69.5 Особливості національно-культурного життя

69.5.1. Дисидентський рух

69.5.2. Освіта і наука

69.5.3. Література і мистецтво

69.5.4. Спорт

69.5.5. Церква

 

69.5.1. Дисидентський рух

Певним парадоксом перших років «застою» було прихильне ставлення керівництва республіки на чолі з П.Ю. Шелестом до українського національно-культурного відродження. Були зроблені деякі спроби поширення української мови у вищій школі. Схвалено ініціативу української інтелігенції щодо увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва. Проукраїнський курс керівника республіканської партійної організації знайшов своє відображення і в авторській книзі «Україно наша радянська» (1970 p.). Зрозуміло, що ці «прояви націоналізму» і «місницького патріотизму» не могли сподобатись Кремлю. У травні 1972 р. П.Ю. Шелест був зміщений і замінений слухнянішим В.В. Щербицьким. У ході подальшого «оздоровлення апарату ЦК КПУ» секретарем з ідеологічних питань призначено «патріота-інтернаціоналіста» В. Маланчука, який із величезним запалом узявся за корчування «українського буржуазного націоналізму». Взятий новим керівництвом республіки курс на русифікацію політичного та культурного життя мав своїм наслідком штучне звуження сфери вжитку української мови, ідеологічні чистки у творчих та академічних установах.

День Конституції СРСР. Плакат. 1978.

Кількість учасників дисидентського руху була незначною – близько 1 тис. осіб, їхня діяльність зводилася до написання статей і книжок, пра-возахисних листів і петицій, зберігання, розповсюдження і видання поза-цензурної літератури, ведення критичних розмов. На відкритий протест зважувалося відносно небагато сміливців, їх кидали за ґрати як особливо небезпечних злочинців. Деякі з них померли, не витримавши тяжких табірних умов, не дочекавшись звільнення та реабілітації.

До активних діячів дисидентського руху належала уродженка Старих Санжар Оксана Мешко.

Козаки у неволі. Мал. О. Заливахи.

Активізація національно-культурного життя викликала занепокоєння партійної верхівки. Спочатку обмежувалися критикою за «вільнодумство», «занепадницькі настрої», «неправильні думки». Згодом перейшли до арештів. Перші їхні хвилі прокотилися Україною в серпні-вересні 1965 р. і січні-травні 1972 р. (заарештовано відповідно 60 і 200 чол.). Заарештованим інкриміновано «націоналістичну діяльність», «антирадян-ську агітацію і пропаґанду», найбільш активних засуджено до тривалих термінів таборів і заслання. Ці дії остаточно підірвали авторитет П. Шелеста, який був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ. Новий партійний керівник республіки В.В. Щербицький посилив репресії проти представників української культури. У 1977-1978 pp. відбулися арешти й суди над провідними діячами Української Гельсінкської групи. У 1979 р. організовано чергову хвилю арештів. Масові розправи викликали неоднозначну реакцію серед інтелігенції. Одні стали на більш радикальні позиції в творчості й громадському житті. Інші змінили свої погляди й переконання, пішли на співробітництво з владою.

 

Мешко Оксана Яківна

(30.1.1905, с. Старі Санжари, тепер Но-восанжарського р-ну — 2.1.1991, Київ) — біолог, діячка українського право-захисного і національно-визвольного руху.

Народилася в багатодітній родині малоземельного селянина, козака за походженням. Сорокарічний батько в 1920 р. розстріляний червоними як заложник за продподатку. Раніше загинув 17-літній брат Євген, активіст «Просвіти», боєць повстанського загону. Найстарший Іван, рятуючись від червоного терору, вступив у РСЧА. Тим часом матір і молодших сестер вигнали з дому. Сім’я розійшлася по світу, хто куди.

Оксана поїхала до Полтави, там працювала, закінчила середню школу. В 1927 р. вступила на хімічний факультет Дніпропетровського Інституту народної освіти і зуміла закінчити його у 1931 p., незважаючи на переслідування «за соцпоход-ження» і відмову вступати до комсомолу. Готувалася до екзаменів практично екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії.

У 1930 p. вийшла заміж за інститутського викладача Федора Сер-гієнка, колишнього члена Української комуністичної партії («боротьбистів»). Однак звідати сімейного щастя не судилося. Ув’язнений вперше у 1925 p., чоловік перебував під наглядом ҐПУ і в 1935 р. був знову заарештований. Майже рік дружина оббивала владні пороги, домагаючись його звільнення, але вийти на свободу він зміг, лише підписавши угоду про таємну співпрацю з органами. Намагаючись якось відтягти виконання цього мефістофельського контракту, чоловік виїхав з України на Урал, міняв місця проживання, уникав людей, товариства. Оксана залишилася з матір’ю та двома малолітніми синами на руках. У 1936 р. був заарештований дядько Олександр Янко, колишній політкаторжанин, член УЦР і урядовець Директорії. Наступного року розстріляний двоюрідний брат Євген і заарештований другий дядько, інвалід праці Дмитро Янко. Родичка стількох «ворогів народу» не могла залишатися в радянській установі, тому була звільнена з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна «за скороченням». Забравши синів, О. Мешко перебралася до Тамбова, де прижився її чоловік. Там сім’ю застала війна. Чоловіка мобілізували до армії, а 11-літній первісток Євген загинув під час німецького бомбардування. У травні 1944 р. О. Мешко з меншим сином Олесем повернулася в Дніпропетровськ до матері. Чоловік прийшов із війни інвалідом. На поч. 1945 р. родина з’єдналася в Києві, де поселився чоловік. Восени 1946 р. туди ж прибилась із Рівненщини сестра Віра Худенко, син якої Василь воював у лавах УПА. За те, що прихистила матір повстанця, у лютому 1947 р. була заарештована. Для потрібних свідчень органи використали контуженого і психічно хворого чоловіка (відтоді він жив самітником, зганьблений в очах родичів). Проходила з сестрою у одній справі — як терористки, що збиралися вбити М. Хрущова. Після семимісячних тортур обом дали по 10 років виправно-трудових таборів. Працювала в сільгоспзоні на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником.

Свідчення 9. Зі спогадів О. Мешко:

«Двадцять одну добу мене морили безсонням, двадцять одну добу я витримала, не спавши. Ні один лікар не повірить, що це можливо, — але я знаю, що можливо, бо витримала. І ніяких самооб-мовлень, які мені підсовував слідчий Куценко, я не підтвердила».

У 1954 р. комісована комісією ЦК КПРС як недужа. Але одержати паспорт і повернутися в Україну вдалося лише в 1956 р. Матері вже не застала (померла в 1951 p.), а незабаром відійшов за межу і чоловік. Поселилася з хворим на сухоти сином у хаті покійного чоловіка на Куренівці. Працювала на попередньому місці роботи в облспоживспілці. В 1963 р. вийшла на пенсію. Занепа-лого здоров’ям і духом сина витягла «на буксирі». В 1963 р. він вступив до Київського медінституту, увійшов у колію повнокровного життя.

Свідчення 10. Зі спогадів О. Мешко:

«У перший же день після виходу на пенсію поїхала в свої Старі Санджари. Пішла дорогами війни, що були мені такі відомі, з Полтави до Санджар, через станцію Перещепине, прийшла в містечко — і жахнулася тим змінам, що відбулися s 1920-го року <…> Я глянула на старе наше містечко, таке красиве, таке квітуче колись. Тепер це була руїна. Гірше, ніж одразу після окупації. Виявляється, що там і німців майже не було, вони десь пройшли боком. Село знищила влада протягом десятиліть. Люди тікали з села, від своїх дідівських хат, як від чуми. Хто в Донбас, кого виселили в Сибір, хто поїхав на Дніпропетровщину шукати хліба на заводах, хто в Запоріжжя. Лишилися одні старі, що блудили по своїх зубожілих дворищах, самотні, як неприкаянні <…> Цвинтар <..> забутий <…> Усі п’ять церков знищено, каменя на камені не лишилося, «Просвіта», кредитове товариство, млини (вітряні й водяні) — усе зруйноване, зрівняне з землею…».

