ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Паїсій.

(21.12.1722, м. Полтава – 15/28.11.1794, м. Нямец, Молдавія) – церковний діяч, архімандрит, подвижник.

Був 11-ю дитиною в родині полтавського протоієрея Іоанна Величковського. Увесь рід Величковських відрізнявся великою релігійністю і разом із тим обдарованістю.

По батьківській лінії всі родичі до третього коліна належали до священицького сану. Прадідом Паїсія був відомий у Полтаві священик і поет Іван Величковський. По матері прадідом був якийсь Мандя – багатий єврейський купець, який вихрестився у православ‘я. Його донька (бабця Паїсія) стала черницею, а згодом настоятелькою Покровського жіночого монастиря. У тому ж монастирі жила сестра матері – Агафія. Згодом і сама мати прийняла постриг у тому ж монастирі під іменем Іуліанії. Втративши в 4-річному віці батька, хлопчик виховувався матір‘ю і старшим братом. Грамоті вивчився в парафіяльній школі. У 1735–1739 навчався у Київській духовній академії. Вирішивши стати ченцем, облишив навчання (про що пізніше шкодував) і став послушником Любецького монастиря, де займався переписуванням книг. Вигнаний за дрібну провину, подався шукати ін. обитель і врешті прибився до Медведівського монастиря св. Миколи, де 1741 прийняв чернечий постриг під іменем Парфенія. Незабаром польські власті закрили Миколаївську церкву й братія розійшлася. П. знайшов притулок у Києво-Печерській лаврі, однак перебував там недовго – перемогла «жажда пустынничества и странствия». Інок подався до Молдавії (Валахії), де розпочав життя пустельника у скиті Трейстени, а потім у гірському скиті Кирнул, де вів суворе життя: «седе в келий своей радуяся и со слезами славя Бога, обучался истинному монашескому безмолвию – матери покаяния и молитвы». Наступну подорож інок здійснив 1746 на св. гору Афон. Там, обійшовши «многие места» і не знайшовши монахів, «сильних в подвиге и в знании свято­отеческих писаний», «вселился один в пустыню, пробыв в этом подвиге сорок месяцев». Там його знайшов 1750 відомий молдавський пустельник Василь Мерлополянський і «облачил в мантию» з переміною імені на Паїсій. 28-річний П. піднявся до рівня старця – монаха, котрий міг бути наставником для інших й поводирем на шляху до духовної довершеності. Завданням старця було дотримання заповідей Господніх і навчання тому ближніх. На Афоні П. почав збирати грецькі оригінали писань св. отців, що було незвичним для тутешніх монастирів – більшість ченців книг не мали, а про св. письменників і не чули. Згуртувавши навколо себе кількох ченців, П. 1758 заснував у монастирі Пантократор особливу чернечу громаду – скит св. Ілії (тодішнього константинопольського патріарха) і був рукопокладений в ієреї. Цей скит став обителлю українців; тут знаходили упокоєння вихідці з Запорозької Січі та ін. місць України. Після 17-річного перебування в Афоні П. із 64-ма монахами 1763 повернувся в Молдавію, де став настоятелем монастиря св. Духа у м. Драгомирна. Для своєї братії, яка розрослася, П. склав статут за принципом Василія Кесарійського. Основними ідеями статуту були: бескорисливість («ниже малейшей вещи не иметь»), урізання власної волі та послух, розумна молитва та читання книг, безперестанне рукоділля та побутове благочиння. Довгими зимовими вечорами старець П. читав братії повчання св. отців. У монастирі розквітли переклади і переписування святих книг.

