55.5 Література. Музика. Театр

Завдяки непу й українізації розпочався знаменитий «український ренесанс 1920-х pp.». Вікопомні події національно-визвольних змагань дали ! сильний поштовх для розвитку красного письменства. У літературу ввій-і шло молоде покоління від «плуга» і «верстата», літературна карта зарясніла багатьма угрупованнями з відмінними ідейно-естетичними платформами: «Музагет», «Гарт», «Плуг», Аспанфут (він же Комункульт, пізніше – Нова ґенерація), «Ланка», згодом – МАРС (Майстерня Революційного Слова), ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), «Молодняк», ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників) і т. п. і Література тих літ вражає суцвіттям яскравим талантів, дивує розмаїт-Ітям стильових течій, приголомшує енергією тематичного та версифікаційного оновлення прози та поезії.

Свідчення 22. Поезія M. Драй-Хмари «Лебеді», присвячена своїм товаришам (1928р.):

На тихім озері, де мліють верболози,

давно приборкані, і влітку, й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

 і шиї гнулися у них, як буйні лози.

.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили мороз

и і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, 

плавці ламали враз ті крижані лани,

І не страшні для них були зими погрози.

.

О гроно п’ятірне нездоланих співців*,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

 веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

«Ґроно п’ятірне нездоланих співців» — неокласики О. Бургардт, М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович.

 

Обкладинка до “Антології” М. Зерова. Мал. Г. Нарбута. 1920.

На якісно новий рубіж вивели українську лірику символісти, очолю-Івані напйвидатнішим поетом поч. XX ст. П. Тичиною. Яскравим представником цієї групи був уродженець с. Попівка Миргородського повіту Микола Григорович Філянський (1873-1938). Серед футуристів своїми нігілістичними маніфестами й намаганням епатувати читача найбільше прославився уродженець с. Кибинці Миргородського повіту Михайль/Михайло Васильович Семенко (1893-1937). Згодом від епатажних циклів поет перейшов до захоплення революцією. Авторитетною в літературних колах була київська група неокласиків. До неї входили представники різних стилів, об’єднані несприйняттям навколишньої дійсності, бажанням привнести в українську культуру невмирущі здобутки світового мистецтва. Ідейним натхненником групи був університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Костянтинович Зеров (1890-1937), що народився в Зінькові. До групи неокласиків входив уродженець с. Малі Канівці Золотоніського повіту Михайло Панасович Драй-Хмара (1889-1939). В опозиції до неокласиків стояли «пролетарські поети», які перейшли на позиції прийняття більшовицької революції, їхні організації – «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ – сформувалися в столичному Харкові й поширилися на інші міста. Невдовзі український ренесанс буде оголошений націоналістичним і репресований.

У 1925 р. розгорілася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Багато талановитих представників української інтеліґенції були запідозрені у націоналізмі. Політичні звинувачення адресувалися насамперед ідейному натхненнику ВАПЛІТЕ, прозаїку, поету, критику і публіцисту М. Хвильовому. Приводом став його заклик: «Геть від Москви!». На поч. 1927 р. під тиском влади письменника виключили з ВАПЛІТЕ, а через рік ця організація само ліквідувалася.

Учасники ІV ювілейного з”їзду Спілки селянських письменників “Плуг”. Харків. Фото. 1927.

Полтавська філія «Плугу» була утворена в 1922 р. Організаторами її були Ю. Жилко (1898-1938), Г. Епік (1901-1937), І. Капустянський (1894-1939). До складу об’єднання належали: О. Громів, Ф. Злидень, М. Кожушний, М. Лебідь, М. Терещенко, П. Усенко, Г. Чабанівський, В. Чередниченко. При філії існували секції поезії, прози, драматургії та критики. Члени «Плугу» друкували свої твори у місцевих та харківських виданнях «Вісті», «Голос труда», «Більшовик Полтавщини», «Плужанин». Зусиллями творчої молоді в Полтаві у 1920-1924 pp. виходила перша в Україні комсомольська газета «Червоний юнак».

Лубенська філія «Плугу» була започаткована у 1923 р. зусиллями О. Донченка та М. Кожушного. Літоб’єднання працювало при редакції газети «Червона Лубенщина». В 1926 р. воно розширилося за рахунок окремих членів російськомовних літорганізацій; у 1929 р. отримало назву «Колос». З Лубенським літоб’єднанням пов’язане коротке, як мить, життя поета П.І. Артеменка (1918-1942). У Лубенській філії «Плугу» розпочав літературну діяльність Л.С. Первомайський (1908-1973). свій шлях у літературу розпочали тут також Ю. Андрущенко, В. Басок, В. Безорудько, І. Гончаренко, В. Петльований, Н. Хоменко. Суворі реалії життя кін. 1920-х pp., коли влада приступила до масових репресій щодо селянства, розвіяла постреволюційні ілюзії «пролетарських поетів» і в 1929 р. діяльність філій «Плугу» на Полтавщині припинилася.

Творчість полтавських плужан, за невеликим винятком, не залишила глибокого сліду в літературі, їхні римовані гасла, переповнені революційною містифікацією і класовою ненавистю, у своїй абсолютній більшості не мають художньої цінності.

Молоді, початкуючі літератори робітничого походження Полтави утворили своє творче об’єднання – «Молот», яке діяло протягом 1925-1928 pp. Його членами були: В. Аврущенко, В. Вітер-Перельотний (Василенко), М. Корсун (Крицевий), О. Косенко, К. Лаврунів, Н. Розін, С. Та-рашкевич. Літоб’єднівці публікувались у місцевій пресі, співробітничали у літературному листку молодих робітничих літераторів Полтави «Горно». У 1928 р. «Молот» злився з літгрупою «Горно», утворивши організацію «Літературна молодь» («Літмол»).

