68.7 Лібералізація національно-культурного життя: фасад і лаштунки

Чи не найбільше хрущовська атмосфера змін, новизни далася взнаки у духовному житті. В українську культуру повернулися, бодай частково, імена незаслужено забутих або несправедливо репресованих діячів. Реабілітовані, які залишилися живими, поступово долучалися до культурного життя. Серед тих, хто зберіг життєві сили й інтерес до творчості, були наші земляки Остап Вишня, Олександр Ковінька, Антон Шевченко. УII пол. 1950-х рр. на Полтавщині відродилися творчі об’єднання, гуртки, літературно-мистецькі формування.

М. С. Хрущов. Фото. 

Водночас наростали процеси духовної деградації, особливо в сільській місцевості. Талановита і морально здорова молодь відпливала з сіл, поповнюючи ряди міських жителів. Українське населення російщилось, традиційні звичаї й обряди радянізувались. Інструментом русифікації молоді став новий шкільний закон, прийнятий Верховною Радою СРСР у грудні 1958 р. Згідно з цим законом, батьки самі обирали, якою мовою повинні вчитися їхні діти. Фактично це означало, що українська мова, на відміну від іноземної, перестала бути обов’язковою для вивчення в школах України. У вузах перевага й посилення російської мови навіть не потребували шості університетів и Інститутів. Російською ж проводилися всі офіційні публічні заходи, масово-політична й культурно-освітня робота.

У 1956 р. офіційно поновила діяльність Полтавська обласна філія Спілки письменників України (голова – Пилип Бабанський, згодом – Олесь Юренко). Спілчани започаткували власне видання – альманах «Полтава» (з друку вийшло два числа – 1957 та 1959 pp.), ініціювали видання поетичної збірки «Трудовий Кременчук» (1957 p.). Увагу читачів привернули: повість Олександра Ковіньки «Як мене купали й сповивали» (1957 p.), збірка віршів Андрія Страшка «Де Ворскла хлюпоче» (1957р.), прозова книга Надії Хоменко «Повість про любов» (1958 p.), романи В’ячеслава Срібного «Сосни на камені» (1959 p.), Григорія Тютюнника «Вир» (1960 p., перша частина) та ін.

Альманах “Полтава” (1959 р.). Фотокопія обкладинки.

Проте, незважаючи на деякі успіхи й кількісне зростання членів спілки, літературний процес на Полтавщині дуже повільно набирав нових якісних ознак. Письменники, як і раніше, були затиснуті догматичними рамками, література за-. лишалася вкрай заідеологізованою, нещирою та підсолодженою.

Свідчення 63. Зі статті А. Кузьменка «Огляд творчості сучасних полтавських письменників» (1957 p.):

«…твори полтабських письменників за проблемно-тематичними ознаками можна розділити на чотири групи. Першд з них становлять твори, в яких зображується мужність і героїзм наших співвітчизників, що сміливо боролися за кращу долю рідного народу, за перемогу Жовтневої революції, за свободу й незалежність соціалістичної Вітчизни. Другу — твори, які оспівують славних людей сучасного колгоспного села і соціалістичної промисловості, відображають радість і щастя будівників комуністичного суспільства. Третю — ті твори, в яких викривається агресивна політика імперіалістичних держав, а четверту — твори, в яких показані й засуджені пережитки капіталізму в свідомості наших людей. <…>

Головним [недоліком] треба вважати все ще недостатньо глибоке зображення сучасної радянської дійсності. Навіть у творах найдосвідченіших письменників немає потрібного зображення глибини народного життя, немає достатньо яскравого відтворення його крилатих мрій і прагнень, хвилюючих і захоплюючих романтично-героїчних поривів нашої талановитої молоді, її квітучих надій».

Те ж саме можна сказати й про діяльність Полтавського обласного виробничо-творчого кооперативного товариства працівників образотворчого мистецтва -«УКООП-Художник». Мистецтво полтавських майстрів пензля і різця, демонстроване на обласних художніх виставках 1955, 1957, 1960 pp., не виходило за межі соціалістичного реалізму. Цікавим із погляду реалізації партійної настанови: «Нести мистецтво в маси» став факт створення в 1959 р. колгоспної картинної галереї в с. Сте-панівка Полтавського району. В дар колгоспові було передано 140 творів 29 митців. Свої картини колгоспові подарували полтавці: В. Шаховцов, С. Ремчуков, Б. Піані-да, О. Журбій, П. Горобець, А. Сербутовський, К. Посполітак, художники-земляки з Києва (В. Мироненко, І. Лось, О. Піаніда, О. Донцов), Харкова, Одеси (Г. Самбур).

Свідчення 64. З переднього слова С. Да-нішева до альманаху «Полтава» (1957 p.):

«Тільки з партією, тільки з народом може прийти художник до успіху, тільки під прапором марксизму-ленінізму розквітне його талант. Цьому вчить письменників партія, в цьому переконує й життя».

