ВЕЛИКІ СОРОЧИНЦІ с., Миргородський р-н. Православної Церкви (з 1990-х – УПЦ МП) громада. Преображенська церква.

Час спорудження першої, дерев’яної, на честь Преображення Господнього церкви у сотенному м-ку Сорочинці Миргородського полку (тепер с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну) невідомий. Вірогідно, що це була одна з найдавніших церков м-ка. Знаходилася вона у межах містечкових фортечних укріплень і, ймовірно, була збудована у 2 пол. 17 ст. за участі миргородського полковника Павла Апостола. Документально свідчить про існування церкви у 1 чв. 18 ст. компут Миргородського полку 1723, який згадує настоятеля храму о. Максима Авраамовича, пресвітера Свято-Спаського, школу і шпиталь при церкві та церковний шинок. Дерев’яна церква існувала до 1734, коли була розібрана у зв’язку із закінченням будівництва та освяченням нової мурованої церкви.

Спорудження нового мурованого храму розпочалося 1732 і було викликане бажанням гетьмана Данила Павловича Апостола облаштувати свою Сорочинську резиденцію, яка виконувала роль неофіційної столиці гетьманської України. За деякими свідченнями, будував храм відомий арх. Степан Ковнір. Каменярі були з Полтави й Опішні. Допоміжні роботи виконували місцеві козаки. 1734 будівельні роботи завершилися. У церемонії освячення церкви брав участь фундатор – гетьман України Д. П. Апостол з 10-тисячним почтом козаків.

Збудована у стилі українського бароко церква спочатку була дев’ятидільною, хрещатою у плані (грецький хрест, вписаний у квадрат), спорудою. Система конструкцій будівлі також вказує на пряму залежність від прийомів дерев’яного зодчества. Первісно церква мала дев’ять бань, що для тогочасного мурованого будівництва було нетиповим явищем. Найбільша (висота до зеніту 26 м) – центральна баня, значно менші – 4 бічні і невеликі 4 бані над двоярусними камерами, що знаходилися між раменами хреста і які виконували суто декоративну функцію, тому їх барабани мали декоративні вік­на. У 1800 після пожежі, яка трапилася від попадання блискавки, найменші бані були зняті. З того часу споруда має лише 5 бань.

Церква має стіни, що сягають у деяких місцях півтораметрової товщини. Будівля зведена з цегли розміром 30х16х7 см при товщині вапняного розчину 2 см. Архітектурні деталі (карнизи, тяги, колонки) викладені з такої ж цегли, але форму їм надавали шляхом тесання на місці, оскільки цегла не мала високої міцності. При тесанні її поверхня не була досить рівною і, щоб запобігти швидкому вивітрюванню, стіни поштукатурили. Під час проведення реставраційних робіт на поч. 1980-х у місцях, де ще збереглася стара штукатурка, можна було спостерігати етапи оздоблення фасадів. Спочатку їх поштукатурили вапняним розчином з товщиною шару 0,7–0,8 см. Його висока міцність була досягнута шляхом додавання різних компонентів. Можливо, у такому вигляді споруда і була освячена. Наступним етапом оздоблення фасадів стало їх оштукатурення більш товстим шаром розчину. Для виконання цієї роботи по всій площині фасадів для збільшення площі зчеплення зробили насічку гострими предметами (місцями була навіть пошкоджена цегла) і стіни поштукатурили іншим розчином, армованим волоссям із кінських грив та хвостів, а в місцях, де передбачалися орнаменти, накладено ще один шар товщиною 1–1,5 см. Технологія виконання орнаментів на стінах та архітектурних деталях досить оригінальна і більше нагадує різьблення по дереву: сира штукатурка прорізалася спеціальними різцями і після затвердіння складала одна ціле з усією поверхнею, що при невеликій глибині прорізу забезпечувало її високу міцність. Усі орнаменти виконувалися без попередньої розмітки. Деякі дослідники народного різьблення роблять припущення, що в даному випадку майстри, які виконували цю роботу, були добре знайомі з прийомами обробки деревини, а може й самі були різьбярами. Після завершення робіт поштукатурена поверхня була знову затерта досить міцним розчином і побілена. На час проведення реставраційних робіт кількість набілів місцями склала 10–15 шарів різних відтінків.

У 1867 поряд із храмом збудували дерев’яну дзвіницю. У 1895 церква мала три вівтарі – головний на честь Преображення Господнього, другий – Святої Трійці, третій – Покрови Пресвятої Богородиці.

