69.2 Господарська реформа II пол. 1960-х pp.

69.2.1. Реформа в промисловості

69.2.2. Реформа в сільському господарстві

 

69.2.1. Реформа в промисловості

Сповільнення темпів розвитку, яке спостерігалося в І пол. 1960-х pp., вимагало пошуків нового механізму господарювання. Ці пошуки розпочалися ще за М. Хрущова: в 1964 р. були проведеш експерименти щодо впровадження безпосередніх зв’язків між виробниками й споживачами, перегляду практики планування, системи стимулювання та ін. Однак усунення реформатора потягло за собою критичну оцінку експериментальних здобутків. Нове керівництво запропонувало свою програму реформ, її ініціатором став голова Ради Міністрів СРСР О.М. Косигін.

На поч. жовтня 1965 р. у законодавчому порядку було ліквідовано рад-наргоспи й відновлено галузеву систему управління промисловістю через союзні й союзно-республіканські міністерства (в Україні 22 і 7 відповідно). Фактично поверталася система галузевих монополій. Реальні можливості республік і областей щодо керівництва народним господарством зменшувались, зате посилювалася роль союзного центру.

Одним із головних напрямків реформи стало вдосконалення планування. Плани стали складатися на п’ять років із розбивкою завдань по роках. Одночасно скорочувалася кількість планових показників, що доводилися до підприємств, і – найважливіше – запроваджувався повний госпрозрахунок. В основу оцінки господарської діяльності підприємства клалися 8 показників, серед них найважливішими були: обсяг реалізованої продукції, одержання прибутку, виконання поставок. Решту завдань підприємствам дозволялося визначати самостійно, включаючи зарплату.

Другим важливим напрямом реформи стало посилення стимулювання виробництва. На підприємствах створювались три фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. Відрахування до заохочувальних фондів мали спрямовуватися на додаткові виплати працівникам: преміювання, заохочення, допомогу. Важливе значення надавалося кредитуванню, фінансуванню підприємств.

Перший секретар ЦК КПУ П.Ю. Шелест у Полтаві. Фото. 1968.

Очевидно, реформа прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і зберегти всевладність галузевих монополій.

Вирішити кардинальні питання економічного життя вона не змогла. Права, одержані підприємствами, поступово обмежувалися. До планових завдань постійно вносились корективи (цифри зменшувалися, щоб їх «успішно» виконати). Реалізація фактично стала другим боком «валу». Премії перетворились, по суті, на додаток до заробітної плати.

На провал реформу прирікали неринкові принципи організації економіки. За кожним підприємством закріплювалися постачальники сировини і комплектуючих; у свою чергу, продукція підприємства відвантажувалася конкретному споживачеві, й відмовитись від неї він не міг. Ринку товарів і послуг не існувало. Не тільки численні «командировані» – перші особи області змушені були «добувати» для того чи іншого заводу потрібні йому матеріали, аж до найменшого дріб’язку: цвяхів, болтів, гайок, шурупів. Розрекламований план щодо реалізації стали вважати виконаним після відвантаження виробленого на склад, тобто, цей план нічим не відрізнявся від попереднього плану з «валу». Фонд заробітної плати залишився жорстко прив’язаним до кількості працюючих і автоматично скорочувався із зменшенням їх чисельності. У таких умовах втрачалася зацікавленість у зростанні продуктивності праці. Навпаки, засвідчене експериментально зростання випуску продукції за рахунок скорочення числа працюючих (досвід Щокінського хімкомбінату Тульської області) загрожувало вивільненню сотень тисяч робітників і ставило під сумнів таке завоювання соціалізму, як відсутність безробіття. Тому Щокінський експеримент тихо «спустили на гальмах». Дозвіл преміювати передовиків виробництва був поставлений у пряму залежність від перевиконання плану. Тому підприємства, які мали більш напружені плани, опинялися в гірших умовах, порівняно з тими, хто зумів домовитися «вгорі» про менший план, а значить, одержував реальний шанс його «перевиконати». Високі звітні цифри досягалися також завдяки «припискам», тобто обману.

