69.6 Афганська війна

Після закінчення Другої світової війни війська СРСР брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 20 іноземних держав.

Найбільш масштабною, тривалою і трагічною з локальних воєн була афганська, що тривала 3340 днів і ночей, її жертвами стали майже 15 тис. радянських людей і понад 1 млн. афганців. Протягом усіх 9 років війни щодоби гинув один і зазнавали поранень два вихідці з України. Через афганське пекло пройшли понад 600 тис. радянських солдатів і офіцерів, у т. ч. 160 тис. призваних з України. На республіку ліг тягар 25% затрат і втрат СРСР. Україна дала кожного п’ятого воїна-інтернаціоналіста. Вій-ськово-транспортна авіація майже цілком була оснащена літаками Ан-26 українського виробництва. В Україні була виготовлена більша частина за – діяних у війні танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів.

Свідчення 18.

Загальні безповоротні втрати Радянської армії в Афганістані склали 14751 чол., з них бойові втрати — 11897, небойові — 2556, зникли безвісти — 298. Поранено й скалічено майже 62 тис. чол.

 

Свідчення 19.

В Афганістані загинуло 3280 І зникло безвісти 80 військовослужбовців, які призивалися з України. Не дочекалися синів 2729 матерів, батьків — 711 дітей, чоловіків — 505 дружин. Було поранено понад 8 тис. чол., стали інвалідами 3560.

Рішення про введення радянських військ у Демократичну Республіку Афганістан (ДРА) 25 грудня 1979 р. приймалося за зачиненими дверима членами Політбюро ЦК КПРС. Що ж стосується громадської думки, то вона поставилась до цієї події загалом нейтрально, заспокоєна офіційними поясненнями про виконання «інтернаціонального обов’язку і надання братньої допомоги». До того ж все відбулося настільки швидко, що люди просто не встигли зразу оцінити весь трагізм моменту. Тоді ніхто ще не знав, що попереду ще понад 9 років війни, яка для багатьох наших співвітчизників перестане бути «чужою», зав’язавши в тугий вузол проблем наслідки «афганського синдрому». 15 лютого 1989 р. у відповідності з женевськими угодами радянські війська були виведені з ДРА, але відлуння афганської війни тривожить і ще довго тривожитиме серця і розум людей питаннями, на які й досі немає переконливих і чесних відповідей.

Свідчення 20. Вірш Миколи Коломійця «Я, мамо, не похований і досі»:

Я, мамо, не похований і досі.

Мене в провалля кинула війна,

І того дня у Вашому волоссі

Так рано появилась сивина.

Ні винен я, не винен, що не вміють

Своїх солдат шукати на війні,

 Що досі ще кістки мої біліють

 У цім проваллі, на самому дні.

Та прошу я Вас, мамо, ради Бога,

Хоч не зірвіть, якщо охопить зло,

Підкову, що прибив біля порога,

Коли востаннє їхав за село.

Кістки мої зітліють, бо не знають

Сюди дороги Ваші теплі сни.

Лиш у печери часом прилітають

До мене, як стемніє, кажани…

Свідчення 21. Із постанови з’їзду народних депутатів СРСР «Про політичну оцінку рішення про введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р.» (24 грудня 1989 Р.):

«1. З’їзд народних депутатів СРСР <…> вважає, що це рішення заслуговує морального і політичного осуду. <…> 4. Доручити Раді Міністрів СРСР розробити державну програму, спрямовану на вирішення питань, пов’язаних із влаштуванням життя і побуту колишніх військовослужбовців та інших осіб, які входили до складу контингенту радянських військ в Афганістані, а також сімей загиблих воїнів».