На Полтавщині впевнено заявили про себе молоді письменники, які пройшли через горнило громадянської війни і виживання в голодних містах і селах. На берегах Псла, у мальовничому селі Юрки Кременчуцького повіту визрівав талант одного з основоположників української радянської прози Андрія Головка (1897-1972). У 1920-х pp. почав своє складне сходження до творчих вершин уродженець с. Плоске Полтавського повіту Олександр Ковінька (1900-1985). На хуторі Чечва Роменського повіту народився Остап Вишня (1889-1956).

Театральний гурток при Полтавському товаристві “Просвіта”  (кер. Є. Біленький). Фото. Серед. 1920-х.

Полтавщина здавна мала прекрасні музичні й театральні традиції, які примножувались навіть у суворі роки громадянської війни і господарської розрухи. У1919 р. в Полтаві був створений оперний театр («оперний трудовий колектив»), який проіснував з перервами до 1929 р. Організатором та художнім керівником театру був директор Полтавського музтехнікуму та дириґент симфонічного оркестру, у майбутньому головний дириґент оперних театрів України О.Г. Єрофеєв. До репертуару входили кращі зразки світової оперної класики, в т. ч. твори Ж. Бізе, Дж. Верді, ПІ. Ґуно, Р. Леонкавалло, М. Лисенка, А. Ру-бінштейна, П. Чайковського. Всього було поставлено 21 оперу і 3 оперети.

У1926 р. у Полтаві був заснований театр української драми імені І.П. Котляревського, перейменований 1928 р. у Полтавський робітничо-селянський театр. Він мав драматичну трупу, хор та оркестр. Очолював колектив художній керівник М.Г. Невідомський. Репертуар театру включав українську драматургічну класику і п’єси сучасних авторів – О. Золіна, М. Ірчана, Я. Мамонтова. У 1929 р. театр перебазувався до Артемівська на Донбасі.

Свідчення 23. Із спогадів народного артиста УРСР Д. Козачковського (1964р.):

«Приблизно з другої половини 1922 року всі драматичні колективи, що були сформовані в Полтаві, почали помалу розсипатися. Стихала громадянська війна. Актори драми роз’їзджалися. Натомість все міцніше згуртовувалась (з 1920 року) група оперних акторів. При допомозі співаків з українського театру та хористів з колишнього «Музично-драматичного товариства» ця група стала працювати спочатку в музичному училищі, а потім в приміщенні міського театру під назвою «Оперний трудовий колектив».

У трудовому оперному колективі працювали українські співаки (Авраменко, Зо-симович, Козловський, Костюченко, Полив яний, Старостинецька та ін.) та ряд російських оперних акторів (Арсеньє-ва, Бартоиі-Седенко, Дніпрова, Зложин-ський, Зубов, Завалов, Милославський, Плішаков, Тореік-Гарло, Уфимський та Ін.). В деяких виставах брали участь Гастролери, такі як Цесевич. Диригентами опери були ентузіасти Єрофеєв та Гітгарц. Балетмейстер Джемшеров. Режисери (в різні часи): Коробов, Юнгвальд-Хилькевич, Вовчик, Муравйов.

Йшли опери — «Демон», «Дубровський», «Кармен», «Паяци», «Фауст» та ін. Ставились комічні опери й оперети — «Корневільські дзвони», «Сільва», «Гейша» та ін.».

У 1922 р. завершилась реконструкція спорудженого ще в 70-і pp. XIX ст. на вул. Катерининській приміщення Кременчуцького міського театру. Внаслідок цього глядацький зал збільшився з 500 до 800 місць, була розписана нова завіса, змінився інтер’єр. У довоєнний час тут ґастролюва-ли кращі театральні трупи країни.

Бандурист. Карт. Є. Сагайдачного. Бл. 1920

Полтавщина споконвіку славилась кобзарським мистецтвом. У 1920-х pp. художні колективи бандуристів існували у Миргороді, Золотоноші, Решети-лівці, Зінькові, Малій Перещепині, Шишаках та інших містах і селах краю. У вересні 1925р. була заснована Полтавська капела бандуристів, організатором і керівником якої був місцевий композитор, уродженець с. Петрівці Миргородського повіту Володимир Андрійович Кабачок (1892-1957). До першого складу капели увійшло дванадцять ентузіастів-співаків із відмінними співочими голосами та великим досвідом співу в хорах: тенори О. Булдов-ський, А. Кононенко, Й. Панасенко, Г.Назаренко, Д. Піка; баритони І. Борець, В. Кабачок, Я. Кладовий, Г. Колісник, П. Міняйло; баси-профундо С. Міняйло, Я. Протопопов. Згодом колектив поповнився ліричним тенором Т. Михайловим і басом О. Шулікою. Колектив митців отримав виготовлені полтавськими майстрами хроматичні бандури, на яких можна було грати у всіх тональностях, оволодів великим репертуаром, у якому провідне місце займали твори українських композиторів. Капела зав’язала тісну дружбу з відомим письменником, музикантом, віртуозом-бандуристом Гнатом Хотке-вичем, який жив тоді у селищі Високому під Харковом. Спеціально для Полтавської капели Г. Хоткевич написав твори: «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Марш полтавських бандуристів». У 1929 р. за вагомі здобутки в пропаґанді народної творчості капела отримала назву «Державна зразкова капела бандуристів». У1934 р. була об’єднана з Київською капелою кобзарів, внаслідок чого постала Державна капела бандуристів УСРР.