Підсумки реформи дослідниками оцінюються неоднозначно. На думку одних, восьма п’ятирічка – п’ятирічка реформи – стала особливо успішною (випуск промислової продукції зріс на 50%). На думку інших, економічні показники за цей період навіть погіршилися.

Гадяч: з-д залізобетонних конструкцій (1972 p., з 1976 р. — з-д експериментального домобудування);

Глобине: маслозавод (рек. 1970—1972 pp.);

Диканька: з-д будівельної кераміки (1978 p.);

Комсомольск: гірничо-збагачувальний комбінат (1970 p.);

Кременчук: нафтопереробний з-д (1966 p.), сажовий з-д (1966 p., з 1974 р. — з-д технічного вуглецю), з-д залізобетонних шпал (1968 pp.), з-д литва і штамповок (1965 p., з 1978 р. — сталеливарний з-д), пивоварний з-д (1971 p.), з-д білково-вітамінних концентратів (1982 p.), швейна ф-ка;

Лубни: м’ясокомбінат (рек. 1972-1975 pp.);

Миргород: арматурний з-д (1965 p.), комбінат сільського будівництва (1973р.);

Полтава: експериментальний з-д «Динамо» (1965 p.), пивоварний завод (1965 p.), з-д хімічного машинобудування (»Хіммаш»,1967 p.), з-д штучних алмазів та алмазного інструменту (1966 р.);, молокозавод (1971 p.), взуттєва ф-ка; Хорол: молококонсервний комбінат (1972 p.).

Голова Президії Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний  прикріпляє до прапора  Полтавської області орден Леніна. Фото. 1967.

Партійне керівництво в особі Л. Брежнєва ставилося до реформи підкреслено байдуже, а після чехо-словацьких подій 1968 р. її рішуче заперечило, заходившись посилювати жорстке директивне планування й силове управління. Позитивний імпульс реформи все більше згасав, і на поч. 1970-х pp. погас остаточно. Вже в дев’ятій 5-річці спад став постійним: обсяг промислового виробництва проти попереднього п’ятиріччя впав на 28% , обсяг сільгосппродукції – на 19% , національний доход – на 13%.

На Полтавщині нова система господарювання до кінця 1960-х pp. закріпилася на 265 підприємствах (з 400), які виробляли майже 90% загального обсягу промислової продукції. Першими на нові умови перейшли: у Полтаві – тепловозоремонтний завод, у Кременчуці – заводи шляхових машин і залізобетонних шпал, у Миргороді – круп’яний завод № 15. До серед. 1970-х рр. у нових економічних умовах працювали практично всі підприємства області.

Реформа стабілізувала стійкі позитивні тенденції до зростання і розвитку індустрії області. Підсумки восьмої 5-річки (1966-1970 pp.) засвідчили успішне виконання виробничих планів: основні фонди промисловості подвоїлися, обсяг виробництва збільшився на 71%. Дещо поліпшилася якість продукції, знизились непродуктивні витрати, зменшились втрати від браку. Вироби полтавських підприємств наприкінці 1960-х pp. експортувалися в 57 країн світу.

Пошивочний цех Полтавської взуттєвої фабрики. Фото. 1973.

Завдяки щедрому фінансуванню продовжувалось активне промислове будівництво. Наприкінці 1964 р. на заводі газорозрядних ламп у Полтаві пустили в дію єдину в СРСР експериментальну шестилінійну скловарну піч. У 1965 р. дав першу продукцію (ґранульовану сажу) Кременчуцький сажовий завод. Невдовзі було пущено першу чергу Кременчуцького нафтопереробного заводу, Полтавського заводу алмазних інструментів. У 1970 р. дав першу продукцію Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат у Комсомольську. До ладу діючих було введено взуттєву фабрику в Полтаві, швейну фабрику в Кременчуці, цукрові, молочні, хлібозаводи. Щорічно вводилися в експлуатацію нові родовища нафти, газу і конденсату. Протяжність нафтопроводів у серед. 1960-х pp. сягнула понад 300 км, газопроводів – близько 1 тис. км. Значного поширення набуло технічне і технологічне переоснащення діючих промислових підприємств. Лише в 1966 р. в області модернізували 507 одиниць обладнання, на що затратили 120 тисяч карбованців. Фактично заново була створена база будівельної індустрії. У структурі управління промисловістю виникли великі виробничі, науково-виробничі об’єднання й аґропромислові комплекси.

