47.7 Становлення основ національної освіти

Відразу після повалення самодержавства з ініціативи батьків та «Просвіт» почався стихійний процес українізації школи, насамперед початкової, де навчалися переважно діти селян і робітників, а вчителями були такі ж вихідці з народу, як і учні.

Рух за українську школу в загальнонаціональному масштабі очолив полтавець Іван Стешенко.

Протягом 6-8 квітня 1917 р. у Полтаві працював губернський з’їзд вчителів. Основним питанням порядку денного була українізація школи. На захист викладання в школах України рідною мовою виступив В.Г. Короленко, який був гостем з’їзду. Делеґати зобов’язали губернське земство ліквідувати інститут шкільних інспекторів і створити замість них демократичні шкільні ради, приступити до видання підручників і посібників для українських шкіл та встановити мінімальну заробітну плату для вчителів у розмірі 60 крб. На з’їзді була також створена професійна спілка працівників освіти.

Літери “З” і “Л”. Листи “Української азбуки”. Мал. Г. Нарбута. 1917.

 

Свідчення 14. І. Стешенко:

«Одним із основним завдань мусить бути виховання дітей у повазі до нового ладу в Україні, до нашого відродженого краю».

 

Свідчення 15. Із спогадів інструктора ПССТ Володимира Дубіва:

«Всі вони [російські партії], за винятком більшовиків, ставилися тоді вороже до Центральної Ради і до найелементарніших вимог українців, як от вимога української школи.

— У вас же нет учителей! Зачем же детей калечить?! — казали вони нам».

 

Процес українізації школи пожвавився після проголошення Центральною Радою автономії України та введення посад комісарів народної освіти. Полтавським губернським комісаром у справах народної освіти став відомий громадський діяч, публіцист і педагог Віктор Андрієв-ський.

Створення системи української освіти відбувалося у двох напрямках: проходила повна або часткова (шляхом запровадження українознавчих предметів) українізація вже існуючих шкіл та відкривалися но-

ві школи з українською мовою навчання. Вирішувалося це завдання в складних умовах: не було підручників і посібників, навчальних програм і унаочнень, не вистачало національне свідомих або принаймні тих, хто вільно володів українською мовою, вчителів. І все ж до весни 1918 р. майже всі початкові школи Полтавщини повністю або частково були українізовані.

Потяг полтавців до знань був таким великим, що органи місцевого самоврядування за браком коштів і вчителів не могли задовольнити всі прохання щодо розширення шкільної мережі. До початку 1917-1918 навчального року в Миргородському повіті вдалося відкрити чотири вищих початкових школи (в Шишаках, Великих Сорочинцях, Багачці та Попів-ці), а в Зіньківському – 6 (у Бірках, Ковалівці, Великих Будишах, Груні, Комишах і Куземині).

Навесні 1917 р. при полтавській «Просвіті» почали працювати курси українознавства. По закінченню студій слухачі виявили бажання продовжити навчання. Так виникла ідея створення українського народного університету. Заняття в ньому розпочалися 7 квітня 1918 р. Університет мав два факультети: економіко-правничий та історико-філологічний. Ректором навчального закладу став завідувач археологічним відділом Земського музею Вадим Щербаківський, членами правління – полтавські вчені Володимир Щепотьєв, Михайло Рудинський, Наталія Мірза-Авакьянц та ін. Серед викладачів університету був відомий український педагог Григорій Ващенко.

Національна школа потребувала і нових навчальних посібників. Значну роботу в цьому плані проводила Полтавська спілка споживчих товариств (ПССТ), яку очолював відомий український патріот і організатор кооперативного будівництва, учитель за фахом Дмитро Шульга. ПССТ створила одне з найбільших в Україні кооперативне видавництво та книготоргівельне підприємство і першу в Полтаві українську бібліотеку. Протягом 1917 р. ПССТ видала більше десяти назв українських книг, в тому числі «Українську граматику» накладом 200 тис. примірників. Друкарню і видавництво ПССТ очолював член Центральної Ради і виконкому Полтавської губернської ради Левко Ковалів. Інструкторами культурно-просвітнього відділу ПССТ працювали Володимир Дубів, Павло Височанський, Дмитро Леляків, Сергій Рауз, Дмитро Соловей.