У С.-П. ц. був охрещений М.В. Гоголь. Хрещеним батьком був син лікаря М.Я. Трохимовського полковник М.М. Трохимовський. П. ц. також відома як усипальня родини Апостолів. 05.02.1734 київським митрополитом Рафаїлом (Заборовським) у склепі П. ц. поховано гетьмана України Данила Апостола, там же знаходився прах гетьманової дружини Уляни, його сина – миргородського полковника Павла Апостола, дочок, фельдмаршала Лассі. Загалом у склепі під вівтарем церкви знаходилося бл. 20 поховань. У 1922 комісією Миргородського народного відділу освіти під керівництвом О. Г. Сластьона склеп було відкрито з метою вилучення нібито наявних там цінностей. Частина вилучених речей із дорогоцінних металів (хрестики, обручки) зникли, інша ж частина – прикраси, одяг, ікони зберігалася до 1930-х у музеях Лубен, Миргорода, Полтави та Хорола, доля більшості невідома. Кілька предметів нині наявні у колекціях музеїв Києва та Полтави. Останки похованих після останніх реставраційних робіт було вивезено разом із будівельним сміттям.

П. ц. відома також своїм іконостасом, який є пам’яткою українського мистецтва 1 третини 18 ст. За відсутності стінописів він несе на собі головне змістовне і декоративне навантаження. Іконостас п’ятиярусний, шириною 17, висотою – 22 м, виготовлений із липового дерева. Складається з окремих щитів, з’єднаних між собою каркасом. Поверх синього фону було накладене ажурне різьблення, що складається із орнаментів зі стилізованими рослинними орнаментами – гронами винограду, грушами, яблуками, маківками, дубовим, виноградним та акантовим листям. Різьблення виконує декоративну функцію. Усі його елементи вкриті левкасом і первісно були позолочені, завдяки чому майстрами було досягнуто великої пластичності виробу. Іконостас складається з трьох окремих частин – центральної і бокових, кожна з яких має свої царські врата та дияконські двері. Яруси ідуть не прямими, паралельними лініями, а по вигнутій догори кривій, які ледь намічаються у бокових частинах іконостасу і підсилюються до центральної. Для більшого враження і художньої цілісності крива підтверджується карнизами та формою ікон кожного ярусу. Другий і третій яруси завершуються конструкцією на зразок трилопатевої арки. Увінчаний іконостас Розп’яттям.

Первісно в іконостасі знаходилося 130 ікон, 12 з яких не збереглися, а на 18 живопис осипався разом з левкасом. У центральній частині та цокольному ярусі розміщено 14 гербів Д. Апостола та дві ікони: «Страта св. Катерини» і «Мучениця з левами». У першому ярусі – намісні ікони, зліва направо: Успіння Богоматері, Архангел Михайло, Замилування, Христос, Архангел Гавриїл, Вознесіння; з боків – ікони св. Уляни та пророка Даниїла, які деякі дослідники вважають портретами гетьмана Данила Апостола та його дружини Уляни. Над центральними царськими вратами розміщена ікона «Спас-нерукотворний». У другому ярусі – ікони житійного циклу Ісуса Христа з «Таємною вечерею» в центрі. Третій ярус – Деісусний чин без Богоматері та Іоанна Хрестителя. У четвертому – зображення пророків у медальйонах. З боків знаходяться вирізані по контуру фігури. Зліва – ангел, що трубить, справа – ангел, що згортає небо. Завершує центральну частину іконостасу різьблений двоголовий орел із вмонтованим круглим медальйоном з іконою Богоматері з немовлям та розп’яттям над ним. Обабіч орла вирізьблені по контуру зображення: зліва – Марія Магдалина, справа – Мати Божа. Північна частина іконостасу складається із чотирьох ярусів. У цокольному збереглися лише три ікони: «Антоній Печерський», «Страта Святої Варвари» та «Адам і Єва». Перший ярус займають зображення отців церкви та намісні ікони: «Покрова», «Введення до храму» та «Благовіщення». Третій ярус присвячено житію Іоакима та Анни. У третьому – Деісусна композиція з центральною іконою «Мати божа з немовлям та ангелами». Четвертий ярус займають зображення пророків у медальйонах. Південний іконостас також чотириярусний. У цокольній частині збереглася лише одна ікона – «Страта Святої Катерини». Перший ярус складається із намісних ікон – «Зішестя до пекла», «Вознесіння», «Зішестя Святого Духа», «Трійця», зображення отців церкви. Південні врата займає зображення Мельхиседека на повен зріст. Другий ярус займають ікони святкового циклу. Третій ярус – Деісусний чин з центральною іконою «Христос з Іоанном Хрестителем», обабіч якої дві ікони із зображеннями апостолів – по три на кожній іконі. Четвертий ярус завершують ікони «Бог Саваоф» у центрі, обабіч якого по два медальйони із зображеннями пророків. Усі ікони іконостасу написані на липових дошках. Частина ікон виконана кількома художниками, на що вказують відмінності у стилі виконання. Ряд дослідників висловлює припущення, що місцем виготовлення іконостасу могли бути майстерні Києво-Печерської лаври, однак не виключена робота над ним і майстрів Лівобережжя. Серед авторів ікон називають худ. Києво-Печерської лаври Івана Максимовича та Феоктиста Павловського, миргородського худ. Луку Боровика та Василя Реклинського (останньому приписують ікони «Успіння Богородиці», «Мати Божа Знамення» та «Свята Уляна». Загальною рисою, яку відмічають для всіх майстрів ікон, є поява нових прийомів письма: світлотіні та лінійної перспективи, розвиток майстерності портрету, пейзажу. Живопис Сорочинського іконостасу зробив великий вплив на подальший розвиток українського мистецтва.

