47.8 Підтримка Української Центральної Ради

З моменту повалення самодержавства організатором і лідером українського національно-визвольного руху, який охопив широкі верстви українського народу, виступила Українська Центральна Рада (УЦР), очолювана М.С. Грушевським. Виражаючи волю українського народу до національного самовизначення, Рада поставила перед Тимчасовим урядом питання про офіційне визнання автономії України в складі перебудованої на демократичних засадах Росії. Така позиція Ради знайшла цілковите схвалення полтавців. У березні-квітні 1917 р. в містах Полтавщини пройшли масові мітинґи, на яких висувалися вимоги автономії України і українізації школи.

М. Грушевський.

Свідчення 18. В. Короленко про національне піднесення на Полтавщині (лист від 16 квітня 1917 p.):

«Сильно пожвавилося українство і знаходить широкий відгомін. Автономія».

 

Свідчення 19. М. Бобошко про маніфестацію в Кобеляках (квітень 1917 p.):

«16-е. Неділя; з ранку хмарно і великий дощ <…> Думав, що маніфестація не відбудеться, але потім трохи розпогодилось. Об 11 год. <…> пішли на урочистості. В 12 год. на соборній площі була панахида по Т. Шевченкові, а потім величезний натовп народу з національними українськими прапорами з музикою і співами рушив по Кременчуцькій… Чудова, незабутня картина! Чарівне поєднання блакитного з жовтим на прапорах гарно виділялося; прапорів було дуже багато крім українських було 2 червоних революційних і один траурний. Написи були найрізноманітніші; попереду несли 2 портрети Шевченка, порядок усюди зразковий, незважаючи на відсутнсть поліції. <…> Дійшовши до Земства, процесія зупинилась, голова Земської Управи Бокий виголосив коротку промову українською мовою, і під звуки українського маршу урочисто був піднятий національний прапор, маніфестація рушила далі до лікарні, над якою так само було підянто прапор; потім, на зворотному шляху, прапори були підняті над чоловічою гімназією, комерційним училищем, позичковоощадним товариством, Міською Думою, казначейством, споживчою лавкою, 3″їздом, жіночою гімназією, Волостю, Управлінням Війського Начальника і, нарешті, Народним будинком, де маніфестація й закінчилася. Всюди виголошувавшись гарячі промови на рідній мові; було радісно на душі, відчувалося щось рідне, близьке, дороге…».

На початку травня Полтавська громада ТУП-СУАФ виступила ініціатором скликання Українського з’їзду Полтавщини, утворивши з цією метою «Спільний комітет українських поступових партій та організацій», куди ввійшли представники селянських спілок, партій українських есерів та соціал-демократів, Українського клубу та ін. З’їзд проходив 21-22 травня 1917 р. у Полтаві. Його делеґати висловили ширу подяку Центральній Раді за її діяльність, спрямовану на захист інтересів українського народу та висунули вимогу широкої національно-територіальної автономії України.

Резиденція Української Центальної Ради – будинок Педагогоічного музею в Києві. 1917. Приміщення виділено українським організаціям за сприяння комісара громадських будинків, нашого земляка  Миколи Порша. Спочатку Рада займала лише дві кімнати.

Однак Тимчасовий уряд не поспішав із розв’язанням національного питання. Кадети, які становили ядро уряду, стояли на позиції збереження унітарної держави. Не знайшовши порозуміння з Тимчасовим урядом Росії, Центральна Рада своїм Першим Універсалом від 10 червня 1917 р. самочинно проголосила автономію України. Цей документ справив величезне враження на українське суспільство. На адресу Центральної ради надсилалися вітальні телеграми від різних українських організацій. Біля скарбниці виросла черга людей, які бажали підтримати свою владу грошима.

Проголошення Першого Універсалу Центральної  Ради. 10  червня 1917 р. 

Полтавська губернська Єпархіальна церковна рада зобов’язала священиків оголосити текст Універсалу по всіх церквах і відправити молебні з нагоди проголошення автономії України. «Українська військова громада» визнала Центральну Раду «тимчасовим урядом автономної України». Центральну Раду в якості вищого представницького органу влади визнали Лубенське і Миргородське земства та Миргородська міська дума, а Полтавська повітова земська управа прийняла рішення виконувати розпорядження Тимчасового уряду лише за згодою УЦР. Полтавська Полтавське губернське земське зібрання, а слідом і губернська рада робітничих і солдатських депутатів визнали Центральну Раду вищим органом влади всього українського народу і звернулися до неї з проханням видати інструкцію щодо практичного втілення в життя Першого Універсалу.

18 червня 1917 р. на Південному вокзалі Полтави відбувся масовий робітничий мітинґ, учасники якого привітали проголошення автономії України і заявили про свою підтримку Центральної Ради в її державотворчій діяльності. Після мітинґу робітники пройшли маніфестацією.по вулицях міста. Такі ж мітинґи і маніфестації відбулися і в інших містах та селах Полтавщини.

Ставлення неукраїнських політичних партій до Універсалу було неоднозначним. Більшовики з тактичних міркувань підтримали дії Центральної Ради, а меншовики засудили їх як прояв «малоросійського сепаратизму» і навіть «шовінізму». Есери обізвали Універсал актом безвідповідальної політики. Відверто антиукраїнську позицію зайняв полтавський комітет російської партії конституційних демократів (кадетів), який вирішив випустити спеціальну листівку з протестом проти дій Центральної Ради. Проголошення Універсалу кадети назвали однією з ланок німецького плану розкладу Росії, прямим злочином проти закону. Однак Тимчасовий уряд не наважився застосувати до українців військову силу. Петроградська рада теж висловилася за помірковані дії.

В. Винниченко.

Свідчення 20. В. Винниченко:

«…коли Рада оповістила свій Універсал, вибух ентузіазму прокотився могутньою, всезмітаючою хвилею по Україні. Все, що було хоч трохи національне свідомого на українській землі, все від старого до •• iuto в екстазі підвело руки до гори й присяглось на вірність своїй вищій інституції. Вся свідома й напівсвідома Україна за тих днів <…> стала на коліна й молитовна, в захваті, визволення, в запалі смілости, в високій, піднесеній готовности до боротьби, до творчости заспівала «Ш,е не вмерла Україна, і слава, і воля».

Газети не мали місця для вміщення всіх телеграм, які посилалися Центральній Раді з усіх кінців України. Земства, думи, товариства, сільські сходи, військові части, мітинги. <…> Можна б цілий том скласти з одним привітальних телеграм і постанов.

Будинок Педагогічного Музею за тих днів зранку до пізнього вечора був переповнений делегатами від війська, робітників, селян, організацій. Одні приїжджали за вказівками, розпорядженнями, наказами, другі привезли гроші на Національний Фонд, асигновані Ц. Раді, треті з жалями на непорядки, четверті просто з висловом своєї радости й готовности «боротись усіма силами». От у вестибюлі Музею проштовхується крізь густий натовп старенька-старенька бабуся. Вона приїхала з далеких, глухих хуторів до своєї Центральної Ради й привезла їй у торбинці срібних рублів, знесених з усіх хуторів, довго хованих од царських чиновників. От група поважних, у празникових свитках дядьків. Вони обклали землі податком і привезли його Ц. Раді. За пазухою у найстаршого поставнова сходу а казенною печаткою й підписами властей. А там делегати з фронту привезли всі свої медалі й хрести у Фонд Ц. Ради. А обличчя всім святочні, повні внутрішнього піднесення, гідности, свідомости великого, їхнього діла. Так було за тих великих історичних днів».

 


Свідчення 21. Звернення Полтавської ради робітничих та солдатських депутатів до революційних організацій (10 червня 1917 p.):

«Полтавська рада робітничих та солдатських депутатів, обговоривши Універсал Української Центральної Ради, виданний 10-го іюня цього року, постановила: Вітаючи революційний акт Української /Центральної Ради, яка оголосила автономію України, Полт. р. робіт, і салд. депутатів закликає всі революційні організації і всіх громадян, що населяють Україну, підтримати революційні домагання Українського народу, поскільки ці домагання не будуть йти в супереч інтересам инших національностей, які живуть в Україні. Разом з тим Полтавська рада робітничих та солдатських депутатів вважає, що Українська Центральна Рада мусить бути поповнена представниками рад робітничих та солдатських депутатів і всіх соціялістичних партій, що існують на Україні, без ріжниці національностей, аби Укр. Центр. Рада була дійсно виразницею всеї демократії автономної України».

 

Свідчення 22. Телеграма з Полтави на адресу УЦР (10/23 червня 1917 p.):

«Полтавські губернські земські збори на своїм засіданні 23 червня, обміркувавши Універсал Ц. Ради, постановили: 1.У. Ц. Рада се — правоси.іьний орган усього українського народу. 2. Губернські земські збори висловлюють повну готовність піддержувати У. Ц. Раду в заведенню основ автономії України. З, Всі постанови російського Тимчасового Правительства, які торкаються України, виконуватиме земство тоді, коли вони будуть видані по згоді з У. Ц. Радою. 4. Губернське земство підлягає всім постановам У. Ц. Ради й асигнує на її потреби 200000 карб.».

 

Свідчення 23.

Перший склад УЦР, який діяв близько місяця (7 березня — 7 квітня 1917 р.) охоплював 94 особи, здебільшого представників київської української інтелігенції. 8 квітня на Всеукраїнському національному конгресі до нового складу УЦР обрано 118 осіб, які репрезентували окремі губернії, громади, політичні партії, громадські та культурно-освітні організації.

Після того, як УЦР кооптувала до свого складу всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів, обрані на відповідних з’їздах протягом травнялипня 1917 p., кількість її членів визначалася 588 мандатами. Неукраїнська революційна демократія України делегувала до складу УЦР 202 представника національні« меншин. Членами УЦР стали також депутати Всеросійських Установчих зборів від України. Кількісний склад Центральної ради перевищив 800 чол. (число мандатів у різних джерелах визначається цифрами 822 і 848). Проте внаслідок ротацій через членство у Центральній Раді пройшла набагато більша кількість осіб.

