69.3 Кризові явища в економіці краю

69.3.1. Промисловість на похилій площині

69.3.2. Наростання гальмівних процесів у колгоспному виробництві

69.3.3. Аґрарна політика Федора Моргуна

 

69.3.1. Промисловість на похилій площині

Провал косигінської реформи призвів до наростання неґативних тенденцій в економіці. Парадокс «застою» в промисловості полягав у тому, що зовні все виглядало благополучно: базові й сировинні галузі стрімко нарощували виробництво. Так, протягом 1970-х pp. обсяги виробництва в Полтавській області збільшувалися на 8-10% щорічно. Проте це розширення досягалося за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів. Економіка розвивалася екстенсивним шляхом. Якісним факторам приділялася недостатня увага.

Оновлення основних фондів сповільнювалось. Помітно знизилася фондовіддача – в Полтавській області її зростання за восьму п’ятирічку склало всього 17%. Діючий механізм господарювання не забезпечував раціонального та ощадливого використання оборотних коштів – палива, сировини, матеріалів. Лише в Полтаві в середині 1960-х рр. на складах накопичилося й лежало без руху оборотних коштів на суму близько 1,5 млн. крб., а незавершена продукція обчислювалася щонайменше в 0,5 млн. крб., питома вага незавершеного будівництва сягала 90%.

П’ятирічці якості – наша ударна праця, майстерність і натхнення! Плакат В. Вотрина. 1976.

На низькому рівні була технологічна дисципліна, вкрай незадовільною залишалася механізація робіт. Великих масштабів сягали втрати від браку (у 1966 р. на суму 3,5 млн. крб.), невпинно зростали непродуктивні витрати. Науковою організацією праці, за визнанням влади, в області переймалися щонайбільше 30 підприємств та й то переважно на рівні розмов. Про незадовільну організацію виробництва свідчили простої (в 1974 р. 5573 людино-дні в промисловості і 6700 людино-днів у будівництві), прогули (до 40 тис. людино-днів щорічно). В обласному центрі гострій критиці за відставання в удосконаленні виробництва не раз піддавалися завод швейного устаткування, меблевий комбінат, кондитерська фабрика, завод «Електромотор», будівельні організації.

Свідчення 2.

Корисна праця середньостатистичного будівельника за 8-годинну зміну складала не більше 6,5 год., три дні щороку він фактично не працював через простої й прогули.

“Чудова у нас країна, товариші!” (Л. Брежнєв). Плакат О. Маслякова. 1981.

Майже не зростала продуктивність праці: в 1969 р. кожне сьоме підприємство не справлялося з планом підвищення цього показника, а 40% підприємств мали випередження зростання зарплати порівняно з ростом продуктивності праці. У дві зміни експлуатувалося менше 40% верстатів і механізмів, у три – всього 8%. Для виконання державних завдань доводилося додатково залучати у виробничу сферу тисячі робітників, що загострювало проблему трудових ресурсів.

На виробництві зберігалися трудомісткі ручні роботи. На одному з передових підприємств – Полтавському турбомеханічному заводі ними були зайняті 35% працюючих. Лозунґ «Ручну працю – на плечі машин» залишався швидше побажанням.

У 1980 р. область вперше зменшила виробничі показники за чотирма з восьми основних видів промислової продукції: вантажні ваґони, металорізальні верстати, алмазний інструмент, технічний вуглець. Наступного року до цього списку додалися: нафта, газ, цегла, залізобетонні вироби, меблі, пряжа, тканини, трикотаж – загалом меншими виявились результати за 10 (з 26) видами промислової продукції, виробничі показники знизили 35% об’єднань, підприємств і організацій. Тривожними були й дані про втрати від браку (5681 тис. крб. на рік), перевитрати палива, електроенергії.

 

 

69.3.2. Наростання гальмівних процесів у колгоспному виробництві

Незважаючи на вжиті в II пол. 1960-х pp. заходи, цілісної реформи сільського господарства не відбулося, воно стало тупцюватися на місці, а в дечому навіть зробило крок назад.

