47.4 Селянські Спілки. Молодіжні громадські об’єднання

Найбільш масовою громадською організацією в селах Полтавщини стали Селянські Спілки, які виникли з ініціативи самих селян як їх національна професійно-класова організація.

Протягом 16-17 квітня 1917 р. в Полтаві проходив Селянський з’їзд, на який прибуло більше тисячі делеґатів з усіх повітів губернії. Ініціатором його скликання виступив тимчасовий комітет з організації Селянської Спілки. Надзвичайної гостроти набрали на з’їзді дебати щодо соціально-економічних перетворень в Україні. В результаті тривалої дискусії з’їзд прийняв рішення про соціалізацію землі, фабрик і заводів. Максимальна земельна норма на одне селянське господарство визначалася в розмірі 50 десятин. Землі зверх норми підлягали конфіскації без викупу. Продаж і купівля землі заборонялася. Вимоги окремих делеґатів націоналізувати без викупу всю землю, фабрики і заводи підтримки на з’їзді не знайшли, оскільки ця акція на думку більшості привела б до анархії й безладдя в країні.

Після обговорення поточних подій делеґати висловили підтримку Тимчасовому урядові й російській армії. Майбутню Росію вони бачили як федеративну демократичну республіку, в якій Україна б мала національно-територіальну автономію. Прийняті на з’їзді рішення свідчили, що селянство Полтавщини підтримувало програму партії українських есерів. Завдяки цій підтримці організації УПСР набули масовості. Восені 1917 р. у партії налічувалось бл. 75 тис. членів. З’їзд організаційно оформив створення губернської Селянської Спілки, затвердив її програму та керівні органи.

В умовах анархії та хаосу, які нестримно насувалися з Росії в Україну, Селянські Спілки виступали єдиною стабілізуючою силою в українському селі. В боротьбі за національне самовизначення українського народу вони діяли спільно з іншими громадськими об’єднаннями – робітничими, військовими, студентськими.

У червні 1917р. на Полтавщині організаційно оформилася студентська соціалістична організація, її осередки існували в Полтаві (бл. 300 членів), Лубнах, Гадячі, Кобеляках. Членами організації були студенти різних вузів Росії й України, які з’їхалися додому на канікули. Студенти вели культурно-освітню роботу серед молоді, влаштовуючи вистави, поширюючи революційну літературу, організовуючи школи ліквідації неписьменності. Життя організації виявилося коротким. Частина студентів незабаром роз’їхалася на навчання, а в середовище тих, що залишилися, розвиток революції вніс розкол і сум’яття. В листопаді виконавчий комітет студентської соціалістичної організації розпався. Одні студенти включилися в Українську революцію, інші залишилися на загальнодемократичних засадах, а дехто став прибічником «єдиної і неділимої» Росії й у лавах білоґвардійців воював проти Української Народної Республіки.

Учнівська молодь Полтави гуртувалася навколо Клубу учнів, при якому діяли спортивні секції, відбувалися концерти, проводилися бесіди, лекції. У Гадячі кілька десятків гімназистів об’єдналися в «Гурток українознавства». Раду гуртка в складі дев’яти осіб очолював В. Якименко. Члени гуртка самостійно вивчали українську культуру, літературу й історію, влаштовували диспути, готували й обговорювали реферати на українознавчі теми. Влітку 1917 р. гуртківці поставили питання про українізацію навчання і знайшли в цьому підтримку серед вчителів. 21 липня педагогічний колектив Гадяцької чоловічої гімназії вирішив із нового навчального року перейти до викладання навчальних предметів українською мовою.

Водночас на Полтавщині виникли так звані «Групи юнацького руху», які об’єднували як учнівську, так і неучнівську молодь. В умовах загострення політичної боротьби серед членів руху стався розкол. У середині жовтня відокремився «Об’єднаний соціалістичний гурток молоді» в Полтаві. Попри свою назву, організація не мала чітко визначеного політичного змісту.

 Святкування 1 Травня. Диканька. Фото. 1917.

Свідчення 10. Із щоденника В. Королен-ка (18 квітня 1917 p.):

«У нас тепер проходить «Селянський з’їзд». Враження справляє сильне. Зал музичного училища переповнений мужиками. <…> Інтерес величезний».

 

Свідчення 11. Із книги В. Винниченка «Відродження нації» (1920 p.):

«То де ж ті сили, якими роблись би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтелігенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно-свідомих людей.

О, ми й самі добре знали нашу бідність на інтелігентські сили! Але ми були багаті на довір’я мас, на революційний запал нашого народу, на велике захоплення всіх течій його. Ми самі бачили нашу малосильність, непідготовленість, недосвідченість. Але ми були сильні єдностю, вірою, свіжістю нашої енергії, чистотою наших змагань, готов-ностю саможертви. Ми мали за собою працюючі народні маси; це була найголовніша наша сила й духовна, й матеріальна, й мілітарна. Народ дасть й утворить все. Інтелігентні сили самі знайдуться. Зрусифікована наша інтелігенція прийде до нас. Ми її розбудимо, роз-соромимо, розчулимо, захопимо й притягнемо до роботи.

Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».