47.2 Активізація діяльності політичних партій

Після Лютневої революції осередки українських і загальноросійських політичних партій вийшли з підпілля. При цьому російські й українські партії опинилися в неоднакових умовах.

Російські партії (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, конституційні демократи) ще до революції розбудували в Україні добре розгалужену організаційну мережу, передусім, у містах, мали цілу армію добре вишколених організаторів і пропаґадистів, велику кількість теоретиків, значну кількість пресових органів та видавництв, численну друковану літературу. Українське ж політично-партійне життя було в той час майже зовсім нерозвинене й слабе.

Революційним змаганням українського селянства за ідеологією, темпераментом і тактикою найбільше відповідала партія українських соціа-лістів-революціонерів (УПСР). її осередки виникли ще в 1903-1904 pp. й відтоді існували самостійно, не зливаючись із загальноросійською партією есерів. Установчий з’їзд партії (17-18 квітня 1917 р.) висловився за автономію України шляхом скликання Української Установчої Ради.

Свідчення 4. Д. Соловей:

«…у той час, як російські політичні парти на Україні відразу після падіння царату розвивають інтенсивну організаційну й пропаґандивну працю в масах, маючи для цього матеріальні засоби і досить великі кадри вихованих членів, а ще більше — прихильників серед російської і зросій-щеної інтелігенції українських міст та серед робітництва, маючи чикало друкованої й готової до друку літератури з детальною ґрунтовною розробкою теоретичних питань, — українські партії лише формуються, як діти, спираються на ноги. Вони з великими труднощами наспіх вишколюють кадри, поповнюючи їх, за відсутністю старших людей з інтелігенції , зеленою молоддю, якш ще треба було б довго й пильно вчитися. У Полтаві, наприклад, а також і в Харкові, резервуаром для поповнення кадрів УЄДРП та УПСР були в першу чергу члени Юнацької Спілки, себто — по суті школярі.

Української літератури з питань політичних та соціяльних, таких гострих і кожному цікавих, також майже не було. Не було ні практичних популярно-пропа-ґандивних, ні науково-теоретичних розробок питань, що раптом стали на порядок денний, вимагаючи негайної розв’язки. І майже нікому й ніколи було ту літературу творити, бо жменя здатних для цього людей загрузла у невідк^іадній щоденній громадсько-політичній праці».

ЦК УПСР очолював Микола Ковалевський, який у 1914-1917 pp. вів активну громадську діяльність у Полтаві. Членом ЦК був Левко Ковалів, який у 1915-1917 pp. працював у Полтавському губернському земстві. На Полтавщині в партії активно працювали Андрій Заливчий, Микола Лит-виненко, Яків Стенька, Олександр Янко. Усі вони були талановитими, енергійними, щиро відданими революції діячами. Але все це були молоді люди, без організаційного досвіду, без певної партійної школи й традиції. Весною 1917 р. вони ще не встигли пристосувати до національних умов платформу, позичену в російських есерів, і почувалися дещо невпевнено.

Довшу історію й більший досвід мала українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яка стояла на позиціях інтернаціонального соціалізму. Програму партії підтримував революційний український пролетарський елемент, але він був зовсім нечисельний. Всеукраїнська конференція УСДРП (17-18 квітня 1917 р.) відновила діяльність партії і висно-вилася за автономію України. Партію очолював В. Винниченко.

У вищому партійному ешелоні було багато вихідців із Полтавщини: Євген Касяненко, Андрій Лівицький, Борис Мартос, Євген Неронович,

Симон Петлюра, Прокіп Понятенко, Микола Порш, Іван Стешенко. На Полтавщині в лавах партії активно працювали: Павло Височанський, Семен Косенко, Михайло Криворотченко, Микола Токаревський.