Сприйнявши хрущовську відлигу, О. Мешко взяла участь у духовній відбудові суспільства. У школах, клубах, інститутах проводила ранки й вечори на теми української класики, виступала на ювілеях українських діячів. За прикладом матері у громадське життя втягнувся й син. У травні 1966 р. під час акції з пошанування пам’яті Т. Шевченка Олесь був заарештований, а відтак виключений з інституту. Після трьох років вимушеного безробіття влаштувався в школу вчителем малювання, але за виступ на похороні А. Горської в грудні 1970 р. був звільнений. Знайшов роботу художника-реставратора в музеї української архітектури та побуту. Незабаром О. Сергієнко потрапив під «покіс» 1972 р. і був засуджений до 7 років таборів і 3 років заслання. Намагання полегшити долю сина логічно перетворилося на боротьбу за права людини. Ця боротьба зробила О. Мешко відомою. У дисидентських колах її з повагою називали «баба Оксана» або «козацька матір». Восени 1976 р. О. Мешко пристала на пропозицію М. Руденка заснувати Українську Гельсінську Групу і стала діяльним її членом. Підписала програмний документ УГГ «Наші завдання». У 1979 p., після арештів перших сміливців-фундаторів Групи фактично очолила організацію. Увесь цей час зазнавала тиску і переслідувань від органів, її неодноразово затримували на вулиці, возили на допити в КГБ, погрожували розправою. В оселі зробили 9 обшуків, кілька разів перекопували присадибний город, навпроти будинку влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення, відвідчувачів хапали на підході чи виході, били, обкрадали. Щоб довести літню жінку до інфаркту чи й до смерті, було інсценовано збройний напад «грабіжника». У 1980 р. О. Мешко 75 діб протримали в психлікарні, після чого заарештували й у закритому порядку засудили (1981 р.) до 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання в пос. Аян Хабаровського краю, де добував термін син Олесь. Тим самим родину ставили перед вибором: у Києві сина чекала хвора дружина з немовлям і третьокласником, а залишити в суворому кліматі самотньою 76-літ-ню матір означало приректи її на смерть. Розгадавши цей єзуїтський план, мати наказала сину повертатися додому, а сама залишилася в благенькій якутській хатині на березі Охотського моря. Раніше вона витримала 108-добовий етап, коли навіть конвой відмовлявся приймати стару немічну жінку: «Навіщо нам трупи возити». Тепер мусила витримати роки заслання. Зимою хатинку заносило снігом так, що по кілька днів не могла з неї вибратися. Наперед наймала людей за півлітра горілки, щоб відкопували, але каґебісти відлякували охочих: нехай замітає. Надзусиллями мобі-лізовувала себе на фізичні вправи, молилася. І попри сподівання катів вижила й наприкінці 1985 р. повернулася до Києва.

Свідчення 11. Зі спогадів О. Мешко:

«Коли мене обстежили пізніше в Австралії, то виявилося, що я перенесла три інфаркти. <…> Я сама собі дивуюся, що я була така хвора і що я мала таки силу повернутися».

Горбачовську перебудову зустріла з надією. В лютому 1988 р. на запрошення української діаспори виїхала до Австралії на операцію ока. Виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні. Повертаючись на батьківщину через Америку, взяла участь у роботі Всесвітнього Конгресу Вільних Українців у США. Цими діями сприяла популяризації української національної ідеї. В Україні стала одним із провідників Української Гельсінської Спілки (УГС), створеної в 1988 р. на основі УГГ, увійшла до її Координаційної Ради, у квітні 1990 р. відкрила з’їзд УГС, який зреформував Спілку в Українську Республіканську партію і проголосив метою організації поступ до незалежності України. У червні того ж року її зусиллями було поновлено діяльність правозахисної організації під назвою Український комітет «Гельсінкі-90». Разом із колишніми політв’язнями підтримала одноденним голодуванням студентську акцію в жовтні 1990 р. Наприкінці грудня 1990 р. у О. Мешко стався інфаркт, а 2 січня 1991 р. перестало битися її серце. Похована на Байковому кладовищі в могилі матері. В 1995 р. над похованням встановлено два витесані з каменю козацькі хрести.

Свідчення 12. Зі спогадів О. Мешко:

«…я себе почуваю завжди українкою, тою українкою, яка зобов’язана самим своїм народженням, своєю приналежністю до иі-єї нашої страдності зробити посильний вклад у її будучмну».

Автобіографічний нарис О. Мешко, написаний у серед. 1970-х pp., опублікований англійською («Between death and life», Нью-Йорк-Торонто-Лондон-Сідней, 1981 p.) і українською («Між смертю і життям», Київ, 1991 р.) мовами. У 1996 р. вийшла збірка спогадів «Оксана Мешко. Свідчу», які записав останнього року її життя проф. Василь Скрипка. У 2002 р. школі в Старих Санжарах, у якій вчилася О. Мешко, присвоєно її ім’я, біля приміщенні встановлено пам’ятний знак.

 

 

69.5.2. Освіта і наука

Першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася важливою ідеологічною складовою. Кількісні показники розвитку освітянської галузі були безперечним здобутком влади.

Станом на 1965 р. у Полтавській області діяли 24 науково-дослідні установи. Освітянська система включала в себе понад 1350 шкіл (в яких навчалося приблизно 240 тис. учнів), 28 технікумів, 23 ПТУ, 3 вищі навчальні заклади (педагогічний, інженерно-будівельний і сільськогосподарський інститути), в яких навчалося понад 11 тис. студентів.

Протягом 1966-1970 pp. на Полтавщині було споруджено 217 шкіл на 51 тис. учнівських місць, 260 дошкільних закладів на 20 тис. місць. Значного поширення набули шкільні навчально-виробничі комбінати, які готували фахівців з різних робітничих професій. Підготовку юних спортсменів здійснювали ДЮСШ, відкриті в Полтаві, Кременчуці, Решетилівці, Лубнах, Гребінці.

Розширилася мережа вузів. У 1967 р. до Полтави перевели Харківський медичний стоматологічний інститут (нині Українська медична стоматологічна академія), пізніше почали діяти: філіал Львівського торгово-економічного інституту (згодом – кооперативний інститут, нині – університет споживчої кооперації), філіал Харківського політехнічного інституту в Кременчуці (тепер політехнічний університет). За ректорства I.A. Зязю-на (1975-1990 pp.) споруджено новий 4-поверховий корпус педінституту (1977 p.).

Студенти Полтавського медичного стоматологічного інституту. Фото. 1971.

Вчений-медик Полтавського стоматологічного інституту Є.В. Ковальов за мікроскопом. Фото. 1983.

Запровадження середнього всеобучу (1966-1976 pp.), створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувались на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу. Нерівноправний стан української мови порівняно з російською закріплювався постановами ЦК КПРС 1978 і 1983 pp. На вивчення російської мови виділялись додаткові асиґнування, вчителям, які вели навчання російською, збільшувались на 15% посадові оклади. Україномовні школи стали складати меншість, особливо в містах. Так, у Полтаві в серед. 1980-х pp. 80% дітей навчалися в російськомовних школах, і ця тенденція посилювалася.

Водночас посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке перебрало ряд важливих функцій Міністерства освіти УРСР, урізавши тим самим його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. У 1968 р. у вищих навчальних закладах відновлено військову підготовку, а з 1972 р. обов’язкова початкова військова підготовка була введена в усіх середніх школах.

Кременчуцьке педучилище зустрічає студентів. Фото. 1978.

У 1984 р. в Радянському Союзі розпочалася чергова освітянська реформа, яка поряд з уніфікацією системи середньої освіти запроваджувала навчання дітей з шестирічного віку. Восьмирічні школи були реорганізовані в 9-річні, середні – в 11-річні, професійно-технічні училища – у середні ПТУ. Реалізація реформи спричинила подальшу ідеологізацію й русифікацію освітянської сфери. Незважаючи на суттєві зміни у змісті навчально-виховного процесу, освіченість випускників середніх шкіл, особливо сільських, неухильно падала. Соціальний статус педагогічних працівників реформа практично не змінила. Як і раніше, вони перебували на одному з найнижчих місць за рівнем доходів. У 1978 р. 60% молодих учителів мешкали в орендованих квартирах разом із господарями. Не випадково Полтавська область посідала одне з перших місць в Українській РСР за плинністю вчительських кадрів. Проблемою залишалася і якість підготовки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На поч. 1980-х pp. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців у республіці значно відстає від світового. Морально-політична атмосфера, що панувала в радянському суспільстві, неґативно позначилася на розвитку суспільних наук. Історики й суспільствознавці працювали виключно на замовлення комуністичної партії.

Осередками наукової діяльності на Полтавщині були вищі навчальні заклади й дослідні інститути. Наші земляки плідно працювали в галузі технічних, природничих, сільськогосподарських наук.

Уродженець с. Веприк Гадяцького району, вчений в галузі механіки, тричі Герой Соціалістичної Праці Микола Леонідович Духов був удостоєний 5 Сталінських і Ленінської премій. Лауреатом Сталінської премії став уродженець Полтави, професор Московського інституту механізації і електрифікації сільського господарства Семен Якович Брауде (1952 p.). Ленінськими лауреатами стали: уродженець с. Шишаки, математик, академік АН УРСР, засл. діяч науки УРСР Юрій Олексійович Митро-польський (1965 p.); уродженець с. Теплівка Пирятинського району, селекціонер, дійсний член ВАСГНІЛ, засл. діяч науки УРСР, Герой Соціалістичної Праці Василь Миколайович Ремесло (1963 p.); уродженець с. Вороньки Чорнухинського району, льотчик-випробувач Олексій Дмитрович Перелет (1957 p.); уродженець с. Рублівка Котелевського району, фахівець у галузі бурових машин і бурового інструменту Анатолій Кирилович Сидоренко (1966 р.); геолог-нафтовик Миргородської контори розвідувального буріння Леонтій Сергійович Палець (1959 p.); інженер-геолог тресту «Полтавагазнафторозвідка» Самуїл Евелевич Черпак (1959 p.). Державними преміями СРСР були відзначені здобутки полтавського фізіолога, академіка АН УРСР, засл. діяча науки УРСР Олексія Володимировича Квасницького (1974 p.); уродженця Полтави, фізико-хіміка та матеріалознавця, академіка АН УРСР Івана Микитовича Францевича (1951 p.); уродженця с. Диканька, вченого в галузі гірничої справи, академіка АН УРСР, засл. діяча науки УРСР Олександра Назаровича Щербаня (1969 p.); бриґадира бурової Миргородської нафтогазорозвідувальної експедиції Івана Марковича Коваленка (1976 p.); працівників локомотивного депо ст. Гребінка Бориса Миколайовича Леоновича, Лева Миколайовича Мініна, Степана Миколайовича Примака (всі – 1969 p.); трактористки колгоспу ім. В. Леніна Котелевського району Анастасії Іванівни Дрижирук та доярки колгоспу ім. В. Куйбишева Кременчуцького району, Героя Соціалістичної Праці Надії Михайлівни Криворучко (обидві – 1975 p.).