 

Стешенко Іван Матвійович

(псевд.: їв. Сердешний, їв. Степура, їв. Січовик, Світленко; 24.VI.1873, Полтава — 30.VII.1918, Полтава) — громадсько-політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник.

Народився в сім’ї відставного унтер-офіцера і полтавської міщанки. Дитинство і юність минули в батьківській оселі на околиці Полтави. Жорстока батьківська вдача залишила глибокий слід у пам’яті І. Стешенка і відбита в його автобіографічних поетичних творах. Проте батько прагнув вивчити своїх дітей, яких у сім’ї було дев’ятеро, і для цього не шкодував коштів. У 1882—1892 pp. І. Стешенко навчався в Полтавській класичній гімназії. Тут він написав свої перші поетичні твори російською мовою, оскільки до 7 класу не усвідомлював себе українцем. Перелом у світогляді відбувся під час мандрівки навколишніми селами. Особливе значення мала зустріч із полтавським земським лікарем О. Кривком, який заронив у душу юнака у любов до рідного народу. Значний вплив справили також розмови із тарасівцями М. Байздренком, М. Базькевичем, І. Липою, які, перебуваючи в Полтаві, мешкали в будинку Стешенків. Студентом історико-філологічного факультету Київського університету, І. Стешенко познайомився із цвітом української інтелігенції:

родинами Старицьких, Лисенків, Косачів. Був членом літературно-мистецького гуртка «Плеяда». Вільно володів французькою, німецькою, іспанською, італійською, багатьма слов’янськими мовами, перекладав зарубіжну поезію. Захопившись марксизмом, очолив радикальну групу студентської громади. Разом із Л. Українкою у 1896 р. заснував у Києві групу Українська соціал-демократія (на два роки раніше, ніж це зробив В. Ленін).

Квартируючи у Старицьких, завів роман із донькою письменника Оксаною. Батько дівчини поставився до цього неприхильне, виставивши «зятя» за двері. Друзі згадували: «Оксана страшенно страджає, щодня плаче і читає Бокля, що Стешенко дав». І все ж любов перемогла. У 1897 р. І. Стешенко і О. Старицька поєднали свої долі. 20 років потому Оксана Михайлівна писала своєму чоловіку, згадуючи день весілля: «Це був найщасливіший день у моєму житті. Я так тебе кохала, так у тебе вірила — і це дало мені можливість пережити всі труднощі…»

А труднощів у житті подружжя було чимало. Після закінчення університету І. Стешенко влаштувався лектором Фундуклеївської жіночої гімназії, проте невдовзі був заарештований за участь у студентських заворушеннях. Після п’яти місяців ув’язнення в Лук’янівській тюрмі І. Стешенко був висланий за межі Києва. Протягом 1897—1900 pp. разом з дружиною жив на чернігівському хуторі М. Садовського. Займався перекладацькою та літературною працею: досліджував творчість І. Котляревського, видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви».

У 1898 р. взяв участь у нелегальному з’їзді таємного товариства «Молода Україна». Після повернення до Києва увійшов до Старої Громади. У подальшому брав участь у роботі РУП, згодом УСДРП.