У Драгомирні П. прийняв схиму – особливий ступінь чернецтва, який передбачає затворництво в монастирі та виконання дуже суворих чернецьких правил. Після переходу території монастиря до складу Австрії (1774) кн. Гіка віддав П. в управління Секульський монастир Усічення голови Іоанна Предтечі. Оскільки монастир не вміщував усієї братії (350 чол.), П. звернувся до молдавського господаря Костянтина Мурузу з проханням допомогти в будівництві келій. У відповідь господар дозволив ченцям переселитися в Нямецький монастир, який вважався найбагатшим і до того ж найчастіше відвідуваним мирянами. У 1779. П. поселився в Нямці. За десять років число іноків досягло тисячі – це була найбагатолюдніша обитель Східної православної церкви. Під час відвідин Нямца архієпископом Катеринославським Амвросієм у 1790 П. прийняв сан архімандрита. У цьому монастирі подвижник і пом. на 72-му році життя. Похов. в соборному храмі Вознесіння Господнього. На могильній плиті вибито: «Тут почиває блаженний отець наш ієромонах і архімандрит, старець Паїсій, малоросіянин».

Суворе монастирське життя, любов до духовної освіти й літ. творчість зробили ім‘я П. відомим у православному світі. Його численні переклади святих книг протягом тривалого часу були єдиними у вітчизняній л-рі. Своєю діяльністю в монастирях України, Молдавії, Греції П. відродив старецтво. Його учнями на православному Сході засновано понад 100 монастирів, серед них Софроніївська, Глинська, Оптина пустині. Основне вчення старця П. – «Об умной или внутренней молитве». Такою молитвою він називав гаряче звертання до імені Христа, розмову, що йшла з глибини серця. За своє подвижництво П. у 1988 був канонізований церквою «как молитвенник, совершатель и учитель умной Иисусовой молитвы, как восстановитель в русском монашестве спасительного подвига старчества, как духовный писатель, оставивший в своих трудах назидательный пример для восходжения чад церковных по пути духовного совершенства». Пам’ять 15/28.11, у перший день різдвяного посту.

Покинувши рідні місця ще в ранній юності, П. до кінця днів не забував рідної Полтави й України, зберіг українську мову, любив підкреслювати своє українське походження. На листах він після свого імені дописував «Родимець Полтавський».

Пр.: Автобиография // Леонид (Поляков), иеромонах. Схиархимандрит Паисий Величковский и его литературная деятельность. Дисс. на соискание ученой степени магистра богословия. – Л., 1956. – С. 55.

Літ.: Житие и писания молдавского старца Паисия Величковского. – М., 1847; Записка о. Феофана, архим. Кирилло-Новоезерского монас­тыря // Странник. – 1862. – Янв. – С. 51; Б-в Н. Житие и писания старца П. Величковського. – Одесса, 1887; Козельская Оптина пустынь и ее значение в истории русского монашества // Чтения в обществе любителей духовного просвещения. – 1893. – Сент.-дек. – С. 405; ПЕВ.ЧН. – 1898. – №№ 18–24; 1897. – №№ 23–24; Яцимирский А.И. Славянские и русские рукописи румынских библиотек. – СПб., 1905. – С. 519; Житие молдавского старца Паисия Величковского, составленное монахом Митрофаном. – М.: Изд. «Паломник», 1906; Старцы о. Паисий Величковский и о. Макарий Оптинский и их литературно-аскетическая деятельность // Жизнеописание отечественных подвижников. – М.: Изд. Русского Пантелеймонового монастыря, 1909. – С. 552-619; Скабалланович М. Толковый типикон. – К., 1909. – С. 328-329; Крины сельные или цветы прекрасные, собранные вкратце от Божественнаго писания. О заповедях Божиих и о святых добродетелях, архимандрита Паисия Величковского. – Одесса, 1910; Павловский, 1912. – С. 145; Павловский, 1914. – С. 220; Леонид (Поляков), иеромонах. Схиархимандрит Паисий Величковский и его литературная деятельность. Дисс. на соискание ученой степени магистра богословия. – Л., 1956; Канонизация святых (тысячелетие крещения Руси). – М.: Троице-Сергиева Лавра, 1988. – 173 с.; Четвериков С., прот. Молдавский старец Паисий Величковский, его жизнь, учение и влияние на православное монашество. – Париж, YMCA-Press, 1988; Четвериков С., прот. Правда християнства. – М.: Изд. Крутицкого патриаршего подворья, 1998.

О. А. Білоусько.