Капела бандуристів імені Т. Шевченка, очолювана Г. Китастим. Детройт. Фото. 1970.

У Кобеляках народився відомий бандурист і композитор, засновник і багаторічний керівник Капели бандуристів імені Т. Шевченка Григорій Трохимович Китастий (1907-1984).

У 1920-х pp. на базарах, ярмарках та інших людних місцях часто можна було зустріти народних співців і музикантів – кобзарів, бандуристів,| лірників. У їхньому репертуарі зберігались історичні пісні про козаччину, славних синів України. Відомими кобзарями були: Петро Іванович Гузь (1895-1959) із с. Лютенька Гадяцького повіту та Федір Данилович Кушнерик (1875-1941) із с. Велика Багачка Миргородського повіту.

 

 Філянський Микола Григорович

(6/19.ХІІ.1873, с. Полівка Мирогордського пов. — 12.1.1938, Запоріжжя) — літератор, художник, науковець. Народився в сім’ї священика. Закінчив Лубенську гімназію, природниче відділення фізико-математичного факультету Московського університету (1898 p.), навчався в художній студії В. Серова та архітектурній майстерні проф. Й. Шехтеля. За фахом — геолог, спеціаліст у галузі будівельних матеріалів. Як експерт приїздив до Полтави під час спорудження будинку губернського земства і захищав проект В. Кричевського. Влітку 1904 р. подорожував Лівобережною Україною, вивчаючи стан пам’яток народної архітектури та інших старожитностей. У 1906-1918 pp. працював на Уралі, де здійснював технічне керівництво товариством «Русский мрамор», обраний дійсним членом Уральського товариства шанувальників природознавства. Після революції повернувся на батьківщину, працював у Яреськівській агрошколі та Сорочинському лісництві. Згодом зажив слави як один із найкваліфікованіших музейних працівників України. Працював науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею (1924—1925 pp.), Соціалістичного музею ім. Артема у Харкові (1925—1930 pp., директором створеного власноруч Музею Дніпробуду в Запоріжжі (1930—1937 pp.), брав участь в оформленні експозицій Центрального історичного музею в Києві (1936-1937 pp.).

Перші поетичні твори М. Філянського з’явилися у 1906 р. і викликали неоднозначну оцінку критики. Всі, однак, зійшлися на тому, що українське письменство поповнилося молодим талантом. У 1909— 1919рр. поет виступав з віршами у часописах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Промінь», «Сяйво». Після повернення в Україну підготував до видання поетичну книжку «Шукаю тих», але вона так і не побачила світ. У 1920-х pp. друкував поезії вжурналі «Червоний Шлях» і видав окрему збірку. У жовтні 1937 р. був заарештований і звинувачений в належності до антирадянської контрреволюційної диверсійно-терористичної організації. Вишукування в наукових експедиціях пам’яток культури, їх опис, замалювання і фотографування було кваліфіковане як виконання завдання німецької розвідки скласти для неї детальний путівник по Україні. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР був розстріляний. Твори: збірки — «Лірика» (1906 p.), «Calendari-um» (1911 p.), «Цілую землю» (1928 p.); розвідки, есе, подорожні нариси — «Архітектура і художня промисловість нового стилю» (1903 p.), «Спадщина України: нарис південноросійської народної творчості» (1905 p.), «Майбутнє української архітектури» (1913р.), «Від порогів до моря» (1928 p.); наукові статті взб. «Полтавщина» (1927 p.), журналі «Знання» (1927—1931 pp.); переклади лібретта опери «Пікова дама», поезій Г. Сковороди на сучасну мову; акварелі пам’яток Києва, краєвидів Полтавщини.

 

Семенко Михайль/Михайло Васильович

(19/31.ХІІ.1893, с. Кибинці Миргородського пов. — 24.Х. 1937) — поет, основоположник і теоретик українського футуризму.

Народився в сім’ї волосного писаря. Мати — українська письменниця Марія Проскурівна. Після закінчення реального училища в Курську навчався у Петербурзькому психоневрологічному інституті. З початком Першої світової війни мобілізований до царської армії, служив на Далекому Сході. В 1917 р. повернвся на Україну, активно поринув у літературне життя. Після загибелі Г. Михайличенка виконував обов’язки редактора журналу «Мистецтво» (1919—1920 pp.), разом із М. Любченком і О. Слісаренком видав «Альманах трьох» (1920 p.), згодом працював у київській газеті «Більшовик» (1921—1923 pp.), головним редактором Одеської кінофабрики Всеукраїнського фотокіноуправління (1924—1927 pp.), редагував часопис «Нова Генерація» (1927—1930 pp.). Літературну діяльність почав у 1913 р. Своєю творчістю вплинув на розвиток української модерної поезії. Засновник кверофуту-ризму (мистецтва шукання) і «революційного футуризму». Один із організаторів літературних угруповань «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Комункульт», «Нова Генерація». Рання футуристична творчість характеризується сміливими оновленням українського віршування, мовними та формальними експериментами, перейнята романтизованим урбаністичним пафосом. Наприкінці 1920-х pp. відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції. На поч. 1930-х визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, однак це не врятувало від розстрілу. Твори: збірки віршів та поем — «Prelude» (1913р.), «Дерзання», «Кверо-футуризм» (обидві — 1914 p.), П’єро задається , «П’єро кохає», «Дев’ять поем» (всі — 1918 p.), «П’єро мертвопетелює», «Bloc-notes», «В садах безрозних», «Товариш Сонце», «Дві поезофіль-ми» (всі — 1919 p.), «Проміння погроз» (1921 p.), «Кобзар» (1924, 1925 pp.), «В революцію» (1925 p.), «Малий кобзар і нові вірші» (1928 p.), «Європа й ми» (1929 p.), «Сучасні вірші» (1931 p.), «З радянського щоденника», «Китай в огні» (обидві — 1932 p.), «Міжнародні діла» (1933 p.); поезофільм «Степ» (1927 p.). Повна збірка творів у 3-х томах була видана у Харкові в 1929—1931 pp.