Полтавці – члени першого складу УЦР 7 березня – 7 квітня 1917 р. (в дужках – вказівка на представництво): Члени Ради (із загальної кількості 94 особи): Василенко Микола (просвітні організації Києва); Королів Василь (ТУП); О’Кон-нор-Вілінська Валерія (Просвітні організації Києва); Міхновський Микола (підпоручик); Порш Микола (УСДРП); Степаненко Олександр (Кооперативні організації); Стешенко Іван (Просвітні організації м. Києва); Холодний Петро (Просвітні організації Києва); Шемет Володимир (Гімназія м. Лубен); Шульгин Володимир (Студентський союз).

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. Фото. 1917. Зліва направо сидять: І. Стешенко,Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра; стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк. Відсутній В. Садовський.

Полтавці — члени складу УЦР, обраного Всеукраїнським Національним конгресом 8 квітня 1917 p.: Члени ради (із загальної кількості 122 особи): Леонтович Володимир (СУАФ); Міхновський Микола (підпоручик, військовий клуб імені Полуботка); О’Коннор-Вілінська Валерія (СУАФ); Степаненко Олександр (Кооперативні організації України); Стешенко Іван (Просвітні організації Києва); Холодний Петро (Просвітні організації Києва); Шелухин Сергій (Херсонська губ.); Шульгин Олександр (УРДП). Територіальне представництво від Полтавської губернії: Кова-левський Микола; Токаревський Михайло; Чижевський Павло; Шемет Володимир. Полтавці – члени складу УЦР, затвердженого мандатною комісією Шостих загальних зборів 8 серпня 1917 p.:

- від Всеукраїнської ради селянських депутатів: Члени ЦК: Заливчий Андрій (УПСР, Київська губ.); Лівицький Андрій (УСДРП, Полтавська губ.); Мартос Борис (УСДРП, Київ); Члени ради: Артюх Андрій (Переяславський пов.); Багрій Кирило (Костянтиноградський пов.); Бойко Платон (Роменський пов.); Букша Кіндрат (УПСР, Прилуцький пов.); Величко Мефодій (Хорольський пов.); Гармаш Євтихій (УПСР, Лохвицький нов.); Жуків Леонід (Зіньківський пов.); Кияниця Максим (Кобеляцький нов.); Куличенко Яків (Миргородський пов.); Майстренко Павло (Прилуцький пов.); Манько Демид (Роменський пов.); Марченко Максим (Золотоніський пов.); Меренець Іван (Лубенський пов.); Михайленко Павло (УПСР, Кременчуцький пов.); Мудряк Андрій (Полтавський пов.); Немудрий Василь (Кобеляцький пов.); Одинець Сергій (Переяславський пов.); Оніпко Борис (Гадяцький нов.); Павленко Павло (Лохвицький нов.); Романенко Хома (Хорольський пов.); Семеняга Тиміш (Золотоніський пов.); Слюсаренко Микола (Гадяцький пов.); Сотник Павло (Костянтиноградський пов.); Тимофієнко Олександр (Полтавський пов.);

- від Всеукраїнської ради військових депутатів: Авдієнко Михайло (солдат розвантажувального батальйону, Петроград); Дубинський Кость (солдат конвойної команди ґарнізону, Кременчук); Зозуля Яків (фельдшер Петровського Полтавського кадетського корпусу, Київський ВО); Касяненко Григорій (прапорщик 6-го авіаційного парку, Київський ВО); Масюк Микита (прапорщик 674-го пішого Золотоніського полку 10-ї армії, Західний фронт); Сухий Захар (поручик 30-го пішого Полтавського полку 3-ї армії, Західний фронт); Хідченко Кирило (УПСР, солдат 107-ї команди одужуючих Лубенського ґарнізону);

- від Всеукраїнської ради робітничих депутатів: Білінський Петро; Касяненко Євген (УСДРП, Київ); Порш Микола (УСДРП, Київ);

- від Українського Генерального військового комітету: Глібовський Юрій; Петлюра Симон (УСДРП);

- територіальне представництво від Полтавської губернії: Бочковський Леонард (УПСР); Матяш Роман; Мшанецький Петро (УПСР); Огородній Михайло (УСДРП); Пиляй Кирило;

- професійно-просвітнє та економічне представництво: Степаненко Олександр (Кооперативні організації);

- представництво політичних організацій: Шульгин Олександр (УПСФ);

- представництво національних меншостей: ?

Полтавці — члени Всеросійських Установчих зборів, обрані від Полтавської губернії: Ґалаґан Нестор (список № 8 – сел. спілки та укр. с.-р.); Івченко Михайло (№ 8); Ковалів Левко (№ 17 – укр. с.-р. і укр. с.-д.); Ковалевський Микола (№ 8); Коваленко Данило (№ 8); Куличенко Яків (№ 8); Петренко Назарій (№ 8); Полозов Михайло (№ 17); Полоцький Олександр (№ 8); Семеняга Тиміш (№ 8); Стенька Яків (№ 8); Степаненко Аркадій (№ 8); Терлецький Євген (№ 17); Янко Олександр (№ 8).

Полтавці – члени Всеросійських Установчих зборів, обрані від Київської губернії: Порш Микола (№ 1 – укр. соц. орг-ції).

Полтавці — члени Всеросійських Установчих зборів, обрані від Румунського фронту: Петлюра Симон (№ 1).

Полтавці — члени УЦР, які брали участь в роботі Малої Ради з червня 1917 до квітня 1918 p.: Авдієнко Михайло (УСДРП); Букша Кіндрат (УПСР); Касяненко Євген (УСДРП); Кияниця Максим (УПСР); Мартос Борис (УПСР); Мшанецький Петро (УПСР); Неронович Євген (УСДРП); Огородній Михайло (УСДРП); Порш Микола (УСДРП); Степаненко Олександр (УПСС); Стешенко Іван (УСДРП); Холодний Петро (УПСФ); Чижевський Дмитро (РСДРП-м); Шульгин Олександр (УПСФ); Янко Олександр (УПСР).

Полтавці — члени першого складу Генерального секретаріату, створеного УЦР 15 червня 1917 р. (із загальної кількості 9 осіб): Мартос Борис (генсек земельних справ); Петлюра Симон (генсек військових справ); Стешенко Іван (генсек освіти).

Полтавці — члени складу Генерального секретаріату, затвердженого УЦР 15 липня 1917 р. (із загальної кількості 13 осіб): Мартос Борис (генсек земельних справ); Стешенко Іван (генсек освітніх справ); Петлюра Симон (генсек військових справ); Шульгин Олександр (генсек охорони прав національних меншостей).

Полтавці — члени складу Генерального секретаріату, ухваленого УЦР 21 серпня 1917 р. і затвердженого Тимчасовим урядом 1 вересня 1917 р. (із загальної кількості 11 осіб): Стешенко Іван (генсек освіти); Мартос Борис (товариш генсека земельних справ); Шульгин Олександр (генсек міжнародних справ).

Полтавці — члени складу Генерального секретаріату, розширеного відповідно до ухвали УЦР 1 листопада 1917 р. (із загальної кількості 17 осіб): Стешенко Іван (генсек освіти); Шульгин Олександр (генсек міжнародних справ); Порш Микола (генсек праці); Єщенко Вадим (генсек шляхів); Петлюра Симон (генкомісар військових справ).

Полтавці — члени першого складу Ради Міністрів УНР 11 січня 1918 р. (із загальної кількості 21 особи): Шульгин Олександр (міністр закордонних справ); Порш Микола (міністр військових справ і праці); Стешенко Іван (міністр освіти).

Полтавці — члени Крайового комітету охорони революції в Україні, створеного Малою Радою на спільному засіданні з київськими революційними організаціями 25 жовтня 1917 р. (із загальної кількості 19 осіб ): Касяненко Григорій; Петлюра Симон; Порш Микола.

Полтавці — члени Особливого комітету оборони України, створеного постановою Генерального секретаріату 15 грудня 1917 р. (із загальної кількості 3 особи): Єщенко Володимир/Вадим; Петлюра Симон; Порш Микола.

 

С. Петлюра (у центрі в 2-му ряді) серед семінарів. Фото. 1902.