Одне із таких питань стосується обставин введення багатотисячного (пікова чисельність – 120 тис.) «обмеженого континґенту радянських військ» (ОКСВ) в Афганістан. Як відомо, 27 квітня 1978 р. у цій азіатській країні відбувся військовий переворот, внаслідок якого президент, колишній принц, М. Дауд був убитий, а влада перейшла до Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА). Лідер партії, Hyp Мухаммед Таракі став главою і прем’єр-міністром держави, яка прибрала назву Демократична Республіка Афганістан (ДРА). Метою квітневої революції було проголошено соціалізм. Ні Москва, ні Вашинґтон нічого подібного не чекали, проте радянське керівництво революцію привітало, тоді як американське підтримало афганську опозицію режиму. У вересні 1979 p. H.M. Таракі відбув офіційний візит до СРСР, але незабаром після повернення на батьківщину несподівано «помер», знищений суперником Хафізуллою Аміном. Обстановка в країні різко загострилась, чим не забарилися скористатися США і Пакистан, які активізували допомогу афганським контрреволюціонерам – «моджахедам» (борцям за віру). Радянські учасники бойових дій в Афганістані називали свого противника «душманами» (ворогами), а ще коротше – «духами». Загальна чисельність бойовиків у різні роки складала від 47 до 173 тис. чол. Справитися із збройними формуваннями моджахедів власними силами режим не міг через слабку боєздатність і низький моральний дух армії. Уряди Н.М. Таракі й X. Аміна протягом 1979 р. 18 разів зверталися до Кремля з проханням надати військову допомогу. Частково ці прохання задовольнялися, зокрема, 7 липня 1979 р. парашутно-десантний батальйон підполковника А. Ломакіна був перекинутий для охорони аеродрому в Баграмі. В афган ській армії перебувала чимала кількість радянських військових радників і спеціалістів. Остаточне політичне рішення про введення радянських військ у ДРА було прийнято в кремлівському кабінеті Л.І. Брежнєва 12 грудня 1979 р. Виконуючи це рішення, міністр оборони СРСР Д.Ф. Устинов віддав наказ підготувати сили вторгнення. За лічені дні в ТуркВО була розгорнута 40-а армія (ком. – ґен.-лейт. Ю.В. Тухаринов), яка склала основу майбутнього «обмеженого континґенту». Термін переходу Державного кордону СРСР (час «Ч») встановлено 25 грудня 1979 р. о 15.00 за московським часом. Протягом доби 215 військово-транспортних літаків приземлилися на полі кабульського аеродрому, висадивши 10 тис. командос. X. Амін був убитий, до влади приведений Бабрак Кармаль, якого у 1986 р. змінив Хаджібулла. Прорадянський режим в Афганістані протримався ще три роки після виведення обмеженого континґенту, а потім був повалений моджахедами.

Бойові дії радянських військ в Афганістані мали характер планових операцій проти крупних ворожих угруповань (таких операцій проведено 416) і позапланових бойових дій у зонах відповідальності з’єднань зі знищення збройних загонів душманів, влаштуванню засідок на караванних шляхах, а також рейдів у райони розташування бойовиків (таких дій проведено 220).

В умовах локальної війни в гірському ландшафті радянська військова стратегія виявилася неефективною. Бомбово-штурмові й ракетно-артилерійські удари по площах не давали очікуваного результату, лише призводили до великих втрат серед мирних жителів, до руйнації населених пунктів, іриґаційних систем, садів, посівів і як наслідок – до протиставлення місцевого населення радянським і урядовим військам. Бойові дії не закріплювалися політичними засобами, зокрема, створенням місцевих органів влади. Наприклад, у долині ріки Паджшер було проведено 12 крупних операцій проти збройних формувань Ахмад Шаха Масуда, душмани неодноразово вибивалися з цієї території, але державна влада тут так і не закріпилась. Досвід афганської війни зайвий раз підтвердив істину: неможливо виграти війну проти народу.

На афганській війні побувало 4357 наших земляків. Один із них -льотчик-штурмовик В.Ф. Гончаренко – удостоєний звання Героя Радянського Союзу. «Афган» забрав життя 88 мешканців Полтавщини, ще 73-м скалічив життя, «нагородивши» ранами й інвалідністю. Молодими вони присягли на вірність батьківщині, військовому братству і клятву свою дотримали. У Полтаві й Кременчуці воїнам-«афганцям» збудовано пам’ятники, в населених пунктах області їхніми іменами названо 32 вулиці, встановлено понад 50 меморіальних дошок, на призи воїнів-інтернаці-оналістів проводяться спортивні змагання.

Памятник воїнам-інтернаціоналістам у Полтаві. 1997, арх. В. Шевченко, ск. А. Лисенко.

Свідчення 22. Реквієм. Слова і музика полтавця Володимира Раковського (1999 p.):

Давайте помянем всех павших солдат

И вспомним не раз: сколько памятных дат

Осталось на сердце кровавым рубцом.

Когда их враги поливали свинцом…

Когда мы «Тюльпаны» домой провожали,

А дома родные их в цинке встречали…

Припев:

Веяния память погибшим друзьям,

Вечная слава тем, кто с ними там

Вместе в атаку шагал под огнем —

Афганистан помнит ночью и днем.

Мы все понимали: приказ есть приказ

И частью в газетах читали указ:

Живым ордена и медсьіи на грудь,

А мертвым посмертно… Ты их не забудь!

Ты помни: в бою нас они прикрывали.

Когда мы ту пулю в себя ожидали…

Припев:

Вечная память ушедшим так рано,

Ноет, болит, не затянется рана,

Горечь утраты останется в нас —

Нам не забыть теплоту их глаз.

Давайте помянем всех павших солдат

И все поклянемся: дороги назад

Не будет, — сумеем мы мир уберечь.

Афганцы! Храните тепло наших встреч.

Мы живы остались, а мертвым поможем

Минутой молчанья… Про них песни сложим.

Припев:

Вечная память им будет всегда!