Через заборону викладацької діяльності працював в управлінні Південно-Західної залізниці, у Київській міській думі. У 1904 р. був обраний секретарем Київського літературно-артистичного товариства. Під час революції 1905 р. надрукував низку статей із мовного та національного питань, у яких обстоював думку про доконечність національної школи та запровадження української мови в усіх сферах вжитку. Видавав часопис «Шершень», а після його заборони — журнал «Ґедзь». Одержавши можливість повернутись до викладацької роботи (1906 p.), працював у чоловічій гімназії м. Слупська, викладав у Київській комерційній школі, Фребелівському інституті, на Вищих жіночих курсах, у Музично-драматичній школі М. Лисенка. Читав історію української, російської, західноєвропейських літератур. Як член київського товариства «Просвіта», Українського клубу, клубу «Родина» брав участь у культурницьких заходах, виступав із лекціями. У 1908 р. обраний секретарем, згодом — товаришем голови Українського наукового товариства у Києві. Видав ґрунтовні наукові дослідження: «Історія української драми», «Проби біографії й оцінки діяльності П. Куліша». На запрошення академіка Російської академії наук О. Шахматова брав участь у написанні нарису історії української літератури XIV-XVIII ст. для енциклопедії «Украинский народ в его прошлом й настоящем».

У 1913—1914 pp. був одним із редакторів педагогічного часопису «Сяйво». З відкриттям у Києві у 1915 р. Тетянинської української гімназії для біженців, обійняв посаду її директора. В роки світової війни звернувся до дослідження життя і творчості Кобзаря: «Т. Шевченко яко великий мистець слова» (1914 р.), «До характеристики творчості Т.Г. Шевченка» (1915 p.), «Російсько-українські паралелі в творчості Шевченка» (1916 p.), «Життя і твори Тараса Шевченка» (1918 p.).

З початком Української революції з головою поринув у вир подій. Був одним із організаторів УЦР і членом Малої Ради, головою шкільної і редакційної комісій. Очолив рух за українську школу. 6 березня 1917 р. заснував і очолив Товариство поширення шкільної освіти в Україні. Як його голова, а також член Всеукраїнської учительської спілки і Київського губвиконкому ради об’єднаних громадських організацій докладав чимало зусиль для реалізації програми дерусифікації школи, схваленої І Всеукраїнським учительським з’їздом (5—7.IV. 1917 p.). Очолював реалізацію таких заходів, як скасування надбавок учителям за «обрусение края», створення українських гімназій, написання підручників, термінологічних словників, програм для початкової школи, влаштування курсів українознавства. Зрештою, 15 квітня 1917 р. І. Стешенка було призначено генеральним секретарем освіти. Програмою його діяльності стала промова перед педагогічною громадськістю: «Український народ є державним на своїй території, але, разом з тим, необхідна повна справедливість щодо національних меншин, що проживають на території України, права яких повинні бути забезпечені. Але всі народності, що проживають в Україні, зобов’язані знати мову, літературу, географію і історію України». На допомогу вчителям в організації і налагодженні процесу українізації освіти видав брошуру «Поміч учителю в справі національного виховання дітей». Зусиллями І. Стешенка в 1917 р. було відкрито: 39 українських гімназій, з яких 25 були сільськими, перший в Україні Народний інститут, Педагогічну академію, Академію мистецтв, Державний народний університет.

Революційні дії генерального секретаря освіти викликали спротив ворогів українського національного руху. Прикро, але опонентами українізації школи стали помірковані українці, серед них – куратор Київської шкільної округи В. Науменко. Конфлікт вилився у відвертий саботаж. Тоді УЦР своїм законом скасувала шкільні округи і запровадила інститут комісарів шкільної освіти. За час свого перебування на міністерській посаді І. Стешенко нажив собі стільки ворогів, скільки не було у жодного його колеги. Хоча сам він був надзвичайно доброю людиною і нікому не завдав ніякого зла. Навпаки, постійно допомагав людям, протегував вихідцям із соціальних низів.