Петлюра Симон Васильович

(псевд.: В, Марченко, В. Салевський, Г. Рокитний, О. Ряст, Святослав Тагон, Зілот, Симон, С. Торнтон; 10.V.1879, Полтава — 26.V.1926, Париж) — громадсько-політичний і державний діяч, журналіст; член Центральної та Малої Рад, голова УГВК, генеральний секретар військових справ, Головний Отаман Армії УНР, голова Директорії УНР. Народився у сім’ї полтавських міщанВа-силя та Ольги Петлюр. У родині тісно переплелися та поріднилися козацька й православна традиція. Дід Павло за походженням був козаком. Після його ранньої смерті дружина Ганна постриглася в черниці, згодом була ігуменею Тепловського монастиря поблизу Феодосії. Батько Василь ще парубком, у середині XIX ст., з’явився в Полтаві, працював візником. Одружився, приставши у прийми до Ольги Марченко. Згодом відкрив свій візницький промисел, у 1890 р. мав три виїзди та двох найманих візників. Володів також десятиною дубового лісу біля Малих Будищ. Ольга Олексіївна Марченко теж походила зі старого козацького роду, її батько, овдовівши, постригся у ченці під ім’ям Аркадія, був одним із співзас-новників Київського Іонівського скиту, помер в сані ієромонаха. Багатодітна (четверо синів та п’ятеро доньок, ще троє померли в дитинстві) сім’я Петлюр жила в старому трикімнатному будинкові на вул. Загородній (нині — вул. Зигіна). Симон та його брати й сестри виростали в українській духовно-побутовій атмосфері, були ревними віруючими, шанувальниками народної пісні. Після закінчення у 1895 р. церковно-парафіяльної школи С. Петлюра вступив до Полтавської духовної семінарії. Був активним учасником учнівського хору: співав, грав на скрипці, диригував. У 1898 р. став членом таємної студентської «Української громади». 19 лютого 1900 p., підчас відзначення Шевченкових роковин, познайомився з М. Міхновським і незабаром вступив до РУП. У січні 1901 р. Полтаву сколихнув виступ знаменитого хору М. Лисенка, який, між іншим, виконав заборонений гімн «Ще не вмерла Україна». С. Петлюра без дозволу начальства запросив М. Лисенка послухати, як семінаристи співають його заборонену кантату «Б’ють пороги». Інцидент набув широкого розголосу. Після марних умовлянь припинити «займатися революцією», у липні 1901 р. С. Петлюру виключили з випускного класу з «вовчим білетом». Заробляв на хліб репетиторством. Але готував себе до ролі «професійного революціонера». Як делегат від полтавських семінаристів влітку 1901 р. взяв участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, що напівлеґально відбувся у Полтаві. Навесні 1902 р. він був одним із організаторів виступу учнів семінарії, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Близько 50 учасників виступу, переважно діти бідних священників, були виключені з семінарії, поповнивши лави революційної молоді. Роз’їхавшись по домівках, ця «Ісусова піхота» взяла активну участь у селянських виступах 1902 p. C. Петлюра на чолі «десанту» з 5 семінаристів прибув у Решетилівку Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху полтавська жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, С. Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем П. По-нятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань, де заснував осередок РУП — Чорноморську вільну громаду. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодар-ському початковому міському училищі. У 1903 р. знайшов працю в експедиції члена-кореспондента Російської АН Ф. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. Мріючи про кар’єру журналіста, дописував до періодичних видань. Перша стаття С. Петлюри, присвячена стану народної освіти й медицини на Полтавщині, булаопублікованав 1902 р. у львівському «Літературно-художньому віснику». Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». У грудні 1903 р. С. Петлюра був заарештований і ув’язнений в Катеринодарську тюрму. Слідство не віщувало нічого доброго. Але друзям вдалося добитися звільнення заарештованого під грошову заставу, яку вніс батько, продавши свою десятину лісу. Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а негайно тікати за кордон. Восени 1904 р. під чужим прізвищем виїхав до Львова, де тоді містився Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редагував партійний часопис «Селянин», познайомився й зблизився з галицькими діячами М. Гру-шевським, І. Франком, В. Гнатюком, співробітничав у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі», прослухав 90-годинні курси у Львівському підпільному українському університеті.

Будинок у Полтаві (вул. Загородня, 20), де народився С. Петлюа. Фото. 1942. Будинок частково пошкоджений бомбардуванням під час Другої світової війни.

Свідчення 24. Антропометричний опис С. Петлюри з поліцейського циркуляру про розшук небезпечного злочинця (жовтень 1904 p.):

«зріст 166 см, будова тіла середня, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку відставляти ліву ногу вперед і тримає руки попереду, волосся на голові русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, на бровах і вусах також русяве, борідка рідка, рудувата, очі сірі великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає за допомогаю окулярів; череп правильний, круглий, <…> лоб плоский, високий, ніс прямий, <…> обличчя видовжене».

Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в Росії повернувся додому. На II з’їзді РУП-УСДРП (грудень 1905 p., Київ-Полтава) був обраний до ЦК УСДРП. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з’їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Цього В. Винниченко не вибачив С. Петлюрі ніколи і за найменшої нагоди бризкав на нього отрутою. В січні 1906 p. C. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний теоретичний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а С. Петлюра влітку 1906 р. повернувся до Києва, де його чекало безробіття і нове підпілля. На поч. 1907 р. за рекомендацією М. Гру-шевського одержав місце відповідального секретаря в редакції газети «Рада». Проте як правдивий есдек, вірний марксистській догматиці, не знайшов спільної мови з національно налаштованими співробітниками «Ради», які відмовили йому в секретарюванні. «Есдечівський дух» С. Петлюри повною мірою реалізувався в новому партійному виданні — щотижневій газеті «Слово», перше число якої побачило світ у травні 1907 р. С. Петлюра як член ред-колеґії, а з вересня 1907 р. — офіційний редактор видрукував на сторінках газети безліч матеріалів. За соціал-демократичний світогляд автора охрестили «новим українським Марксом». Після поразки революції 1905—1907 pp. впав у депресію. В березні 1907 р. не взяв участі в черговому з’їзді УСДРП і не був переобраний до ЦК, а з літа 1908 р. фактично самоусунувся від партійних справ. Революція не виправдала юнацьких сподівань, попереду чекала доля марґінала чи бідного дрібного чиновника. Восени 1908 р. перебрався до Петербурга, працював бухгалтером у приватному транспортному товаристві, чайній фірмі, брав участь у житті місцевої української громади. Заручившись підтримкою редактора популярного журналу «Вестник Европы» M. Ковалевського, в 1911 р. переїхав до Москви, де його чекала кохана — студентка Московського університету полтавка Ольга Більська. їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 p.). Ольга Опанасівна Більська стала для С. Петлюри вірною подругою і коханою жінкою на все життя. Наприкінці жовтня 1911 р. у подружжя народилася донька Леся. У Москві С. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская жизнь» (1912—1917 pp.), покинув місце бухгалтера і жив доходами від журналістики. Сім’я постійно бідувала. Поступово С. Петлюра із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Цьому сприяли його зв’язки в масонських колах обох столиць. До кола масонів С. Петлюра потрапив між 1906 і 1911 pp. Період масонського учнівства проходив під керівництвом 75-річного професора Московського університету, академіка філології Ф.Є. Корша, який провістив скромному журналісту світову славу.

Свідчення 25. Професор Ф. Корш:

«Українці самі не знають, кого еони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Пепыюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля».

С. Петлюра. Фото. 1916.

На початку світової війни С. Петлюра опублікував в «Украинской жизни» власноруч написану декларацію «Война и украинцы», в якій висловив упевненість, що українці «виконають обов’язок громадян Росії в цей важкий час до кінця». У 1915 p. C. Петлюра був мобілізований до армії санітаром. Однак масонські «брати» швидко підшукали йому престижне місце уповноваженого «Земгора» (Союзу міст) у 3-й армії, а незабаром «підсадили» на посаду помічника головного інтенданта фронтових поставок продовольства від «Земгора» на Західному фронті. Ця посада прирівнювалася до офіцерської, але не користувалася авторитетом у фронтовиків, які презирливо називали працівників «Земгору» «земгусарами». В 1916 р. С. Петлюра з сім’єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства С. Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду Західного фронту (квітень 1917 р.). На з’їзді солдати-у країн ці обрали С. Петлюру головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з’їзд (5-8.V. 1917 р.) у Києві. Там колишній соціаліст зустрівся зі своїми старими товаришами по партії і автоматично увійшов до «клану» В. Винниченка. Українські соціал-демократи вміло використали С. Петлюру в боротьбі із самостійником М. Міхновським за вплив на солдатські маси. Йому відвели роль однієї з провідних постатей з’їзду, провели до президії, дали можливість виголосити низку промов, запропонувати найважливіші резолюції. З цього часу С. Петлюра став публічним політиком, а його ім’я — одним із символів українського національно-визвольного руху.

Свідчення 26. З промови С. Петлюри на І Всеукраїнському військовому з’їзді (6 травня 1917 p.):

«…нал потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, .міліція <…> Небезпека полягає в тому, що коли організується буржуазія, армія стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії і селянства. Ось чому иі полки «імені гетьманів» можуть мати в собі елемент небезпеки, коли вони будуть створені на постійній основі…».

 

Свідчення 27. В. Прохода:

«У своїх талановитих промовах Петлюра відкинув демагогію про шкідливість творення українських військових частин, але разом Із тим заспокоїв і палких на той час прихильників негайного творення свого війська без жодного порозуміння Із росіянами».

 

Свідчення 28. В. Кедровський:

«Перший раз я почув Симона Петлюру як промовця до військових мас на Першому військовому з’їзді. Враження від промови Петлюри лишилося колосальне. У кожному його слові чулася щирість, якась захоплююча задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. Тоді ж, в тому захопленні, is яким з’їзд слухав промовця, а потім в тому зриві овацій та окликах «Слава», якими було вкрито промову його, відразу було видно, що одиноким вождем українського вояцтва є Симон Петлюра».

На з’їзді С. Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) і незабаром став його головою. Водночас він увійшов до складу Центральної Ради. На II військовому з’їзді С. Петлюра забезпечив потрібну собі структуру УГВК, остаточно розгромивши опозицію самостійників. 15 червня 1917 р. він став членом Генерального Секретаріату, посівши місце генерального секретаря військових справ. Водночас влітку 1917 р. С. Петлюра разом із П. Скоропадським вступив до масонської ложі «Молода Україна», яку очолив один із керівників Ордену мартиністів Сергій Моркотун. Після проголошення незалежності УНР масони утворили національну організацію — Велику ложу України.

Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Внаслідок переговорів з військовим міністром Росії і куратором масонства України О. Керенським було досягнуто домовленості про українізацію 15 піхотних дивізій. Але рішенням Тимчасового уряду посада генерального секретаря з військових справ була скасована і військова діяльність С. Петлюри загальмувалась.

В. Винниченко і С. Петлюра. Фото. 1919.

Свідчення 29. В. Винниченко:

[С. Петлюра] «не виявив ні знань, ні уміння, ні талантів у військовій праці <…> однак пройнявся величезним честолюбством».