Ю.М. Лозина (третій праворуч) у Ценрі керування польотами. Фото. 1972.

У Полтаві народився і провів шкільні роки видатний вчений у галузі ракетно-космічної техніки, Герой Радянського Союзу Юрій Миколайович Лозина. Ім’я цієї людини стало можливим назвати тільки нещодавно, оскільки її діяльність належала до найбільших державних таємниць. Уродженцем Полтавщини був льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Г.Т. Береговий.

 

Свідчення 13. Із вірша Ю.М. Лозини «Мій рідний край» (1995 p.):

Каких я звезд ни видел над собою —

Полярку, Водолея, Южный Крест,

Но мне уютно только под звездою,

Пропахшей дымом из родимых мест.

Моя Полтава край садов и песен,

Обильным летом, кружевной зимой.

Любой порой ты для меня чудесен,

Прими сыновний мой поклон земной.

Прости за то, что дальние дороги

От стен твоих далеко завели.

В пьыи чужой мои купались ноги.

Забыв про пыль твоей святой земли.

Прости за то, что в сорок первом клятом

В тебя нацеленный не принял я металл,

А в сорок третьем не был тем солдатом,

Что неизвестным жизнь тебе отдал.

Прости, но помни далеко на юге

Десантом взламывая вражеский причал,

Я в сердце нес тебя, и в смертоносной вьюге

Тебя, как мог, я тоже защищал.

 

Лозина Юрій Миколайович

(16.1.1926, Полтава) — вчений, конструктор ракетно-космічних систем, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії криптографії, заслужений винахідник СРСР, почесний радист СРСР, контр-адмірал, Герой Радянського Союзу, лауреат Державних премій СРСР. Народився у сім’ї інтелігентів. Батько Микола Гнатович (1893—1935), випускник біологічного факультету Київського університету, займався організацією в СРСР великих механізованих аґрогосподарств за американською моделлю. Його зусиллями створені, зокрема, зразкові радгоспи в Сальських степах на Алтаї. Мати Ганна Атанасівна (уроджена Мельник; 11970) працювала вчителькою. Дитячі дошкільні роки провів у подорожах по країні, мандруючи разом з батьком. Романтика безкрайніх ковилових степів надихнула на поетичну творчість. Складав вірші, відколи себе пам’ятав. Згодом літературний талант вилився у високу поезію.

У 1933—1940 pp. навчався в Полтавській середній школі № 7 ім. Т.Г. Шевченка. Крім поетичних, вирізнявся особливими математичними здібностями: п’ятикласником розв’язував задачки за програмою випускного 10-го класу. Захоплювався стрілецьким

спортом, перемагав на шкільних, міських, обласних змаганнях з кульової стрільби. Подібно багатьом ровесникам, готувався присвятити себе військовій справі.

У 1940 p., закінчивши з відмінними оцінками 7-й клас, витримав величезний (17 чоловік на місце) конкурс і був зарахований курсантом Одеського морехідного училища. З початком війни 15-річний юнґа став добровольцем на Чорноморському флоті. Брав участь у всіх найбільших оборонних і наступальних операціях 1941 — 1944 pp.: Одеській, Севастопольській, Керченській, Новоросійській. Служив радистом на допоміжному десантному крейсері «Анатолий Серов». Під час новорічного нічного десанту на Керч і Феодосію 1942 р. в судно влучила 250-кілогра-мова бомба. Вибухом був кинутий з 15-метрової висоти в трюм. З 12-ма переломами ледве був «зібраний» у госпіталі Буйнак-ська (Північний Кавказ) і після тривалого лікування демобілізований з білим білетом. Розірвавши документ на шматки, моряк повернувся на корабель і продовжував служити, ніби нічого не сталося. Про те, що в нього покалічена рука, ніхто не здогадувався (радист працював здоровою правицею). Після цього ще зазнавав поранень, неодноразово перебував на волосину від смерті, але доля була милостива: з 400 курсантів мореходки світло Перемоги побачили лише четверо, а з 160 чол. команди «Анатолия Серова» уцілів він один. Війну закінчив на Балтійському флоті. Перемогу зустрів у 1945 р. в м. Штеттін у званні молодшого лейтенанта. За бойові подвиги нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го і 2-го ст., орденом Бойового

Червоного Прапора, медалями (першу медаль «За відвагу» одержав, не маючи 16 років).

У 1947—1952 pp. плавав флагманським радистом і електрона-віґатором антарктичної китобійної флотилії «Слава». Звільнившись на берег, у 1957 р. закінчив екстерном Московську академію зв’язку і фізичний факультет Московського університету. Відтоді працював у секретному конструкторському бюро, пройшовши шлях від провідного інженера до заступника Генерального конструктора. Започаткував галузь науки, про яку з відомих причин ще довго не з’являться публікації. Серед втілених у «металі» результатів теоретичних розробок — ракета Р-7, на якій здійснив свій політ перший космонавт планети Ю.О. Гагарін, а також мкс «Буран». Працював під керівництвом корифеїв науки С.П. Корольова і В.П. Глушка. Об’їздив усі широти і довготи від Антарктиди до Північного полюса. Перебував у центрі багатьох важливих подій, мав безліч цікавих зустрічей. Водночас продовжував писати вірші. Друкувався в журналах «Новый мир» і «Дружба народов». Головною темою творчості був і залишається подвиг народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 pp.

У 1988 р., в зв’язку з різким погіршенням здоров’я, на вимогу лікарів припинив активну працю. У наступні роки кілька разів відвідав рідне місто, провів ряд зустрічей з учнівською молоддю, у 2003 р. взяв участь у презентації шкільного курсу «Історія Полтавщини».

Брат Леонід у 1941 р. добровільно пішов на фронт, воював два роки до тяжкого поранення., згодом став видатним ученим у галузі суднобудування. Помер у 1986 р. Брат Олександр загинув під Кіровоградом у 1943 р. Сестра Лідія (в заміжжі Мошинська), заслужений лікар УРСР, була провідним полтавським кардіологом, трагічно загинула в 1973 р.

 

Береговий Георгій Тимофійович

(15.IV. 1921, с. Федорівка Костянтиног-радського пов., тепер Карлівського р-ну — ЗО.VI.1995, Москва) — військовий льотчик, герой Великої Вітчизняної війни, заслужений льотчик-випробувач СРСР (1961 р.), льотчик-космонавт СРСР (1968 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1968 pp.), Герой Народної Республіки Болгарія, генерал-лейтенант авіації.

Народився в сім’ї залізничника-зв’яз-ківця. Був наймолодшим з трьох братів. Старший — Віктор — у 1935 р. закінчив Полтавську авіаційну школу льотчиків-інс-трукторів і після переїзду родини на Донбас працював у Єнакіївському аероклубі. Георгій після закінчення восьми класів Єнакіївської середньої школи працював на металургійному комбінаті й одночасно навчався в аероклубі, проводячи увесь вільний час з братом на учбовому аеродромі. Перший політ здійснив у неповні 17 років. Успішно закінчивши курс навчання в Єнакієвському аероклубі, в грудні 1938 р. вступив до Ворошиловградського училища військових льотчиків ім. -Пролетаріату Донбасу. У перші дні Великої Вітчизняної війни сержант Г.Т. Береговий разом з іншими випускниками училища був направлений до діючої армії. Освоївши новий тип літака ИЛ-2, на поч. 1942 р. одержав направлення на Ка-лініжський фронт у 3-ю Повітряну армію ген. М.М. Громова в дивізію Ген. Г.П. Байдукова. Ведучий пари, а потім ланки штурмовиків старшина Г.Т. Береговий показав себе льотчиком, який не знає страху в бою. Він атакував ціль уміло, винахідливо, виявляючи ініціативу і майстерність Після навчання на короткотривалих прифронтвоих курсах весною 1943 р. лейтенант Г.Т. Береговий продовжив службу в 5-му штурмовому авіаційному корпусі ґен. М.П. Каманіна 5-ї повітряної армії. Воював на Воронезькому, Степовому, 1-му і 2-му Українських фронтах. Брав участь у битві на Курській дузі, визволенні Харкова, Києва, боях у небі Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Завдавав ударів по передньому краю оборони противника — артилерійських позиціях, штабах, комунікаціях, аеродромах. Його літак тричі горів, але кожного разу екіпаж виходив переможцем у двобої зі смертю. Указом Президії ВР СРСР від 26 жовтня 1944 р. за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і виявлені при цьому мужність і героїзм Гвардії капітан Г.Т. Береговий у 1945 р. був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Свій останній, 185-й бойовий виліт зробив 9 травня 1945 р. з аеродрому під чехословацьким містом Годонім.