 

 

69.2.2. Реформа в сільському господарстві

Реформаторську діяльність нове керівництво вже традиційно почало з стимулювання аґрарного сектора. На поч. листопада 1964 р. Президія ВР УРСР визнала такими, що втратили чинність, державні документи, які обмежували розвиток підсобних господарств. Новий указ встановлював, що громадяни можуть мати на одну сім’ю одну корову, одну голову молодняка великої рогатої худоби, одну свиноматку з приплодом або двох свиней на відгодівлі, до п’яти голів овець і кіз разом, до двадцяти вуликів бджіл, а також кролів і птицю. У січні 1965 р. були підвищені закупівельні ціни на молоко.

Тривалий курс на скорочення приватних господарств ще довго давався взнаки. Протягом 1958-1978 pp. стадо великої рогатої худоби на Полтавщині скоротилося на 96 тис., свиней – на 177 тис. голів. Наприкінці 1970-х рр. у Полтавській області на 100 селянських дворів припадало лише 30 корів. Ситуація почала дещо поліпшуватися тільки на поч. 1980-х рр.

 

Свідчення 1.

У 1968 р. в аграрному секторі області експлуатувалося 13 тис. тракторів (на 1 тис. машин більше, ніж у 1965 p.). Через десять років цей показник зріс до 17,5 тис. Наприкінці 1970-х pp. полтавські села мали близько 22 тис. тракторів, 10 тис. вантажівок, 5 тис. зернових і 8 тис. спеціалізованих комбайнів. Витрати електроенергії на виробничі потреби колгоспів і радгоспів протягом десятиріччя (1966—1975 pp.) збільшилися з 57,6 млн. кет. год. до 296,4 кет. год. Поставки мінеральних добрив за той же час зросли в 2,7 раза.

 

Питанням розвитку сільського господарства був присвячений березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС. Вжиті заходи мали обмежений характер: встановлювався твердий план здачі продукції, підвищувались закупівельні й здавальні ціни на зерно, встановлювались надбавки за понадплановий продаж.

Віднині колгоспи продавали тонну пшениці й жита за 76 крб. (дорожче на 15,0%), гречку – за 300 крб. (150,0%), просо – 110 крб. (64,2%). На зернові культури, що продавались понад план, до основної ціни встановлювалась 50-% надбавка. З травня 1965 р. було введено надбавки до діючих цін на худобу. План закупівлі встановлювався на п’ятирічку і був дещо меншим, порівняно з попередніми роками.

Водночас були переглянуті усталені в роки правління М. Хрущова підходи до землеробства. Перш за все це стосується відмови від «кукурудзоманії». За рахунок зменшення площ під качанисту розширювались посіви традиційних зернових, круп’яних, кормових культур. Протягом восьмої 5-річки помітно зросли капітальні вкладення в сільське господарство, обсяги зрошення та меліорації, шефська допомога селу. Швидкими темпами збільшувався машинно-тракторний парк, посилювалася енергоозброєність колгоспів і радгоспів.

У 1966 р. Полтавщина здала державі 47 млн. пудів зерна (проти 38 млн. пудів у 1964 р.). У 1968 р. валова продукція сільського господарства області збільшилася (у розрахунку на 1 га угідь) порівняно з 1966 р. на 5,4% . Однак, всупереч очікуванням, перелому в аґрарному секторі не сталося. Рівня, передбаченого партійними директивами на п’ятирічку, досягти не вдалося.