ВЕНІАМІН (Новицький Сергій Васильович)

(04/17.09.1900, с. Кривичі Раковського пов., тепер Мінської обл., Бєларусь – 14.11.1976, м. Чебоксари, Росія) – церковний діяч, єпископ.

Нар. в багатодітній сім’ї сільського священика. Закінчив Слуцьке духовне училище (1914), Мінську духовну семінарію (1919). У 1920–1921 працював учителем у с. Печурани, але покинув світське життя й перейшов до служіння в церкві. 1921 отримав призначення на посаду псаломщика у Даревську парафію Мінської (згодом Пінської) єпархії, де служив до 1928. Водночас навчався у духовних класах Віленської духовної семінарії (1922–1924) та на православному богословському факультеті Варшавського університету (1925–1929). У серп. 1928 оселився у Почаївській лаврі, де 15.09.1928 прийняв чернецтво і був рукопокладений у ієродиякона (16.09.1928) і ієромонаха (25.12.1928). Невдовзі був призначений керуючим справами і членом духовного собору лаври. 06.03.1931–31.10.1934 – настоятель Острозького собору Волинської єпархії. 17.05.1934 уведений у сан архімандрита. З 15.06.1936 – настоятель Покровського собору у Львові і благочинний православних парафій у Галичині. Організував місіонерську школу для підготовки кадрів для прилучення до РПЦ уніатів, створив православні церковні хори в Почаєві, Острозі, Львові та ін. містах. У груд. 1937 захистив у Варшавському університеті магістерську дис., повернувся в Почаївську лавру. 15.06.1941 у кафедральному соборі м. Луцька хіротонізований на єпископа Пінського і Поліського, вікарія Волинської єпархії з місцеперебуванням у Почаївській лаврі. З початком радянсько-німецької війни залишився в окупації. Виявив себе палким прихильником підтримання канонічного зв’зку з Московською патріархією, протидіяв спробам українських священнослужителів організувати автокефалію. Учасник Почаївського Собору Автономної Православної Церкви (18–21.08.1941). З серп. 1942 – єпископ Полтавський і Кременчуцький. Організовував парафії Автономної Церкви на Полтавщині. Влітку 1943 організував у Полтаві пастирські курси для підготовки духовенства, на яких викладав ряд богословських дисциплін. Планував відкрити духовну семінарію у Кременчуці. Вороже зустрів підписання «Акту поєднання», підписав «Меморандум автономних єпископів», який засуджував дії митрополита Олексія. Після відступу гітлерівців у верес. 1943 повернувся до Почаївської лаври. 1944 заарештований і висланий на Колиму на 12 років. Після відбуття терміну повернувся до церковної діяльності. 22.11.1956 призначений єпископом Омським і Тюменським, 12.02.1958 уведений у сан архієпископа. 21.02.1958 призначений архієпископом Іркутським і Читинським з тимчасовим управлінням Хабаровською і Владивостоцькою єпархіями. 31.05.1973 призначений архієпископом на Чебоксарську й Чуваську кафедру, де й закінчив свою діяльність. Нагороджений правом носіння хреста на клобуці (1963), орденом св. Володимира 1 ст. (1966).

Пр.: Трагические страницы истории Церкви на оккупированной территории. (Из воспоминаний очевидца) // ЖМП. – 1975. – № 7. – С. 12-13.

О. А. Білоусько.