По війні майор-фронтовик продовжив службу в авіації, перекваліфікувавшись з штурмовика на винищувача. Закінчив вищі курси удосконалення командного складу, а потім курси льот-чиків-випробувачів і без відриву від роботи – Червонопрапорну Військово-повітряну академію (тепер ім. Ю.О. Гагаріна). За 16 років роботи випробувачем (1948—1964 pp.) дав путівку в життя багатьом новим зразкам машин. Польоти на надзвукових літаках і на стратосферних висотах, солідна теоретична і фізична підготовка, неабиякі здібності відкрили Г.Т. Береговому шляху космічний простір. У 1964 р. він був зарахований до загону космонавтів, а 26—30 жовтня 1968 р. здійснив тривалий космічний політ, випробувавши у пілотованому режимі новий корабель «Союз-3». Під час польоту, що тривав 95 год., здійснив 64 оберти навколо Землі, провів ряд науково-технічних експериментів, виконав багаторазове маневрування корабля на орбіті із застосуванням різних методів його орієнтації, двічі зближувався з безпілотним кораблем «Союз-2» на віддаль кількох метрів, уперше провів прямий телерепортаж із космосу. За успішне здійснення космічного польоту і виявлені при цьому мужність і героїзм льотчик-космонавт Г.Т. Береговий Указом Президії ВР СРСР від 1 листопада 1968 р. був удостоєний другої медалі «Золота Зірка». Нагороджений 2 орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденами Богдана Хмельницького 3-го ст., Олександра Невського, 2 орденами Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни 1-го ст., золотою медаллю ім. К. Ціолковського АН СРСР, золотою медаллю ім. Ю. Гагаріна, іноземними орденами. Лауреат Державної премії СРСР (1981 p.). Протягом 1972—1987 pp. очолював Центр підготовки космонавтів ім. Ю.О. Гагаріна.

Г. Береговий під час космічного польоту. Телеметричне фото. 1968.

Депутат ВР СРСР 8—10 скликань. Очолював Всесоюзну комсомольську військово-спортивну гру «Орленок», командував Всесоюзним юнармійським рухом, обирався заст. Голови Центрального правління Товариства радянсько-угорської дружби, членом Президентської ради товариства «СРСР-Франція», головою Центрального правління Товариства радянсько-польської дружби., головою ради Міжреспублінської спілки ветеранів і воїнів запасу Збройних Сил СРСР. Почесний громадянин Луганська, Єнакієво, Вінниці, Калуги, Плевена, Сливена. Автор книг «Небо начинается на земле» (М., 1976 р.), «О времени и о себе» (M., 1982 p.), «По зову сердца».

 

 

69.5.3. Література і мистецтво

Більш вільними, незважаючи на тотальний ідеологічний контроль, були письменники і художники. Хрущовська «відлига» позитивно позначилась на творчості багатьох діячів культури. В їхніх творах зазвучали високі громадянські мотиви, зацікавлення історичною і сучасною тематикою, національними традиціями українського народу.

На II пол. 1960-х – 1980 pp. припав пік творчих досягнень полтавських літераторів О. Чучі, Ф. Гаріна, О. Ковіньки, Я. Шутька, О. Юренка, Л. Бразова, М. Казидуба, Т. Нікітіна, О. Коломійця, В. Малика, Ф. Рогового; художників П. Горобця, А. Сербутовського, артистів В. Каншерсько-го, Ж. Северин, В. Мірошниченко, Н. Ножинової та ін.

Характерними рисами творчості більшості полтавських митців були високий професіоналізм, новаторство, оригінальність, національний колорит. Проте чимало було й кон’юктурників, які оспівували «здобутки розвинутого соціалізму».

Протягом 1964-1989 pp. обласне відділення спілки письменників України очолював драматург Олександр Чуча. В цей період зросла кількість членів організації (21 чол. у 1973 p.), пожвавилася робота літературних студій у районних центрах, збільшилася кількість видань (45 назв у 1967-1971 pp.). Очевидним мінусом була відсутність в області добротної поліграфічної бази. Працівники ж зонального видавництва «Прапор» (Харків) ставилися до полтавців упереджено і навіть зверхньо.

Популярністю у читача користувалися історичні романи Володимира Малика «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», поетичні збірки Якова Шутька «Поклик літа», Федора Гаріна «Вірний тобі», «Троянди і метал», «Подив», збірки оповідань Федора Тютюнника «Співуче джерело», «Зелений легіт», збірки гуморесок Олександра Ковіньки «Всякого бувало», «Чарівні місця на Ворсклі», «Щоб співалося і сміялося », « Новели про химери ». Якісну поезію полтавці продемонстрували в альманахах «Вінок І.П. Котляревському» (1969 p.), «Голоси молодих» (1969 p.), «Ворскла» (1977 p.), «Добридень, братове» (укр. і болг. мовами, 1977 р.), «У Ворскли і Ятри одні береги» (1981 p.), «День поезії. 1980» (рос. мовою), «Вінок М.В. Гоголю» (рос. і укр. мовами, 1984,1989 pp.). Протестними рядками проти сірості й застою була наповнена поезія Петра Ротача, Антона Шевченка, Володимира Данилейка, Ганни Дениско, Миколи Кульчинського. Через свою чітку громадянську позицію ці автори не здобули ні окремих ошатних видань, ні офіційних відзнак.

Павутиння. Карт. С. Пояркова. 1983.

Свідчення 14. Із вірша П. Ротача «Павуки» (1979 p.).

Стрічав роки я шістдесяті,

Як всі, s надією, поки

Стемніло знову в нашій хаті,

І завелися павуки.

Повсюди сіра павутина,

Лиш де-не-де проб’є світок…

Та вірю: прийде та людина,

Що знову вибілить куток.

Уродженці краю вносили вагомий вклад у загальнолітературний процес. Новели і оповідання Григора Тютюнника (книги «Зав’язь», «Деревій», «Батьківські пороги», «Коріння»), поезії Бориса Олійника (збірки «Б’ють у крицю ковалі», «Стою на землі», «Істина», «Сива ластівка», поема «Сім»), романи Павла Загре-бельного («Диво», «Роксолана», «Я, Богдан») мали величезне значення для виховання громадянської позиції цілого покоління 1960-1980-х pp. Знаковою подією літературного життя став роман О. Гончара «Собор» (1968 p.), який викликав бурхливу реакцію з боку офіційних чинників. Центральні газети звинувачували автора у «неправильному розумінні ролі проґресу», вишукували в романі ідейні й художні «прорахунки». Це лише підсилювало інтерес до «Собору» з боку читачів.

Обкадинка першого видання роману О. Гончара “Собор”. Фотокопія.

На відміну від інших регіонів, Полтавщина нічим не принизила себе перед письменником. В області книжка передавалася з рук в руки й не від одного можна було почути тривожне запитання: чи встоїть Гончар, чи не схилять його до «каяття» і «виправлення помилок»? Проте обласне керівництво, незважаючи на повеління «згори», не допустило організованого цькування славетного земляка. Багато важила тут реалістична, виважена позиція тодішнього першого секретаря обкому О.М. Мужицького, який говорив: «такі кампанії проходять, а недобра слава залишається, совісті від підлості не відмиєш».

Важливою подією в літературознавстві стало укладення Петром Рота-чем «Матеріалів до українського біографічного словника». Протягом 1965-1971 pp. в журналі «Архіви України» дослідник видрукував близько 600 персоналій письменників-земляків.

Восени 1970 р. розпочала свою діяльність, ставши 14-ю в Україні, Полтавська обласна організація Спілки художників України. До складу першого правління ввійшли: скульптор Борис Мізін, живописці Павло Горобець та Майя Бакаева, майстри народної творчості митці Іван Білик та Микола Пошивайло. Очолив організацію Андрій Сербутовський. Протягом 1970-1980-х pp. кількість членів організації зросла з 17 до 50 чол. Помітно активізувалася виставкова діяльність. Найбільший резонанс мали виставки: народного станкового малярства Полтавщини XVIII-XX ст. (1972 p.), до 800-річчя м. Полтави (1974 p.), вітчизняного живопису XIX -поч. XX ст. зі збірки народного артиста СРСР Дмитра Гнатюка (1976 p.), персональні – Павла Горобця (1965, 1975 pp.), Павла Горбенка (1976 p.), Володимира Павлюченка (1980 p.), Василя Непийпива (1980 p.), Бориса Піаніди (1981 р.), Митрофана Ростовцева (1982 p.), Андрія Сербутовсько-го (1986 p.), Миколи і Тетяни Зацеркляних (1984 p.). Троє полтавців – Володимир Геращенко, Іван Віцько, Леонід Товстуха – отримали звання Народний художник України.

Президія урочистого зібрання, присвяченого 800-річчю Полтави. Фото. 1974.