Зростання обсягів збору зерна було досягнуто переважно екстенсивним шляхом – через розширення посівних площ. Урожайність, як і раніше, залишалася дуже низькою: 21-24 ц/га. Майже повсюди була відсутня правильна сівозміна (у Миргородському районі не застосовувалася в жодному колгоспі), не вистачало мінеральних добрив (у 1965 р. запасли 68% від необхідного, замість запланованих 820 типових гноєсховищ спорудили лише 332). Дуже високою залишалася собівартість продукції (в 1968 р. зросла з 58 до 69 крб. на 100 крб. основних і оборотних фондів). Валовий доход колективних господарств у 1968 р. зменшився порівняно з 1966 р. на 35,1 млн. крб. Рентабельність аґрарного виробництва протягом 1966-1968 pp. упала з 37,2% до 25,6%.

Стабільно залишалось нерентабельним тваринництво. Попри всі зусилля, колгоспи не могли забезпечити населення в достатній кількості м’ясо-молочною продукцією. Вихід вбачався у створенні великих спеціалізованих господарств, міжколгоспних тваринницьких комплексів, комбікормових заводів. Протягом 1970-х рр. в області було зведено гігантські міжколгоспні комплекси з відгодівлі великої рогатої худоби у Лохвицько-му, Семенівському, Зіньківському, Кобеляцькому районах. 25 колгоспів і 4 міжколгоспні об’єднання спеціалізувалися на дорощуванні й відгодівлі великої рогатої худоби (на них припадало 52% заготівель яловичини), 144 господарства – на виробництві молока, 37 – свинини, 36 господарств і 1 об’єднання – яєць. Міжколгоспне об’єднання в Гадяцькому районі спеціалізувалося на бджільництві. Невдовзі виявилося, що в спецгоспах затрати коштів і матеріалів були нераціонально великими, внаслідок чого виробництво перетворювалося на збиткове.

Не виправдало надій і будівництво великих молочних комплексів, число яких протягом 1971-1978 pp. сягнуло 17 (приблизно по 1 тис. корів у кожному). Замість різкого нарощування виробництва ферми-гіганти фактично дали зниження надоїв молока, зменшення виходу телят, здорожчання тваринницької продукції. Значно ефективніше функціонували ферми на 100-200 корів. Тому незабаром будівництво нових комплексів припинилося. Збудовані ж раніше зробили ситуацію патовою: експлуатувати далі гігантські ферми ставало нерентабельним, але й позбутися їх було неможливо.

Не можна було не помічати й такі недоліки в аґрарному виробництві, як повільне зростання продуктивності праці, великі втрати робочого часу, низький рівень механізації виробництва, повільне впровадження досягнень науки і техніки. Не рятувало ситуацію й чергове укрупнення колгоспів, внаслідок чого протягом 1965-1975 pp. число господарств в області скоротилося з 603 до 474. Ні збільшення капіталовкладень, ні дотації колгоспам, ні пільги для села (знижений розмір плати за споживання електроенерґії) не могли покрити давніх боргів. Грошові прибутки нівелювались подорожчанням техніки, запасних частин, нафтопродуктів, будівельних матеріалів. За роки восьмої та дев’ятої 5-річок середні відпускні ціни на основні засоби виробництва, що постачалися сільському господарству, зросли на 35% , а з окремих видів продукції – на 100-150%. Керівництво аґрарним сектором економіки, як і раніше, відзначалося жорсткою реґламентацією: партійні органи диктували селянам, що і де сіяти, як і коли збирати.

Свідчення 3.

Наприкінці 1960-х pp. в області збитковими були: виробництво молока — в 380 колгоспах, яловичини — в 274, свинини — в 102 господарствах.

Справжньою проблемою в краї була ерозія ґрунтів, якій щорічно піддавалися понад 300 тис. га сільськогосподарських угідь. Розорені поза будь-якими розумними нормами, знелісені степи жорстоко мстилися людям. Періодично ураганні вітри здіймали чорні (пилові) бурі. Особливо сильними вони були в 1965 і 1968 pp. Тисячі тонн пилу закривали небо. Висота пилових заметів сягала трьох метрів. Внаслідок цих буранів втрачалися посіви, виснажувався гумус. На захист земель щорічно витрачалося близько 1 млн. крб., але бурі завдавали все нових пошкоджень.

