виступах заявили, що пора викорінювати культ особи і на заводі. До цих пір ніхто не реагує, що на заводі немає директора, а є хазяїн Луканов, що оточив себе підлабузниками, у яких немає слова «товариш», а якщо хто-небудь із робітників невгодний, він заявляє: «я тебе вижену, за воротами є багато бажаючих зайняти твоє місце».

Невдовзі, в липні 1956 p., опубліковано розширену постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків». Ця постанова і за змістом, і за формулюваннями була кроком назад порівняно з доповіддю М. Хрущова на з’їзді – дався взнаки неприхований опір «партійного активу» . Однак засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, викликало сплеск політичної активності населення. Обговорення ще донедавна закритої теми набуло масового характеру. Станом на 28 липня 1956 р. у Полтавській області були проведені відкриті партійні збори в 2187 партійних організаціях (із 2329), участь у яких узяли 123596 комуністів (виступили 12600). Незважаючи на жорсткий контроль, на зборах подекуди були зафіксовані випадки антирадянських та антипартійних висловлювань. Прикметно, що сам обком партії вперше (і несміливо) засудив згубні наслідки культу особи лише на жовтневому (1956 р.) пленумі, обговорюючи питання ідейно-політичної роботи в Семенівському районі.

Свідчення 3. З інформації Полтавського обкому КПУ про проведену роботу з роз’яснення постанови ЦК КПРС у Полтавській обласній парторганізації (16 липня 1956 p.):

«Незважаючи на абсолютне схвалення комуністами і безпартійними постанови ЦК <…> мали місце і випадки антирадянських, антипартійних висловлювань <…> На партійних зборах Полтавського машинобудівного заводу <…> виступив слюсар Лобач Пантелеймон Микитович, що був у еміґраии в Америці, з випадами проти КПРС. В колгоспі ім. Сталіна Шиловської сільради Зіньківського району колгоспник Торопенко Петро Андрійович висловив свою незгоду із заходами, що їх проводить ЦК, спрямованими на різке піднесення всіх галдзей сільського господарства, охаював політику, яку проводить ЦК КПРС. На всі иі виступи учасники зборів дсиш рішучу відсіч <…> характеризуючи їх <…> як наклепи на нашу радянську дійсність».

Зупинити рух, започаткований XX з’їздом, не вдалося. Влітку 1956 р. розпочався процес масового звільнення політичних в’язнів з таборів і місць «довічного заслання». Водночас проходили такі ж масові й швидкі перегляди справ і реабілітація загиблих в’язнів. Було створено близько 90 спеціальних комісій, які одержали право переглядати справи безпосередньо в місцях позбавлення волі та проводити реабілітацію чи помилування. До рідних домівок повернулися десятки тисяч в’язнів ГУЛАҐу. Серед них були й наші земляки, письменники О. Вишня, О. Ковінька, Г. Май-фет та ін. В Україні за період 1953-1959 pp. було реабілітовано понад 265 тис. осіб (переважно посмертно).

До процесів реабілітації незаконно засуджених краян долучилися створені в цей період Комісія Президії Верховної Ради УРСР по Полтавській області (голова – М.С. Баглай), Полтавські обласні комісії Прокуратури та Верховного Суду УРСР. Лише 1958 року працівниками прокуратури та КДБ було розглянуто 564 архівно-слідчі справи на 2225 чоловік (працівники КДБ провели перевірку за 216 справами на 1835 чол., а працівники прокуратури за 348 справами на 390 чол.). Назагал до кінця 1950-х pp. з обліку було знято 58% справ. Однак поза реабілітацією залишилися майже всі, хто був так чи інакше пов’язаний зі звинуваченням у «націоналізмі».

Свідчення 4. Із секретного донесення Полтавського обкому КП України в ЦК КПУ (березень 1956 p.):

«<…> 9 марта 1956 года в 3 часа ночи в красный уголок автобазы транспор-тно-эксплоатационной конторы ст. Полтава-Киевская вошел неизвестный гражданин, сорвал со стены портрет И.В.Сталина, порвал его и сжег. Сторож, охранявший помещение, в это время растапливал печи в другой комнате. На протесты вошедшего в красный уголок сторожа неизвестный пригрозил ему и, выйдя из помещения, направился к вокзалу».

Свідчення 5. Із Указу Президії Верховної Ради СРСР «О рассмотрении дел на лиц, отбывающих наказание за политические, должностные и хозяйственные преступления» (24 березня 1956 р.):

«1. Образовать комиссии Президиума Верховного Совета СССР для проверки в местах лишения свободы обоснованности осуждения каждого лица, обвиненного в совершении преступления политического характера, а также для рассмотрения вопроса о целесообразности содержания в заключении тех лиц, которые хотя и совершили политические или должностные и хозяйственные преступления, но не представляют государственной и общественной опасности. <…>

2. Предоставить указанным комиссиям право принимать на месте окончательные решения об освобождении из мест лишения свободы лиц, неправильно осужденных, и лиц, дальнейшее содержание которых под стражей не вызывается необходимостью. Разрешить комиссиям принимать также решения о сокращении срока лишения свободы осужденным к несоразмерно большим наказаниям или об освобождении отдельных осужденных под личное поручительство их родственников или поручительство общественных организаций. Срок поручительства установить до двух лет.