Після падіння Тимчасового уряду С. Петлюра знову обійняв посаду генерального секретаря військових справ (1.XI.1917— 12.XII. 1917 pp.). За короткий термін він зумів підпорядкувати своїй владі Румунський і Південно-Західний фронти (об’єднані в самостійний Український фронт), розробив план реорганізації військового міністерства, який передбачав організацію Українського Генерального штабу й залучення на службу Українській республіці військових спеціалістів царської армії, розпочав формування елітних сердюцьких дивізій, розробив «Статут Української Народної Армії», який не допускав у військах виборності командирів і дисциплінарної влади солдатських рад. Водночас віддав наказ про роззброєння пробільшовицьких частин, ліквідацію більшовицьких ревкомів у військах. Усе це робилося в умовах, коли М. Грушевський і В. Винниченко всіляко перешкоджали формуванню української армії, звинувачуючи С. Петлюру в «реакційності» і «прагненні до особистої військової диктатури».

Свідчення 30. З Петлюрівської «Відозви до українських солдат» (15 листопада 1917 p.):

«Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, є теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені — всі sд одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків. Всі, як один, станьте навкруг Центра*іьноі Ради та її Генерального Секретаріату. Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім’я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути допущені на нашій землі. Я вже викликав українські полки І дивізії, щоб охоронити порядок на Україні. Одночасно з цим я українізую різні частини в тилу: запасні полки піхоти й кінноти, гарматні дружини, саперів і інші батальони, з метою мати по можливості більше своїх частин. Війська будуть розміщені по цілій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами».

Події кін. 1917 — поч. 1918 pp. доказали, що з усього керівництва республіки один лише С. Петлюра був здатний на рішучі дії. Саме він припинив три спроби більшовицьких переворотів у Києві: в листопаді й грудні 1917 р. та в січні 1918р. Більшовики вказували на С. Петлюру як на «головного ворога революції». В. Винниченко ж називав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з ленінським РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». Однак С. Петлюра не залишився осторонь подій. На гроші, одержані масонськими каналами від французів він сформував із добровольців особливий військовий підрозділ — Гайдамацький кіш Слобідської України. Кіш у складі куренів чорних та червоних гайдамаків став однією з найбоєздатніших українських частин. Прик-метно, що більшовики називали війська УНР петлюрівськими, а поняття «петлюрівець» з осені 1917 р. замінило поняття «мазепи-нець» і залишалося загальним ім’ям ворогів більшовицької влади на Україні до 1943 p., коли поступилося місцем іншому найменуванню — «бандерівець». Так, за «сприяння» більшовиків С. Петлюра дав своє ім’я цілому рухові за незалежність України. С. Петлюра привітав проголошення самостійності України, але негативно поставився до запрошення німецьких та австрійських військ. Тому участі в роботі УЦР більше не брав. Після втрати Києва С. Петлюра тримав своїх гайдамаків окремо від республіканських військ і не підкорявся наказам уряду. Зі вступом на територію України німецьких військ гайдамаки першими увійшли в Київ і продефілювали по Софійській площі. «Петлюрівський парад» викликав роздратування французьких «братів», які звинуватили отамана, ніби він звільнив Київ для німців. В свою чергу, українські соціалісти знову приписали С. Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Що стосується німців, то вони вбачали у С. Петлюрі некерованого і небезпечного ворога і добивалися від Центральної Ради усунення цього «авантюриста». Щобскомпроментувати С. Петлюру, гайдамакам почали приписувати погроми і вбивства євреїв. 12 березня 1918 p. C. Петлюру усунули від командування Гайдамацьким кошем. Він повернувся до журналістської праці, маючи намір створити опозиційну до режиму газету чи журнал. Визволення Полтави силами республіканських і німецьких військ відбулося без його участі. Наприкінці березня 1918 р. на пропозицію групи земських діячів С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив Всеукраїнський союз земств. Із приходом до влади масонського «брата» П. Скоропадського С. Петлюра встановив із ним добрі стосунки. Але під впливом селянських виступів став послідовним критиком режиму. Наприкінці травня 1918 р. він надісав скаргу-протест проти внутрішньої політики П. Скоропадського на ім’я барона Мума, посла Німеччини на Україні. Скликаний 16 червня 1918 р. у Києві Всеукраїнський земський з’їзд виправдав селянські повстання і висловив протест проти політики репресій. Система земств, яка опинилася в руках С. Петлюри, стала серйозною політичною силою.

Свідчення 31. П. Скоропадський:

[З усіх політичних соціалістичних діячів] «С. Петлюра був чи не єдиним чистим <…> у грошових відносинах і щирим у своєму ставленні до України. <…> його політичні переконання не крайні настільки, що мені навіть приходило в голову залучити його до уряду. <…> Петлюра міг би бути одним із надзвичайно корисних діячів часів гетьманства».

Період із 27 липня до 11 листопада 1918 р. С. Петлюра провів у тюрмі за звинуваченням у підготовці антиурядового заколоту. Звільнений підтиском громадської думки й масонських кіл, на таємному засіданні Національного Союзу 13 листопада заявив про свою згоду взяти участь у антигетьманському повстанні. Потому негайно подався у Білу Церкву, в розташування полку Січових Стрільців, який мав першим підняти повстання. На вимогу стрільців С. Петлюра 14 листопада 1918 р. був уведений до складу Директорії й затверджений верховним головнокомандуючим революційними військами — Головним отаманом. Не чекаючи, поки В. Винниченко напише відозву Директорії, С. Петлюра видав свій особистий Універсал до народу із закликом до повстання. Ім’я С. Петлюри стало іменем народної стихії.

Свідчення 32. В. Винниченко:

«Коли останні члени Директорії з Іхались, щоб виконати той намічений і ухвалений усіма партіями перший акт, було вже пізно: петлюрівський Універсал вже розходився по руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і оповіданнях. З тої околиці чутки й Універсал покотились далі, розкотились по всій Україні. А за тих часів, коли все чогось ждало, коли увага напружена була до крику, всякі чутки хапалися з жадностю й елект-рично проносились далі.

І таким чином уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено й затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися «петлюрівцями».

С. Петлюрі вдалося залучити на бік Директорії більшість частин гетьманської армії. Переломним став виступ кадрового Запорозького корпусу на чолі з П. Болбочаном. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. Пов’язаний масонським послухом, С. Петлюра випустив його з Києва. Заздрість до популярності С. Петлюри буквально роз’їдала свідомість В. Вин-ниченка. віднині він називатиме свого конкурента не інакше як «честолюбцем», «балериною», «вискочкою». Особиста неприязнь переросла в політичне протистояння. Через постійні суперечки нової військової доктрини не було вироблено. Тим часом ситуація в Україні ускладнилася зовнішньополітичними обставинами: висадкою в південних портах військових контингентів Антанти та наступом із півночі військ більшовицької Росії. В умовах кризи української політичної системи ЦК УСДРП 9 лютого відкликав з уряду і Директорії своїх представників. Скориставшись шансом, В. Винниченко виїхав за кордон «для літературної праці». С. Петлюра залишився при державній праці, але вийшов із партії. Ставка була зроблена на боротьбу із більшовиками та на спробу досягти порозуміння з країнами Антанти. Однак очікуваного поліпшення становища не відбулося. Серед суспільного загалу ширилися більшовицькі настрої. У Директорії С. Петлюрі, який і далі сприймався як лівий політик, протистояв тандем П. Анд-рієвського та Є. Петрушевича. У лютому 1919 p. C. Петлюру відсторонено від головування в Директорії. До головування він повернувся лише 9 травня.

Несприятлива для України ситуація склалася й на масонському рівні. Весною 1919 p. C. Петлюра був обраний керівником Великої ложі України. Не погодившись з цим рішенням, колишній лідер українських масонів С. Моркотун пішов на безпрецендентий крок: опублікував у Парижі відкритого листа, в якому звинуватив С. Петлюру в узурпації посади Великого майстра. Більше того, в раду масонського ордену та ложу «Братство народів» С. Моркотун направив записки, в яких мовилося про впливи в Україні Німеччини та Ватикану — давніх ворогів французької масонерії. Ця акція склала негативне враження про «петлюрівську» ложу в масонських колах і звела нанівець всі зусилля керівництва Великої ложі України домогтися міжнародного визнання.

Свідчення 33. З відкритого листа С. Моркотуна до С. Петлюри в паризькому часописі «La Cause commune» (1 листопада 1919p.):

«Пан вже не є нашим братом. Наші шляхи розійшлися. Вийди із ложі, кат України й ворог Вітчизни… ми будемо звинувачувати Вас повсюди й щоденно, Ми будемо робити це від імені нашої Батьківщини, Великої України, яка протягом століть була сторожовим і оборонним валом нашої Матері, Великої Русі».

Після від’їзду 15 листопада 1919 р. А. Макаренка й Ф. Швеця за кордон, верховне керування справами Республіки було покладено на голову Директорії, Головного Отамана С. Петлюру, який іменем Директорії затверджував усі закони і постанови. 1919-й рік зробив С. Петлюру незаперечним лідером українського національно-визвольного руху.

Ціла низка фактів свідчить про сильну особистість Головного Отамана. У найважчі дні розвалу республіки, в повному оточенні, без тилу, патронів, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків кілометрів землі («У вагоні Директорія, під вагоном територія»), він боровся до останнього, розбиваючи інтриґи недругів, виходячи з критичних ситуацій змов. У своєму штабному ваґоні С 55, який раніше належав царському міністру шляхів сполучення, С. Петлюра метався між фронтом і тилом, піднімаючи людей на продовження боротьби. Ідея незалежної української держави щоразу збирала навколо нього нових борців, відновлюючи армію і територію. Отаман до кінця вірив, що справа республіки не програна, і ця віра та оптимізм передавалася солдатам і старшинам. Водночас С. Петлюра був надзвичайно лагідною, людяною і толерантною людиною. Ці загалом чудові людські якості негативно позначалися на його харизмі.