 У церкві збереглися також сучасні іконостасу дві кафедри, прикрашені різьбленням та багатим живописом, а також великий різьблений герб гетьмана Данила Апостола. У 1990-х, після відкриття церкви, до храму з Сорочинського музею М. В. Гоголя було передано унікальне металеве коване панікадило, прикрашене кришталем, доля якого з того часу невідома.

У 1723 при П. ц. діяла школа, у якій викладали дяк Яків та паламар Данило, а також шпиталь під орудою старости Федора Кривого. Мав храм свій шинок, у якому шинкарував Мартин Бойко. 1827 лікар М. Я. Трохимовський звертався до ген. Гудовича за дозволом збудувати при храмі школу.

1895 П. ц. володіла капіталом у сумі 1600 руб., 11 дес. церковної, садибної та 33 дес. ружної землі, мала два будинки для причту. 1902 володіла 1005 кв. саж. садибної та 33 дес. ружної землі. Мала церковну сторожку, будинки для церковнопарафіяльної щколи та псаломщика, діяли церковна б-ка, церковнопарафіяльна школа (містилася у власному будинку), школа грамоти, церковнопарафіяльне попечительство. 1912 мала 33 дес. ружної землі, квартиру для псаломщика, діяла однокласна жіноча церковнопарафіяльна школа.

1895 церковна парафія нараховувала 2809 душ обох статей. 1902 до парафії входили частина м-ка Сорочинці та хутори Кузьменків, Байрак, Довгалів, Воронин, Прохватилів, Бокитьків, Шульженків. 1902 парафіян –1300 душ чоловічої, 1368 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 39, міщан – 111, козаків– 1518, селян – 1136.

У 1895, 1912 до П. ц. була приписана Воскресенська кладовищенська церква. До 1917 у церковній огорожі існувало невелике кладовище, від якого досьогодні збереглася могила з пам’ятником, виготовленим із сірого полірованого граніту у вигляді хреста. На одній боковій грані напис: «Иванъ Василіевичъ Чарнышъ скончался 20 Іюля 1907 года», на іншій: «Марія Григоріевна Чарнышъ рожденная Ковалевская Скончалась 18 января 1908 года». Поряд із церквою – символічна могила, насипана у лист. 1961 на місці розстрілу жителів с. Великі Сорочинці німецькими окупантами – встановлено дерев’яний хрест, на якому закріплено металеву табличку із написом: «Вічним в пам’яті народній жертвам кривавого злочину (в листопаді 1941 р.) від земляків – сорочинців».

У роки громадянської війни П. ц. не діяла. 1923 будівлю П. ц. включено до списку пам’яток архітектури і взято під охорону Центральним Пролетарським музеєм Полтавщини. Незважаючи на це, 1937 була розібрана дерев’яна дзвіниця, а церква була остаточно закрита. Богослужіння в церковному приміщенні відновилися в груд. 1941 під час німецької окупації. По війні релігійна громада П. ц. була зареєстрована органами радянської влади 22.12.1947 за № 157. Під час воєнних дій у будівлю попало кілька снарядів, які зробили «пробоины в главном куполе, во втором поясе восточной стены». Значні тріщини з’явилися «над северными и южными входами. В западной части есть глубокая трещина у цоколя… Крыша сохранилась, но находится в плохом состоянии, имеются сорванные листы покрытия… Окна не остеклены. В северной части церкви много открытых (не остеклененных) окон. По фасаду имеются лепные работы, местами обрушенные вместе со штукатуркой». У серп. 1950 Полтавський обл. відділ у справах будівництва та архітектури уклав з релігійною громадою охоронний договір на передачу пам’ятки архітектури в користування останній терміном на 10 років, передбачивши цим документом проведення зовнішнього і внутрішнього ремонтів коштом громади. У 1956 від попадання блискавки згоріла покрівля центрального та двох бокових куполів, а в південно-східній стіні утворилася наскрізна тріщина. Пошкодження були настільки суттєві, що виконати ремонтні роботи власними силами громада не змогла, що дало владі привід у 1960 розірвати договір оренди. Під цим приводом було знято з державної реєстрації і релігійну громаду.