3. Поручить комиссиям рассмотреть дела на всех несовершеннолетних, содержащихся в трудовых колониях, решая в необходимых случаях вопросы об освобождении из-под стражи и о передаче на поруки родителям или близким родственникам тех осужденных, дальнейшее содержание которых в колонии не вызывается необходимостью.

4. Установить, что с лиц, освобожденных комиссиями от дальнейшего отбывания наказания, судилюсть и все связанные с осуждением правоограничения снимаются.

5. Комиссиям Президиума Верховного Совета СССР закончить работу к 1 октября 1956 года».

Указ та виписка з протоколу засідання  Президії Верховної Ради СРСР. Фотокопії.

Свідчення 6. Із доповідної записки комісії Президії BP УРСР по Полтавській області (жовтень 1959 p.):

На початку роботи комісії в місцях позбавлення волі, розташованних в області, знаходилось осіб, справи на яких підпадали для розгляду комісії: тюрма № 1 м. Полтави 115; ДТК й. Кременчук – 244; ВТК № 9 с. Кустолово – 820; ВТК № 16 ст. Божково – 560. Всього 1239 осіб.

Станом на 1 жовтня 1959 р. переглянуто всього справ на 262 чол.

 

Більшість справ після реабілітації спалювалась. Ніхто не притягував до відповідальності слідчих НКВС, начальників таборів і тюрем, наглядачів. Не обнародувались імена донощиків і наклепників. І все ж, коли стали повертатися додому вчорашні «зеки», багатьох чекістів і клевретів охопив страх. Утім, швидко виявилось, що переважна маса тих, хто повернувся, не думала про відомсту. Переживши страшні страждання, колишні в’язні були зламані психологічно й не прагнули до активної життєдіяльності, очікуючи на новий арешт. Рідко хто наважувався писати спогади про пережите. Ті ж, хто намагався боротися за відновлення справедливості й покарання активних учасників репресій, наштовхувалися на опір партійного апарату. Врешті процес увійшов у спокійне русло. Прощеними виявились як жертви, так і їхні кати.

Похорон Й. Сталіна. Фото. 1953.

Парадоксально, але процес реабілітації жертв сталінського терору супроводжувався новими політичними репресіями. Людей продовжували судити за необережно сказане слово, зберігання недозволеної літератури тощо. У прийнятому 1961 року новому Кримінальному кодексі УРСР існувала стаття 62 «Антирадянська аґітація і пропаґанда». Тривали утиски й переслідування учасників національно-визвольних змагань. Населення піддавалось масованій ідеологічній обробці в дусі боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

Кінець ГУЛАГу. Фото.

Висока політична активність населення викликала занепокоєння старої «сталінської ґвардії». У червні 1957 р. сталіністи з «антипартійної групи» (В. Молотов, Л. Каганович, Г. Маленков, М. Первухін, М. Сабуров, М. Булганін, К. Ворошилов та «примкнувший до них» Д. Шепілов) спробували усунути М. Хрущова від влади, однак підтримки в ЦК не знайшли. З огляду на розгром «переродженців» М. Хрущов продовжив критику культу особи на XXII з’їзді КПРС (жовтень 1961 р.)- Цього разу йшлося І про злочини не одного Й. Сталіна, а і його соратників, зокрема, Л. Кагановича. Делеґати з’їзду одноголосно висловилися за винесення саркофагу І з труною Й. Сталіна з мавзолею на Красній площі. Це рішення детонувало І масовий демонтаж пам’ятників, закриття музеїв, перейменування міст І і вулиць, фабрик і заводів, колгоспів і радгоспів. Практично за одну ніч  ім’я Й. Сталіна зникло з карти Полтавщини.

Процеси десталінізації загалом позитивно вплинули на політичну й морально-психологічну атмосферу в суспільстві. Припинився масовий терор, і уповільнився процес русифікації, зросла питома вага українців у партійному і державному апараті. В Україні до влади прийшов тріумвірат «трьох І К»: О. Кириченка (перший секретар ЦК КПУ), Д. Коротченка (голова Президії Верховної Ради УРСР), Н. Кальченка (голова Ради Міністрів УРСР). І Останній був уродженцем машівського села Кошманівки. У грудні 1957 р. І першим секретарем ЦК КПУ було обрано карлівчанина М. Підгорного. і Влітку 1963 р. він стрімко «пішов угору», ставши секретарем ЦК КПРС. Змінилося і керівництво Полтавської області. У 1955 р. М.М. Стахурсько- І го на посаді першого секретаря обкому змінив М.М. Рожанчук.