Свідчення 34. В. Прохода:

«Він майже весь час проводив на фронті і дуже часто сам, без жодної охорони, їздив на позицію, де підбадьорював вояків своїми простими, повними глибокої віри в перемогу розмовами із ними. Незважаючи на дуже несприятливу ситуацію на фронті, Петлюра на всіх робив враження якоїсь веселої бадьорості. Побачивши батька Петлюру, той вояк, що може перед хвилиною тяжко нарікав на свої страждання, зразу ж про них забував. Здавалося, що вони вже минули і що знесилений організм набрався свіжих сил для нових переживань… Петлюра був вождь, зв’язаний з духом нації, з її землею. Він відчував те, чого не могли передбачити інші політики. Характерною рисою його вдачі був творчий оптимізм. Він бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплі крові».

 

Свідчення 35. М. Ковалевський:

«Симон Петлюра мав усі дані, щоб стати провідником нації. Однак йому бракувало того великого масштабу, який відзначав революційну вдачу великого гетьмана Богдана. Йому бракувало того широкого степового розмаху і безоглядності, з якою наші великі гетьмани не раз ішли на кров і руїну для осягнення вищої мети. Він занадто був перейнятий новочасним гуманізмом, щоб піти слідами гетьманів. І в цьому, може, полягала трагедія Симона Петлюри. Цю безоглядність, яка завжди в’яжеться з жорстокістю, виявили наші історичні вороги І їх ватажки»

  Загальна внутрішня й зовнішньополітична ситуація кін. 1919 — поч. 1920 pp. змусила С. Петлюру шукати союзу з Польщею. 5 грудня 1919 р. він переїхав до Варшави. Там 21—24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі були підписані політична та воєнна конвенції, які спричинили зливу звинувачень на адресу С. Петлюри із боку українських політичних сил. Військовий похід українських і польських сил на Україну видався невдалим. У листопаді 1920 р. уряд УНР та вцілілі військові частини остаточно залишили власну землю і перейшли на територію Польщі.

Головний Отаман армії УНР С. Петлюра та голова уряду УНР А. Лівицький. Кам”янець-Подільський. Фото. 1920.

У зв’язку з настійливими вимогами більшовицьких органів до польської влади видати С. Петлюру, він наприкінці 1923 р. виїхав до Угорщини, згодом перебрався до Швейцарії, а з кінця 1924 р. жив у Парижі. Незважаючи на кампанію цькування з боку більшості угруповань російської й української еміграції, на поч. 1925 р. започаткував видання тижневика «Тризуб», яке проіснувало майже 15 років, об’єднавши прихильників Директорії в різних країнах.

Свідчення 36. З передової статті С. Петлюри до «Тризуба» (15 жовтня 1925 p.):

«Розпочинаючи видання наше, ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа Української Державности. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її і тією метою, до якої ми змагатимемося йти, розкриваючи зміст української державної ідеології та виясняючи шляхи і методи національного будівництва».

У серпні 1925 р. до нього з Польщі приїхали дружина й донька. Сім’я наймала дешеву квартиру в Латинському кварталі. Жили тихо й бідно, під постійною загрозою вислання. Вільний час присвячувався читанню і прогулянкам. 25 травня 1926 р. на паризькій вулиці Расін С. Петлюру застрелив найманець НКВС С. Шварцбард. Суд, спрямовуваний «з-за червоних куліс», виправдав вбивцю. С. Петлюру поховали на кладовищі Монпарнас. На батьківщині пам’ять про С. Петлюру не увічнена. У Полтаві немає вулиці його імені, меморіальної дошки на будинках, де він народився і вчився, не кажучи вже про пам”ятник. З ініціативи Полтавської «Просвіти» у 1992 р. започатковані Петлюрівські читання, матеріали яких друкуються під назвою «Полтавська петлюріана» (станом на 2005 р. вийшло 5 чисел).

Свідчення 37. З листа до дочки (22 травня 1925 p.):

«Радий я, що твоя нова учителька французької мови тобі подобається.<…> То добре, що ти їй даєш вірні пояснення до нашої лапи, але сама ти ніколи в душі не гаси віри, що наші землі ще будуть нашими. Вони повинні бути нашими, коли ми хотітимемо їх та научимось усі умінню зробити їх своїми. Трудна це наука, а-іе не неможлива.

<…> За цей час я дуже багато книжок прочитав та передумав, а з усього цього такий висновок зробив: інакше і я працював би і поводився, коли б довелось знову боротись за Україну. Тільки ж немає в мене певности, що за мого віку ця боротьба розпочнеться. Скоріше всього, що за Україну боротись буде молодше покоління, до якого і ти будеш належати. Дай Бог, щоб цьому поколінню пощастило більше як нашому!»

Дивно, але С. Петлюра, літератор і журналіст, ніколи не писав про своє життя — ні спогадів, ні записок. Його особисте життя досі залишається таємницею. Він не сприймав алкоголь, п’яні галасливі застілля, розпусту. В політиці заради збереження влади часто знімав «білі рукавички». Незважаючи на численні поразки і помилки, зберігав політичний вплив майже десять років. Ім’я С. Петлюри проклинали і змішували з грязюкою вчорашні соратники В. Винничен-ко, М. Грушевський, Є. Петрушевич. Радянська пропаганда зробила ім’я С. Петлюри втіленням зради, обману, людиноненависництва. Водночас для багатьох українців ім’я С. Петлюри стало символом патріотизму, боротьби за незалежність, національну гідність. Батько С. Петлюри помер у 1909 p., мати — у 1919 р., на третій день після звільнення з ув’язнення, в якому її тримали більшовики. Доля братів і сестер С. Петлюри склалася трагічно. Найстарший брат Іван в останньому класі Полтавської духовної семінарії захворів на сухоти і помер у 1900 р. Старший брат Федір після семінарії закінчив сільськогосподарський інститут, працював земським агрономом в Кобеляцькому повіті, належав до УРП. У квітні 1907 р. був знайдений мертвим біля дверей своєї оселі. Молодший брат Олександр (1888—1951) після закінчення семінарії поступив у військове училище. Учасник Першої світової війни, капітан. В листопаді 1917 р. перейшов на службу до Армії УНР, командував батальйоном особистої охорони С. Петлюри, батальйоном 3-ї залізної дивізії. До 1924 р. перебував біля брата, мав звання полковника. Після від’їзду С. Петлюри в Париж, залишився в Польщі. У вересні 1939 р. як комбат польської армії воював проти німців. У 1944 p., рятуючись від «совітів», виїхав до Німеччини, а звідти до Канади. Помер у Торонто. Його син Володимир викладав у коледжі фізику і математику. Старші сестри С. Петлюри померли молодими: Єфросинія у 1918 p., після того як постриглася в черниці під іменем Гавриїли; Тетяна — на першому році заміжжя (її чоловіком був полтавець, власник свічного заводу Павло Іва-ненко). Марина і Феодосія залишилися старими дівами. У 1937 р. вони були заарештовані за «демонстрацію петлюрівщини» і розстріляні енкаведистами. Маріянна вийшла заміж за полтавця Івана Скрипника і народила сина Степана, який у 1919 р. служив хорунжим у петлюрівській армії, а після поразки визвольних змагань разом із дядьком емігрував до Польщі. Після Другої світової війни С. Скрипник став архієпископом Української автокефальної церкви Мстиславом, патріархом Київським і всія України. Його рідний брат Сильвестр, теж священник, був розстріляний у Полтаві в жовтні 1937 р.Того ж 1937 р. був розстріляний ще один син Маріянни — Андрій, який працював ветеринаром у Чернігові. Молодший син Валеріан був ув’язнений і вийшов на свободу лише в 1952 р.

Могила С. Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі. Фото.

Свідчення 38. Із листа до С. Петлюри від сестри Марусі (1918р.):

«Дорогий братець Симон, давно дуже я з тобою бачилась.Всегла помнятую тебе, а в особенности після пережитих тяжких днів так би й хотілось хоть одним оком зглянути на тебе. Мені багато писали за тебе, а інколи приходилось читати і радувалась, що у мене такий брат. А як заняли большевики Полтаву, то писали таке, що як прочитаєш, так серце невільно зіжметься та так жалко стане, що сльози ллються, ніяк не зупиниш… Ну слава Богу, ти живий і твоя сім’я, радуюсь, що ти у місті [разом зі] своєю жінкою і дочкою я узнала від Саші [молодшого брата Олександра]. Саша приїхав у п’ятницю. Слава Богу, що і Саша живий і здоровий, а то наша матуся так за вами двома зажурилася, що думали уже з нею розстатися. Усе було тільки і каже, — як би мені Симона та Сашка побачити, то тоді й очі закрити. Ну Саша оце як приїхав, то він її трохи підправе. Як би Бог дав, щоб і тебе вона побачила і порадувалася тобою… Вона розказує було <…> шо як іду, то мені бариньки і кажуть: «Міністра мати пішла» Хоть би так я його побачила. Поклон от Вані і моїх дітей, Ольги [Ользі] Афанасіївні і племінниці Лесі».

 

Міхновський Микола Іванович

(1873, с. Турівка прилуцького пов. — 3.V.1924, Київ) — політичний і громадський діяч, правник, журналіст. Народився в родині сільського священика і палкого українського патріота. Закінчив Прилуцьку гімназію (1890 р.) і юридичний факультет Київського університету (1898 р.). В студентські роки став співзасновником, провідником та ідеологом «Братства Тарасівців» (1891 p.). Після розгрому організації (1893 р.) продовжив політичну діяльність в товаристві «Молода Україна». Працюючи в одній з адвокатських контор Києва, закохавшися в дружину свого начальника, утік з нею до Харкова і хотів одружитися. Але батько рішуче виступив проти шлюбу, що порушував церковні канони, і нареченої — неукраїнки. М. Міхновський, який так і не створив сім’ї, після цього ще з більшим завзяттям виступав проти «чужинців» і змішаних шлюбів. З 1899 р. М. Міхновський займався адвокатською практикою у Харкові, виступаючи як оборонець у політичних процесах. Водночас розгорнув діяльність, спрямовану на пробудження національної свідомості українського народу. Промови М. Міхновсь-кого на шевченківських урочистостях 1900 р. у Полтаві (19 лютого) та Харкові (26 лютого) привернули увагу багатьох українських патріотів. Ці промови лягли в основу програми, написаної М. Міх-новським для першої в Наддніпрянській Україні політичної партії – РУП (Революційної Української партії), заснованої в 1899 р. у Харкові Д. Антоновичем, Б. Камінським, Л. Мацієвичем, М. Русо-вим. Видрукована у Львові в 1900 р. під назвою «Самостійна Україна», програма справила на суспільство вибуховий ефект. Тоді ж у львівському часописі «Молода Україна» М. Міхновський надрукував відкритого листа до міністра внутрішніх справ Д. Сипягі-на з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. Котляревському в Полтаві.