Найстарішим осередком українського національного руху була Полтавська громада ТУП, що вела свою історію від Полтавської Старої Громади. Провідником полтавського осередку ТУП був Павло Чижевський. У березні 1917 р. на своєму з’їзді ТУП прийняла назву СУАФ – Союз українських автономістів-федералістів. Тоді ж група тупівців ініціювала поновлення діяльності Української радикально-демократичної партії, яка в липні 1917р. перейменувала себе на УПСФ – Українську партію соціалістів-федералістів. До керівництва ТУП-СУАФ належали полтавці: Василь Королів-Старий, Валерія О’Коннор-Вілінська, Володимир Леонтович, Олександр Шульгин. Партія не була масовою, але користувалася впливом серед української інтеліґенції, особливо серед її старшого покоління. У керівництві УПСФ були полтавці: Петро Холодний, Сергій Шелухин. Осере-иок УПСФ на Полтавщині очолював Кость Товкач.

Партію російських есерів на Полтавщині очолював Микола Асеев. У сфері впливу партії залишалася значна частина селянства краю. Серед неукраїнського, головним чином російського та єврейського робітництва найбільшим впливом користувалася російська соціал-демократична партія (РСДРП). Влітку 1917 р. вона розкололася на більшовиків і меншовиків.

Помітну роль серед більшовиків Полтавщини відігравали: Микита  Алексеев, Антоніна Вагранська (Робсман), Яхніс Дробніс, Сергій Козюра,  Іван Котлов, Сергій Мазлах (Робсман), Пантелеймон Свистун, Василь Шахрай. Лідером меншовиків був зять В.Г. Короленка Кость Ляхович.

У вересні 1917 р. полтавська міська і залізнична станційна більшовицькі групи об’єдналися і утворили спільний комітет. У Кременчуці сціал-демократи обрали спільний партком у складі 10 більшовиків і 5 меншовиків, але він виявився бездіяльним і обмежував свою роботу реєстрацією нових членів партії.

Окрім російських партій лівого спрямування, в Полтаві діяла сильна організація кадетів, на чолі якої стояв колишній депутат Першої Думи Яків Імшенецький. Це була чисельно невелика організація, але людей «з ім’ям». До партії належали: суддя Леонід Бельговський, адвокати Олександр Горонескуль, Сергій Семенченко, Євген Сіяльський, лікар Олександр Несвіцький, службовець акцизного управління Рафаїл Іоделіс. Опиралися кадети головно на російську і зросійщену інтеліґенцію — юристів, медиків, аґрономів, інженерів, учителів.

Загалом число членів усіх партійних осередків було незначним, політичне життя зосереджувалося лише в декількох найбільших містах Полтавщини. Так, на загальних зборах більшовиків Полтави, які відбулися 8 грудня 1917 p., були присутні лише 103 чол.

Свідчення 5. Є. Московець:

«З початку революції 1917року розпочалося бурхливе громадське життя, безкінечні ріжні з’їзди, мітинґи. Всі партії мали представників на з’їздах, агітували за свою партію. Загальновизнаних авторитетів не було».

 

Свідчення 6. Із «Повести о жизни» К. Па-устовського:

«За несколько месяцев Россия выговорила все, о чем молчала столетия. С февраля до осени семнадцатого года по всей стране днем и ночью шел сплошной беспорядочный митинг. Людские сборища шумели на городских площадях, у памятников и пропахших хлором вокзалов, на заводах, в селах, на базарах, в каждом дворе и на каждой лестнице мало-мальски населенного дома. Клятвы, призывы, обличения, ораторский пыл — все это внезапно тонуло в неистовых криках «долой!» или в восторженном хриплом «ура!». Эти крики перекатывались, как булыжный гром, по всем перекресткам».

 

Заливчий Андрій Іванович

(14.Х.1892, с. Міські Млини Гадяцького пов. — 13.XII.1918, Чернігів) — політичний діяч, письменник і публіцист. Виростав у дуже бідній селянській родині: мати працювала наймичкою, а батькові часом доводилося прохати милостиню під церквою. Насправді був позашлюбною дитиною власника місцевого маєтку, харківського банкіра Рубін-штейна. На його кошти закінчив із золотою медаллю 1-у Харківську чоловічу гімназію і вступив на юридичний факультет Харківського університету (1913 p.). Увійшовши до Харківської Української студентської громади, виступив одним із організаторів і керівників Юнацької Спілки. Наприкінці 1915 р. очолив виступ проти відправлення на фронт неблагонадійних студентів. За це був засуджений до довічного заслання в Тургайському краї (Казахстан).

Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, ввійшов до харківського осередку партії українських есерів. Вів активну роботу серед селян, зокрема, створював земельні комітети в Зіньківському повіті, редагував газету «Зіньківська народна управа». На І Всеукраїнському селянському з’їзді був обраний членом ЦК Селянської спілки, членом Центральної Ради. Підтримував орієнтацію лівого крила УПСР на союз із більшовиками. На Полтавському губернському з’їзді рад 25 лютого 1918 р. обраний головою президії Полтавського губвикон-кому.

Після встановлення гетьманського режиму перейшов на підпільне становище. У травні 1918 р. обраний членом ЦК УПСР, увійшов до складу Українського повстанського комітету, який керував підготовкою повстання проти гетьмана. У листопаді 1918 р. очолив антигетьманське повстання в Чернігові. Під час бою броньовик, у якому знаходився А. Заливчий, зіпсувався й зупинився. Коли Андрій вискочив із машини, гетьманці закололи його багнетами.

домігся його схвалення Полтавською організацією РСДРП. Декларував лояльність до УЦР і після Жовтневого перевороту. Серед інших більшовиків України вирізнявся своїми поглядами на національне питання. У грудні 1917 р. був учасником Всеукраїнського з’їзду рад у Києві, де єдиний із більшовиків висловився за мирне порозуміння з УЦР. Потім взяв участь у роботі першого Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові. Увійшов до ЦИКУК та більшовицького уряду, обійнявши посаду народного секретаря військових справ (грудень 1917 — лютий 1918 pp.). Входив до складу радянської делегації на Берестейську мирову конференцію. Протестуючи проти відверто декоративних функцій «українського» уряду, подав у відставку. Проте у березні 1918 р. повернувся до роботи, як секретар земельних справ. У 1918 p., відступаючи перед німецькими військами, евакуювався до Росії. Працював у Саратовському політвідділі Українського відділу Наркомату РСФРР у справах національностей. У 1918—1919 pp. виступив із працями, де теоретично розробив засади українського комунізму. У роботі «Революція на Україні» (Саратов, 1918 р.) наголошував, що національне питання потребує власного вирішення, а твердження, ніби соціалізм його автоматично розв’язує, є помилковим. У найвідомішій книзі «До хвилі. Що діється в Україні і з Україною» (Саратов, 1919 p., у співавторстві з С. Мазлахом) відстоював самостійність і соборність України, критикував національну політику В. Леніна. Був виключений з КП(б)У із забороною займати посади в державних органах. Весною-влітку 1919р. напівлеґально перебував на Полтавщині, вчителював у селах Пи-рянського повіту. З наступом білих відмовився евакуюватися в тил, добровільно зголосившись до праці в протиденікінському підпіллі на Кубані. Прибувши до Катеринодара, не знайшов обіцяних явок і зв’язків, був схоплений і вбитий білогвардійцями.

 

Свідчення 8. З книги В. Шахрая і С. Мазлаха «До хвилі» (1919р.):

«…головною тенденцією українського національно-визвольного руху є конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм».

«[Вирішення] …наиіональних рухів є одне: повна демократія. А повна демократія означає організацію наиіональних держав». «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передано у наслідство історії, як іржа буде точити соціяльно-економічний і культурно-політичний розвиток і України й сусідніх держав».

 

Імшенецький Яків Кіндратович

(21.111.1858, с. Баба Сосницького повіту Чернігівської губ. — 2.VI. 1938) — громадський і політичний діяч, статистик, публіцист.