 

Зеров Микола Костянтинович

(14/26.IV.1890, Зіньків – З.ХІ.1937, Соловки) — літературознавець, критик, поет, перекладач.

Народився у сім’ї вчителя, пізніше інспектора народних шкіл. Навчався в Зіньківському повітовому училищі, Ох-тирській і Київській 1-й гімназіях та на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира (1908—1912 pp.). По закінченню студій вчителював у Златополі (1912-1917 pp.) та Баришівці (1917—1920 pp.), викладав у Київському архітектурному інституті (1918—1920 pp.), редагував бібліографічний журнал «Книгар» (1919—1920 pp.). З 1923 р. — професор української літератури Київського інституту народної освіти. У 1928—1929 pp. приїздив на Полтавщину, де зустрічався з письменниками Г. Май-фетом, П. Ванченком, О. Ковінькою.

Літературну діяльність розпочав у 1912р. Друкувався в часописах «Літературно-науковий вісник», «Життя і Революція», «Червоний Шлях», «Зоря». Належав до київських неокласиків. Відстоював автономізм мистецтва. Вбачаючи в насаджуваній на Україні радянській культурі новий різновид провінційної залежності від Москви, висунув гасло європеїзму та звернення до античних першоджерел. Поетичним творам М. Зерова притаманна висока культура художнього мислення, інтелектуальна напруга, тонкий естетичний смак. Під оболонкою його досконалих сонетів та александрійських віршів, заглиблених у минувшину, не згасав гострий пульс сучасності. Проте елітарна лірика поета-вченого була проголошена «буржуазною» і викорчувана з пролетарською нещадністю. У 1935 p. M. Зеров був заарештований, звинувачений у керівництві українською контрреволюційною націоналістичною організацією і засуджений на 10-літнє ув’язнення в Соловецькому таборі смерті, де й загинув. Твори: збірки поезій і переклади — «Антологія римської поезії» (1920 p.), «Камена» (1924 p., 2-е вид.: 1943 p.), переклад «Мазепи» Ю. Словацького (1925 p.), «Sonnetarium» (1948 p.), «Catalepton» (1952 p.), «Corollarium» (1958 p.); історико-літературні розвідки – «Нове українське письменство» (1924 p.), «До джерел» (1926 p.), «Від Куліша до Винниченка (1928 р.)».

 

Драй-Хмара Михайло Панасович

(28.ІХ/10.Х.1889, с. Малі Канівці Золотоніського пов., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. — 19.1.1939, Колима) — філолог, літературознавець, поет, перекладач.

Народився в сім’ї козака, що рано овдовів. Навчався в гімназіях Золотоноші й Черкас, Колегії Павла Ґалаґана в Києві, на філологічному факультеті Київського університету, студіював славістику у вищих школах Львова, Загреба, Бєлґра-да. По закінченні студій у 1915 р. викладав філологію в університеті Петрограда. З початком Української національної революції повернувся на батькіщину. Працював у Кам’янець-Подільському університеті, Київському медичному інституті, Науково-дослідному інституті мовознавства, викладав українську та сербську мови й літератури.

Поетичну творчість почав у 1919 р. У 1920-х pp. належав до групи неокласиків. Друкувався у журналах «Нова Думка», «Червоний Шлях», «Всесвіт», «Життя і Революція», «Літературний ярмарок». Як знавець європейських мов, перекладав твори італійських, французьких, німецьких, польських, білоруських, російських класиків. Брав участь у редагуванні «Збірника комісії для дослідження української мови». Неодноразово піддавався критиці за «непролетарську творчість», особливо за сонет «Лебеді». В ліриці М. Драй-Хмари переважають інтимні та настроєво-пейзажні мотиви, символічні композиції. Вперше заарештований навесні 1933 p., але відпущений за браком доказів. Вдруге підданий арешту восени 1935 р. за звинуваченням в участі у націоналістичній контрреволюційній організації й у березні 1936 р. засуджений до 5 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Колимі. У 1938 р. термін ув’язнення продовжено на 10 років «за участь в антирадянській організації і антирадянській пропаганді в таборі» (агітував в’язнів тікати на Аляску). Незабаром захворів і помер. Похований на правому березі р. Паутової. Твори: збірки поезій «Проростень» (1926 p.); літературні дослідження «Леся Українка. Життя і творчість» (1926 p.), «Поема Л. Українки «Віла Посестра» на тлі сербського та українського епосу» (1929 p.).

 

Епік Григорій Данилович

(17.1.1901, с. Кам’янка Катеринославської губ, тепер у складі Дніпропетровська — 3.XI.1937) — письменник. Учасник боротьби за встановлення радянської влади на Україні. Один із організаторів Полтавської філії «Плугу». Редагував журнал «Молодий більшовик» (1925 р.). У 1925-1929 pp. навчався в Харківському інституті червоної професури. Ранні оповідання й повісті сповнені революційної романтики. На поч.1930-х pp. став писати романи в дусі соціалістичного реалізму. У 1934 р. засуджений за звинуваченням в участі в націоналістичній організації до 10 років виправно-трудових таборів із заміною на вищу міру покарання. Твори: оповідання — зб. «На зломі» (1926 p.); романи – «Перша весна» (1931 p.), «Петро Ромен» (1932 p.).