Великих збитків господарствам завдала непродумана меліорація, яку кожний проводив, як міг. Поливні землі не дали очікуваного ефекту, натомість неґативно вплинули на стан довкілля, породили ряд екологічних проблем.

Село, як і раніше, залишалося без справжнього господаря. Більше того, за роки постійних перебудов виросло ціле покоління, яке прилаштувалося до колгоспної системи і втратило навички сумлінної праці при відсутності наглядачів. Недбале ставлення до землі стало нормою. Вирощене на полях і вироблене на фермах майже відкрито розкрадалося («Все вокруг колхозное, все вокруг мое»).

Полтавщина помітно відставала від інших областей України в соціально-культурному будівництві на селі. Як ніде, гострою була нестача житла, лікарень, шкіл, дитсадків. Сотні сіл не мали клубів, лазень, пунктів побутового обслуговування. За наявністю доріг із твердим покриттям у 1970-1980-х pp. область займала одне з останніх місць в Українській РСР. За умови, що на Полтавщині щороку видобувалося понад 12 млрд, кубометрів газу, станом на 1979 рік із 465 колгоспів було газифіковано тільки 21 господарство. Вкрай низькою була електроозброєність полтавських колгоспів і радгоспів, набагато поступаючись сусіднім областям: Харківській, Київській, Дніпропетровській.

З року в рік не виконувалися плани капітального будівництва та будівельно-монтажних робіт на селі. Про невтішний стан справ свідчило й зростання масштабів незавершеного будівництва в колгоспах. На поч. 1968 р. його оцінювали у 7,6, а через рік – у 9,8 млн. крб.

Гострою залишалася й кадрова проблема, оскільки тільки 73% голів колективних господарств були фахівцями сільськогосподарського виробництва, а 64% бриґадирів мали незакінчену середню або початкову освіту. Важка фізична праця, сезонний характер виробництва, брак належних побутових умов призвели до значного відпливу населення, переважно молоді, з сільської місцевості. Чимало населених пунктів прирекла на вимирання офіційна концепція «неперспективних сіл».

 

 

69.3.3. Аґрарна політика Федора Моргуна

Великий слід у розвитку аґрарного сектора економіки області залишила діяльність першого секретаря обкому партії Ф.Т. Моргуна. Протягом 15 років перебування на цій посаді (1973-1988 pp.) йому вдалося суттєво покращити стан соціальної сфери села, поліпшити умови праці колгоспників. Було розгорнуто широку програму шляхобудування з асфальтовим покриттям, забудови і газифікації сіл. Суттєво покращилася ситуація з т. зв. неперспективними селами, яких в області налічувалося близько 800 (майже половина всіх сільських населених пунктів). З ініціативи Ф.Т. Моргуна в цих поселеннях розміщувалися різні виробництва, було збережено магазини, фельдшерські пункти, комплексно-приймальні центри. У 1980-х pp. Полтавщина зайняла перше місце в Україні з уведення житла, лікарень, шкіл та інших об’єктів у сільській місцевості.

Ф.Т. Моргун увійшов в історію як пристрасний борець за впровадження новітніх технологій вирощування сільськогосподарських культур на індустріальній основі. За його наполяганням Полтавська область практично на всій площі ріллі перейшла до безплужного обробітку ґрунту. На Полтавщину з Казахстану було завезено понад 10 тис. безвідвальних знарядь (плоскорізів, глибоких розпушувачів, гольчатих борін, протиерозійних культиваторів), згодом їх виробництво було налагоджено і в Україні. Впровадження ґрунтозахисних технологій сприяло підвищенню врожайності полів. У 1985 р. Полтавщина вийшла на перше місце в УРСР з валового виробництва зернових; врожайність перевищила середньорес-публіканську на 4 ц. За досягнуті успіхи в сільськогосподарському виробництві Ф.Т. Моргуну, єдиному з керівників обласної партійної організації за всі роки її існування, було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Загалом завдяки безвідвалці в області було зібрано додаткових 3141 тис. т зерна, зекономлено 45% пального і 40% затрат праці. Справу зруйнувала горбачовська перебудова. З відкликанням Ф.Т. Моргуна на міністерську роботу до Москви практику впровадження безплужного обробітку в області було припинено. Цьому сприяла й критика недоброзичливців. Це не завадило Ф.Т. Моргуну в 1995 р. успішно захистити докторську дисертацію «Агроекологічне і економічне обґрунтування ґрунтозахисної системи землеробства для аґроландшафтів України (на прикладі Полтавської області)». Сьогодні стабільно ґрунтозахисною системою в краї займаються в шишацьких Михайликах (CAT «Обрій», директор – С.С. Антонець), де жодне поле не оралося з 1975 р.