Доповідна запика про написи  на виборчих бюлетенях по виборах до місцевих рад. Фотокопі першої сторінки.

Вперед, до перемоги комунізму! Плакат. 1957.

Проте критика культу особи не торкнулася засад комуністичної системи. Механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. За старою схемою пройшли вибори до рад І 1954, 1958, 1962 pp. Люди, як і раніше, залишалися безправними і безсилими проти свавілля партійних та силових структур, керівників різного ґатунку. Того ж, хто не приймав установлені системою правила гри, нещадно карали.

Депутати Верховної Ради СРСР IV скликання від Полтавської області (вибори відбулися 14 березня 1954 року):

До Ради Союзу: Гайовий Тимофій Володимирович – начальник Полтавського паровозоремонтного заводу [Полтавський в. о.]; Жук Сергій Якович (1892, Київ – І ?) – член технічно-економічної ради Держплану СРСР, академік, Герой Соціалістичної Праці, член КПРС [Кременчуцький в. о.]; Коваль Олексій Григорович – міністр радгоспів УРСР, колишній заступник Голови Ради Міністрів УРСР, у 1950-1953 pp. – голова виконкому Полтавської облради депутатів трудящих [Пирятин-ський в. о.]; Палладій Олександр Володимирович – президент Академії наук УРСР [Миргородський в.о.]; Шепель Ганна Прокопівна (1928 – ?) – аґроном колгоспу ім. Калініна Сенчанського району, член ВЛКСМ [Гадяцький в. о.]; Шинкаренко Федір Іванович (1913, Ростовська обл. – ?) – військовий льотчик, Герой Радянського Союзу, член КПРС [Лубенський в. о.].

До Ради Національностей: Стахурський Михайло Михайлович (1903 – ?) – колишній наймит, потім робітник, закінчив сільськогосподарську Академію, служив політпрацівником в армії, працював на партійній роботі у багатьох областях республіки, заступником наркомзему УРСР, з 1952 р. – перший секретар Полтавського обкому КПУ [Полтавський в. о.].

Депутати Верховної Ради СРСР V скликання від Полтавської області (вибори відбулися 16 березня 1958 p.):

До Ради Союзу: Бабикіна Марія Пилипівна (1919 – ?) – завідуюча свинофермою колгоспу ім. Сталіна Великобагачанського району, безпартійна [Миргородський в. о.]; Башлай Наталія Пилипівна (1915 – ?) – трактористка Федорівської МТС Опішнянського району, безпартійна [Гадяцький в. о.]; Курченко Василь Єрофійович (1902 – ?). Наймитував у куркулів, працював робітником, головою колгоспу, директором МТС. Під час війни командував відділенням, після перемоги очолив колгосп ім. Мічуріна Глобинського району, Герой Соціалістичної Праці, член КПРС [Лубенський в. о.]; Палладій Олександр Володимирович – президент Академії наук УРСР, Герой Соціалістичної Праці [Полтавський в. о.]; Приходько Іван Митрофанович (1910 – ?) – директор Крюківського ваґонобудівного заводу, член КПРС [Кременчуцький в. о.]; Шепель Ганна Прокопівна – аґроном колгоспу ім. Калініна Сенчанського району, член КПРС [Пирятинський в. о.].

До Ради Національностей: Рожанчук Микола Михайлович (1910, Житомирщина – ?) – перший секретар Полтавського обкому КПУ [Полтавський в. о.].

Депутати Верховної Ради СРСР VI скликання від Полтавської області (вибори відбулися 18 березня 1962 p.):

До Ради Союзу: Денисова Ольга Денисівна (1921 – ?) – ланкова колгоспу ім. Леніна Чутівського району, член КПРС, член обкому КПУ, делеґат XXII з’їзду КПРС [Полтавський в. о.]; Комяхов Василь Григорович (1911, Донеччина – ?) –  перший секретар Полтавського обкому КПУ, член ЦК КПРС [Решетилівський в. о.]; Кравченко Микола Іванович (1924 – ?) – голова колгоспу «Україна» Лубенського району, член КПРС [Лубенський в. о.]; Лесечко Михайло Авксентійович (1909 – ?) – голова комісії Президії Ради Міністрів СРСР по зовнішньоекономічних питаннях – міністр СРСР, лауреат Державної премії СРСР, член КПРС [Га-дяцький в. о.]; Пшенична Людмила Тимофіївна (1925 – ?) – електрообмотуваль-ниця Кременчуцького автомобільного заводу, безпартійна [Кременчуцький в. о.]; Стрюк Марія Денисівна (1931 – ?) – доярка колгоспу ім. Чапаева Миргородського району, безпартійна [Миргородський в. о.].