 

 

 

 

Капустянський Іван Назарович

(18.ІХ.1894, с. Рокити Хорольського пов., тепер с. Жовтневе Семенівського р-ну — 14.ХІ.1937, м. Чиб’ю Комі АРСР) — літературознавець, бібліограф, педагог. Народився в сім’ї дяка. Одержав різнобічну освіту: навчався в Лубенській і Полтавській (1909—1912 pp.) духовних семінаріях, Ніжинському історико-філологічному інституті (1912—1916 pp.). У серпні 1916 р. призваний до армії і направлений до Київського військового училища, а звідти в званні прапорщика — на Південно-

Західний фронт. Після демобілізації у 1918 р. закінчив лекторські курси при Міністерстві народної освіти, став професорським стипендіатом при Київському університеті. Проте розгорнути наукову роботу в умовах громадянської війни не вдалося. Тому в квітні 1919 р. переїхав до Прилук, викладав історію української літератури в місцевому народному унівесритеті, очолював повітовий комітет охорони пам’яток мистецтва та старовини, виступив ініціатором заснування повітового музею в колишньому маєтку Ґалаґанів у Сокиринцях. Влітку 1921 р. призначений до Полтави головою губернського комітету охорони пам’яток мистецтва, старовини і природи. Пам’яткоохоронну роботу поєднував із викладанням на історико-філологічному факультеті Полтавського ІНО, численних курсах і семінарах. Заснував і очолив кабінет фольклору і мови при Центральному Пролетарському музеї Полтавщини. Навтомний організатор, став одним із засновників Полтавської спілки селянських письменників «Плуг». Видрукував на сторінках місцевих газет ряд фольклорних розробок, статей, присвячених діячам української культури. У липні 1923 р. переїхав до Харкова, закінчив аспірантуру пр кафедрі мовознавства. Написав літературознавчі праці: «Нова українська революційна проза», «Поет життєвої динаміки В. Поліщук» (обидві — 1924 p.), «Учительство в українській літературі» (1925 p.). Наприкінці 1920-х pp. був затверджений науковим співробітником Інституту імені Т. Шевченка, доклав зусиль для становлення музею-заповідника на мо-. гилі Кобзаря. Оформлення експозиції музею компартійними цензорами було визнане націоналістичним, вченого відлучили від наукової роботи, перевівши на скромну посаду екскурсовода, а в 1933 р. зовсім звільнили з роботи. Коротко працював у школах Харкова. У грудні 1934 р. був заарештований за контрреволюційну діяльність: «підтримував ідеї М. Хвильового, часто виступав за чистоту української мови, вільний розвиток української культури». У 1935 р. засуджений до 5 років ВТТ. В ув’язненні захворів і помер на 44-му році життя.

 

Жилко Юрій Зіновійович

(1898, с. Ґоловіно на Рівненщині — між 16 і 29.V.1938, Полтава) — поет, журналіст, педагог.

Народився в сім’ї лісника. Рятуючись від війни, родина в 1915 р. переїхала до Полтави. Тут Ю. Жилко закінчив гімназію й історико-філологічний факультет Полтавського інституту народної освіти. Працював учителем у міських школах, читав лекції в музичному технікумі, займався журналістикою. Восени 1922 р. виступив одним із організаторів Полтавської філії Спілки селянських письменників «Плуг». Друкувався у полтавських газетах «Известия», «Голос Труда», «Червоне село», «Червоний юнак», харківському журналі «Плужанин». Писав ліричні, гумористичні та сатиричні вірші, казки для дітей. Був палким співцем інтернаціонального єднання трудящих, вітав соціалістичне будівництво. Але під впливом трагічної дійсності 1930-х pp. розчарувався в комуністичних ідеалах. Був звинувачений у антирадянській діяльності і розстріляний в травні 1938 р. Твори: оповідання — «Чудо», «Дніпрельстан», «Беатріче» (журн. «Плужанин», 1924—1927 pp.); поезії —зб. «Полустанок» (1930 p.); вірші в періодичній пресі.

 

Усенко Павло Матвійович

(10/23.1.1902, с. Заочіпське Царичан-ського р-ну Дніпропетровської обл. – 4.VIII. 1975, Київ) — поет, комсомольський діяч.

Член Полтавської філії «Плугу». З 1926 р. очолював літературну організацію «Молодняк», водночас належав до ВУСПП. Навчався в Харківському інституті червоної професури (1929—1931 pp.). Учасник Великої Вітчизняної війни. З часу виходу першої збірки поезій «КСМ», в якій оспівав свою комсо-

мольську юність на Полтавщині, незмінно виступав як вправний ілюстратор партійно-комсомольських гасел. Автор поетичних книг: «КСМ» (1925 p.), «Лави ідуть КаеСеМові» (1933 p.), «Лірика бою» (1934р.), «За Україну!» (1941 p.), «Клянись!» (1942 p.), «З вогнищ боротьби» (1943 р.), «Сини» (1947 p.), «Листя і роздуми» (1956 p.), «Пісня розбуджених літ» (1962 p.). Нагороджений орденом Леніна. Лауреат премії імені М. Островського (1967 р.). У 1976 р. ЦК ЛКСМУ і видавництво «Молодь» встановили премію ім. П. Усенка за кращі художні твори на комсомольську тематику.

 

Кожушний Марко Прокопович

(8.V.1904, с. Денисівка Лубенського пов., тепер Ор-жицького р-ну — 9.Х. 1937) — поет, журналіст. Член Полтавської філії «Плугу». Поетична творчість переповнена примарними «загірними комунами», «ударництвом», «проривами». В 1933 р. засуджений за брехливим звинуваченням у керівництві контрреволюційною організацією до 5 років виправно-трудових таборів із заміною на вищу міру покарання.