Свідчення 39. З програми «Самостійна Україна»:

«Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії. Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат до Кавказу необхідне нашій наші. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною. Україна для Українців!

<…> Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи».

 

Свідчення 40. З «Відкритого листа Революційної української партії до міністра внутрішніх справ Сипягіна»:

«Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на прохання лояльних полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого Ви так бажали, те сталось: ми учули всю гіркість тієї наруги, тієї зневаги, що Ви завдали нашій нації. <…> Тая заборона єсть краплею, що переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу. Вона свідчить, що не буде ніколи кінця Вашому гнобительству. Вона каже нам: «Годі мовчати Вам, рабам! Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатись над найсвятійшими нагими чуттями». Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!»

Радикалізм М. Міхновського викликав у РУП опозицію політичній лінії «Самостійної України». Більшість відійшла з самостійницьких позицій. Із однодумців М. Міхновський наприкінці 1901 — на поч. 1902 pp. сформував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за створення незалежної національної держави. УНП мала власну бойову структуру під назвою «.Оборона України». Протягом 1902-1904 рр. в статтях і відозвах  «Робітнича справа у програмі УНП» (1902 p.), «Десять заповідей» (1903 p.), «Справа української інтелігенції в УНП» (1904 p.) M. Міхновський виклав основні теоретичні засади українського націоналізму, ставши відтак його першим ідеологом.

Свідчення 41. «Десять заповідей» М. Міхновського (1903 p.):

1. Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка — це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи та жиди — вороги нашого народу, доки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців. Отже, проганяй звідусіль з України чу-жинців-гнобителів.

4. Усюди й завжди вживай українську мову. Нехай ані дружина твоя, ані діти не дають поганити твоєї господи чужинцям-гно-бителям.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай пе-ревертнів-відступників, і добре буде твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не стань ренеґатом-відступником.

8. Не обдирай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх.

10. Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо це додає їм сили й відваги: не підтримуй гнобителів наших, бо зрадником станеш.

 

Свідчення 42. З праці М. Міхновського «Справа національної інтелігенції у програмі УНП» (1904 p.):

«Головна прчини нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її… Націоналізм — це велетенська і непоборна сила. <…> Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи. <…> Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені наші в їх боротьбі за свободу».

«Заповіді» М. Міхновського були звернені до третьої Генерації української інтелігенції, яка, на його думку, мала заснувати нову, самостійну Україну (за його теорією, перше покоління української інтелігенції служило Польщі, а друге — Росії). У 1905 p. M. Міхновський уклав проект першої у XX ст. української конституції «Основний закон СамостійноїУкраїни — Спілки народу українського». В 1906 р. опублікував «Програму» УНП, яка передбачала створення «однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України — республіки робочих людей» від «гір Карпатських аж по Кавказькі». Ідеологію українського націоналізму та ідею самостійництва М. Міхновський популяризував у різних, здебільшого за браком фондів короткотривалих друкованих органах: «Самостійна Україна» (Львів, 1905 p.), «Хлібороб» (Лубни, 1905 p.), «Запоріжжя» (Катеринослав, 1906 p.), «Слобожанщина» (Харків, 1906 p.), «Сніп» (Харків, 1912—1913 pp.). Брав участь у виборчих кампаніях до Державної Думи. Протягом 1909—1914 pp. керував роботою національно-патріотичної організації «Третє товариство взаємного кредиту», був членом Товариства імені Квітки-Основ’яненка у Харкові. Своєю діяльністю і особистим прикладом привернув до українського націоналізму чимало патріотично настроєних людей, насамперед, молоді.

Свідчення 43. Учасник студентського руху у Харкові Ю. Кол-лард:

«…саме Міхновський спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від аполітичного українофільства та етнографізму, бо показав він нам нові шляхи через радикал-демократизм до революційного українського націоналізму».

Свідчення 44. Університетський товариш, згодом політичний діяч Сергій Шемет:

«Міхновський хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною й од наукових студій перейти до реальної політичної акції».

Свої ідеали М. Міхновський намагався пропагувати їх за будь-яких обставин.30серпня 1903 р. з нагоди відкриття у Полтаві пам’ятника І.Котляревському в театрі відбулися урочистості, на яких виступали представники різних регіонів України. За наполяганням міського голови В.Трегубова тексти привітань промовці, за винятком галичан, мали виголошувати російською мовою. М. Міхновський вийшов на сцену і заявив: «Ми на своїй землі не маємо права виступати рідною мовою. А що текст привітання від харківських громадян, який мені доручено оголосити, написаний українською, я не можу зачитати його». І, вийнявши з папки аркуш паперу, поклав його до кишені, а пусту папку під шквал оплесків передав зніяковілому В.Трегубову. Цей приклад наслідували інші промовці, по суті, зірвавши офіційні урочистості. У 1904 p., коли на офіційному рівні відзначалося 250-річчя «возз’єднання» України з Росією, М. Міхновський з однодумцями із «Оборони України» вирішили висадити в повітря пам’ятники царям у Києві та Одесі. Однак бойовик, котрому доручалося виконати цю акцію, несподівано наклав на себе руки. У Харкові ж не було царських монументів, тому вибух пролунав біля пам’ятника О. Пушкіну, якого М. Міхновський вважав співцем «єдиної і неділимої» Росії.

З початком Першої світової війни М. Міхновський був мобілізований до російської армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а на початку 1917 р. у чині поручика перейшов на юридичну службу до Київського окружного військового суду. Ще наприкінці 1916 р. вчинив спробу закласти підвалини українського війська. План зводився до того, «що кожний вояк російської армії, який є родом українець, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії». З початком революції М. Міхновський доклав чимало зусиль для реалізації цього задуму. З його ініціативи у Києві 16 березня 1917 р. було організовано товариство Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка і обрано Український військовий організаційний комітет (УВОК) для здійснення українізації в армії. 1 травня 1917 р. за безпосередньої участі М. Міхновського було утворено 1-й Український охочий полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, а наприкінці червня 1917 р. — 2-й Український полк імені гетьмана Полуботка.

Свідчення 45. С. Шемет:

«Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір’я офіцерства до українського руху для української державності* використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання дер-жавно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську реґулярну армію, проголошення вслід за тим самостійности Української Держави, зробити сепаратний мир із центральними державами — ось була програма Міхновського в першій добі революції. Для наших недержавників–соціалістів і такої ж недержавницької націоналістичної інтелі-ґенції ця програма здавалася чимось абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія».

Свідчення 46. В. Єфтимович:

«Хоч він говорив, здавалося, ніби й відомі всім речі, але — як же не-подібно до всього того, що доводилося чути й думати про ті самі речі раніше. <…> …коли раніш про подібні речі всі ми <…> тільки мріяли, то тепер Міхновський поставив їх перед нами на землю, як те конкретне завдання, що маємо його виконати! До нас тепер говорив великий український державник, що сам давно вже проробив-обдумав кожну найменшу подробицю…» <…> Коли славної пам’яті поручик Микола Іванович Міхновський видався мені велетом ще в 1917 р., то тепер, у перспективі двох десятків літ <…> його постать тільки виросла. <…> Сучасне йому суспільство не доросло до того, щоб зрозуміти його ідею та щоб визнати у ньому свого вождя».

На Всеукраїнському національному конгресі М. Міхновський був обраний членом УЦР від Українського військового клубу імені гетьмана Полуботка. Заклики до створення власного війська та до проголошення самостійності України викликали відверте роздратування та неприховану ворожість соціалістичних лідерів УЦР. Українська соціал-демократія нігілістичне ставилася до армії, розраховуючи, що у «крайньому випадку» народ сам збереться в «народну міліцію». М. Грушевський називав агітацію М. Міхновського «націонал-фашистською».

Свідчення 47. М. Грушевський про М. Міхновського:

«[Людина ] зі здібностями І ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриґи і демагогії. <…> Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо… Отсі міркування, а також і той реакиійно-аристократичний дух, котрий віяв із агітації Махновського, змусили наших товаришів із Ц. Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’язкам впливи Ц. Ради».

Підчас роботи І Всеукраїнського військового з’їзду (5—8.V.1917 p.), скликаного з ініціативи Українського військового організаційного комітету, лідери УЦР фактично знейтралізували самостійників на чолі із М. Міхновським, хоча його й обрали членом УГВК. Після II Всеукраїнського військового з’їзду (5—10.VI.1917 p.), переконавшись у неможливості працювати в УГВК, що розширився за рахунок представників «соціалістичної демократії», М. Міхновський вийшов зі складу комітету і виїхав на Полтавщину, де взяв участь у роботі Установчного з’їзду Української демократичної хліборобської партії (29.VI.1917 p.).

Свідчення 48. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду єфрейтор Певний:

«Так ото ж, браття, як вийде Винниченко, та як почне, як заведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо, скільки оком скинеш, — ніби твоя власна стала! Земля — селянам, а фабрики — робітникам! Так говорить, ніби тобі всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ. Всілі догодити хоче. Л по ньому Міхновський, поручик. Так цей — куди там Винничен-ку! Цей тільки Україну, братця, знає. Так і говорить: «Україна — для українців!» Господи! Мов із «Кобзаря» тобі вичитує. Л всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! Л про тих москалів, як почне говорити, так ніби й слід по них пропав. Україна і більш нічого! Така, як самі захочемо. Це вам, братця, людина! Наша людина! Справжній тобі козак-характерник!».