До Ради Національностей: Скаба Андрій Данилович (1905, с. Хорішки Ко-зельщинського р-ну – ?) – секретар ЦК КПУ [Полтавський в. о.].

Учасники агітпробігу в Полтаві, присвяченого виборам до Верховної Ради СРСР. Фото. 1954.

В умовах збереження і посилення позицій формалізму й конформізму, казенного підходу до творчості переважна більшість інтеліґенції заради власного самозбереження знову пішла на компроміс із системою. Навчені попередніми «чистками», наукові й творчі «кадри» чудово усвідомлювали, що працювати (насамперед у культурно-просвітницьких установах та навчальних закладах) можна було лише за умови дотримання певного ритуалу – віддавання хвали керівній ролі партії й досягненням соціалістичної вітчизни, утвердження ідей інтернаціоналізму, особливо дружби з великим російським народом, викриття «українських буржуазних націоналістів».

І все ж знаходились сміливці, які переходили рамки хрущовської «лібералізації», відкрито виявляли свою позицію і навіть протест. Поміж тих, хто мав власну думку, не гнувся перед системою та залишався вірним своїм переконанням, були: журналіст Василь Захарченко, музеєзнавець Микола Гавриленко, літературознавець Петро Ротач, поет Антон Шевченко, хоровий дириґент Дмитро Балацький.

Свідчення 7. Із спогадів журналіста і письменника Василя Захарченка про атмосферу, яка панувала наприкінці 1950-х pp. у редакції газети «Робітник Кремен-чуччини»:

«Щось критичне давати в газеті Дем’ян [редактор газети] не зважувався, був страшним перестрахувальником, чіплявся до кожного живого слова, підозрюючи в цьому архаїзацію мови, що може призвести до «відриву української мови від російської» <…> У кожного редактора, як я дізнався потім, був цілий кондуїт заборонених українських слів, і редактори стояли на сторожі, не пускали їх на шпальти газет. <…> А коли я написав передовиию на тему естетичного виховання молоді, де, говорячи про музику композиторів, попереду Чайковського поставив свого улюбленого Бетховена, Дем’ян прочитав мені полум’яну лекцію про низькопоклонство перед Заходом і змусив поміняти місцями російського і німецького Геніїв».

Свідчення 8. Зі спогадів Є. Сверстюка:

«… Мене було звільнено з роботи без мотивів. Я не знав за віщо, і найгірше було те, що ректор М.В. Семиеолос не хотів навіть пояснити. Можливо, були натяки на КДБ, на дещо нерадянський характер моїх лекцій, а вже напевно — на мої вільні розмови про рівень інституту та його керівництво».

Свіжий подих у життя Полтавського педагогічного інституту в 1956-1959 pp. намагався внести молодий асистент кафедри української літератури Євген Сверстюк. На лекціях він відходив від усталеної точки зору на літературний процес, вів вільні розмови з колеґами і студентами. Під тиском керівництва вузу невгодний викладач змушений був залишити навчальний заклад.

Час від часу в містах і селах області з’являлися антирадянські листівки, поширювані, очевидно, представниками нового покоління, яке поступово долало страх перед тоталітарним режимом. Гучною назвою «Комітет боротьби проти хрущовщини» у II пол. 1950-х pp. підписував свої листи-протести на адресу Президії ЦК КПРС анонім з Полтавщини (будь-які спроби з’ясувати, хто виступає під назвою цієї загадкової організації, виявилися марними). Від імені «Союзу боротьби за звільнення трудящих» у вересні 1960 р. в Лубнах, Градизькому та Новосанжарському районах розповсюджувалися листівки, в яких висловлювалася критика на адресу КПРС, радянського державного і суспільного ладу.

Свідчення 9. Напис на листівках, виявлених 6 лютого 1953 р. у Кременчуці на транспаранті на проспекті ім. В.І. Леніна та на дверях міського ЗАГСу:

«Товарищи рабочие и интеллигенция. Смотрите, что делается вокруг нас в городе и селах. В магазинах нету ничего. Везде хозяйничают жиды. Ставки рабочим срезают. Где же наши продукты, которые сдают колхозники. Требуйте повышения зарплаты и продовольствия в магазинах. Прочитайте и расскажите товарищу. Смерть жидокоммунистам».

Свідчення 10. З листівки, знайденої 25 липня 1953 р. на території колгоспу «Зоря комунізму» Шрамківського р-ну:

«…Сталин пропал, и должен пропасть весь его колхозный, царствующий строй».