 

Первомайський Леонід Соломонович

[спраажн. — Гуревич Ілля Шльомович; 4/17.IV.1908, м. Костянтиноград, тепер м. Красноград Харківської обл. — 9.ХІІ.1973, Київ] – письменник. Народився в сім’ї ремісника-палітурни-ка. Дитинство і юність провів на Полтавщині. Навчався у Констянтиноградській гімназії, з 1920 р. — Конградській семирічній трудовій школі. З 1922 р. працював на Карлівському цукрозаводі, потім бібліотекарем Зачепилівського районного сельбуду, завідував ха-тою-читальнею. У 1925 р. переїхав до Лубен, де працював у робітничому клубі, редакції місцевої газети «Червона Лубенщина». Входив до Лубенської філії літературного об’єднання «Плуг». Із 1926 р. працював у Харкові в редакціях газет, журналів і видавництв. Належав до літорганізацій «Молодняк», ВУСПП. Із 1934 р. живу Києві.

Перебуваючи в українському оточенні, перейнявся багатством української культури та літератури. Перший твір — прозовий ескіз «А над полем постріл…» — надрукував у полтавській газеті «Червоний юнак» у 1924 р. Проза, поезія й драматургія 1920—1930-х pp. позначена романтичним сприйманням громадянської війни і соціалістичного будівництва: зб. оповідань «Комса» (1926 p.), повісті «Земля обітована» (1928 р.), «В повітовому масштабі» (1930 p.), зб. поезій «Терпкі яблука» (1928 p.), «Пролог до гори» (1932 p.), п’єси «Коммольці» (1929 p.), «Невідомі солдати» (1930 р.), «Ваграмова ніч» (1933 р.). У роки Великої Вітчизняної війни був інструктором фронтового радіомовлення, фронтовим кореспондентом «Правды». Проза воєнного часу зібрана в книзі «Атака на Ворсклі» (1946 p.), поезія — в книзі «Солдатські пісні» (1946 p.). Романтизація революції й радянської дійсності позитивно оцінювалася критикою. Водночас письменника звинувачували за «космополітизм» і «націоналізм». У поемі «Казка» (1958 р.) вбачали настрої занепадництва й песимізму. В посталінську добу в прозі й поезії Л. Первомай-ського увиразнився нахил до масштабного бачення, філософських узагальнень. Одним із кращих прозових творів радянської літератури став роман «Дикий мед» (1963 p.). Письменник виступав також як літературний критик і теоретик: «З щоденника поета» (1956 p.), «Творчий будень» (1967 p.). Нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ст. Лауреат Сталінської премії (1944 p.). Зібрання творів у 7 томах вийшло в Києві у 1968-1970 pp.

 

Артеменко Петро Іванович

(2.V.1918, с. Губське, побл. м. Лубни Полтавської губ., тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. – 5.IV. 1942, м. Лубни, Полтавської обл.) — поет. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут, працював журналістом, викладачем. Друкуватись почав 1936 р. у періодиці. Розквіт творчості припав на кін. 1930-х

— поч. 1940-х pp. Довоєнні поезії: «Багатство», «В поході чи у таборі», «Гроза в степу», «На широкій дорозі…», «Рушник», «Я дивлюсь на малюнок…». В 1940 р. призваний до Червоної армії, але невдовзі демобілізований через хворобу. В роки Великої Вітчизняної війни — учасник лубенського підпілля. Страчений гітлерівцями. Вірші періоду війни пройняті вірою в перемогу над фашизмом. Посмертно вийшли збірки: «Пісня моєї весни» (1962 p.); «Поезії» (1973 р.). У 1967 р. Полтавським обкомом комсомолу була встановлена щорічна обласна комсомольська премія ім. Петра Артеменка, якою відзначалися кращі твори літератури і мистецтва переважно місцевих авторів. На батьківщині поета у с. Губське в 1976 р. П.І. Артеменку відкрито пам’ятник.

 

 

Головко Андрій Васильович

(21.ХІ/З.ХІІ.1897, с. Юрки Кременчуцького пов., тепер у складі с. Хорішки Ко-зельщинського р-ну — 5.XII. 1972, Київ)

— письменник, один із зачинателів укра-їнськоїх радянської прози. Народився в селянській сім’ї. У 1908— 1914 pp. навчався в Кременчуцькому Олександрівському реальному училищі, з якого був виключений за участь у Юнацькій Спілці. З початком Першої світової

