47. 3 Формування Української демократично-хліборобської партії IHM та Української партії соціалістів-самостійників

Влітку 1917 р. на Полтавщині виникла нова політична організація – Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). Ініціаторами її створення були земські діячі Лубенського повіту брати Володимир і Сергій Шемети та голова повітової земської управи Михайло Боярський. 28 червня 1917 р. у Лубенській чоловічій гімназії відбулися організаційні збори УДХП, на які прибуло близько 800 селян та 200 представників місцевої інтеліґенції. У жовтні 1917 р. була опублікована програма УХДП, складена видатним філософом і громадським діячем В’ячеславом Липинським, який у 1917 р. був начальником кінного резерву в Полтаві. Програмною метою партії проголошувалася державна незалежність України. Майбутню Українську державу УХДП уявляла республікою з президентською формою правління. Програма передбачала законодавче закріплення приватної власності на землю і створення міцних фермерських (хутірських) господарств. Передбачалося також створення земельного фонду для наділення безземельних і малоземельних селян. Цей фонд мав формуватися з угідь, викуплених у приватних власників. Для викупу землі програма передбачала створення Українського національного земельного банку. Програма вимагала також обов’язкової безоплатної початкової освіти, розвитку системи технічних і професійних навчальних закладів та заснування середніх шкіл у селах.

Восени 1917р. із Румунського фронту повернувся у рідні місця ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський, який був обраний мировим суддею Лубенського повіту. На базі створеної свого часу М. Міхновським УНП на Полтавщині утворилася Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС), до якої вступило багато військових, б грудня 1917 р. у Полтаві відбувся губернський з’їзд УПСС, делеґати якого обрали керівні органи партії. Головою УПСС став інженер Олександр Макаренко. Активним діячем УПСС був Олександр Степаненко. Партія ставила собі за мету здобути незалежність України.

Поміщик із Костянтиноградськго повіту Михайло Коваленко у травні 1917 р. став ініціатором створення Всеукраїнського Союзу хліборобів-власників (ВСХВ), який теж стояв на засадах державної незалежності України.

 

Свідчення 9. Із «Щоденника» Є. Чикаленка (1917 p.):

[Євген Чикаленко (1861—1929), поміщик, меценат і громадський діяч, із 1907р. вів щоденник, уперше видрукуваний у Львові в 1931 р. Літо 1917 р. прожив у селі на Херсонщині]

«Не знаю, як по інших місцевостях, а у нас і по сусідніх селах майже скрізь наверх повипливало отаке сміття, такі шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції,, жандармами і т. ін. і поставали провідниками народу, бо е щирість інтелігенції народ не вірив.<…> Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття: вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, ай у своїх же селян, а коли ті обережненько докоряли їм за се, то вони нахабно кричали:

Я на фронті кров проливав, а ви тут багатства збирали!

— Причім без сорому лаялись по матерщині, кажучи, що тепер «свобода слова».

 «За скільки років війни вони [фронтовики] відвикли віл мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей І грабуючи з дозволу начальства в завойованім краю. <…> «Совісним людям», як казали селяни, «стало тяжко жити на селі». <…> Взагалі почалася така анархія, що один старий селянин в розпачі сказав: — Бачив я на своєму віку холеру, від якої люди, як мухи, мерли, бачив сарану, після якої настав голод, але свободи такої ще не бачив і не чув».

Шемет Володимир Михайлович

(1.VII.1873, хут. Олександрівка Лубенського пов. — 14.V.1933, Київ) — громадсько-політичний діяч, землевласник. Народився в сім’ї військовослужбовця, дрібного шляхтича. Закінчив Лубенську гімназію. Вищу освіту здобув на фізично-математичному факультеті Петербурзького університету та на природничому факультеті Київського університету. Під час навчання у Києві познайомився із М. Міхновським і під його впливом – : вступив до Братства тарасівців, заснувавши разом із братами Миколою та Сергієм осередок цієї організації в Лубнах. За участь у студентському русі протягом 1900—1901 pp. позбавлений права проживання в столицях, університетських і губернських містах. Повернувшись до Лубен, активно працював у місцевому земстві, обирався гласним Лубенської міської думи.