Зрозуміло, що будь-які випадки протестів ґрунтовно розслідувалися «компетентними органами». З метою здійснення тотального контролю за настроями населення та виявлення осіб, невдоволених режимом, органи держбезпеки продовжували практику розгалуженої аґентури, яка охоплювала практично всі підприємства, установи, організації і навіть невеликі населені пункти. Прискіпливо спостерігаючи за різними аудиторіями, спец-служби виявляли і нейтралізовували «рознощиків» критичних думок.

Слава партії, слава народу! Плакат К. Іванова, В. Брискіна. 1957.

Серйозним випробуванням для хрущовської відлиги стали повстання 1956 р. у Польщі та Угорщині, придушені за допомогою радянських військ. Протиправні дії СРСР викликали обурення в світі, невдоволення серед частини суспільства, передусім студентства, в середині країни. Так, із Полтавського педагогічного інституту було виключено студента 5-го курсу історико-філологічного факультету Вадима Куценка з рекомендацією «негайно влаштуватись на роботу в сферу матеріального виробництва».

Свідчення 11. З інформації Кобеляцького РК КПУ (8 січня 1957 p.):

«Директор Дрижино-Греблянської семирічної школи <…> член КПРС Хлівецький Сергій Якович виявив свою політичну несвідомість і невміння вірно орієнтуватися в суспільних подіях. <…> Приїхавши в м. Кобеляки, в контору райспоживспілки, він розпочав жваву розмову з завторгом т. Пільгуком Ф.О. про те, що райспоживспілка не дбає про матеріальне забезпечення вчителів <…> приводячи приклади, що е крамниці немає печеного хліба, борошна і інших продуктів харчування.

Розмова прийняла грубі форми і під час неї Хлівеиький С.Я. дуже розхвилювався. Будучи в збудженому стані, він допустив явно аполітичний вислів, сказавши, що мовляв ви. працівники РСС своїми діями хочете зробити таке, як було в Угорщині. <…> Бюро РК на своєму засіданні 22.ХІІ.1956 р. гостро засудило аполітичний вислів Хлівецького <…> винесло йому сувору догану і поставило питання перед райвідділом наросвіти про звільнення його від посади директора школи та секретаря п/о колгоспу «Шлях до комунізму».

Свідчення 12. З інформації Лохвицького РК КПУ (28 січня 1957 p.):

«<…> молодий робітник сахкомбінату їм. Сталіна Головко, будучи в нетверезому стані, на Жовтневі свята нищив меблі в буфеті сахкомбінату і при цьому закликав: «Бийте так, як б’ють в Угорщині»; громадянин м. Лохвиці Іщенко <…> чинив хуліганські дії, а коли міііиіо-нер тов. Гребінник став приводити його до порядку, <…> накинувся на міліціонера з криком: «Бий лягавих, їх в Угорщині прикінчили».

Мітинг та концерт у Полтаві на честь возз’єднання України з Роією. Фото. 1954.

Як і раніше, чітке ідеологічне забарвлення мали різноманітні заходи, особливо такі масштабні, як святкування 300-річчя «возз’єднання України з Росією». Урочисті збори, виставки, концерти, які тривали всю першу половину 1954 p., «творили одне з найбільших пропаґандистських видовищ в історії Української РСР» (Я. Грицак). Упродовж п’яти місяців «аґітпропівці» прочитали для населення Полтавщини понад 15 тис. лекцій і доповідей, культурно-освітні установи організували 1394 тематичні концерти та літературні вечори, майже 400 конференцій читачів (в основному за книгою Н. Рибака «Переяславська рада»). Помпезності заходам надавали 33 панно, виставлені в Полтаві, Кременчуці, на деяких підприємствах, а також на трасі Київ – Полтава – Харків. До ювілейної дати приурочили відкриття в обласному центрі Ротонди дружби народів. Логічним підсумком торжеств стала поява горезвісних «Тез ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією», де цілковито заперечувалася національна концепція української історії, а Україна розглядалася як частина Російської держави.

Непослідовність процесу десталінізації, підпорядкування його тактичним політичним потребам і розрахункам відображали перехідний характер хрущовського правління і суперечливу натуру самого реформатора. Породивши певний оптимізм, вселивши людям надію на побудову нового гуманного суспільства, демократичні перетворення виявились хиткими й половинчатими. У підсумку це уможливило прихід до влади неос-таліністів у жовтні 1964 р.

Партія – наш керманич! Плакат В. Кайдалова. 1955.

 

Свідчення 13. Із спогадів колишнього першого секретаря Полтавського промислового обкому КПУ Я.П. Погребняка:

«Разделение партийных организаций, непродуманная денежная реформа в 1961 году, наступление на приусадебные участки колхозников все это вызывало недовольство людей, многих коммунистов. Основательно испортил И. Хрущев отношения с творческой и научной интеллигенцией, армией, правоохранительными органами <…> недовольство достигло <…> критической массы, ее было достаточно, чтобы и совершить «дворцовый переворот», и оправдать его».