Народився в сім’ї священика. У 1880 р. по закінченні 4-го класу Чернігівської духовної семінарії склав екстерном екзамени за гімназичний курс і вступив до Московського університету на медичний факультет. Але у квітні 1881 р. за участь у студентських заворушеннях був виключений. Навчання продовжив на

фізико-математичному факультеті Новоросійського університету в Одесі. По закінченні студій (1885 р.) рік служив у Чернігівській казенній палаті, а у 1887 р. перейшов на службу до Полтавської губернської земської управи статистиком. Із 1893 р. служив податковим інспектором, а з 1902 р. — начальником відділу казенної палати. Брав активну участь у громадському житті як член-кореспондент Полтавського Товариства сільського господарства, член редакційних комітетів часопису «Хуторянин» і газети «Полтавщина», член комітету громадської бібліотеки. Видрукував окремими брошурами праці: «Хуторянин» и его читатели» (Полтава, 1900 р.), «К вопросу об основаниях оценки земель применительно к условиям Полтавской губерния» (Полтава, 1900 р.). Після утворення партії «народної свободи» увійшов до її полтавського осередку. За партійним списком був обраний депутатом І Державної Думи (1906 p.). Після її розпуску підписав Виборзьку відозву з протестом проти дій царського уряду. За це був засуджений до тримісячного ув’язнення з наступною поразкою в правах. У 1909 р. повернувся до Полтави. Очолив кадетську партійну організацію. Був обраний головою Товариства взаємного кредиту. В роки революції продовжував політичну діяльність. Після саморозпуску партії сприйняв нові реалії. Працював в радянських установах. У 1938 р. засуджений до розстрілу.

Ляхович Костянтин Іванович

(1885, м. Острог Волинської губ. — 1921, Полтава) — політичний діяч. Народився у сім’ї підприємця. У 1904 р. закінчив Олександрівське реальне училище в Полтаві. Захопившись соціал-де-мократичними ідеями, вступив до РСДРП (м). За революційну діяльність неодноразово притягувався до судової відповідальності. У 1909 р. засуджений до довічного заслання в Сибір, втік, жив у Франції й Італії, займався журналістикою, закінчив Тулузький університет. У 1917 р. повернувся до Полтави, був обраний гласним міської думи і депутатом місцевої ради робітничих і солдатських депутатів. Співробітничав у спільному органі небільшовицьких соціалістичних партій — газеті, що виходила під різними назвами: «Свободная мысль», «Наша мысль», «Вольная мысль», «Свободная жизнь». За гетьманського режиму двічі перебував під арештом. У 1918р. став засновником і першим директором Центрального історичного архіву (нині — Держархів Полтавської обл.). Водночас очолював Полтавську організацію УСДРП(м). Зять письменника В.Г. Короленка. Заарештований більшовиками у березні 1921 p., в ув’язненні захворів на тиф і помер.

Несвіцький Олександр Олександрович

(21.VII.1855, Кременчук – 16.IV.1942, Полтава) — громадський діяч, лікар. Народився в сім’ї міського архітектора. Освіту одержав у Полтавській гімназії, Петербурзькій медико-хірургічній академії та Київському університеті. Протягом 1882—1902 pp. працював земським лікарем Кременчуцького повіту. В 1902 р. перейшов на посаду міського лікаря в Полтаву. Був членом конституційно-демократичної партії. Вів активну лікарську і громадську діяльність. Організував безкоштовну міську амбулаторію і керував нею близько30років. Потім завідував амбулаторією трикотажної фабрики. Загалом віддав подвижницькій лікарській праці 60 років життя, завоювавши глибоку повагу і щиру любов полтавців. У 1917—1922 pp. О. Несвіцький вів щоденник, який став важливим історичним документом часів революції й громадянської війни на Полтавщині. Помер на 87-му році життя в окупованій німцями Полтаві. Похований на Монастирському цвинтарі. Щоденник, який протягом десятиліть знаходився у якомусь сховку, випадково виявив серед зібраної школярами макулатури полтавський робітник М. Пелих. Рукопис придбав Державний архів Полтавської області й у 1995 р. видав окремою книгою. Документ широко цитується у нашому підручнику.