46.1 Відлуння війни

Перша світова війна, що розпочалася влітку 1914р., була вислідом складних міждержавних суперечностей Англії, Франції, Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Українські піддані європейських імперій були втягнуті в цю війну проти своєї волі. У російській армії налічувалося 3,5 млн. українців, у австрійському війську – 250 тис. Подібно іншим бездержавним націям, українці використовувалися воюючими сторонами як «гарматне м’ясо».

 Світова пожежа. Друга Вітчизняна війна. Плакат. 1914.

Свідчення 1. Височайший маніфест про оголошення стану війни Росії з Німеччиною (26 липня 1917 p.):

«Божиею милостию Мы, Николай Вторый, Император и Самодержец Всероссийский, Царь Польский, Великий Князь Финляндский, и прочая, и прочая, и прочая. Объявляем всем Нашим верным подданным:

Немного дней тому назад Манифестом Нашим оповестили Мы русский народ о войне, объявленной Нам Германией [19 липня 1914 р.].

Ныне Австро-Венгрия, первая зачинщица мировой смуты, обнажившая посреди глубокого мира меч против слабейшей Сербии, сбросила с себя личину и объявила войну не pas спасавшей ее России. Силы неприятеля умножаются. Против России и всего славянства ополчились обе могущественные немецкие державы. Но с удвоенною силою растет навстречу им справедливый гнев мирных народов, и с несокрушимою твердостью встает перед врагом вызванная на брань Россия, верная славным преданиям своего прошлого.

Видит Господь, что не ради воинственных замыслов или суетной мирской славы подняли Мы оружие, но, ограждая достоинство и безопасность Богом хранимой Нашей Империи, боремся за правое дело. В предстоящей войне народов Мы не одни: вместе с Нами встали доблестные союзники Наши, также вынужденные прибегнуть к силе оружия, дабы устранить, наконец, вечную угрозу германских держав общему миру и спокойствию. Да благословит Господь Вседержитель Наше и союзное Нам оружие, и да поднимется вся Россия на ратный подвиг с жезлом в руках, с крестом в сердце. Дан в Санкт-Петербурге, в 26 день июля, в лето от Рождества Христова тысяча девятьсот четырнадцатое, Царствования же Нашего в двадцатое. На подлинном Собственною Его Императорского Величества рукою подписано:

«Николай»

 

Війна. Триптих О. Дікса. 1929 – 1932.

Свідчення 2. Із спогадів Д. Солов’я:

«Першу вістку про війну, що вдарила, як грім з ясного неба, приніс Методій Аркадієвич [господар квартири М.А. Кулябко-Корещький], годині об одинадцяті

й ночі.

Як зараз пригадую, ніч була тиха, тепла, лагідна, таємничо мрійлива. Аж ось до кімнати заходить Методій Аркадієвич. Обличчя безмежно стурбоване, очі мають незвичайний вираз. В голові в мене блискавкою: «Що трапилось?» І наче у відповідь чую:

Війна!.. Війна з німцями!… у місті розліплюють урядове повідомлення… щойно прочитав., загальна мобілізашя запасних., завтра мушу з явитися…

Наступного дня сонна Полтава перетворилася раптом на гомінкий військовий табір, в якому люди, вдягнуті в новоодержані уніформи, сновиґали, мов на велетенському ярмаркові».

Територію Полтавщини воєнні дії не зачепили. Відлуння війни доносилося звідкілясь з-за Карпат та з білоруських боліт. Але вже на другий день після урядового повідомлення про початок війни розпочалася загальна мобілізація чоловіків призивного віку. В царську армію була мобілізована половина працездатного чоловічого населення губернії – 49,4% .