У 1901 р. разом із М. Міхновським став засновником УНП. Вів активну політичну діяльність. У листопаді-грудні 1905 р. разом із братом Миколою видавав у Лубнах першу в Наддніпрянській Україні українську газету «Хлібороб». Хоча після 5-го числа газету було заборонено, її видання мало надзвичайно великий резонанс. На поч. 1906 р. став одним із засновників газети

«Громадська думка» (з вересня 1906 до 1914р. виходила під назвою «Рада»). У 1905 році як представник українських партій був обраний до І Державної Думи, де працював у комісії для складання проекту закону про національну рівність, був членом української фракції і входив до бюро Українського парламентського клубу. Після розпуску Думи В. Шемет із групою депутатів підписав «Виборзьку відозву» — заклик до народу чинити пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів. За це був засуджений до тримісячного ув’язнення. В 1909 р. переслідувався у справі «Лубенської республіки». У 1916 р. створив приватну українську гімназію в Лубнах, від якої був делегований до УЦР. Після заміни полтавських депутатів-самостійників представниками соціалістичних партій брати Шемети у жовтні 1917 р. створили Українську демократичну хліборобську партію, яка через півроку привела до влади П. Скоропадського. Був учасником різних депутацій до гетьмана. За радянської влади відійшов від активної політичної діяльності. Протягом 1919—1923 pp. працював у Комісії для складання словника живої української мови при ВУАН, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва тощо. Звинувачений в «націоналістичних нахилах», змушений був залишити академічну роботу. Останні десять років життя працював службовцем у різних установах. Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

 

Шемет Сергій Михайлович

(1875—1957) — громадський і політичний діяч, інженер.

Закінчив Технологічний інститут у Петербурзі. У 1900 р. заснував культурне товариство «Родина». У революційному русі з 1901 р. Діяльний член УНП. У 1917 р. разом із братом Володимиром заснував у Лубнах Українську демократичну хліборобську партію, співпрацював з гетьманським урядом. Після приходу до влади Директорії виїхав за кордон. Разом із В. Липинським заснував монархістський Український Союз хліборобів-державників (УСХД), співробітничав у журналі «Хліборобська Україна» (1920— 1925 pp.) та інших виданнях УСХД. Особистий секретар П. Скоропадського та член ради присяжних. На еміграції жив у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, Австралії, де й помер.

 

 

Шемет Микола Михайлович

(1882—1917) — політичний діяч.

Закінчив Лубенську гімназію, юридичний факультет Київського університету. Діяльний член УНП. У 1903—-1905 pp. перебував у Швейцарії, Австрії, Франції. Видавав і привозив в підросійську Україну заборонену літературу. У листопаді 1905 р. брав участь у виданні газети «Хлібороб». Наприкінці 1917 р. покінчив життя самогубством.

 

Липинський Вацлав/вячеслав Казимирович

(5/17.IV.1882, с. Затурці, за іншими даними — м. Ратне, Волинь — 14.VI.1931, побл. Граца, Австрія) — політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму, ідеолог українського монархізму. Народився у польській шляхетній родині. Навчався з домашніми вчителями, у підготовчій школі в Луцьку, Житомирській і 1-й Київській гімназіях, Краківському й Женевському університетах. Здобув фах аґронома і соціолога. Ще гімназистом став українським патріотом і залучився до українського національного руху. Виступав за повернення українському народові його еліти — ополяченої шляхти Правобережжя. У 1909 р. видрукував у Кракові брошуру. Поширював свої ідеї через журнал «Przeglad Krajowy» (Київ, 1909 p.). Вів усну агітацію серед ополячених українців, однак не знайшов підтримки навіть у власній сім’ї. Дружина Казимира Шумінська і донька Єва оголосили себе польками, що стало для В. Липинського особистою трагедією. Водночас досліджував історії України, видавши збірник наукових статей «Z dziejow Ukrainy» (Краків, 1912 p.). Започаткував державницьку школу української історії, відмінну від народницької школи М. Грушевського. У переддень світової війни сформувався як український самостійник, виступивши з програмою українського монархізму. В 1911 р. на нараді політемігрантів у Львові висловився за створення у випадку поразки Росії Українського королівства на чолі з представником однієї з європейських династій. Влітку 1913 р. оселився на власному хуторі Русалівські Чагари поблизу Умані. З початком Першої світової війни був призваний до російської армії. Служив у кавалерійських частинах. Під час битви на Мазурських озерах (1914 р.) застудився, внаслідок чого загострилася давня хвороба — туберкульоз легенів. Після лікування був переведений до резервного кавалерійського полку, що стояв у Лубнах, а потім у Полтаві.