У серп. 1963 РМ УРСР прийняла постанову № 970 «Про впорядкування справи обліку та охорони пам’ятників архітектури на території Української РСР», якою затвердила список пам’яток архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави. Під № 594 у цьому списку значилася П. ц. с. Великі Сорочинці. Дякуючи цьому, 1964 розпочалися рятувальні та реставраційні роботи. На першому етапі, за проектом В. В. Петичинського було проведено укріплення берега р. Псел, який активно розмивався після спорудження неподалік Великосорочинської міжколгоспної гідроелектростанції. Безпосередні реставраційні роботи проведено 1966–1971 силами Полтавської дільниці Чернігівської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні (директор О. М. Крохін). У реставрації пам’ятки під керівництвом начальника дільниці Ф. А. Безу­са брали участь: В. С. Койнаш, М. С. Койнаш, А. М. Локошко, П. І. Боровий, І. О. Наумов, М. М. Тацій, В. П. Тримбачов та ін. Паралельно з реставрацією споруди велися роботи з реставрації живопису ікон і частково дерев’яного різьблення іконостасу. Унікальну і копітку роботу з реставрації живопису протягом кількох років проводили П. І. Войтко, В. І. Подкопаєва, Р. М. Юсим, а після її завершення відреставровані ікони тривалий час було виставлено для огляду в експозиції музею-заповідника «Софія Київська». Загальна вартість виконаних робіт склала 54,7 тис. крб.

1980 Міністерство культури СРСР листом від 27.06.1980 № 5213-03/15-44 надіслало Держбуду УРСР перелік пам’яток архітектури, які були взяті під охорону держави як пам’ятки архітектури союзного значення (за тогочасною класифікацією). До цього переліку було включено і Спасо-Преображенську церкву.

1982–1988 була проведена наступна реставрація живопису ікон, а 1986–1988 силами спеціалістів Київської спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні за участю реставраторів І. О. Сорокіна, Ю. І. Євнашевського, О. І. Науменко, В. В. Урванова, І. І. Криницького, М. В. Базько проводилися роботи з відновлення та реставрації різьблення іконостасу.

У січ. 1988 у приміщенні П. ц. було відкрито музей прикладного і образотворчого мистецтва – філіал Великосорочинського музею ім. М. В. Гоголя. 1992 будівлю повернуто релігійній громаді. Зареєстрована органами державної влади 31.03.1993 за № 141 як громада УПЦ МП. Ініціатори відродження парафії: голова Миргородської районної ради П. О. Кандиба, голова Великосорочинської сільради А. П. Татарчук, голова церковної ради М. В. Гриценко. Богослужіння проводяться у культовій споруді.

На поч. 1990-х у церкві зроблено ремонт: побілено стіни і пофарбовано бані. 1996 французькі нащадки гетьмана Д. Апостола подарували П. ц. 7 мідних дзвонів. Того ж року поруч із церквою збудовано 15-метрову дзвіницю – металоконструкцію, яка своїми формами нагадує сторожову вежу. 1997 храм збагатився чотирьма напівкадилами та 8 бра. 1999–2000 за допомогою спонсорів проведено капітальний зовнішній ремонт цоколя, вікон, покрівлі. При церкві діють недільна школа, б-ка.

Із священиків відомі: Максим Варлаамович (1723), Севастьян Якович Павлович (1890, 1902, у сані з 1883, нагороджений скуфією 1896), Іоанн Порфирович Тихомиров (1912), Григорій Автономович Голубовський (з 1941), протоієрей Матвій Андрійович Устименко (1953), протоієрей Іван Дмитрович Сидор ( з 1992 р.); із дияконів: Яків (1723), Павло Андрійович Гасуха (1902); із псаломщиків: Андрій Йосипович Чайковський (1895), диякон Павло Андрійович Гасуха (1902, 1912, у сані з 1886), Яків Аристархович Лосієвський (1902, 1912, на посаді з 1880, стихар 1887); із паламарів: Данило (1723); із церковних старост: Федір Кривий (1723), козак Петро Ляхно (1902), козак Дмитро Даміанович Легейда (1912), Сергій Іванович Гриценко (2008).

Див. також ВЕЛИКІ СОРОЧИНЦІ с., Миргородський р-н. Воскресенська церква.

Літ.: Архів ПЄУ УПЦ МП; Коломенский, 1895. – С. 300; Клировая книжка…, 1902. – С. 415; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 174-175; РГПО, 2008. – Арк.25; Приватний архів В. О. Мокляка; Приватний архів В. А. Павленка.

В. О. Мокляк, В. А. Павленко,
П. В. Павленко.