 

Кальченко Никифор Тимофійович

(27.1/9.II. 1906, с. Кошманівка Костянти-ноградського лов., тепер Машівського р-ну — 14.V. 1989, Київ) — державний і політичний діяч, Герой Соціалістичної Праці (1976 p.).

Народився в селянській сім’ї. Навчався в Полтавській школі садівництва (1921— 1924 pp.) і Полтавському сільськогосподарському інституті (1924—1928 pp.). Працював у Харківській області агрономом, керуючим міжрайонною конторою «Союзсеменовод», директором МТС (1928—1937 pp.), начальником Зернового управління облземвідділу (1937—1938 pp.). Напередодні війни був головою Одеського облвиконкому (1938—1941 pp.). Під час війни

входив до Військових рад 56-ї, 46-ї армій, Воронезького та 1-го Українського фронтів, генерал-лейтенант (1944 р.). У повоєнний час займав високі посади в уряді УРСР: міністр технічних культур (1946—1947 pp.), міністр радгоспів (1947—1950 pp.), міністр сільського господарства (1950—1952 pp.). У 1952—1954 pp. – перший заступник, а в 1954—1961 pp. — голова Ради Міністрів УРСР. Після того, як республіка не виконала плану виробництва і закупівель основних сільськогосподарських продуктів, був розкритикований М. Хрущовим на січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС як «rope-керівник» і переміщений на посаду заступника голови уряду, міністра заготівель (1961—1965 pp.). За Л. Брежнєва ще понад 10 років зберігав посаду першого заступника голови Ради Міністрів УРСР (1965—1976 pp.), після чого вийшов на пенсію. Член ЦК (1940 р.) і Президії / Політбюро КПУ (1966-1976 pp.), член ЦК КПРС (1956-1966 pp.), депутат Верховної Ради УРСР 1-9 скликань, Верховної Ради СРСР 1, 3—9 скликань. Нагороджений 8 орденами Леніна, орденами Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції, 2 орденами Б. Хмельницького 1-го ст., 3 орденами Червоної Зірки.

Донька — Кальченко Галина Никифорівна (1926—1975) — відомий скульптор, народний художник УРСР (1967 p.).

 

Підгорний Микола Вікторович

(5/18.11.1903, Карлівка – 11.1.1983, Москва) — державний і політичний діяч, двічі Герой Соціалістичної Праці (1963, 1973 pp.).

Народився в сім’ї робітника-ливарника. Трудову діяльність розпочав у 1918 р. учнем, потім слюсарем Карлівських головних механічних майстерень. З утвердженням у краї радянської влади брав участь у створенні місцевої комсомольської організації, очолював Карлівський райком комсомолу (1921—1923 pp.). Потім навчався у Києві — на робітфаці при політехнічному інституті (1923—1926 pp.) і в технологічному інституті харчової промисловості (1926—1931 pp.). У 1931—1939 pp. працював інженером і головним інженером на цукрових заводах Вінницької й Кам’янець-Поділь-ської обл. Згодом дістався високих посад заступника наркома харчової промисловості УРСР (1939-1940, 1944-1946 pp.) та СРСР (1940-1942 pp.). У 1942—1944 pp. — директор Московського технологічного інституту харчової промисловості, в 1946—1950 pp. — постійний представник Ради Міністрів УРСР при Уряді СРСР. В 1950— 1953 pp. – перший секретар Харківського обкому партії. В хрущов-ський період кар’єра стрімко зростала: другий (1953— 1957 pp.) і перший (1957-1963 pp.) секретар ЦК КПУ, секретар ЦК КПРС (1963-1965 pp.). Користувався цілковитою довірою М. Хрущова, але в жовтні 1964 р. взяв участь у змові проти свого благодійника, а після його усунення разом із Л. Брежнєвим і О. Косигіним увійшов до правлячого тріумвірату, посівши посаду голови Президії Верховної Ради СРСР (1965—1977 pp.). Незважаючи на позицію номінального глави держави, помітного впливу на перебіг подій не справляв. В історії залишився сірою й невиразною особистістю, слухняним виконавцем, не здатним приймати самостійні рішення. У сучасних дослідників заслужив характеристику «безмовної, але небезпечної нікчемності» (М. Гефтер). З перебранням влади Л. Брежнєвим у червні 1977 р. відправлений на пенсію. Довголітній член ЦК КПУ і ЦК КПРС, кандидат (1958 р.) і член (1960 р.) Президії / Політбюро ЦК КПРС, депутат Верховної Ради УРСР 2—6 скликань, Верховної Ради СРСР 4—9 скликань. Нагороджений 5 орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора В Карлівці у 1976 р. встановлено бронзове погруддя.