війни був мобілізований до царської армії. Після закінчення Чугуївського військового училища (1915 р.) перебував на фронті. У 1917 р. повернувся в рідні місця, працював вчителем у с. Троянівці Кременчуцького повіту. У 1919 р. в Кременчуці побачила світ перша збірка віршів «Самоцвіти», рукопис ще однієї збірки «Бризки смарагдові» загинув у друкарні підчас денікінщини. В 1920 р. служив у Червоній армії, брав участь у боях під Перекопом, потм читав лекції в школі червоних старшин у Харкові. Наприкінці 1921 р. повернувся до вчительської праці в Троянівці. В 1923р. переїхав у містечко Білики поблизу Кобеляк, вчителював, займався громадською роботою, виступав у місцевій пресі. Згодом цілком перейшов на літературну працю, вступив до літорганізації «Плуг». У Біликах написав свою першу прозову книжку «Дівчинка з шляху» (1923 p.). Під час Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом газети «Комуніст». Своїми ранніми оповіданнями, присвячених переважно життю селянської молоді, репрезентував революційно-романтичний напрямок. Обвинувачений у націоналістичних тенденціях, поступово зійшов на позиції соцреалізму. Твори: оповідання — «Пилипко», «Червона хустина» (обидва — 1924 р.); зб. оповідань і повістей «Можу» (1926 p.); романи — «Бур’ян» (1927 p.), «Мати» (1932 p., 2-а ред. — 1934 р.), «Артем Гармаш» (1951 — 1970 pp.); п’єси — «У червоних шумах» (1924 p.), «Райське яблуко» (1926 p.); кіноповість «Скиба Іван» (1934 p.); кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937 p.), «Літа молодії» (1940 p.); публіцистика — зб. «Бойові епізоди», нарис «Дружба» (обоє — 1942 p.). Твори у 5 тт. вийшли в Києві у 1976—1977 pp. Нагороджений орденом Леніна та ін. Лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1969 p.). Від 1979 р. існує пермія імені А. Головка, яка присуджується за кращі прозові твори року. На місці будинку, в якому народився письменник, у 1977 р. відкрито пам’ятний знак. У Кременчуці на фасаді будинку, де знаходилося реальне училище, в якому навчався майбутній письменник, у 1979 р. A.B. Головку встановлена меморіальна дошка.

 

Ковінька Олександр Іванович

(справж. – Ковінько; 1/13.1.1900, с. Плоске Полтавського пов., тепер Решетилів-ського р-ну – 25.VII.1985, Полтава) – письменник.

Народився в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище й з 12 років пішов у найми. У 1917 р. склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Українську революцію зустрів із захопленням. Під час

громадянської війни пережив чимало перипетій: перебував у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, побув червоноармійцем і петлюрівцем. По війні повернувся додому, працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, заочно навчався в Полтавському інституті народної освіти. З 1928 р. професійно займався журналістикою як фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини». Друкувався в журналах «Червоний Шлях», «Всесвіт», «Плуг», «Червоний перець». Його фейлетонів і гуморесок, як вогню, боялись бюрократи, хабарники, кар’єристи. У 1929 р. вийшла перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка», у 1930 р. – друга збірка «Колективом подолаємо». Після цього літературна діяльність перервалася на два десятиліття. У жовтні 1934 р. О. Ковінька був заарештований за звинуваченням у належності до анти-радянської терористичної організації українських націоналістів— боротьбистів і засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнившись без права повернення на Україну, жив у Якутії. Там у 1950 р. був заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана, де працював економістом в автоколоні. Після реабілітації в 1956 р. повернувся на батьківщину.

Опублікував понад30книг сатири й гумору, серед них: «Ось не грайте на нервах…» (1958 р.), «Кутя з медом» (1960 р.), «Цвьох – і ваших нєт!» (1961 p.), «Коти і котячі хвости» (1963 p.), «Новели про химери (1965 p.), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968 p.), «І таке буває» (1972 p.), «Як воно засівалося» (1979 p.). Постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», вміло відтворював смішне в побуті. Письменник виробив власний стиль неквапливої, іронічної, мудрої оповіді, побудова-Іноі на фольклорно-розмовній основі. Поряд із літературною, займався громадською працею, з 1965 р. був депутатом Полтавської міськради. У 1970 р. нагороджений орденом «Знак пошани». Двотомники вибраних творів виходили в Києві у 1970 та 1980 pp. У 1992 р. на будинку, в якому жив О. Ковінька, встановлено меморіальну дошку.

 

Вишня Остап

(справж. — Губенко Павло Михайлович; 31.Х/11.ХІ.1889, хут. Чечва Роменсько-го пов., тепер с. Ґрунь Сумської обл. — 28.IX. 1956, Київ) — письменник-сатирик і гуморист.

Народився в селянській сім’ї. Закінчив Київську військово-фельдшерську школу (1907 p.), з 1917 р. навчався в Київському університеті, який не закінчив і через обставини воєнного часу. З 1921 р. працював у радянській і пресі, виступав із фейлетонами, усмішками, гумористичними опо-|віданнями. Деякий час жив у селах Луці Лохвицького і Мануйлів-ВціКозельщинського районів. Влітку 1925 р. написав у Мануйлівці Знамениту усмішку «Ярмарок».

ІДрукувався з 1919 р. Протягом 1920-х pp. видав збірки: «Діли не-Ібесні» (1923 p.), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923 р.), «Кому Івеселе, а кому й сумне» (1924 p.), «Лицем до села» (1926 p.). ІУ 1928 р. вийшло перше 4-томне видання «Усмішок». Висміював •дрібновласницьку психологію, пристосовництво, безкультур’я, •релігійні забобони. У 1934 р. безпідставно засуджений до 10 ро-

ків таборів. Повернувся в Україну в 1944 р. Тоді ж опублікував у газеті «Радянська Україна» гумореску «Зенітка», яка набула широкої популярності. У повоєнний період видав книжки «Весна-красна» (1949 p.), «Вишневі усмішки» (1950 p.), «Мудрість колгоспна» (1952 p.), «А народ війни не хоче» (1953 p.), «Мисливські усмішки» (1954 p.), «Великі ростіть» (1955 p.). Творам О. Вишні властива народна дотепність, колоритна мова, поетичне відтворення природи. Створені письменником образи і вислови увійшли у мовний вжиток. Семи- й п’ятитомні зібрання творів письменника виходили в Києві у 1963-1965 і 1974-1975 pp. Ім’я О. Вишні носить одна з вулиць Полтави.

 

Кабачок Володимир Андрійович

(1892, с. Петрівці Миргородського пов. – 1957, Київ) — музикант, організатор і художній керівник Полтавської капели бандуристів.