Відомими в області та за її межами були вокально-хореографічні колективи: заслужений самодіяльний ансамбль пісні і танцю УРСР «Лтава» (кер. В. Міщенко) – переможець всесоюзного фестивалю (1979 p.); заслужена самодіяльна капела бандуристок УРСР (кер. Ф. Остапенко) – переможець всесоюзного фестивалю (1976 p.); український народний хор Полтавського педагогічного інституту «Калина» (кер. Г. Левченко); ансамбль сучасного бального танцю «Грація» (кер. П. Горголь); інструментальні ансамблі «Балалайка» (кер. М. Жерновий) і «Карусель» (кер. О. Чухрай); вокально-інструментальний ансамбль «Краяни» (кер. А. Пащенко); ансамбль старовинної музики і оркестр народних інструментів Полтавського музичного училища. Поміж кращих представників українського музичного мистецтва були наші земляки: уродженець Градизька Олександр Білаш, уродженці хут. Пелехівщина Глобинського району брати Платон і Григорій Майбороди, уродженець с. Бориси Глобинського району Володимир Вірменич.

Народний хор “Калина”. Фото. 1982.

Значну роль у мистецькому житті області відігравали театр і філармонія. Добре розвивався кінопрокат (близько 1400 кіноустановок). У користуванні населення було майже 500 тис. радіоточок. Видавалися 2 обласні і 25 районних газет. За кількістю читачів бібліотек, передплатою періодичної преси (близько 1500 примірників на кожну тисячу населення) Полтавщина мала одні з кращих показників в Україні. Успішно працювали понад 100 книжкових магазинів. Кадрове забезпечення культурних установ було слабким, особливо на селі. За офіційною статистикою, спеціальну освіту мали трохи більше 20% працівників клубів, менше 65% бібліотекарів.

Виступ заслуженого ансамблю пісні і танцю Полтавського МБК на міжнародному фестивалі в Австрії. Фото. 1971.

Періодично, до чергової річниці комуністичного календаря, відбувалися масові огляди художньої самодіяльності. Так, у заключному концерті переможців фестивалю самодіяльного мистецтва, присвяченого 100-річ-чю від дня народження В.І. Леніна (1970 р.), у Полтавській області взяло участь 1545 хорових колективів, 620 солістів, 600 танцюристів, 500 чит-ців-декламаторів. Подібні помпезні заходи мали створювати враження ідейної монолітності суспільства. Водночас увага до самодіяльної творчості мала й позитивні наслідки. У серед. 1970-х pp. область мала 920 будинків культури і клубів, у яких займалися близько 7 тис. колективів (23 з них мали звання народних, 2 – заслужених). Солідними виглядали й такі показники, як кількість бібліотек (965), музеїв (15 державних і 530 громадських). Звичайно, музейні експозиції акцентували увагу відвідувачів на висвітленні «здобутків» періоду соціалізму. Проте траплялися й винятки: музей В. Симоненка в с. Біївці Лубенського району (1965 p.), відреставро-вана садиба І. Котляревського в Полтаві (1969 p.), музей грузинського поета Д. Гурамішвілі в Миргороді (1969 p.), меморіальний комплекс Г. Сковороди в Чорнухах (1972 p.), заповідник-музей М. Гоголя в с. Гоголеве Шишацького району (1984 p.).

Артисти А. Зазимко і С. Вандалковська у сцені зі спектаклю О. Чучі “Грози твоєї юності”  Полтавського театру ім. М. Гоголя. Фото. 1971.

Мальовничі краєвиди Полтавського краю продовжували привертати увагу кіномитців. У лубенському селі Хорішки в 1967 р. було відзнято три чверті музичної комедії «Весілля в Малинівці» з участю Михайла Пугов-кіна. Місцеві жителі були задіяні в масових сценах. За знімальний день акторам із народу платили по 50 коп. Декому пощастило заробити і по кілька карбованців. Особливим попитом у режисера користувалися ті, хто приходив на майданчик із качкою чи гускою. Там же, біля Лубен, відбувалися зйомки кінокомедії «Дипломати мимоволі» (1977р.) та фільму «Мама, рідна, любима» (1986 р.). Окреме місце серед відзнятих на Полтавщині фільмів займають кіноповісті режисера Дж. де Сантіса «Вони йшли на Схід» та «Соняхи», які стали першими спільними радянсько-італійськими проектами. Літню натуру для фільму «Вони йшли на Схід» (1965 р.) знімали на околицях Полтави, зокрема, у Нижніх Млинах. Натурні зйомки фільму «Соняхи» (1969 р.) проходили в с. Чернечий Яр Диканського району. Головні ролі у стрічці виконали актори з світовими іменами – Софі Лорен та Марчело Мастроянні.

Італійська кінозірка Софі Лорен під час перебування на Полтавщині. Фото. 1969.

Незважаючи на високу ціну знімальної техніки, розвивалося й аматорське кіномистецтво. У червні 1974 р. у кінотеатрі «Колос» пройшов фестиваль любительських кінострічок, присвячений 800-річчю Полтави, а 1976 р. в обласному центрі відкрився кіноклуб для підлітків.

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович

(3.IV.1918, с-ще Ломівка на околиці Катеринослава— 14.VII.1995, Київ) — письменник, громадський діяч, академік АН УРСР (1978 p.), Герой Соціалістичної Праці (1978 p.).

Народився в робітничій сім’ї. З трирічного віку, втративши матір, виховувався в діда й баби в с. Сухе, тепер Кобеляцького р-ну. В 1933 р. закінчив Бреусів-ську семирічну школу й почав працювати в редакції Козельщинської районної газети. З 1934 р. навчався в Харківському технікумі журналістики і працював у газеті «Ленінська зміна». У 1938 р. вступив на філологічний факультет Харківського університету. В 1941 р. добровольцем пішов на фронт. Під Бєлгородом потрапив у полон. Перебував у таборі у с. Шингурі поряд із рідною домівкою на напіввільному становищі. Після звільнення Кобеляччини мобілізований польовим війсккоматом. Воював старшим сержантом, старшиною мінометної батареї, двічі поранений.

По війні закінчив Дніпропетровський університет і аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Перші оповідання опублікував у 1938 р. Всесоюзну славу принесла трилогія «Прапороносці» (1946—1947 pp.), в якій відтворив визвольну місію Червоної армії. Темі війни присвятив оповідання «Весна за Моравою», «Модри Камінь», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта», повість «Земля гуде» (1947 р.) — про подвиг молодих полтавських підпільників на чолі з Л. Убийвовк. Твори 1950-х pp.: книги новел «Південь» (1951 p.), «Дорога за хмари» (1953 p.), «Чари-комиші» (1958 p.); повісті «Микита Братусь» (1951 p.), «Щоб світився вогник» (1954 p.); роман-дилогія «Таврія» і «Перекоп» (1952—1957 pp.). Твори 1960-х pp.: новели «Тронка» (1963 p.); романи «Людина і зброя» (1960 p.), «Собор» (1968 p., вилучений реакційною критикою з літературного процесу). Твори 1970-х pp.: романи «Циклон» (1970 p.), «Берег любові» (1976 p.); повість «Бригантина (1975 p.); новели «За мить щастя», «На косі», «Кресафт», «Пізнє прозріння»; кіноповість «Партизанська іскра», сценарій фільму «Абітурієнти»; літературно-критичні статті та есе «Про наше письменство» (1972 р.), «О тех, кто дорог» (1978 p.), «Письменницькі роздуми» (1980 p.). Твори 1980-х pp.: роман «Твоя зоря» (1980 р.), повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан» (обидві – 1986 p.), новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі». Твори О. Гончара перекладено 67 мовами народів світу. Творчий досвід письменника не втратив свого значення донині.

Канд. у члени ЦК КПРС, член ЦК КПУ, депутат ВР СРСР 6-Ю скл., ВР УРСР 4-5 скл. У 1959-1971 pp. – голова правління СП УРСР, з 1959 р. — секретар правління СП СРСР. Голова Українського республіканського комітету захисту миру (з 1973 р.), член Всесвітньої Ради миру. Нагороджений 3 орденами Леніна, орденами Жовтневої революції, Червоної Зірки, Слави 3 ст. Лауреат Ста-

лінської (1947, 1948 pp.), Ленінської (1964 р.) премій, Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1964 p.). Міжнародним Біографічним центром у Кембріджі визнаний «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 pp.».

 

Свідчення 15. Із спогадів дружини письменника Валентини:

«Життя Олеся було <…> драматично-трагічне, стражденне життя людини, яка так багато всього зазнала в житті і так багато завжди брала на себе».

 

Свідчення 16. Із щоденника О. Гончара (23 лютого 1975 p.):

«Людина живе, задихаючись. Звідусіль на неї плюють, n грабують, відбирають святиш, лізуть в душу, в найінтимніший світ… H айневинніша думка має пройти перевірку, контроль, апробацію душителя і невігласа… І це повсюдно. Та невже ж може бути ще гірше?».

 

Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович

(5.ХІІ.1931, с. Шилівка, тепер Зіньків-ського р-ну — 7.III. 1980, Київ) — письменник.