 

Свідчення 49. С. Шемет:

«Два найгарячіші і найбільш важкі місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплідній боротьбі з соціалістично-демократичною більшістю Українського Військового Комітету».

 Повернувшись до Києва, М. Міхновський зробив спробу вчинити державний переворот і збройним шляхом проголосити незалежність України. 4 липня 1917 р. він підняв збройне повстання, ударною силою якого став полк імені гетьмана Полуботка. Планом передбачалося захоплення влади в Києві з наступною передачею її Центральній Раді; остання під тиском зброї мала проголосити самостійну Українську державу. На ранок 5 липня полу-ботківці зайняли цілий ряд важливих військових і державних установ, в т. ч. штаб міліції, військову комендатуру, арсенал, банк, скарбницю, інтендантські склади. Для придушення повстання український уряд мобілізував значні військові сили, які витіснили полуботківців за місто і оточили їхні позиції. Після нетривалого бою повстанці 9 липня склали зброю. 27—29 липня полк було розформовано і вислано з Києва. М. Міхновський за наказом голови уряду В. Винниченка був заарештований і відправлений на Румунський фронт.

Свідчення 50. А. Волинець:

«Соціалістичний парлямент — Центральна Рада — та її уряд не розуміли М. Махновського. Та і як вони могли зрозуміти — вони, інтернаціоналісти, «єдіно-котєлковии», його велику думу, широкий погляд і гарячу любов до нації й держави?! <…> Куди їм було до війська, коли вони вірили тодішньому богові — О. Керенсь-кому <…> і цупко трималися за «єдиний демократично-револю-иійний фронт» з москалями… <…> його таємні проекти прголо-сити самостійну Україну і дати рішучий бій Москві — не вдались. Зрада Ю. Капкана його сильно зневірила. <..,> …наші «соціял–патріоти» <…> вислали М. Махновського московськими руками на румунський фронт, звідки він повертається до дому розбитий .морольно й фізично».


Свідчення 51. Ю. Тютюнник:

«Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим Генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців…»

Після остаточного розвалу фронту восени 1917 р. М. Міхновський повернувся на Полтавщину, де працював як чільний діяч УДХП. З приходом до влади у квітні 1918р. гетьмана П. Скоропадського прикутого ревматизмом до ліжка М. Міхновського привезли на автомобілі до столиці й запропонували посаду міністра внутрішніх справ, а коли він відмовився — посаду «бунчужного товариша», тобто радника гетьмана. Однак М. Міхновський залишився в опозиції до гетьманської влади, а після проголошення П. Скоропадським федерації з Росією взяв участь в антигетьманському повстанні. Виїхавши до Харкова, проводив агітацію в Запорозькому корпусі П. Болбочана. Проте до влади прийшла соціалістична Директорія, тобто ті самі люди, що руйнували колись працю М. Міхновського над творенням української мілітарної сил и. У 1919 p. M. Міхновський зробив останню спробу врятувати українську державність. Зібравши у Києві кілька старшин, він з ними виїхав до штабу Запорозького корпусу в Кременчук, сподіваючись підняти повстання проти соціалістів. Але С. Петлюра випередив події, заарештувавши П. Болбочана. З відчаю, що все так фатально гине, М. Міхновський захворів і опинився в лікарні.

Там його заарештували більшовики й посадили у Кременчуцьку в’язницю. Від неминучої смерті М. Міхновського врятувало повстання отамана Н. Григор’єва у травні 1919 р. Вірогідно, М. Міхновський якийсь час перебував у штабі Н. Григор’єва (вважають, що він був автором перших відозв повстанців). Після поразки руху М. Міхновський наприкінці 1919 р. перебрався з Херсонщини до Новоросійська, звідки намагався емігрувати за кордон разом із денікінцями. Але командування Добровольчої армії, чи то випадково, чи то навмисне, не видало йому необхідних документів. Залишившись на Кубані, М. Міхновський працював в українській учительській семінарії в станиці Полтавській. Повернувшись у 1924 р. до Києва, був заарештований співробітниками ДПУ і невдовзі загинув. Обставини смерті остаточно не з’ясовані. За одними даними він був розстріляний, за іншими — знайдений повішеним в тюремній камері (варіант: у садку господаря садиби, де квартирував). Навіть якщо прийняти версію самогубства, найімовірніше, воно було інсценовано органами ДПУ. М. Міхновський значно випереджав своїми поглядами своїх сучасників. Безкомпромісний, принциповий, пристрасний і динамічний, він не зумів об’єднати для реалізації своїх ідей міцнішого гурту однодумців. Але його ідеї мали великий вплив на покоління 1920-1930-х pp., зокрема, на західноукраїнських землях та на еміграції. Багато що з проповідуваного ним уже втратило свою актуальність, але чимало з поставлених питань заслуговують на увагу і в наші дні.

 

Свідчення 52. А. Волинець:

«Ми такі бідні людьми, ми такі слабі национально, що найменша страта болюче нами відчувається… А втрата М. Міхновського — це катастрофа… Цей розум ще не був вичерпаний, його енергія ще не вигасла, його дух ще горів… <…> Ми ж, його учні, можемо, одначе, уже й сьогодні [стаття написана в другі роковини смерті М. Міхновського] одверто признати, що Покійний був завеликий для свої епохи, і своїми ділами і своїми помилками він переріс її на ціле покоління!.. Через голови «третьої» ґенерації він єднається з четвертою, яка, може, не повторить гріхів батьків своїх…»

 

Мартос Борис Миколайович

(20.V.1879, Градизьк Лубенського пов. — 19.Х.1977, США) — громадсько-політичний діяч, учений-економіст, кооператор і педагог, голова Ради Міністрів УНР (1919р.).

Походив зі старого козацького роду. По закінченні гімназії в Лубнах продовжив навчання на математичному факультеті Харківського університету, де вступив до Української студентської громади і став членом Революційної Української партії (РУП). За політичну діяльність тричі сидів у царській тюрмі. Через арешти і ув’язнення закінчити університет вдалося лише в 1908 р. У 1906—1910 pp. викладав у гімназіях та на вищих курсах Харкова, але як «неблагонадійний» був позбавлений педагогічної практики. Протягом 1910—1913 pp. працював у кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані. Протягом 1913—1917 pp., з незначними перервами, працював у Полтавському губернському земстві інструктором кооперації, став організатором кредитних і споживчих спілок та кооперативних курсів. Активну участь у кооперативному русі поєднував з політичною діяльністю в Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП). Після Лютневої революції 1917р. включився у розбудову Української держави. На І Всеукраїнському селянському з’їзді обраний до складу УЦР, член Малої Ради від фракції УСДРП, член і заступник голови ЦК Селянської Спілки, редактор тижневика УСДРП «Воля». У першому українському уряді посідав пост генерального секретаря земельних справ. Був одним із авторів земельного закону УЦР. На відміну від інших соціалістів, виступав проти скасування інституту земельної власності. Попереджав, що такий крок спричинить земельну анархію: «кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться, посилаючись на те, що земля є всенародна». Відстоював думку, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного».

За гетьманату очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту ім. М. Туган-Барановсь-кого у Києві, членом ради директорів «Дніпросоюзу» і «Україн-банку». Після утвердження Директорії у грудні 1918р. призначений міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського; з 9 квітня по 27серпня 1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів. Сприяв упровадженню української грошової одиниці — гривні. У 1920 р. емігрував до Німеччини, згодом — до ЧСР. Займався науковою роботою та підготовкою фахівців для української кооперації. Автор праць: «Теорія кооперації» (1924 p.), «Кооперативна ревізія» (1927 р.) та ін. Був одним із організаторів та професором (з 1924 р.) Української господарської академії в Подебрадах. У 1936—1938 pp. працював директором Українського технічно— господарського інституту. В 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945—1949 pp.) та Українського господарського інститутут (1949—1954 pp.), працював в Інституті вивчення СССР (1954— 1958 pp.). З 1958 р. жив у США. Незважаючи на похилий вік, брав посильну участь у роботі Української Вільної академії та Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Помер на 98-му році життя.

 

Порш Микола Володимирович

(псевд.: Гордієнко; 19.Х.1879, Лубни — 16.IV. 1944, Берлін) — громадсько-політичний і державний діяч, економіст, публіцист.

Народився у німецько-єврейській родині. Навчаючись у Лубенській гімназії, увійшов до українського гуртка, заснованого В. Шеметом. У Київському університеті належав до студентської громади і був одним із лідерів Київського комітету РУП. Разом із Д. Антоновичем редагував партійний часопис «Праця» (1904—1905 pp.). співробітничав у газеті «Селянин», провадив аґітаційно-пропаґандист-ську роботу в Києві й Ніжині, за що декілька разів заарештовувався та перебував під наглядом поліції.

У революції 1905 р. разом із В. Винниченком очолював Київський комітет РУП, а після партійного розколу став на чолі УСДРП (1906 p.). Був відомий також як кооперативний діяч, організатор кооперативних товариств і спілок.