Музичні здібності виявив у ранньому дитинстві. Із 7-річного віку співав у Полтавському архієрейському хорі. Водночас у 1902— 1904 pp. співав у хорі та грав у полковому оркестрі 36-го піхотного Орловського полку, вихованцем якого був. Загальну освіту одержав у Полтавському міському початковому училищі, по закінченню якого у 1907 р. вступив до Полтавського музичного училища по класу тромбона. В 1913 р. вступив до Московської консерваторії. Навесні 1917 р. був призваний на армійську службу, але через хворобу незабаром демобілізований. Повернувшись до Полтави, викладав музику в середніх школах, водночас працював з дорослими хоровими колективами. У 1925 р. організував Полтавську капелу бандуристів і майже десять років був її незмінним керівником. У 1934 р. був заарештований, але незабаром звільнений. Перебрався до Ленінграда, де у 1937 р. був заарештований удруге і засланий на Колиму. Звільнений у 1943 p., працював в Узбецькій філармонії, а з вересеня 1944 р. — у Київському музичному училищі імені P.M. Ґлієра та Київській консерваторії. Автор підручника «Школа гри на бандурі».

 

Китастий Григорій Трохимович

(17.1.1907, м. Кобеляки – 6.IV. 1984, Чікаго, США) — бандурист, композитор, перший і довгорічний керівник Капели бандуристів імені Т. Шевченка, створеної в Києві під час Другої світової війни (тепер — у Детройті, США). Народився в козацькій сім’ї. З юних літ зацікавився мистецтвом, був активним учасником музичного, драматичного, співочого гуртків. Особливий запал виявив до музики. Долаючи важкі життєві обставини, пов’язані з матеріальними нестатками, на 20-му році життя вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Вдень вчився, а вночі заробляв на шматок хліба вантажником на станції. Становище обдарованого юнака покращало, коли директором технікуму став Федір Попадич. Він влаштував хлопця до гуртожитку, залучив до Полтавської хорової капели, дозволивши керувати нею на концертах. Одночасто Григорій відвідував концерти Полтавської капели бандуристів. Під впливом вченого, письменника і композитора Гната Хоткевича виявив бажання стати бандуристом. Закінчивши технікум, у 1936 р. вступив до Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, де вивчав техніку гри на скрипці, а найбільше часу присвячував улюбленій бандурі. По закінченню хормейстерського відділу продовжив навччання на композиторському відділі. За порадою теоретика музики Г. Любомирського був прийнятий хористом Київської опери, де познайомився з бандуристами Державної капели бандуристів, утвореної внаслідок об’єднання Полтавської і Київської капел. Незабаром Г. Китастий став концертмейстером капели, а пізніше заступником мистецького керівника. У 1937 р. пережив трагічні дні, коли брата Миколу заарештували й розстріляли за участь в Армії УНР (брат Іван з родиною втік у Донбас ще за часів колективізації).

З початком Великої Вітчизняної війни бандуристи Державної капели були мобілізовані на фронт, багато з них загинуло. Г. Китас-тий потрапив у німецький полон, звідки щасливо втік і повернувся до Києва. Тут він зібрав 16 уцілілих колег і утворив з ними Капелу бандуристів імені Т. Шевченка.Вийшовши з капелою на еміграцію, виступав у таборах для остовців і аліянтів, концертував у багатьох країнах Європи й Америки. Здобув великі успіхи, змусивши говорити про свій колектив у цілому світі. Постійно працював над новими композиціями різних жанрів: ліричного, жартівливого, героїчного. З-під його пера і струн залунали: «Марш УПА», «Вставай, народе!», «Марш Україна» («Пісня про Тютюнника»), гімн української молоді «Вперед, сини народу», марші молоді «Нема тієї сили, щоб весну спинила», «Ми об’їхали землю навколо» (всі — на слова І. Багряного), марші «Наші будні — розгорнена книга», «Карпатські січовики» (на слова Яра-Славутича). Написав численні твори й обробки українських народних пісень для чоловічого хору в супроводі бандур, твори для мішаного хору і солоспіву з фортепіано: «Нас ждуть», «Гомоніла Україна», «Поема про Запорозьку Січ», «Грай, кобзарю», «За волю Вітчизни», «Пісня про Америку», «Задніпрянка», «Дума про Кемптен», «Ти слухаєш, Дніпре?», «Богданова слава», «Любисток», «Ко-

лискова», «Дума про Петлюру», «Дума про Сагайдачного», «Нагадай, бандуро», «Ой, літа орел», «Гомін українських степів». Довгий час жив у Детройті, потім перебрався до Каліфорнії. З 1964 р. мешкав у Чікаго, де керував ансамблем бандуристів філії Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

 

Гузь Петро Іванович

(1895, с. Лютенька Гадяцького пов. — 1959, там само) кобзар.

Осліп у 3-річному віці. 315 років навчався у кобзаря М. Кравченка. Виконував українські народні пісні, думи, власні твори. В роки Великої Вітчизняної війни був у партизанському загоні.

 

Кушнерик Федір Данилович

(1875, с. Велика Багачка Миргородського пов., тепер райцентр Полтавської обл. — 1941, там само) – кобзар.

У дитинстві втратив зір, самотужки навчився грати на скрипці, співав у церковному хорі. У 1909 р. познайомився з кобзарем М. Кравченком, в якого навчився грати на кобзі. Репертуар складали історичні пісні й думи, зокрема, «Втеча трьох братів з Азова». В 1928 р. портрет кобзаря написав О.Г. Сластіон. У 1955 р. на могилі встановлено пам’ятник.