Будівництво житла в с. Кошманівка. Машівського р-ну. Фото. 1970-ті.

Нові будинки в с. Солониця Лубенського р-ну. Фото. 1970-ті.

Свідчення 4. Ф.Т. Моргун:

«Немає неперспективних сії і хуторів — є безвідповідальна урбанізація; село — колиска нації; коли селянам погано — всьому суспільству погано».

Зростання виробничих показників сільського господарства області було помітне практично до кінця 1980-х pp. У 1989 р. Полтавщина зібрала найвищий за всю історію врожай зернових. Але, за умов спаду виробництва та наростання кризових явищ в економіці держави, неможливо було зберегти стабільність в одній, окремо взятій області. Тому на поч. 1990-х pp. сільське господарство краю ввійшло в кризу, яка розгорнулася в небачених масштабах у наступні роки.

Ф. Т. Моргун і секретар ЦК КПРС М.С. Горбачов на полі, обробленому плоскорізом. Новосанжарський р-н. Фото. 1981.

Семінар з безплужного обробітку грунту. Фото. 1970-ті.

 

Свідчення 5. Головний агроном колгоспу «Дружба» Полтавського району М. Гринь (1990 p.):

«Запитайте зараз у будь-кого з агрономів Полтавщини, що дали плоскоріз і безвідвалка землеробству в конкретному господарстві, і він назве вищі цифри врожаїв, котрі не викликають сумніву».

Книги із письменницького доробку Ф. Моргуна. Фотокопії обкладинок.

 

Свідчення 6. Письменник В. Костенко (2000 p.):

«Маючи природні й затим розвинені здібності організатора-х^гібороба, він [Моргун] не все здолав і не всіх переконав. <…> HuMOjio полтавців і не лише від агропрому чи сільськогосподарської науки — досі йому ставлять у провину його надзвичайну вимогливість, згадуючи дошкульну критику за їхнє невміння творчо й ефективно працювати-». «Сьогодні прийшло краще розуміння всього того, що відбувалося в роки, які чомусь називають «застоєм». Застій був у тих, хто самостійно не здатен був рухатися. До кипучої діяльності Ф.Т. Моргуна це не мало жодного стосунку».

 

Моргун Федір Трохимович ,

(*9.V.1924, хут. Олександрівка Черво-ноармійського р-ну Донеччини) — державний і політичний діяч, аґроном, еколог, письменник, доктор сільськогосподарських наук (1995 p.), академік Української академії аграрних наук, член-ко-респондент Міжнародної слов’янської академії і Міжнародної академії інформаційних процесів та технологій, член Спілки письменників України (1974 p.), Герой Соціалістичної Праці (1976 p.). Народився в сім’ї, що мала давнє козацьке коріння. Предки — козаки Полтавського полку — за Катерини II були переселені в Дике Поле, на територію сучасної Донеччини, де згодом перетворилися на селян. Батько, солдат Першої світової, під час колективізації активно захищав односельців від розкуркулювання, за що одержав 7 років таборів як «підкур-кульник». Після звільнення Донбасу був головою колгоспу. Федір наступного дня після визволення рідного хутора разом з іншими ровесниками був мобілізований польовим військкоматом і дивом уцілів у смертельній круговерті осені-зими 1943 р. Брав участь в боях під Києвом. Війну закінчив у Чехо-Словаччині. Був тричі поранений.

По війні закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут (1949 p.). Здібного випускника залишали для навчання в аспірантурі, але він вибрав практичну роботу. Одержавши призначення на Полтавщину, трудився помічником керуючого і керуючим Райківським відділенням Оріхівського цукрорадгоспу Лубенського району, агрономом Глобинського радгоспу, директором Красенівського радгоспу Чорнобаєвського району, головним агрономом Полтавського виробничо-аґрарного об’єднання цукрової промисловості.

