58.2 Будови перших п’ятирічок

58.2.1. Група «Б»

58.2.2. Група «А»

58.2.3. Промартілі

58.2.4. Залізничний транспорт

Гадяч: воскововощинний з-д (1933 p.); сироробний з-д (1930 p.).

Галещина: біофабрика (1931 p.).

Глобине: маслозавод (1929 p.).

Карлівка: механічний з-д (рек. 1927 p.; із 1935 р.-машинобудівний з-д).

Кременчук: суконна ф-ка (1929 p.); машинобудівний з-д (рек. 1930 p.); взуттєва ф-ка ім. ХХ-річчя РСЧА і ВМФ (1938 p.); маслозавод (1929 p.); молокозавод (1929 p.).

Крюків: вагонобудівний з-д (рек. 1932 p.).

Лохвиця: цукровий з-д (1928-1929 pp., рек. 1936 p.); маслозавод (1930 p.); спиртзавод (1932-1934 pp.; з 1937 p. – спирткомбінат ім. A.I. Мікояна).

Лубни: повстяна ф-ка (рек. 1932 p.); деревообробна ф-ка «Червоний Жовтень» (1927 p.); з-д з первинної переробки лікарських рослин (1932 p.); верстатобудівний з-д «Комунар» (рек. 1927 p.); з-д «Комсомолець» (рек. 1930 p.); м’ясокомбінат (1929 p.).

Опішня: артіль «Червоний керамік» (1929 p.).

Пирятин: меблева ф-ка (1932 р.); сирзавод (рек. 1935 p.).

Полтава: м’ясокомбінат (1929-1933 pp.); панчішна ф-ка (1927—1929 pp.); бавовнопрядильна ф-ка (1934—1936 pp.); ф-ка «Термометр») 1931 p.); паровозоремонтний з-д (рек. 1927 p.); з-д «Метал» (рек. 1929—1930 pp.); кондитерська ф-ка (рек. 1929 p.; з 1934 p. – ім. С.М. Кірова); хлібозавод; трикотажна ф-ка (1928 p.); ремонтно-механічний з-д (1932 p.); олійний з-Д (1931 p.).

Решетилівка: маслозавод (1928 p.); промартіль «Троянда» (1922 p.; з 1934 р. – фабрика ім. К. Цеткін).

Хорол: механічний з-д (1939 p.).

Млин у с. Руденківка Новосанжарського р-ну. Фото. 1930-і.

 

 

 

58.2.1. Група «Б»

Індустріальні перетворення на Полтавщині здійснювались насамперед у традиційних для краю галузях господарства, що працювали на переробці місцевої сільськогосподарської сировини.

Панчішна фабрика імені М. Кутузова в Полтаві. Карт. П. Горобця. 1934.

Ще до початку індустріалізації Полтава перетворилася на один із центрів панчішнотрикотажного виробництва. Тут на шести невеликих панчішних фабриках, в артілях промислової кооперації і надомно, тобто в квартирах-майстернях, працювало до 8,5 тис. чол. У 1927-1929 pp. по вул. Радянській (кол. Монастирська) було споруджено велику панчішну фабрику імені М.І. Кутузова, де трудилися 800 робітниць.

Враховуючи наявність у Полтаві значних трудових ресурсів для розвитку легкої промисловості, було прийняте урядове рішення про будівництво тут потужної бавовнянопрядильної фабрики. Спорудження просторих цехів підприємства з бетону і скла на пустирі поблизу Решетилів-ського шосе розпочалось у травні 1934 p., а рівно через два роки фабрика дала першу продукцію. Наприкінці 1930-х pp. підприємство щодоби в середньому виробляло 24,5 т прядива. Своєю продукцією фабрика задовольняла потреби половини всієї трикотажної промисловості України.

Машини “Помкінс”, опановані на трикотажній фабриці. Фото. 1934.

Ткацький цех. Карт. О. Самохвалова. 1929.