Після відставки кабінету В. Винниченка І. Стешенко працював головним інструктором Міністерства освіти. На цій посаді залишався і за часів Української Держави. На пропозицію міністра освіти гетьманського уряду М. Василенка погодився обійняти кафедру українського письменства у Кам’янець-Подільському Українському державному університеті, що мав відкритись у серпні 1918 р. Для підготовки курсу одержав відпустку і виїхав на батьківщину. Зійшовши з поїзда 29 липня 1918 p., спокійно простував безлюдною вулицею, аж раптом нічну тишу пронизали постріли. Тяжко поранений невідомими злочинцями, І. Стешенко наступного дня помер. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Спеціально створена Комісія по увічненню пам’яті І. Стешенка підготувала до видання збірку спогадів про талановитого педагога і громадського діяча, порушила клопотання про присвоєння його імені вулиці, навчальному закладу, заснування іменної стипендії. Проте з приходом до влади більшовиків І. Стешенка записали до «українських буржуазних націоналістів» і викреслили його ім’я з історії. Дружина Оксана Михайлівна Стешенко-Старицька, дитяча письменниця, була заарештована влітку 1941 р. і разом із старшою сестрою Людмилою вислана до Казахстану. Там у концтаборі в 1942 р. скінчилося її страдницьке життя. Сестра — Людмила Михайлівна Ста-рицька-Черняхівська, письменниця, театральний критик, громадська діячка, померла в дорозі до концтабору; тіло її викинули з потягу.

 

Свідчення 16. Із спогадів С. Русової, директорки департаменту позашкільної освіти в 1917 p.:

«Із Стешенком приємно було працювати. Це був молодий, розумний діяч, на формальний бік справи звертав він мало уваги, але певно й рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народної освіти, усіх шкіл й дсіх шкільних установ».

Свідчення 17. Із табірного заповіту Л. Стешенко-Старицької нащадкам (1942 p.):

«…не дайте загинути у пісках віків тому поминкові горя, що ми з своїх рук злагодили… <…> оновлена вітчизна постане з наших трупів».

 

Андрієвський Віктор Никанорович

(1885, Полтава – 1967, Дорнштадт, ФРН) — громадський діяч, публіцист і педагог. Закінчив природничий факультет Київського університету (1907 p.). З 1909р. викладав хімію і товарознавство в Полтавському комерційному училищі. 31912р. був членом «Громади». В 1913—1916 pp. — гласний Полтавського губернського земства. У 1917 р. обраний гласним Полтавської міської думи, а також членом правління губернського учительського союзу. Співзасновник Української партії хліборо-бів-демократів (1917 p.). У 1917—1918 pp. — Полтавський губернський комісар освіти. Брав участь у реорганізації нижчої школи, започаткувавши курси українознавства. З приходом більшовиків змушений був залишити Полтаву. У 1919 р. віїхав до Галичини, керував продовольчим департаментом Державного секретаріату Харчових справ ЗУНР. Один із засновників Союзу української державності та Української народної партії. З 1920 р. — на еміґрації в ЧСР. У повоєнні роки мешкав у Німеччині. Автор праць і численних статей у пресі з протисоціалістичним спрямуванням: «М. Міхновський: Нарис суспільно-політичної біографії» (Мюнхен, 1950 p.), «Микола Лисенко – батько української музики» (Торонто, 1962 р.), «До характеристики українських правих партій» (Берлін, 1921 р.), «Три громади: Спогади з 1885-1917 pp.» (Львів, 1938 р.), «МиколаЛисенко» (1942 p.), «Дві віри» (Міттенвальд, 1950 p.). Головна праця — мемуари в 2-х то-

мах «З минулого: Від Гетьмана до Директорії; 1917-й рік на Полтавщині» (Берлін, 1921 p.; 2-е вид.: Нью-Йорк, 1963 p.).

 

Шульга Дмитро Іванович

(1880, Полтава — ?) — громадський діяч, педагог, кооператор.

Один із засновників і керівників Полтавського товариства гуртових закупок, згодом — Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ). Член УПСФ. Арештовувався у 1920 та 1930 р. Останнє місце роботи — завідувач фінансовим відділом Всеукраїнського фото-кіноуправління у Києві. Засуджений за участь в УНЦ.