 

Героями і жертвами Першої світової війни, названої в Росії Другою вітчизняною, стали тисячі полтавців. Наші земляки перебували на високих командних посадах у Діючій армії, посідали важливі пости у військових відомствах Російської імперії. Виходець із дворян Полтавської губернії адмірал Іван Костянтинович Григорович (1853-1930) був останнім морським міністром Російської імперії. Останній дореволюційний полтавський губернатор Р.Г. Мол лов перед призначенням до Полтави у 1915 р. очолював міжвідомчу комісію для вироблення положення про контррозвідку. Близько 150 випускників Петровського Полтавського кадетського корпусу стали Ґеорґіївськими кавалерами та були нагороджені Георгіївською зброєю.

 

Григорович Іван Костянтинович

(26.1.1853, Київ, за ін. даними — Петербург — 3.III.1930, побл. Ментони, Франція) — військовий діяч, адмірал (1911 p.), ґенерал-ад’ютант (1912 p.), останній морський міністр Російської імперії (19.111.1911-28.il. 1917 pp.).

Дворянин Полтавської губернії. Син морського офіцера. Після закінчення Морського училища в С.-Петербурзі (1875 р.) служив на різних посадах на різних кораблях у внутрішніх і закордонних плаваннях. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 pp. брав участь в т. зв. Цібрійській експедиції до берегів США. Під час російсько-японської війни 1904—1905 pp. командував базовим портом Тихоокеанської ескадри — Порт-Артуром. У 1905—1906 pp. був начальником штабу Чорноморського флоту і портів Чорного моря. Після вбивства терористами адмірала Г.П. Чухніна (1906 р.) в. о. командуючого Черноморским флотом. Згодом командував портом імені Імператора Олександра III в Лібаві. З жовтня 1908 р. — головний командир флоту і портів, начальник морської оборони Балтійського моря і військовий губернатор Кронштадта. З лютого 1909 р. – товариш морського міністра. Представляв Морське міністерство в Державній Думі, користувався підтримкою фракції кадетів. Із березня 1911 р. — морський міністр. Із 1913 р. одночасно член Державної ради. Завершив морську реформу (1905—1914 pp.). Поліпшив систему військово-морської освіти і підготовки моряків. Під час Першої світової війни здійснив ряд заходів щодо зміцнення оборони Петрограда. Відзначався вимогливістю і чесністю. Уникав протекціонізму, був ворогом формалізму і канцелярщини. В урядових і придворних колах користувався авторитетом. У 1916р. висувався кандидатом на пост Голови Ради міністрів. Неодноразово нагороджувався орденами Росії та інших держав. Звільнений з посади Тимчасовим урядом, відійшов від справ. За більшовиків працював співробітником морської історичної

комісії з узагальнення досвіду світової війни і бойових дій на морі. Восени 1924 р. виїхав із Росії на лікування і залишився у Франції. Участі в житті еміграції не брав. Залишив спогади (опубл. в 1990—1991 pp.). Помер на еміграції, у 2005 р. прах перепоховано на батьківщині.

 

Моллов Русчю/Гавриїл Георгійович

(? — 1925) — державний діяч, дійсний статський радник, Полтавський губернатор (1916—1917 pp.).

Юрист за спеціальністю. З 22-річного віку служив у Міністерстві юстиції, займав посади товариша прокурора окружних судів у Полтаві, Ярославлі, Москві, прокурора Полтавського окружного суду, голови Віленського окружного суду, прокурора Одеської судової палати. З 6 вересня до 23 листопада 1915 р. був начальником Департаменту державної поліції. У 1915 р. очолював міжвідомчу комісію для вироблення положення про контррозвідку. У підсумковій записці пропонував «боротьбу з шпигунством зробити відкритою, популяризувати її, надати патріотичного характеру і тоді до неї пристануть сили народні, національні». Після вступу у війну Болгарії на боці Центральних держав, Р. Моллов як болгарин за національністю був звільнений з посади і призначений губернатором до Полтави. Його слушні пропозиції щодо боротьби з шпигунами не були враховані. З розгортанням в Україні революції й громадянської війни емігрував у Болгарію, де й помер.

 

 Похідна церкава на фронті. Фото. 1915.