Закінчив ремісниче училище. Працював на заводі, в колгоспі, на будівництві. В 1951—1955 pp. служив в Радянській армії. В 1962 р. закінчив Харківський університет. Друкуватися почав 1961 р. Перша збірка новел — «Зав’язь» (1966 p.). Автор книг оповідань і повістей: «Деревій» (1969 p.), «Батьківські пороги» (1972 p.), «Крайнебо» (1975 p.), «Коріння» (1976 р.); книг для дітей: «Ласочка» (1970 p.), «Лісова сторожка» (1971 p.), «Степова казка» (1973 p.), «Климко» (1976 p., екраніз. 1983 p.), «Вогник далеко в степу» (1979 p.). Лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1980 p.).

 

 

 

 

Тютюнник Григорій Михайлович

(23.IV.1920, с. Шилівка, тепер Зіньків-ського р-ну – 29.VIII.1961, Львів) -письменник.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Харківський університет (1946 p.). Учителював на Львівщині, згодом працював у редакції журн. «Жовтень». Друкувався з 1937 р. Твори: зб. оповідань «Зорані межі» (1951 p.), повість «Хмарка сонця не заступить» (1956 p.), роман «Вир» (1960 р.), зб. поезій «Журавлині ключі» (опубл. 1963 р.), незаверш. роман «Буг шумить» (опубл. 1963 p.). Нагороджений орденом «Знак Пошани», лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1963 p.).

 

 

 

 

Олійник Борис Ілліч

(*22.Х. 1935, с. Зачепилівка Новосан-жарського р-ну) — поет, політичний діяч, дійсний член НАНУ та Міжнародної слов’янської академії, голова Українського фонду культури, Герой України (2005 p.).

Вірші почав писати у шкільному віці. Закінчивши факультет журналістики Київського університету (1958 p.), працював у редакції газети «Молодь України». Дебютував у літературі документальною повістю «За Сіверським Дінцем» (1959 р.) про ударну комсомольську будову — Лисичанський хімкомбінат. Відтоді видав понад 40 книг віршів, есе, статей. Головні — збірки: «Б’ють у крицю ковалі» (1962 p.), «Двадцятий вал» (1964 p.), «Вибір» (1965 p.), «Поезії» (1966 p.), «Коло» (1968 p.), «Відлуння» (1970 р.), «На лінії тиші» (1972 p.), «Рух» (1973 р.), «Стою на землі» (1973 p.), «Гора» (1975 p.), «Істина» (1976 p.), «Заклинання вогню» (1978 p.), «Сива ластівка» (1979 р.), «У дзеркалі слова» (1981 р.). Для творчості Б. Олійника характерні поєднання ліричних мотивів із злободенним гумором, переконаність у торжестві комуністичних ідеалів, акцентування на героїчних сторінках радянської історії. На його вірші написано низку пісень: «Мати сіяла льон», «Мамо, вечір догоря», «Мелодія», «Ода Полтаві». Залишаючись переконаним комуністом, виступив із критикою гор-бачовської перебудови. Після проголошення незалежності України був одним із головних ініціаторів відновлення Комуністичної партії України, а потім очолив її націонал-комуністичне крило. Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»). У травні-червні 1986 р. вів репортажі наЦТСРСР і України з Чорнобильської зони. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» «Випробування Чорнобилем». На поч. липня 1988 p., виступаючи на XIX конференції КПРС з доповіддю про сталінський терор 1937—1938 pp., вперше заторкнув проблему голоду 1933 p., який позбавив життя мільйони українців. Після неодноразового перебування в зонах військових конфліктів на Балканах написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?», яке вийшло в Югославії окремою книгою українською і сербською мовами. Під враженням бомбардування Югославії силами НАТО написав есе «Хто наступний?».

Був єдиним народним депутатом від компартії, хто підтримав помаранчеву революцію 2004 р. Після голосування за призначення уряду Юлії Тимошенко у травні 2005 р. був виключений з партії. Депутат Верховних Рад СРСР (1989-1991 pp.) та УРСР (1992-2006 pp., з перервами), секретар правління СП СРСР і УРСР, голова постійної делегації України в Парламентській Асамблеї Ради Європи. На парламентських виборах 2006 р. виступив у якості співголови блоку Бориса Олійника і Михайла Сироти, але до парламенту не пройшов. Лауреат республіканської комсомольської премії ім. М. Островського (1964 p.), Державної премії СРСР (1975 p.), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1983 p.), міжнародних премій ім. Г. Сковороди, ім. М. Шолохова, «Дружба», Всеюґославської премії «Лицарське перо». Почесний громадянин Києва, Канева, Нових Санжар.

 

Загребельний Павло Архипович

(*25.VIII.1924, с. Солошине Кобеляцького р-ну) — письменник. Закінчивши у 1941 р. десятирічку, добровольцем пішов до армії. Курсантом 2-го Київського артучилища брав участь в обороні столиці України, був поранений. Після госпіталю повернувся на фронт, у серпні 1942 р. тяжкопораненим потрапив у полон. Визволений у 1945 p., працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. У 1946 р. поступив на філологічний факультет Дніпропет-

ровського університету. По його закінченні (1951 р.) майже півтора десятиліття перебував на журналістській роботі, поєднуваній із письменницькою працею. Видав збірки новел: «Степові квіти» (1955 p.), «Учитель» (1957 p.), «Новели морського узбережжя» (1958 p.), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (обидві — 1956 p.), «Долина довгих снів» (1957 p.). Темі війни присвятив повість «Про невмирущого» (1957 p.), романи «Європа-45» (1959 р.) «Європа-Захід» (1961 p.), «Шепіт» (1966 р.). На теми сучасності написав романи: «Спека» (1960 р.), «День для прийдешнього» (1964 p.), «Добрий диявол» (1967 p.), «З погляду вічності» (1970 p.), «Переходимо до любові» (1971 p.), «Розгін» (1976 p.), «Левине серце» (1978 p.), «Південний комфорт» (1984 p.), «Вигнання з раю» (1985 p.), п’єси «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч». За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965 p.), «Перевірено — мін немає» (1966 p.), «Лаври» (1974 p.), «Ярослав Мудрий» (1982 p.). Критичні й літературознавчі статті, доповіді, промови й інтерв’ю зібрані в книзі статей, есе і портретів «Нелож-ними устами» (1981 p.). Автор популярних історичних романів «Диво» (1968 p.), «Первоміст» (1972р.), «Смерть у Києві» (1973р.), «Євпраксія» (1975 р.), «Роксолана» (1979 р.), «Я, Богдан» (1983 p.). Твори останніх років: романи «Тисячолітній Миколай» (1994 p.), «Стовпотворіння», повісті «Юлія», «Гола душа». Кандидат у члени ЦК КПУ, депутат Верховних Рад СРСР і УРСР, перший секретар СПУ (з 1979 p.). Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1974 р), Державної премії СРСР (1980 p.).

Чуча Олександр Григорович

(22.IV.1924, с. Дніпровка, нині в складі Запоріжжя – 13.XII.1998, Полтава) — драматург, прозаїк, член СПУ (з 1964 p.).

У 1941 р. закінчив 1-й курс Харківського університету. В роки німецької окупації був вивезений до Німеччини. У 1946—1959 pp. працював журналістом у Києві, Львові, Дрогобичі. З 1959 р. -відповідальний секретар редакції газети «Зоря Полтавщини». В 1966 р. закінчив Літературний інститут ім. О. Горького. В 1966—1989 pp. — відповідальний секретар Полтавської обласної організації СПУ. Автор книг «Три долі» (оповідання, п’єси, 1967 p.), «Зорі і грози» (п’єси, 1984 p.), драматичних творів «Над опором-рікою», «Полонянка», «її зустріч», «Покинута». Лауреат обласної комсомольської премії ім. П. Артеменка (1984р.).

 

 

Гарін Федір Захарович

(9.Х.1914, Шауляй, Литва – 7.111.1998, Полтава) — поет, член СПУ (з 1954 p.). Переїхавши в 3-річному віці з батьками до Полтави, назавжди пов’язав свою долю з нашим містом. Навчався в Полтавському електромеханічному технікумі, Київському університеті (1935-1941 pp.), закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. Горького у Москві (1958 p.). З початком війни евакуювався до Татарської РСР, де працював у редакції газети «Київська правда». Після повернення додому працював інспектором по музеям і пам’ятникам Полтавщини. Автор поетичних збірок «Над Ворсклою» (1953 р.), «Моя Полтавщина» (1960 p.), «Вірний тобі» (1965 p.), «Троянди і метал» (1967 p.), «Подив» (1968 p.), «Клич» (1971 р.), «Белые крыши» (1973 р.), «Усе починається з тебе» (1974 p.), «І знову в дорогу» (1979 p.), «Вибране» (1984 p.), «Червоні сполохи» (1988 p.). Поезіям властиві гостре відчуття сучасності, публіцистичність. Лауреат обласної комсомольської премії ім. П. Аременка (1970 p.).

 

Шутько Яків Іванович

(10.ХІІ.1916, с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну — 20.ІХ. 1992, Полтава)

— поет-лірик, член СПУ (з 1950 p.).