Після Лютневої революції як комісар громадських будинків сприяв виділенню українським організаціям приміщень у Педагогічному музеї, що згодом цілком перейшов у розпорядження УЦР. На Всеукраїнському робітничому з’їзді (11—14.VII.1917 р.) обраний головою Всеукраїнської ради робітничих депутатів та кооптований до УЦР. Після жовтневого перевороту в Петрограді увійшов до складу Крайового комітету охорони революції в Україні. 1 листопада 1917 р. зайняв посаду генерального секретаря праці, водночас працював у Тимчасовій комісії охорони порядку. 18 грудня 1917 р. змінив С. Петлюру на посаді генерального секретаря військових справ. 4 січня 1918р. видав самовбивчий наказ про демобілізацію старої армії й ліквідацію офіцерських чинів. Нову армію, згідно соціалістичних догм, намагався будувати на добровільній основі як народну міліцію. Керівництво М. Порша призвело до повного розгрому військ УНР і втрати Києва. Пішов у відставку разом із кабінетом В. Винниченка 18 січня 1918 р. Перед цим В. Вйнниченко пропонував М. Поршу, який мав реноме «майже більшовика», здійснити державний переворот і проголосити на Україні радянську владу. Але «лівий» М. Порш відкинув цей план, заявивши про необхідність вести свою, тобто національну лінію до кінця. У квітні 1918 p. M. Порш був головою української мирної делегації на переговорах із РСФРР. Напередодні державного перевороту підписав від України Господарський договір між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною (23.IV.1918 p.). Після перевороту перейшов в опозицію до гетьманської влади. Входив до Українського Національного Союзу. Після перемоги Директорії виступав проти радянської форми державної влади. У 1919-1920 pp. був послом УНР в Берліні. Після поразки революції залишився на еміграції в Німеччині й відійшов від політичної діяльності. Автор праць: «Статистика землеволодіння в 1905 р.» (1907 p.), «Із статистики України» (1907 p.), «Пролетаріат на Україні» (1907 р.), «Про автономію України» (1907 p.), «Автономія України і соціал-демократія» (1917 p.), «Україна і Росія на робітничому ринку» (1918 p.), «Україна в державному бюджеті Росії» (1918р.).

 

Шелухин Сергій Павлович

(псевд.: С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко; 7.Х.1864, с. Деньги Золотоніського пов. — 1938, Прага) — громадсько-політичний діяч, учений-правник, історик, поет.

Народився у поміщицькій сім’ї. Закінчив Лубенську класичну гімназію (1883 р.) і юридичний факультет Київського університету (1888 р.). У 1888—1893 рр, працював у Єлисаветградському окружному суді. З 1893 p.— слідчий із особливо важливих справ, почесний мировий суддя Кам’янець-Подільської округи, у 1897—1902 pp. — товариш прокурора Кишинівського окружного суду, з 1902 р. — член Одеського окружного суду. Водночас із юридичною практикою займався викладацькою науково-дослідницькою працею, друкувався в українських періодичних виданнях. На Всеросійському археологічному з’їзді у Чернігові виголосив доповідь про стародавність і державно-правове значення назви «Україна». Автор популярної праці «Німецька колонізація на Україні», виданої українською (1913 р.) та російською (1914р.) мовами. Був дійсним членом Одеського археологічного товариства, одним із засновників Одеського товариства «Просвіта», головою Одеської української громади, членом місцевої організації ТУП.

Із вибухом революції став чільним діячем Української радикально-демократичної партії (з червня 1917р. — УПСФ). На Всеукраїнському національному конгресі обраний до Центральної Ради від Одеси. На поч. грудня 1917 р. став головою позапартійної фракції самостійників в УЦР. Активно працював над історично-правовим обґрунтуванням української незалежності та консолідації українського громадянства на основі національно-історичних традицій самостійництва.

Свідчення 53. С. Шелухин про необхідність визнання самостійності України (1917 p.):

«У Переяславі ми заявили, що «волимо під царя восточного». Значить під кого ми йшли? Під царя, а не під народ. Царя скинули, і під ким ми? Ні під ким! От якби ми одразу стали були на такий ґрунт, то тоді 6 з нами рахувалися І Франція, і Англія, і Інші держави. Тут меншості кажуть нам про Інтернаціонал, але вони забувають, що для того, щоб мати «Інтернаціонал», треба спершу, щоб був «націонал».

У січні 1918 р. обраний до складу Генерального суду. В кабінеті В. Голубовича отримав портфель міністра судових справ. Напередодні гетьманського перевороту разом із іншими членами УПСФ заявив про вихід із уряду. Після перевороту, незважаючи на опозицію УПСФ до нового режиму, брав участь у розбудові Української Держави. Очолював українську мирну делегацію на переговорах із більшовицькою Росією (23.V—7.Х. 1918 р.). У липні 1918 р. призначений членом Цивільного Генерального суду Державного Сенату. З відновленням УНР очолював Міністерство юстиції в уряді В. Чехівського. У 1919 р. входив до складу української делегації на мирній конференції в Парижі. У 1921 р. став одним із лідерів створеного у Відні Всеукраїнського національного державного союзу. В 1921—1938 pp. обіймав посаду професора карного права в Українському Вільному університеті в Празі. У 1926—1928 та 1935—1938 pp. був проректором університету, а в 1928—1935 pp. — деканом факультету права і суспільних наук. Водночас у 1924—1925 pp. був професором Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драґоманова. Дійсний член Українського історично-філологічного товариства у Празі від часу його заснування (30.V.1923 р.) В останні роки життя брав активну участь у діяльності Українського правничого товариства в ЧСР. Автор монографій: «Історикоправні підстави української держав-ности» (Прага, 1929 p.), «Звідкіля походить Русь» (Прага, 1929 p.), «Україна— назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936 p.).

 

Шульгин Олександр Якович

(ЗО.VII. 1889, с. Сохвине Хорольського пов. — 14.111.1960, Париж) — громадсько-політичний і державний діяч, історик-соціолог.

Народився у дворянській сім’ї, яка мала козацько-старшинське коріння. Закінчив 1-у Київську гімназію (1908 р.) і Петербурзький університет (1915 р.), в якому працював асистентом. Належав до українського земляцтва, був активним членом молодіжної громади ТУП. Після Лютневої революції увійшов до складу Петроградської української національної ради, якою у березні був делегований до ‘ УЦР. Узяв участь у роботі реорганізаційного з’їзду ТУП, був обраний до Тимчасового ЦК СУАФ та до керівництва УРДП. Як послідовний прихильник федералістичного устрою був обраний головою комісії для скликання з’їзду народів Росії. Увійшов до складу Генерального Секретаріату як заступник генерального секретаря міжнаціональних справ (15.VI. 1917 p.), аз 15 липня 1917 р. як генеральний секретар охорони прав національних меншин. Із вересня 1917р. — генсек (міністр) закордонних справ. Доклав зусиль для визнання УНР де-факто урядами Англії й Франції та початку мирових переговорів з Центральними державами. Після гетьманського перевороту брав участь у російсько-українських переговорах. У 1918 р. посол України в Болгарії. В січні 1919 р. призначений членом делегації УНР на Паризькій мирній конференції. У 1920 р. – голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві. Після поразки революції очолював надзвичайну дипломатичну місію УНР в Парижі, був членом делегації УНР на Міжнародній Генуезькій конференції, постійним представником УНР в Лізі Націй. На цих постах боронив українські інтереси перед різними міжнародними організацями, виступав проти більшовицького терору в УСРР.

У 1923-1927 pp. жив у Празі, викладав історію й філософію історії в Українському Вільному університеті, Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. В 1924 р. заснував Український академічний комітет, що координував діяльність українських еміграційних наукових та вищих навчальних закладів. У 1926-1936, 1939-1940, 1945-1946 pp. – міністр закордонних справ, у 1939-1940 pp. — голова уряду УНР в екзилі. Водночас очолював Головну еміграційну раду (1929—1939 pp.), представляв українців у Міжнародній організації біженців (1948—1952 pp.), був співредактором і редактором тижневика «Тризуб», засновником і довголітнім головою Українського Академічного товариства в Парижі (1946—1960 pp.), засновником і віцепрезидентом Міжнародної Вільної академії в Парижі (1952—1960 pp.). Автор багатьох наукових праць українською та французькою мовами: «Політика» (1918 p.), «Нариси з нової історії Європи» (1925 p.), «Державність чи гайдамаччина» (1931 р.), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934 p.); «L’Ukraine, La Russieet les puissances de l’Entente» (1918 p.); «Lesproblemesde l’Ukraine» (1919 p.); «L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927 p.); «L’Ukraine contre Moscou, 1917» (1935 p.); «Lesori-gines de l’esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938 p.); «L’histoireet la vie. Les lois, le hasard, la volone humaine» (1957 p.). Помер у Парижі. Похований на цвинтарі Сарсель.

 

Понятенко Прокіп Дмитрович

(псевд.: П. Дмитренко, Сулима, Хома Брут; 1.ХІ.1878, Полтава – 24.ХІІ.1971, м. Гур’єв, Казахстан) — громадсько-політичний діяч, журналіст, письменник. Народився в сім’ї ремісника. Навчався у Полтавській духовній семінарії, входив до українського гуртка семінаристів, товариш С. Петлюри. У 1901 р. став членом полтавського осередку РУП, провадив агітаційну роботу в селах Полтавщини. Після придушення селянського руху разом із С. Петлюрою виїхав на Кубань, де взяв участь у заснування підпільної Чорноморської вільної громади. Після провалу організації (1904 р.) емігрував до Галичини, де працював у закордонному комітеті РУП. Повернувшись із львівської еміграції, працював у УСДРП. У 1906 р. разом із С. Петлюрою й М. Поршем видавав у С.-Петербурзі теоретичний орган партії — журнал «Вільна Україна». В роки реакції відійшов від партійної роботи, зосередившись на журналістиці. Співробітничав у київських і львівських періодичних виданнях.

У березні 1917 р. за рекомендацією УЦР обраний членом Київського губернського виконавчого комітету ради об’єднаних громадських організацій. У червні 1917 р. призначений товаришем генерального секретаря внутрішніх справ. Опікувався справами біженців із Галичини та Буковини, українськими громадянами, що залишались в Росії і не мали змоги повернутись в Україну. В січні 1918 р. обійняв посаду директора канцелярії Міністерства внутрішніх справ УНР. У березні.призначений консулом УНР у Катеринодарі. На цій посаді залишазся і за часів Української Держави. Своєю діяльністю сприяв посиленню українських впливів на Кубані. За Директорії УНР був співробітником української дипломатичної місії у Варшаві (1919—1920 pp.). У 1923 р. перебрався на Кубань, де працював скромним бухгалтером. Під час Великої Вітчизняної війни виїхав у Казахстан, де й помер.