69.4 Початок падіння рівня життя населення

Сповзання економіки у глибокий застій неґативно позначилось на життєвому рівні населення. Об’єктивно цей рівень, звичайно, був вищим, ніж в сталінські й навіть хрущовські часи, але не йшов ні в яке порівняння із західними стандартами.

Майже чверть століття після закінчення Другої світової війни радянському керівництву вдавалося сяк-так підтримувати ілюзії народу щодо нехай повільного, але загалом успішного поступу СРСР і подолання у недалекому майбутньому відставання від США і капіталістичних країн Європи. Одначе вже наприкінці 1960-х pp. стало очевидним, що соціалізм радянського зразка неспроможний виграти економічне змагання із Заходом. Оскільки дії обласної влади визначалися загальнодержавними чинниками, розраховувати на успіх соціальної політики в краї не доводилось. До того ж Полтавщині, яка мала стійкий статус провінції, при розподілі соціального пирога діставалися далеко не кращі шматочки.

Незважаючи на послідовне підвищення зарплати (на 43% у 1971-1975 pp. і на 15% у 1976-1978 pp.), купівельна спроможність карбованця неухильно падала. У 1970-х pp. держава вже не могла підтримувати відносну стабільність роздрібних цін. Спочатку ціни підвищились на т. зв. предмети розкоші: автомобілі, вироби із золота, килими, а згодом охопили практично все коло товарів і послуг. При цьому все більша маса грошей не знаходила товарного покриття. «Дефіцитом» стали майже всі товари широкого вжитку; найпростіші речі неможливо було придбати («купити») законним шляхом, їх можна було лише «дістати», використовуючи зв’язки чи пе-реплачуючи продавцям. Невикористані гроші осідали на ощадкнижках. У той же час чимало товарів припадали пилом на полицях магазинів, тому що їх якість відлякувала навіть неперебірливого покупця. Найбільші нарікання людей викликала нестача основних видів продуктів: м’ясних, молочних, рибних, кондитерських виробів, овочів і фруктів, іноді навіть хліба. Прийняття в 1982 р. Продовольчої програми, яка обіцяла нагодувати народ до 1990 p., лише посилило песимізм.

На зламі 1980-х pp. влада остаточно змирилася з неможливістю забезпечити найнеобхіднішим все населення. Поряд із спецрозподільниками для номенклатури відкрилися спеціальні магазини для ветеранів та інвалідів війни, все більше товарів реалізувалося в закритому режимі (для «передовиків виробництва»). Зауважимо, що справжні дефіцити (імпортні речі) до «пільговиків» не доходили – ці товари ще на складах розбирали місцеві бонзи, їх родичі та інші «потрібні люди».

Свідчення 8.

На поч. 1980-х pp. в області не вистачало (до скромного радянського нормативу) 11 тис. кв. м торгівельних площ, 58 тис. посадкових місць в їдальнях. Крамниць не мали зовсім 128 населених пунктів, ще у 218 вони розташовувалися в пристосованих приміщеннях.

У медичному обслуговуванні населення теж не все було гаразд. Зовні все виглядало благополучно: в області постійно будувалися та обладнувалися медичні установи і заклади (тільки протягом 1976-1978 pp. стали до ладу 9 лікарень на 1330 ліжок, кілька поліклінік і амбулаторій на 3310 відвідувань, 23 фельдшерські пункти). Проте якість лікування залишалася низькою, під кожним із кабінетів у поліклініках збиралися великі черги, чимало медпрацівників безвідповідально ставились до виконання службових обов’язків, брали хабарі й побори, виправдовуючи це низькою зарплатою. Слабкими місцями залишалися некомфортні умови утримання хворих (ліжка пацієнтів доводилось ставити у коридорах, бо у переповнених палатах не вистачало місць), дефіцит кваліфікованих кадрів (у 1978 р. було 700 вакансій лікарів і 1500 – середніх медичних працівників), брак ліків. Випускники медичних вузів і училищ, які одержували призначення на роботу в сільську місцевість, всіма правдами й неправдами намагались звідти вирватися, оскільки не забезпечувались нормальними житлово-побутовими умовами. Такі ж настрої переважали й у «засланих» на село випускників педагогічних та інших навчальних закладів.