 

Захарченко Василь Іванович

(*13.1.1936, с. Гутирівка Полтавського р-ну) — письменник.

Закінчив факультет журналістики Київського університету (1958 p.), працював на Полтавщині, Донеччині. З 1969 р. живе у Черкасах. Перші видані книжки — «Співучий корінь» (1964 p.), «Трамвай о шостій вечора» (1965 p.), «Стежка» (1968 р.) засвідчили появу талановитого й самобутнього майстра слова. Однак потім на цілих 13 років його ім’я було викреслено з літературного процесу, книги вилучені з книгарень та бібліотек і знищені. Сам письменник у 1973 р. був репресований і п’ять років провів в ув’язненні. З честю вийшовши із жорстоких випробувань, митець став одним із найактивніших прозаїків. У перебудови! роки одна за одною вийшли його книги: «Лозові кошики» (1986 p.), «Велика Ведмедиця» (1988 p.), «Клекіт старого лелеки» (1989 р.), «Брат милосердний» (1990 p.). Після проголошення незалежності голос письменника залунав на повну силу і в художніх творах, і в публіцистичних виступах. Сюжетами творів стали сторінки випробувань українського народу в XX столітті: громадянська і Друга світова війни, голодомори 1932—1933 і 1947 pp., репресії: оповідання «Танці після розстрілу», «Шістнадцять георгіївських кавалерів» (обидва — 1991 р.), романи «Прибутні люди» (1994 p.), «Довгі присмерки», «Великі лови» (обидва — 2002 p.). У кожному творі В. Захарченко веде з читачем діалог про українську долю й недолю, про нашу пам’ять і безпам’ятство. Найновіший роман-диспут «Пий воду з криниці твоєї» (2004 р.) акумулює нинішні національні проблеми, ставлячи багато запитань до сучасників. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1995 p.), літературних премій ім. А. Головка та ім. Ю. Яновського.

 

Гавриленко Микола Іванович

(18.V.1889, Полтава – 14.1.1971, Полтава) — природознавець, музеєзнавець, кандидат біологічних наук (1935 p.). Після закінчення природничого відділу фізико-математичного факультету Харківського університету (1916 р.) беззмінно працював у Полтавському краєзнавчому музеї, в 1923—1935 pp. — завідувач природничого відділу. Був одним із ініціаторів створення Полтавського товариства любителів природи (1918 p.), Дійсним членом Московського товариства дослідників природи (1926 p.), Всесоюзного товариства орнітологів. Репресований у 1936 p., чотири роки провів у таборах в Омській і Тюменській областях. Під час німецької окупації повернувся до наукової праці в музеї, врятував у підвальному приміщенні значну частину бібліотеки Полтавського сільськогосподарського інституту. Після визволення Полтави недовго працював заступником директора з наукової частини, потім вийшов на пенсію. Автор близько 70 наукових праць. Зібрав унікальну колекцію тушок птахів (до 6 тис. екз.).

 

Ротач Петро Петрович

(*24.І.1925, хут. Каленівщина Роменського повіту, тепер Талалаївського р-ну Чернігівської обл.) — поет, літературознавець, бібліограф, громадське— культурний діяч, член Національної Спілки письменників України (1992 p.). Народився в селянській сім’ї. З дитинства перейняв від батьків і односельців цікавість до старовини, любов до рідної землі. Трудову діяльність розпочав у 1941 р. в редакції районної газети. В 1942 р. вивезений до Німеччини як остарбайтер. Звільнений у 1945 р. англійцями, під впливом патріотичних почуттів повернувся на батьківщину, де зазнав тривалих переслідувань і цькувань за «націоналістичні» погляди. Долаючи перешкоди, здобув вищу освіту в Полтавському державному педагогічному інституті (1954 p.). Протягом 1947—1985 pp. працював колгоспником, службовцем, радіожурна-лістом, методистом культосвітньої роботи, шкільним бібліотекарем, викладачем мови і літератури в школах, технікумах, Полтавському інженерно-будівельному інституті (з 1969 p.). Вийшовши на пенсію, повністю віддався творчій праці. Перші твори написав ще в школі. В 1943—1945 pp. друкувався в емігрантських журналах «Пробоєм» (Прага), «Дозвілля» (Німеччина), газеті «Земля» (Саксонія). В 1950—1970-х pp., обходячи заборони, публікував статті в українській і закордонній періодиці, різноманітних збірниках. Вільно друкуватися почав наприкінці 1980-х pp. Водночас брав участь у різних громадсько-політичних та культурних заходах, спрямованих на утвердження незалежності України та відроження національної культури. Творчий доробок складають понад 2 тис. статей і розвідок в українських та закордонних часописах, бібліографічні словники «Літературна Полтавщина» (1965—1971 pp.), «Полтавська Шевченкіана» (1994 p.), науково-популярні видання: «Апостол правди і науки» (1991 p.), «По духу брат Тараса» (1992 p.), «Біля гнізда соловейка» (1993 p.), «Колоски з літературної ниви» (1993 p.), «Котляревський у листуванні» (1994 p.), «Розвіяні по чужині» (1998 p.), «Від Удаю до Орелі» (2000 p.), поетичні збірки «Світло рідної хати» (1989 p.), «Мить і вічність» (1996 p.), «Що збулось, що не збулося…» (1998 p.), «І слово, і доля, і пам’ять…» (2000 p.), «Рядки за рядками, літа за літами» (2005 p.).