Протягом 1954—1965 pp. працював на цілині — директором радгоспу «Толбухінський», першим секретарем Ленінградського райкому партії Кокчетавської області, начальником обласного управління заготівель, першим заступником голови Павлодарського облвиконкому, другим секретарем Павлодарського обкому КПРС, першим заступником голови Цілинного крайвиконок-му, начальником крайового управління сільського господарства

Цілинного краю. У 1965—1969 pp. — завідувач сектору Сибіру сільгоспвідділу ЦК КПРС (Москва). Протягом 1969—1973 pp. -перший заступник Голови Ради Міністрів Киргизької РСР. Перебуваючи в кадровому резерві ЦК КПРС, у 1978 р. поступився посадою секретаря ЦК із сільського господарства М.С. Горбачову. У 1973—1988 pp. — перший секретар Полтавського обласного комітету КП України. На цій посаді доклав величезних зусиль для реформування полтавського села і впровадження українського варіанту безплужної ґрунтозахисної системи землеробства. Ця діяльність вкупі з яскравими особистісними характеристиками досьогодні викликає неоднозначне ставлення. Безперечне інше: доля Федора Моргуна, його наукові розробки й практичний досвід роботи стали знаковими подіями, в яких відбились суперечливі процеси завершального періоду радянської історії, а сам він за життя увійшов до кола великих людей.

Самостійна позиція лідера Полтавської області внутрішньо не сприймалася тодішнім першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щер-бицьким та його оточенням. Спробою спекатися незручного підлеглого стало його переміщення в Москву — головою вперше організованого Державного комітету СРСР з охорони природи (1988 p.). Але й там Ф.Т. Моргун залишився вірним собі, виступивши з критикою програми будівництва екологічно шкідливих заводів з виробництва штучного кормового білка з парафінів нафти. Це фактично поставило головного природоохоронця один на один проти впливової групи в уряді СРСР, зумовивши в 1989 р. його відставку. В 1990 р. реально претендував на посаду Голови Ради Міністрів УРСР, але тодішнє комуністичне керівництво республіки відповіло відмовою. Вийшовши на пенсію, займався творчою діяльністю, вів пропаганду ґрунтозахисної технології. З 1995 р. працював радником губернатора у Бєлгородській області Росії. З 2001 р. — радник голови Полтавської облдержадміністрації.

Автор понад”20 книг, багато з яких витримали по кілька видань: «Будни целинного совхоза» (1959 р.), «Думы о целине» (1968 р.), «Хлеб и люди» (1973 р.), «На землі — господарем» (1976 р.), «Обработка почвы и урожай» (1977 р.), «Расскажи, поле…» (1981 р.), «Поле без плуга» (1981 р.), «Зависит от каждого» (1987 р.), «Відставка колгоспам… А навіщо?» (1992 р.), «Безсмертна душа України. Задовго до салютів. Правда про ґенерала Кирпоноса» (1994 р.), «Перепаханные поколения» (1998 р.), «Конец света? Или…» (1998 р.), «Селянин – Світова Душа» (1999 р.), «Проклятие войне» (2001 р.), «Куди йдеш, Україно?» (2003 p.), «Керівники держав, не бійтеся бути святими» (2003 p.), «Плугом по… долях дітей» (2003 p.), «Мертвая хватка сталинизма» (2005 p.), «Кто и где сорвал блицкриг?» (2006 р.).

Нагороджений 4 орденами Леніна, 2 орденами Вітчизняної війни 1-го ст., 4 орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Ярослава Мудрого 5-го ст., орденом Миколи Чудотворця. У Пол-

таві його іменем названо вулицю. Син Володимир — психолог, професор Полтавського державного педагогічного університету, доньки Наталія й Алла — педагоги.

 

Свідчення 7. Професор О. Собко (1999 p.):

«Доля [Моргуна] — це доля великих людей, більшість яких у свій час не визнають, зводять на них хулу, цькують, а пізніше вклоняються і величають класиками».