Після Лютневої революції 1917р. українізував свою частину, але Центральна Рада не затвердила козацького полку, сформованого польським українцем-самостійником. Інкримінувавши українським соціал-демократам брак державницької волі, В. Липинський разом із полтавськими однодумцями В. Андрієвським, М. Боярським, Л. Климовим, В. і С. Шеметами, В. Шклярем узяв участь в організації Української Демократичної Хліборобської партії (УДХП), для якої підготував програму. У квітні 1918 р. УДХП ініціювала приведення до влади гетьмана П. Скоропадського. За часів гетьманату В. Липинський був послом Україні в Австрії, де й залишився в еміграції. Повернувшись до історичних досліджень, підготував монографію «Україна переломі. 1656-1659» (1920 p.). Ініціював та очолював консервативно-монархічні політичні організації: «Український союз хліборобів-державників» (1920— 1930 pp.), «Братство українських класо-кратів-монархістів» (1930—1931 pp.). Протягом 1920-1925 pp. видавав збірники «Хліборобська Україна», де видрукував свій історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окреме вид. 1926 p.). Обстоював необхідність формування української політичної нації, основу якої творить народ, а долю визначає аристократія, еліта, створена інтелігенцією і поєднана з народом. Помер після тривалої тяжкої хвороби в санаторії «Вінер-вальд» у гірській місцевості біля Граца. Останки перевезено на Волинь і поховано на батьківщині.

 

Макаренко Олександр Гаврилович

(1882, Гадяч — ?) — політичний діяч.

За фахом — інженер лісового господарства. Належав до провідних діячів УНП М. Міхновського. Після революції 1917 р. став одним із організаторів Української партії соціалістів-самостійників, з грудня 1917 р.-голова У ПСС. У 1918-1919 pp.-депутат Трудового Конгресу України, один із найвпливовіших діячів періоду Директорії. У квітні 1919 р. підтримав військовий заколот отамана Оскілка у Рівному. Після придушення виступу виїхав до Польщі. Подальша доля невідома.

Брат Макаренко Павло Гаврилович (1892—?) — політичний діяч, один із лідерів УПСС. За часів Центральної Ради — комісар при Окремій Запорозькій дивізії. Пізніше — емігрант у Чехо-Словач-чині.

Брат Макаренко Андрій Гаврилович (1886—1963) — політичний і державний діяч, член Директорії УНР.

 

Степаненко Олександр Ф.

(7—1924) — політичний і кооперативний діяч. Походив із Кременчуцького повіту. За фахом — ветеринарний лікар. Був членом РУП і одним із засновників УНП. Відомий як кооперативний організатор і національно-культурний працівник, редактор часопису «Село» (1909—1911 pp.). У 1917 р. брав участь в організації різних з’їздів національного спрямування. Обирався до Київської губернської ради об’єднаних громадських організацій, Київського союзу кооператорів , Київського губвиконкому. На Всеукраїнському національному конгресі був обраний членом УЦР від кооперативних організацій України.

Бездоказово звинувачений російською шовіністичною пресою у зв’язках з «охранкою», опинився в епіцентрі провокаційної кампанії проти українських самостійників. Після припинення «справи» у грудні 1917 р. обраний секретарем фракції самостійників в УЦР. Учасник установчого з’їзду Української партії соціалістів-самостійників (17—21.ХІІ.1917 р.). За Директорії був економічним радником УНР у Відні. Після повернення у 1922 р. на батьківщину, був висланий до РСФРР, де й помер.

 

Коваленко Михайло Іванович

(р. н. невід. — 10.1.1918) — політичний діяч. Поміщик із Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. До революції був головою повітової земської управи, входив до складу IV Державної Думи. В травні 1917р. став ініціатором створення Всеукраїнського Союзу хліборобів-власників (ВСХВ). Очолював губернську раду партії. Убитий більшовиками у власному маєтку.