 

Шевченко Антон Дмитрович

(27.IV.1925, с. Почапці Миргородського р-ну — 9.1.2002, Миргород) — поет, журналіст, громадсько-культурний діяч, член Національної Спілки письменників України.

Народився в хліборобській родині. Друкуватися почав у 1937 р. В 1943 р. мобілізований до Червоної армії. За політичні переконання був ув’язнений і десять років провів у сталінських таборах (1944—1954 pp.). У 1961 р. закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут. Тривалий час працював на Миргородській машиновипробувальній станції. Справжнім своїм покликанням уважав поезію. Через свою стражденну й трагічну долю пізнавав долю України: «О, люба моя Україно, / А я коло тебе — весь твій!». Поезії, нариси, статті, друкувалися в газетах «Соціалістична культура» (1957 p.), «Правда Украины» (1958 p.), «Робітнича газета» (1959-1960 pp.), «Комсомолець Полтавщини» (1960 р.), «Зоря Полтавщини» (1964—1966 pp.), журналі «Україна» (1964 p.). Видав кілька поетичних збірок, остання — «Несу свій хрест». Лауреат премії ім. Валерія Марченка (1998 p.).

 

Балацький Дмитро Семенович

(26.Х/8.ХІ.1902, м. Гайсин, тепер Вінницької обл. — 15.111.1981, Полтава) — музичний діяч, хормейстер, композитор.

З молодих років присвятив себе музиці, зокрема, кобзарському мистецтву. Ще у 1918 р. написав музику до знаменитої пісні «Розпрягайте, хлопці, коні». Заснував у рідному Гайсині хорову капелу «Зірка», хоровий ансамбль «Хоранс» у Київському музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка, де вчився, з 1936 р. здійснював художнє керівництво Київською капелою бандуристів. Під час відомої акції «органів» по знищенню українських кобзарів був заарештований і десять років перебував на засланні в Казахстані (1938—1947 pp.). Повернувшись до Києва, не одержав дозволу на мешкання і працевлаштування. Тому за порадою свого друга М.Т. Рильського перебрався в «глибинку», подалі від комуністичних церберів. Із 1949 р. працював у Полтавській обласній філармонії, музичному училищі, на паровозоремонтному заводі, активно пропагував хорове мистецтво народної пісні. У 1961 р. створив чоловічий вокальний ансамбль «Прометей», який нині носить його ім’я. Збірки творів композитора видано у всіх країнах, де живуть українці, крім Батьківщини. У Полтаві, якій віддав 32 роки життя, практично забутий.

 

Сверстюк Євген

(*13.ХІІ.1928,с. Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.) — вчений, публіцист, громадсько-культурний діяч, доктор філософії (1993 p.), дійсний член Української Вільної Академії Наук у США (1996р.).

Народився в селянській сім’ї. Старші брати входили до молодіжної мережі ОУН, один загинув, другий був репресований. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Вчився в аспірантурі (1953—1956 pp.) і працював старшим науковим співробітником у Київському НДІ психології (1959— 1960, 1962—1965 pp.), проте до захисту кандидатської дисертації не був допущений з політичних мотивів. У 1956—1959 pp. працював асистентом кафедри української літератури в Полтавському педагогічному інституті, звідки був звільнений за нонконформізм. У 1965—1972 pp. був відповідальним секретарем редакції «Українського ботанічного журналу». З часу виникнення в 1960 р. київського Клубу творчої молоді був одним із найактивніших його учасників. Друкувався у самвидаві: памфлет «З приводу процесу над Погружальським», есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється» та ін. У 1972 р. був заарештований і засуджений до 7 років таборів суворого режиму з наступним 5-річним засланням. Термін відбував у Пермській області й Бурятії. Звільнившись у 1983 p., працював столярем. З літа 1987 р. брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу. З 1989 р. — незмінний редактор християнської газети «Наша віра», відстоює позиції УАПЦ. Президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (1989 p.), президент Українського Пен-клубу (1993 p.). Автор численних есе і статей з літературознавства, релігієзнавства, психології, віршів і перекладів. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1995 p.), лауреат премії ЮНЕСКО «За міжконфесійну та міжетнічну толерантність».