46.4 Діяльність українських організацій

Користуючись обставинами воєнного часу, влада посилила переслідування будь-яких проявів українського національного життя. У перші ж дні війни царська адміністрація закрила всі українські видання. У Полтаві був заарештований відомий «українофіл», редактор журналу «Життє і знание» Г.О. Коваленко. При обшуку в нього вилучили листи від В.К. Винниченка, карту України із зображенням синьо-жовтого прапора та інші «компроментуючі» матеріали.

На уряд не справили враження заяви українців про лояльність Російській державі. Одну з таких заяв (стаття-відозва «Війна і українці» від30липня 1914 р.) зробив на сторінках журналу «Украинская жизнь» наш земляк С. Петлюра. Соціал-демократи, до яких належав С. Петлюра, надіялися, що Україна разом з іншими народами здобуде свої права в Росії, перебудованій на демократичний лад.

 

Свідчення 7. Відтворення першої публікації вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» в антології «Українська муза» (Київ, 1906 p.):

Ще не вмерла Україна і слава І воля,

 Ще нам, браття молодці, усміхнеться доля

Згинуть наші вороги, як роса на сонці,

 Запануєм, браття, ми у своїй сторонці! –

Душу й тіло ми положим

За свою свободу

І покажем, що ми, браття,

Коацького роду!

Гей, гей, браття милі,

Нумо братися за діло!

Гей, гей, пора вставати.

Пора волю добувати!

Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Наша оддав Україну ворогам поганим?!

Щоб вернути її честь, ляжем головами.

Наречемся України вірними синами!

.

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину

И тих, що вміли умирать за нашу Вкраїну,

Спогадаймо славну смерть лицарства-козаитва!

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва!

 

Свідчення 8. М. Ковалевський:

«Наша стара громада, лавіруючи між «Сціллою і Харібдою» російських репресій, стралася утримати деякі можливості легальної праці. <…> Але всі ці легальні можливості, розуміється, були замалі і не відповідали історичному значенню подій. Тому українське політичне життя концентрувалося в підпіллі».

 

Навпаки, соціал-демократи, які свого часу емігрували в Галичину від репресій столипінської реакції, намагалися використати війну для здобуття незалежності України. Вони створили у Львові Союз Визволення України (СВУ) і заявили про підтримку Центральних Держав, надіючись з їхньою допомогою «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя». До складу президії СВУ входив наш земляк А. Жук.

Спілка Визволення України мала в Полтаві свою філію під назвою «Центральний комітет Полтавського району». Цей комітет організував у Гадячі, Миргороді, Прилуках та Золотоноші «порайонні комітети» й гуртки, до яких залучалася шкільна молодь, службовці залізниць, робітники і селяни.

Агітаційну діяльність в дусі «самостійності України» протягом 1915-1916 pp. проводили також галичани-«мазепинці», які оселилися в Полтаві: колишній директор Яворівської гімназії на Львівщині І.О. Прий-ма, священник Ф.І. Чайківський та ін.

Ще однією організацією, що виступала за державну незалежність України і поразку Росії у світовій війні, було «Братство самостійників». Його створили у середині 1914 р. студенти-українці Варшавського університету на чолі з В. Отомановським. Братчики поширювали серед молоді «Десять заповідей» М. Міхновського. «Братство самостійників» було глибоко законспірованою, але малочисельною організацією: в її полтавському та лубенському осередках у січні 1917р. налічувалося лише по п’ять членів.

Стара Полтавська Громада, очолювана Павлом Чижевським, відгукнулася на початок війни анонімною відозвою «До всіх народів світу». У документі згадувалося про знущання Москви над українським народом, але надії на визволення автори пов’язували з «прекрасною Францію» і «могутньою Британією». Рукописні примірники відозви поширювалися в дуже обмеженій кількості серед тісного гурту «старих» громадівців. Очевидно, старша ґенерація українців-полтавців боялася афішувати свою діяльність, показуючи владі дулю з кишені.

В останні роки перед революцією 1917р. українська громадська думка все більше схилялася до ідеї автономії України в складі демократичної Російської федерації. В 1916 р. робітники, вчителі й студенти Полтавщини неодноразово надсилали до Державної Думи листи з вимогами надати автономію Україні та звільнити політичних в’язнів. Все частіше висувалися вимоги українізації шкільної освіти, насамперед початкової, впровадження української мови в усі царини громадського життя. Про навчання в школах України рідною мовою в 1915 р. ставило питання перед владою Полтавське губернське земство, в 1915 і 1916 pp. – Кременчуцьке повітове,в!916р.- Миргородське.

 

Урочистий молебень перед відкриттям засідання Державної Думи в присутності імператора 9 лютого 1915 р. Фото. 1915.

 

Свідчення 9. З меморандуму групи полтавських діячів до керівників опозиційних фракцій Державної Думи (лютий 1916 p.):

«…український народ в Рот має бути порізнений у правах з російським; українська мова має бути допущена до викладання, принаймні, на рівні народних шкіл; вільне функціонування української преси й друку взагалі; вільна діяльність українських культурно-просвітніх товариств; законодавче закріплення Гарантій вільного культурно-нащіонального розвитку українського народу».