Живы покуда — не смогут года

Лица друзей стереть в памяти нашей.

Будем всегда поминать друзей павших!

  

Гончаренко Владислав Федорович

(*15.І.1962, Полтава) — воїн-інтернаці-оналіст, Герой Радянського Союзу (1987р.).

Народився в сім’ї службовця. Вчився у 25-й школі. У Радянській армії з 1979 р. У 1983 р. закінчив Борисоглібське вище військове авіаційне ордена Леніна Червонопрапорне училище льотчиків ім. В.П. Чкалова. Служив у Одеському ВО. У 1985—1986 pp. входив до складу контингенту радянських військ в Афганістані, здійснив понад 415 бойових вильотів на штурмовикові Су-25. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1987 р. за виявлені в боях мужність і відвагу старший лейтенант, командир авіаланки окремого штурмового авіаційного полку 40-ї армії В.Ф. Гончаренко удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З 1986 р. служив у ВПС Туркестанського ВО. В 1991 р. закінчив Військово-повітряну академію ім. Ю.О. Гагаріна. Нині ґенерал-майор В.Ф. Гончаренко живе у Москві, займає посаду заступника начальника Військово-повітряної академії ім. В.А. Жуковського. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» 3-го ст., «За особисту мужність», «За військові заслуги».

 

Барильченко Валерій Дмитрович

(25.ІХ.1957, Кременчук – 29.1.1984, провінція Тохар, ДРА) — воїн-інтернаціона-ліст.

Закінчив Кременчуцьку середню школу № 4 (1975 р) і водночас 2-річну військово-партіотичну школу «Крылья Родины» (1974 р.) при льотному училищі цивільної авіації, набувши спеціальність авіаційного механіка. Працював на заводі шляхових машин слюсарем-електромонтажником. Займав активну громадянську позицію, обирався делегатом міської й обласної комсомольських конференцій, був членом ряду громадських товариств. У жовтні 1975 р. призваний на дійсну військову службу. Служив у батальйоні морської охорони Головного штабу ВМФ у Москві. Через два роки поступив у Хмельницьке вище артилерійське командне училище, яке закінчив у 1980 р. Під час навчання одружився, в сім’ї народився син Дмитрик. По закінченні училища одержав посаду командира арт-зводу на Далекому Сході. З вересня 1982 р. — у ДРА. У бойових діях зарекомендував себе ініціативним і рішучим командиром. Старший лейтенант, командир взводу управління В.Д. Барильченко загинув під час виконання бойового завдання від кулі душманського снайпера. Нагороджений орденом Червоної Зірки (поем.). Похований на центральному міському цвинтарі Кременчука. На будинку ліцею № 4 герою встановлено меморіальну дошку, його ім’я викарбу-ване на мармурі Алеї Героїв Афганістану в парку рідного міста.

 

Биков Вадим В ячеславович

(22.1.1958, м. Жданов, тепер Маріуполь Запорізької обл. — ЗО.X. 1986, Шиндан, ДРА) — воїн-інтернаціоналіст. Закінчив Полтавську середню школу № 25 (1975 р.) і Полтавське вище командне зенітно-ракетне училище ім. генерала армії М.Ф. Ватутіна (1979 p.). Був всебічно обдарованою людиною: грав на гітарі, співав, писав вірші, чудово малював — його твори експонуються в музеї Великої Вітчизняної війни у Києві. За роки служби у військах після закінчення училища виявив себе здібним офіцером. Службу в Афганістані розпочав у 1985 р. на посаді командира зенітної батареї мотострілецького полку, однак незабаром за власним бажанням перевівся у 411-й окремий загін спеціального призначення 8-го окремого мотострілецького батальйону (Фарахрудський спецназ) командиром зенітної групи «Шилка». Виконував відповідальні завдання із виявлення і знищення караванів моджахедів, які везли зброю на територію ДРА з Ірану й Пакистану. Під час однієї з таких операцій, 25 жовтня 1986 p., група, куди входив капітан В. Биков, зав’язала нічний бій у горах. У цьому бою офіцер одержав смертельне поранення в голову і незабаром помер у військовому госпіталі. У Полтаві, на будинку по вул. Артема, де жив герой, встановлено меморіальну дошку, щорічно проводиться міжнародний турнір-меморіал капітана Вадима Викова з настільного тенісу, організатором якого виступає обласна спілка ветеранів Афганістану.

 

Срібний Олег Григорович

(18.VI.1962, Полтава – 2.ХІ.1982) – воїн-інтернаціоналіст.