До війни навчався у Великосорочин-ському педтехнікумі, по війні закінчив Полтавський педагогічний інститут (1948 p.). Працював у школах Полтави. Віршувати почав у студентські роки. Друкувався в Миргородській газеті «Червона трибуна» (з 1936 р.) і обласній газеті «Комсомолець Полтавщини» (з 1938 p.). Провідною в поетичній творчості стала тема рідного краю. Автор поетичних збірок «Достигання» (1950 p.), «Райдуга над полями» (1954 p.), «На голубій горі» (1961 p.), «З добрим словом» (1966 p.), «Поклик літа» (1971 p.), «Весняний вересень» (1980 p.), «Відгомін віку» (1986 p.).

 

 

Юренко Олесь Степанович

(23.IV. 1912, Миколаїв – 21.IV. 1990, Полтава) — поет, прозаїк, член СПУ (з 1949 p.).

Навчався в Полтавському індустріальному технікумі, вчителював, працював у редакціях газет. У роки Другої світової війни — політпрацівник. У 1958—1966 pp.

— відповідальний секретар Полтавської обласної організації СПУ. Був організатором і першим директором літературно-меморіальних музеїв О.М. Горького в Мануйлівці та Д. Гура-мішвілі у Миргороді. Автор поетичних збірок «Полтавське літо» (1953 p.), «В тополинім краю» (1959 p.), «Неспокійні стежки» (1961 p.), «Ганнуся» (1965 р.). На слова його віршів написано кілька пісень.

 

 

 

Малих (справж. — Сиченко) Володимир Кирилович

(21.11.1921, с. Новосілки Макарівського р-ну Київської губ. – 31.VIII. 1998, Лубни) — письменник.

Народився в бідняцькій хліборобській сім’ї. Після закінчення сільської десятирічки поступив на філологічний факультет Київського університету (1938 p.). В 1941 р. записався в народне ополчення, працював на оборонних об’єктах. Під Харковом потрапив в оточення і був відправлений на примусові роботи до Райху. Звільнений у 1945 р. американцями, повернувся на батьківщину. Працював учителем, заочно закінчив університет. У 1953 р. одружився з лубенчанкою і перебрався на Полтавщину. В літературі дебютував у 1957 р. поемою «Журавлі-журавлики» під псевдонімом Малик (прізвище дружини). Для дітей і юнацтва написав поеми-леГенди «Чарівний перстень» (1959 p.), «Месник із лісу» (1962 p.), «Червона троянда» (1963 p.), «Микита Кожум’яка» (1967 p.), «Воєвода Дмитро» (1972 p.), прозові твори «Чорний екватор» (1960 p.), «Новачок» (1965 p.), «Слід веде до моря» (1975 p.), «Двоє над прірвою» (1983 p.). Популярність принесла історична тетралогія «Таємний посол»: романи «Посол Урус-шай-тана» (1968 p.), «Фірман султана» (1969 p.), «Чорний вершник» (1976 p.), «Шовковий шнурок» (1977 p.). Історичній тематиці присвятив також романи «Князь Кий» (1982 р.), «Чер-лені щити» (1985 p.), «Горить свіча» (1992 p.), «Чумацький шлях» (1993 p.). Лауреат премій ім. Лесі Українки (1983 p.), ім. Григорія Сковороди (1993 p.), фонду Т. Шевченка (1994р.).

 

Роговий Феодосій Кирилович

(27.VIII.1925, с. Пугачівка Градизького р-ну — 3.V. 1992, с. Устимівка Глобин-ського р-ну) — письменник. Працював на заводі, в колгоспі, рибар-тілі, сільраді. З 1950 р. — вчитель німецької мови Устимівської середньої школи. В 1957 р. закінчив Харківський інститут іноземних мов. Тривалий час працював в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини». З 1983 р. член СПУ.

Автор збірки оповідань «Провідини» (1973 p.), повістей «Серце прагне любові» (1984 p.), «Нове знайомство» (1986 p.), трилогії «Свято останнього млива» (1982 p.), «Поруки для батька» (1987 p.), «Великі поминки». Лауреат республіканської премії ім. А. Головка (1987 p.), Національної премії України ім. Т. Шевченка (1992 p.).

 

 

 

Данилейко Володимир Григорович

(*9.VIII. 1930, с. Демина Балка, тепер Хорольського р-ну) — мистецтвознавець, етнограф, культуролог, поет, публіцист, перекладач, фольклорист. Журналістську освіту одержав у Харківському (1949—1953 pp.) і Київському (1953—1954 pp.) університетах, археологію студіював у відомого київського вченого В. Даниленка, мистецтвознавство — у професора В. Васи-ленка. Працював у редакціях газет Пе-реяслава-Хмельницького, Києва, Полтави, співробітничав у журналах «Дніпро», «Народна творчість та етнографія». Автор монографічного нарису до альбому «Марія Приймаченко» (К., 1971 p.), збірки «Думки» (Полтава, 2006 p.).

 

 

 

 

Антипович (дівоче прізв. та псевд. Дениско)Ганна Іванівна

(*25.І.1949, с. Загрунівка Зіньківського р-ну) — поетеса, прозаїк, літератор, публіцист, громадська діячка. Закінчила Львівський університет ім. І. Франка (1972 p.). Працювала в комсомольській пресі Зіньківщини та Полтави, у 1987 р. полишила цю роботу через неможливість вільно висловлювати свої думки, упродовж кількох років залишалася безробітною. На поч. 1990-х pp. була серед фундаторів та провідних публіцистів часописів «Полтавський вісник» (1990-1994 pp.), «Полтавська думка» (1994-1998 pp.). Нині — власний кореспондент газети «Молодь України». Друкувалася в журналах «Вітчизна», «Прапор», «Радуга», «Радянська жінка». Автор повістей і нарисів «Сестри твої, Ха-тинь» (1982 p.), «Хліб і совість» (1984 p.), «Світанкові зорі Ганни Сиволап» (1985 p.), «Червоні лелеки» (1986 p.). З часів перебудови веде активну громадську діяльність. Перша голова Полтавського осередку «Союзу українок», член правління Полтавського обласного товариства «Просвіта» (з 1988 p.).

 

Вірменич Володимир Миколайович

(3.VIII.1925, с. Бориси Глобинського р-ну – 1980). Автор кантат і низки популярних у народі пісень: «Чорнобривці», «Черемшина», «Іду я росами», «Слід на землі», «Ти снишся мені, моя мамо».

 

Білаш Олександр Іванович

(6.III. 1931, Градизьк, тепер смт Глобин-ського р-ну — 6.V.2003, Київ) — композитор, народний артист УРСР (1977 p.). Закінчив Київську консерваторію (1957 p.). Твори: опера «Гайдамаки» (1965 p.), моноопера «Балада війни» (1970 p.), оперета «Чиста криниця» (1975 p.), твори для симфонічного оркестру, вокально-інструментальних ансамблів, хорів, драмвистав і кінофільмів, понад 200 пісень («Ой, не ріж косу», «Ясени», «Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Сніг на зеленому листі»). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1975 p.).

 

 

 

 

Майборода Платон Іларіонович

(1.ХІІ.1918, хут. Пелехівщина, тепер село Глобинського р-ну — 8.VII.1989, Київ) — композитор, народний артист СРСР (1979р.).

Закінчив Київську консерваторію (1947 p.). Твори: оркестрово-симфонічні — «Героїчна увертюра» (1947 p.), вокально-симфонічні — ораторія «Дума про Дніпро» (1954 p.), поема «Тополя» (1966 p.), кантата «Полтава» (1974 p.), думи — «Кров людська – не водиця» (1960 p.), «Партизанська дума» (1963 p.), хори та масові пісні (понад 200): про знатних людей — «Про Марію

Лисенко», «Про Марка Озерного», «Про Олену Хобту», ліричні пісні — «Розлягалися тумани», «Пісня про Дніпро», «Любов моя», «Білі каштани», «Київський вальс», «Колгоспний вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Якщо ти любиш», «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), «Пісня про вчительку», «Моя стежина».» Нагороджений орденом Леніна, лауреат Сталінської (1950 р.) і Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962 p.).

 

Майборода Георгій Іларіонович

(18.XI.1913, хут. Пелехівщина, тепер село Глобинського р-ну — 6.XII. 1993, Київ) — композитор, музично-громадський діяч, народний артист СРСР (1960 p.). Закінчив Київську консерваторію. Твори: опери «Тарас Шевченко» (1954 р.), «Милана» (1957 p.), «Арсенал» (1960 p.), «Ярослав Мудрий» (1973 p.), кантата «Дружба народів» (1948 p.), вокально-симфонічна поема «Запорожці» (1954 p.), симфонії (1940, 1952, 1976 pp.), симфонічні поеми «Лілея» (1939 p.), «Каменярі» (1939 p.), «Гуцульська рапсодія» (1949 p.), симфонічна сюїта «Король Лір» (1959 p.), концертний триптих для голосу з оркестром (1969 p.), концерт для скрипки з оркестром (1977 р.), хори, романси, пісні, музика до кінофільмів. У 1952—1958 pp. викладав у Київській консерваторії. В 1967—1968 pp. — голова правління Спілки композиторів УРСР. Депутат ВР УРСР 7-9 скл. Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1963 p.).