Зберігало вірність звичним формам і змісту й театральне мистецтво. У 1958 р. в обласному центрі завершилось будівництво театру ім. М.В. Гоголя. В репертуарі переважали п’єси, в яких «юнаки та дівчата шукали своє місце на будівлях комунізму»: «Іркутська історія» Арбузова, «Океан» Штейна, «Добрий ранок» Школьника. Вистави ставилися переважно російською мовою. Полтавські майстри сцени періодично виїжджали на ґастролі до Москви, Воронежа, Саратова, Тули, Челябінська, Маґнітогорська, північних міст СРСР.

Більш плідною й багатою була творчість наших земляків – діячів музичного мистецтва. В хрущовські роки продовжували творити відомі композитори брати Г. і П. Майбороди, почав свою працю О. Білаш. У цей час на повну силу розкрився непересічний талант оперного співака Андрія Кикотя, уродженця Диканыцини, який у 1959 р. став працювати у Київському оперному театрі.

Миргородський будинок культури. Фото. 1960-ті.

Артисти Полтавського теару. Фото. 1954.

У картинній галереї колгоспу ім. Калініна Полтавського р-ну. Фото. 1959.

Мальовнича природа краю, його національний сільський колорит продовжували приваблювати українських кінематографістів. Так, улітку 1955 р. на Дикан-щині працювала експедиція кіностудії ім. О.П. Довженка, яка знімала кольоровий художній фільм «В один прекрасный день» (режисер М.Я. Слуцький). До роботи над фільмом були запрошені відомі радянські кіноактори Михайло Пуговкін, Євген Шутов, Нонна Копержинська, Поліна Куманченко, Михайло Покотило. Згодом, у 1961 р. в Пирятині розпочалися зйомки кінокомедії «Королева бензоколонки» за сценарієм Петра Лубенського. Фільм вийшов на екрани в 1963 р. і здобув велику популярність у глядачів.

Серед визнаних майстрів радянського кіно було чимало наших земляків. Після тривалої перерви подовжив творчу кар’єру один із провідних акторів довженківських кінофільмів, уродженець Кобеляк Степан Шкурат, удостоєний в 1971 р. звання народного артиста УРСР. Народною артисткою СРСР стала полтавка Клара Лучко.

Певний прорив у суспільно-культурному житті відбувся на поч. 1960-х pp., коли виникло шістдесятництво – рух творчої молоді, що сповідувала нові, відмінні від офіційних думки, шукала оригінальні форми художнього самовираження, культивувала національні традиції й здобутки. Провідною постаттю серед молодих поетів-шістдесятників став наш земляк Василь Симоненко. Випускник факультету журналістики Київського університету виявив великий потяг до високої громадянської поезії. Провідною ідеєю творчості митця стала безмежна любов до рідної землі, визначальною темою – Батьківщина. За це поет розплатився найдорожчим – життям, започаткувавши скорбний мартиролог жертв неосталіністського терору.

Свідчення 65. Із щоденника В. Симоненка (3 вересня 1963 р., за три місяці до смерті):

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стадій ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни».

 

Свідчення 66. Із спогадів літературознавця П. Ротача:

«Надвечір 18 травня 1963 року біля Шевченкового дуба стали збиратися люди. З афіш вони довідалися, що тут має відбутися його відкриття. Здалеку було видно на стовбурі дуба великий портрет Т. Шевченка, а з-під молодого зеленого листя виглядала дерев’яна дошка з написом, який визначили ще громадівиі: «Твоя дума, твоя пісня не вмре, не загине». BucmyncLW тоді багато людей <…> школярі обіияли, що будуть любити і пишатися Шевченком, його безсмертними творами <…> Дзвеніли бандури, й у пахучому повітрі пливли мелодії Шевчен-кових дум і народних пісень, які виконували полтавські бандуристки».

Шевченківське свято на Полтаві. Фото. 1963.

 На своєрідні культурно-мистецькі заходи щодо пропаґанди українського слова перетворювалися Шевченківські дні. Напередодні 150-літнього ювілею Т. Шевченка в Полтаві відбулося офіційне відкриття живого пам’ятника – дуба Тараса; у Лубнах учні лісового технікуму в пам’ять про славетного Кобзаря посадили 150 молодих дубків.

 

Кикоть Андрій Іванович

(27.ХІ1929,с. Кам’янка – 13.Х.1975, Київ) — оперний співак, народний артист України (1967 p.).

З 1959 р. працював у Київському оперному театрі. Співав басовий реперуар: Тарас Бульба в однойменній опері, Гре-мін в опері «Євгеній Онєгін», Карась в опері «Запорожець за Дунаєм», Кочубей в опері «Мазепа», дід Іван в опері «Тарас Шевченко» та ін. Водночас був незрівняннім виконавцем українських народних пісень («Ой, чого ж ти, дубе, на яр похилився», «Взяв би я бандуру»). Протягом тривалого часу заслужено перебував у десятці найулюбленіших співаків України. З великим успіхом виступав з концертами в різних містах України, в т. ч. у Полтаві, гастролював у Болгарії, Че-хословаччині, Югославії, Франції, Італії, Канаді, США. Лауреат Всесоюзного і VI Всесвітнього фестивалів (1957 p.), нагороджений великою золотою медаллю на міжнародному конкурсі вокалістів у Тулузі (Франція, 1958 p.).