Після закінчення 8 класів 20-ї школи вступив до Полтавського медичного училища. Під час навчання (1977— 1981 pp.) виявив глибокий інтерес до своєї майбутньої професії. Закінчивши училище, працював на станції швидкої допомоги, одружився з медсестрою міської дитячої лікарні Оленою Гірною. Восени 1981 р. призваний до армії. В Афганістан записався добровольцем. Служив фельдшером. Був учасником багатьох бойових операцій. Під вогнем противника надавав необхідну медичну допомогу пораненим бійцям, виносив їх у безпечне місце. У листопаді 1982 p., під час виконання бойового завдання, бронемашина, в якій перебував Гвардії молодший сержант О. Срібний, підірвалася на міні. Поранення виявилося смертельним. Похований у Полтаві. Нагороджений орденом Червоної Зірки (поем.). На будинку медичного училища герою встановлено меморіальну дошку. З 1996 р. кращим студентам училища надається стипендія його імені. Двічі (1998, 2000 pp.) її отримувала донька героя Ніна.

 

Коротун Сергій Іванович

(9.1.1964, Полтава – 26.ІХ.1982 ) – воїн-інтернаціоналіст.

Народився в сім’ї військовослужбовця. Навчався в полтавських школах №№ 28 і 29, а також 95-й школі в НДР, куди перевели служити батька. У юнацькому віці визначився з майбутньою професією. По закінченні школи (1981 р.) поступав у Курганське льотне військове училище, але не пройшов по конкурсу. Поселившись у дідуся й бабусі в Яреськах, працював слюсарем у Шишацькій РТС, закінчив курси локаторників при військоматі. Влітку 1982 р. призваний у десантні війська й направлений в Афганістан, де через кілька тижнів загинув. Одним із перших полтавців привезений на батьківщину в «Чорному тюльпані». Похований у Яреськах. У Полтаві на будинку, де жив герой, встановлено меморіальну дошку. Щороку на приз його імені проводяться змагання ЖЕДівських команд із хокею.

Свідчення 23. Із спогадів матері С. Коротуна Наталії Петрівни (2006 p.):

«Школу він любив, брав участь у шкільному житті (гуртках, КВН) <…> був лагідний, легко сходився з однолітками, не ображав менших <…> за уживчивый характер мав багато друзів. Був для нас добрим сином. Жалів і батька і маму. Допомагав нам у всьому. <…>

Дуже боляче, що він у нас був один і загинув так… Даже посмертно не було нагороди за «недостаточностью подвигов» — так нам дали відповідь великі чини. З цим горем утрати ми і живем одинокі батьки уже майже 25 років».

 

Хабаров Леонід Анатолійович

(*5.XII. 1967, с. Михайлівка Диканського р-ну) — воїн-інтернаціоналіст, громадський діяч.

Народився в сім’ї селянина. Навчався в Ста-сівській середній школі (1974—1985 pp.) і Полтавському професійно-технічному училищі № 10 (1985-1986 pp.). Здобув спеціальність електромонтера. У квітні 1986 р. призваний до армії. Чотири місяці опановував артилерійську справу в навчальному центрі м. Термеза (Узбекистан). Звідти у липні 1986 р. разом із 350 однолітками направлений у ДРА. Служив командиром обслуги окремого взводу ПГВ 2-го мсб 181-го мсп, 108-ї Нєвельської мед. В обов’язки входила охорона підступів до афганської столиці з боку т. зв. «зеленки» — заліснених ділянок, де ховалися душмани. У травні 1987 p., під час супроводження колони на армійську операцію «Алихель», підірвався на протипіхотній міні, втратив обидві ноги, пошкодив очі, одержав тяжку контузію. Вісім місяців лікувався у Центральному військовому госпіталі ім. М.Н. Бурденка в Москві, виписався однооким і на протезах. Незважаючи на каліцтво, не надломився, не втра-

тив віру в життя. Одержав квартиру в Полтаві, одружився, в сім’ї народилась донька. У 1993 р. закінчив історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту. Веде активну громадську діяльність. Голова спілки ветеранів Афганістану Ленінського району (з 1990 p.), депутат районної ради трьох скликань. Нагороджений орденами Червоної Зірки, «За заслуги» 3-го ст.

 

Кудряшов Михайло Михайлович

(*1.І.1949, м. Конотоп Сумської обл.) — воїн-інтернаціоналіст. Закінчив Одеське артилерійське училище (1970 р.) Службу проходив у різних місцях. В Афганістані з 15 грудня 1982 р. Командував артилерійською батареєю в 180-му мсп 108-ї Нєвельської мед. Товаришами по службі були три брати Аушеви, один з яких – Руслан став Героєм Радянського Союзу, а згодом — Президентом Інгушетії. Серед бойових завдань переважали операції зі знищення душманських формувань. Під час однієї з таких операцій, 30 травня 1984 р., виносячи з поля бою пораненого бійця, підірвався на міні, втратив ногу. Після лікування служив у військкоматі. У 1991 р. звільнився в запас у званні майора. Працює Генеральним директором 000 «Ас-кер». Нагороджений 2 орденами Червоної Зірки.