 

 

69.5.5. Спорт

У 1960-1980-х рр. в області зросла кількість спортивних майданчиків, стадіонів, басейнів, збільшилася кількість фізкультурників та членів добровільних спортивних товариств «Трудові резерви», «Динамо», «Локомотив», «Урожай», «Буревісник» та ін. У Полтаві відкрито палац спорту «Спартак» (1968 p.), створено спортивно технічний клуб ДОСААФ (1971 р.), до 800-літнього ювілею міста (1974 р.) реконструйовано найбільший стадіон в області «Колос» (нині «Ворскла»), відкрито картодром «Лтава» (1988 p.), побудовано новий басейн «Дельфін».

12 липня 1980 р. по дорозі до Москви в Полтаву прибув олімпійський вогонь, з цієї нагоди у обласному центрі відбулося велике театралізоване свято.

Олімпійський вогон ь на стадіоні  ”Колос” у Полтаві запалює  М. Новиков, студент  Полтавського  педінституту. Фото. 1980. 

Чимало наших земляків стали чемпіонами і призерами Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи. На XVIII Олімпіаді 1972 р. у Мюнхені олімпійською чемпіонкою у греблі на байдарці-двійці стала уродженка с. Веприк Гадяцького району Катерина Куришко (Нагірна), вона ж була чемпіонкою світу і Європи (1971 р.). У тому ж Мюнхені олімпійським чемпіоном у складі команди із сучасного багатоборства став уродженець с. Березняки Хорольського району Борис Они-щенко, він же здобув срібло у особистому заліку, а також виборов золоті нагороди чемпіонатів світу 1969 і 1972 pp. На XX Олімпіаді в Москві 1980 р. олімпійським чемпіоном зі штовхання ядра став кременчужанин Володимир Кисельов. Полтавець Володимир Стерлик (гребля у човні) був учасником трьох олімпіад: Токійської (1964 р.) – 5 місце у фінальному заїзді у складі вісімки, Мехіканської (1968 р.) – бронзовий призер у складі вісімки, Мюнхенської (1972 р.) – 4 місце у фінальному заїзді у складі четвірки. Учасниками Олімпійських ігор були: плавці Лідія Гребець, Євген Михайлов (Мехіко, 1968 p.), легкоатлетка Тамара Дунайська (Пангелова) (Мюнхен, 1972р.), плавчиха Світлана Копчикова, легкоатлет Володимир Очкань (Сеул, 1988 p.). Високих спортивних результатів на міжнародних змаганнях досягли: А. Булгаков – чемпіон і рекордсмен світу (1975 р.)з кульової стрільби, О. Демус – призер чемпіонату Європи з легкої атлетики (1971 р.) та ін.

Момент зустрічі мотобольних команд Полтави і Харкова на новому полтавському  мотостадіоні. Фото. 1970.

Найпопулярнішою грою в області залишався футбол. Чимало вихованців полтавської школи виступали за команди вищої всесоюзної ліґи «Динамо», «Шахтар», «Локомотив», «Дніпро», «Чорноморець».

Заслуженою любов’ю краян користувалися одні з найкращих мотобольних команд країни – «Вимпел» (Полтава) та «Нива» (с. Вишняки Хорольського району). «Вимпел» був неодноразовим чемпіоном СРСР, вигравав кубок країни.

 

Кисельов Володимир Вікторович

(*1.І.1957, м. Миски Кемеровської обл., Росія) — олімпійський чемпіон (1980 p.). Народився в сім’ї першоцілинників. Через місяць після його народження батьки переїхали до Кременчука. Тут закінчив 8 класів школи № 18, ПТУ № 4 (екстерном). Тоді ж почав серйозно займатися важкою атлетикою. Згодом закінчив Київський інститут фізичної культури і спорту за фахом тре-нер-вихователь. У 1980 р. став чемпіоном XXII Олімпіади в Москві, встановивши олімпійський рекорд зі штовхання ядра (21,35 м), який ніхто не міг подолати протягом наступних 16 років. До 1985 р. встановив 20 рекордів УРСР та СРСР серед юніорів, а також 2 «дорослих» рекорди світу та Європи. Найвищий результат у штовханні ядра — 22,40 см. Понад 100 разів виступав на змаганнях у 60 країнах світу, постійно здобуваючи перемоги. В 1985 р. залишив великий спорт, зайнявшись пропагандою здорового способу життя серед молоді. З 2001 р. бере участь у змаганнях ветеранів. Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1980 p.), знаком ВЛКСМ «Золота гілка» (1980 p.), грамотами Верховної Ради України. Почесний громадянин Кременчука та американського штату Техас.

 

 

69.5.6. Церква

У брежнєвський період тривав тиск на церкву та її провідників. Кількість парафій на Полтавщині практично не збільшувалася. Станом на 1988 р. їх нараховувалося лише 82. Напередодні горбачовської перебудови була висаджена у повітря мурована Варваринська церква у с. Коросунівка Лохвицького району, збудована ще на поч. XIX ст. Ледве не сталося подібного варварства з Покровською церквою у с. Римарівка Гадяцького району. Але голова місцевого колгоспу Іван Іщенко виступив на її захист і ублагав військових не закладати вибухівку під храм. Удалося відстояти від знищення і Всіхсвятську церкву в с. Обознівці Глобинського району.

Спас. Карт. І. Юрьєва.

«Виховна» робота заповзятливих ідеологів часто межувала з абсурдом. Коли у 1988 р. відзначалося 1000-ліття хрещення Русі, у Лохвиці відбулося урочисте богослужіння за участю архієпископа Савви. Опісля учасники урочистостей за великого скупчення людей поклали гарний вінок до могили загиблих воїнів і пам’ятника у центрі міста. Один із тодішніх секретарів райкому партії наказав прибрати вінок увечері подалі, бо, мовляв, його привезли попи.

Власті брали на облік усіх, хто хрестив дітей, хоронив батьків за церковним обрядом. Діти віруючих часто зазнавали переслідувань у школі, були випадки, коли їх силою тягнули на комсомольські збори, де навмисно провадилась атеїстична пропаґанда. Проти юнаків, які за своїми релігійними переконаннями не хотіли служити у лавах Радянської Армії, порушували кримінальні справи.

Відвідувачі оглядають експозицію першого в області антирелігійного музею в Диканькі. Фото. 1972.

Влада всіляко намагалася обмежити дії керуючого Полтавської єпархії, яку в 1967 р. очолив єпископ Феодосій (в миру Митрофан Никонович Дикун-Ваколюк). Непоодинокими були випадки, коли архієрею не дозволялося виїжджати за межі Полтави, відвідувати парафії, висвячувати у духовний сан, направляти молодь на навчання до духовних семінарій. Протестуючи проти свавілля владних структур, єпископ у жовтні 1977 р. направив відкритого листа до Ґенерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, Патріарха Пімена та екзарха України митрополита Філа-рета. Невдовзі лист потрапив за кордон, був перекладений англійською, французькою, німецькою, арабською мовами і став надбанням світової громадськості.

 

Феодосій

(в миру Дикун-Ваколюк Митрофан Никонович; 23.XI.1926, с. Черниці, нині Рівненської обл. — 1.Х.2001, Полтава) — церковний та громадський діяч, правозахисник.

Служіння розпочав послушником Свя-то-Успенської Почаївської Лаври (1943 p.). Одержав богословську освіту в Московській семінарії й духовній академії. Рукоположений у сан ієромонаха (1955 p.), згодом ігумена (1963 р.) і архімандрита (1966 p.). Працював секретарем правління Волинської духовної семінарії, викладачем і ректором Одеської духовної семінарії. У 1967 р. призначений єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм Київської єпархії, згодом — єпископом Полтавським і Кременчуцьким. У жовтні 1977 р. адресував Л. Брежнєву лист, у якому описав тяжке становище церкви і віруючих у країні войовничого атеїзму. В 1978 р. удостоєний сану архієпископа і наступного року переведений архієпископом Астраханським і Єнотаєвським.

У 1990 р. призначений на Хмельницьку кафедру, того ж року переміщений архієпископом Івано-Франківським і Коломийським, а наступного року — Вінницьким і Брацлавським. У квітні 1992 р. повернувся до Полтави, тут 17 листопада 1996 р. удостоєний митрополичого сану. Нагороджений орденами преподобн. Сергія, св. кн. Володимира, св. кн. Даниїла, св. Марії Маґдалини, святит. Миколая, «За заслуги». Залишив велику богословсько-літературну спадщину й щоденники (опубл. частково).

Свідчення 17. Із спогадів Феодосія (січень 1990 p.):

«…адже мені нічого не залишалося. На церкву тиснули, порушувалась елементарна законність. Я нагадував тоді Генеральному секретарю <…> про прямі хрущовські гоніння на релігію в 1958—1964 роках. Писав, що починаючи з цього часу, уповноважені у справах релігій, зійшовши зі своїх нейтральних позицій, що передбачалися радянським законодавством, відкрито стали на чолі найзапопадливіших атеїстів, що намагалися правдами і неправдами стерти з лиия землі не лише релігію, але і все, що з нею пов язане».