 

Лучко Клара Степанівна

(1.VII.1925, Чутове – 26.lll.2005, Москва) — кіноактриса, народна артистка СРСР(1985р.).

Дитячі роки провела на селі, потім з родиною переїхала до Полтави. Тут у 1941 р. закінчила сім класів. З початком війни сім’я евакуювалася в Середню Азію. По закінченні десятирічки вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), що перебував тоді в Алма-Аті. Після повернення вузу в Москву, продовжила навчання в майстерні С.А. Герасимова. Пер-

шої роботою в кіно стала дипломна роль тітки Марини у фільмі «Молода Гвардія» (1948 p.). Всенародне визнання принесла роль Даші Шелест у кінофільмі «Кубанські козаки» (1950 p.). У 1950-х — на поч. 1960-х pp. знялася в багатьох картинах, які стали класикою радянського кіно: «Донецькі шахтарі» (1951 p.), «Повернення Василя Бортникова» (1953 p.), «Велика сім’я» (1954 p.), «Дванадцята ніч» (1955 p.), «Поряд з нами» (1957 p.), «Червоне листя» (1958 p.), «Снігова казка» (1959 р.), «У твоїх руках життя» (1959 р.), «На семи вітрах» (1962 p.), «Державний злочинець» (1964 p.). Доробок актриси складає понад 60 ролей, остання з найвідоміших — Клава Пухлякова («Циган» і «Повернення Будулая»). Акторську роботу поєднувала з громадською: працювала в Комітеті радянських жінок, представляла радянське кіномистецтво на численних фестивалях і в творчих поїздках. Нагороджена орденами «Знак Пошани», «За заслуги перед Вітчизною» 4 ст. Лауреат Сталінської премії. Своє життя описала в книзі «Виновата ли я?».

Симоненко Василь Андрійович

(8.1.1935, с. Біївці Лубенського р-ну — 14.ХІІ.1963, Черкаси) — письменник. Народився в селянській сім’ї. Дитинство його «чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний» (О. Гончар). Зростав без батька, виховувався матір’ю Ганною Федорівною та дідом Федором Щербанем. У пізнішій творчості дідові пісні та перекази уособлюватимуть пісенну душу народу («Дума про діда», «Дід умер»). У школі виділявся з-поміж ровесників розумом, багато читав, писав вірші. По закінченні десятирічки продовжив навчання на факультеті журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка (1952—1957 pp.). Одержавши диплом, працював у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», власкором «Робітничої газети» у Черкаській області. Проте змістом і сенсом його життя була поезія. Вже перші вірші В. Симоненка, надруковані в газетах, засвідчили прихід у літературу незвичайного таланту й високої громадянської свідомості.

Поезії В. Симоненка були сповнені любові до України, орієнтовані на пробудження національної гідності українців («Ти знаєш, що ти — людина?», «Лебеді материнства», «Україні»). Героями його віршів стали звичайні й водночас неповторні люди — зморейі тяжкою працею, биті воєнним лихоліттям та повоєнними злиднями трударі, серед яких він зріс, яких знав і любив («Баба Орися», «Піч»). Спостерігаючи невідповідність між реаліями життя та їх офіційними оцінками, мав сміливість порушувати болючі проблеми, викривати лакувальників дійсності, бюрократів, кар’єристів, обивателів, псевдопат-ріотів («Лист до всесвітнього обивателя», «Суд», «Гнівні сонети», «Мандрівка по цвинтарю», «Казка про Дурила»). Така загострена соціальна й національна чутливість не могла подобатися партійній номенклатурі. За правдивість поет розплачувався власним благополуччям, забороною друку, замовчуванням. Досить швидко В. Симоненко опинився «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів», які прирекли його на смерть.

Загибель 28-річного «лицаря української поезії» вже три десятиліття оповита туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Відомо, проте, що спричинилися до цього люди в міліцейських мундирах. Улітку 1962 р. на черкаському залізничному вокзалі між письменником і буфетницею ресторану випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви примхлива дама відмовилася продати пунктуальному покупцеві коробку циґарок. Чергові міліціонери, що підійшли до знайомої «точки», зажадали в «порушника порядку» документи. Побачивши редакційне посвідчення, скрутили руки й потягли до вокзальної кімнати міліції. Після цього Василь опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, за 30 км від Черкас. Наступного ранку за ним приїхали колеги-журналісти. Від них стало відомо, що В. Симоненка по-звірячому побили. Ці побої прирекли молоду людину на повільне й мученицьке вмирання.

Похований у Черкасах. У рідному селі, в хаті, де народився письменник, у 1965 р. створено музей. На приміщенні школи у 2003 р. відкрито меморіальну дошку. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім» (1962 p.). Поем, видано книги: «Земне тяжіння» (1964 р.), «Вино з троянд» (1965 p.), «Поезії» (1966 p.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.) та дві книжечки для дітей.

Свідчення 67. Рядки симоненкової поезії, що стали класичними:

Можна вибрать друга і по духу брата.

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.