На тлі суцільних дефіцитів позірно непогано виглядав стан справ у будівництві. Протягом восьмої 5-річки обсяг будівельно-монтажних робіт в області збільшився на 57% , введення основних фондів зросло в 1,9 раза. Тільки в Полтаві було здано в експлуатацію 454 кв. м житла, споруджено стоматологічний інститут, філіал торгово-економічного інституту, Палац спорту. Будівництво продвожувалося і в наступне десятиріччя, але вже повільнішими темпами. Матеріальні ресурси розпорошувалися по багатьох будовах, якість споруд падала (на «відмінно» у 1968 р. було здано 2%, у 1969 р. – 1,5%, у 1970 р. – 0% будинків).

Будівництво нового  мікрорайону. Кременчук. Фото. 1967.

Незважаючи на бадьорі рапорти про виконання планів, житлова проблема залишалася гострою, особливо в містах, де тривав процес урбанізації. Наприкінці 1960-х – на поч. 1970-х у великих містах з’явилися т. зв. мікрорайони з типовою забудовою. У Полтаві одним із перших був забудований мікрорайон Алмазний. Прикметне, що значний тягар будівництва житлових будинків, гуртожитків, дитсадків, ясел перебирали на себе промислові підприємства та виробничі об’єднання. Проте активно будувати власними силами і за свої кошти могли лише гіганти індустрії, розташовані переважно в Полтаві й Кременчуці, тоді як середні й дрібні підприємства таких можливостей не мали. До того ж за справними цифрами виконання планів ховалася значна поляризація в розподілі житла. Керівна верхівка одержувала його без особливої затримки у престижних районах і будинках. Основна ж маса трудящих роками й десятиріччями змушена була чекати в квартирних чергах (із зобов’язанням не міняти місця роботи). Працівникам невиробничої сфери, наприклад, учителям, квартири практично не виділялися. Велика кількість людей продовжувала жити в бараках, підвалах, аварійних і зношених будинках. У 1970-х pp. розгорнулося будівництво т. зв. кооперативних будинків (ЖБК), вартість квартир у яких оплачували майбутні власники. Але й на таке житло виникли великі черги. На додачу, плани введення кооперативних будинків раз у раз зривалися, тому що будівельні організації дивилися на них, як на другорядні об’єкти. Так, будівництво ЖБК «Бірюза» в Полтаві розтягло-ся на 5 років – дім обіцяли здати в експлуатацію в 1979 p., а здали перед Новим 1984 роком. «Винними» в затримці оголошували Олімпіаду-80, газопровід Уренгой-Помари-Ужгород, інші «будови комунізму», які потребували першочергової уваги.

Виїздна торгівля в полі колгоспу “Заповіт Ілліча” Котелевського р-ну. Фото 1970-ті.

Райунівермаг у Диканьці. Фото. 1970-ті.

Курорт “Миргород”. Фото. 1970-ті.

Годинникова майстерня Миргородського райпобуткомбінату. Фото. 1970-ті.

Універмаг “Дитячий світ” у Полтаві. Фото. 1970-ті.

Загалом за показниками введення в дію об’єктів житлово-комунального господарства, охорони здоров’я Полтавська область вважалася однією з відстаючих у республіці. Таке становище викликало справедливі нарікання населення. Керівництво області періодично критикувало будівельників, але віз протягом десятиріч залишався на тому ж місці.

Порівняно новим явищем стало загострення у 1970-х pp. проблеми транспорту і зв’язку. В містах не вистачало перевізників: 125 тролейбусів на 10 лініях у Полтаві й Кременчуці та близько 300 таксомоторів не справлялися з перевезеннями потоків пасажирів, особливо в часи пік. Ще складніше було добратися до віддалених сіл: 1100 автобусів, які курсув ли на 500 маршрутах, охоплювали перевезеннями менше 85% населені пунктів. На залізниці не вистачало рухомого складу. З кожним роком в важче було діставати квитки на пасажирські потяги, біля кас товпилш величезні черги. Проблемою було встановити квартирний телефон. Зовсім не мали телефонного зв’язку 325 сіл області.