У 1929 р. на березі Дніпра піднялися цехи потужної Кременчуцької суконної фабрики. В Лубнах у 1932 р. ввели в експлуатацію повстяну фабрику. Це було єдине в Україні механізоване підприємство такого профілю, де випускалося 70% усієї потрібної для республіки повсті. Колектив підприємства виконав почесне термінове замовлення – виготовив високоякісну повсть для першої радянської арктичної експедиції. Високим попитом користувалася продукція відкритої в 1927 р. Лубенської деревообробної фабрики «Червоний Жовтень». Виготовлені тут меблі надходили Чорноморському флоту, Київському і Харківському будинкам Червоної армії, ним% був обладнаний один із залів Кремля.

Відкриття Кременчуцької суконної фабрики. Фото. 1929.

Зародження медичної промисловості в Україні пов’язане з уведенням в експлуатацію в 1931 р. Полтавської фабрики «Термометр»- другого підприємства такого профілю в СРСР. Окрім ґрадусників, тут виготовлялися й інша діагностична апаратура та інструментарій зі скла. Через рік у Лубнах І заснували завод із первинної переробки лікарських рослин. Підготовлена там сировина направлялася спочатку на інші підприємства, а у післявоєнний період завод став сам на рослинній основі виготовляти ліки і перетворився в одне з найбільших підприємств фармацевтичної індустрії України. Успішна робота беконної фабрики дала поштовх до створення одного з І найпотужніших у країні Полтавського м’ясокомбінату, розрахованого на щорічну переробку 180 тис. голів великої рогатої худоби, 70 тис. свиней, 80 тис. овець та півмільйона штук птиці. У 1929 р. в районі Решетилівсько-го шосе піднялись будівлі м’ясохолодобійні та кількох інших цехів комбінату, а до кінця першої п’ятирічки підприємство вийшло на проектну потужність. Беконна фабрика була включена до його складу. Тут виготовлялись м’ясні консерви, копченості, смалець, клей. Утилізації піддавались І практично всі відходи виробництва. Так, із овечих кишок тут виробляли І струни для смичкових інструментів. Струнний цех протягом кількох десятиліть був єдиним у Радянському Союзі і постачав свою продукцію всім театрам і оркестрам. Частина струн йшла на експорт. У 1939 р. м’ясокомбіпат освоїв виробництво цінного медичного препарату – гематогену.

Полтавський м”ясокомбінат. Фото. 1933.

Серед промислових новобудов першої п’ятирічки на Полтавщині особливе місце займає Лохвицький цукровий завод – найбільший у той час у Радянському Союзі й один із найпотужніших у Європі. Завод почали споруджувати восени 1928 р. у степу за 12 км від Лохвиці. Вдень і вночі працювали тисяча робітників та шістдесят інженерів і техніків. Для риття котлованів і фундаментів, прокладання траншей під комунікації, вивезення землі та перевезення будівельних матеріалів щодня залучались із навколишніх сіл сотні селян із кіньми і підводами. По прокладеній до новобудови залізничній колії надходило промислове обладнання, цемент, | арматура. Поруч з виробничими корпусами виростало робітниче селище з багатоповерховими житловими будинками, їдальнею, школою, лікарнею, клубом. 9 жовтня 1929 р., на рік раніше від встановленого за планом терміну, підприємство було введене в експлуатацію.

Будівництво газової печі на Весело-Подільській цукроварні. Фото. 1929. 

Свідчення 2. З наказу Управління цукрової промисловості СРСР, виданому з нагоди пуску Лохвицького заводу (жовтень 1929 p.):

«…радянська цукрова промисловість збагатилася могутнім підприємством, де зібрано в єдине ціле останні досягнення і новинки цукрової промисловості Західної Європи і Америки».

Лохвицький цукровий завод щодоби переробляв близько 20 тис. цнт цукрових буряків. Після проведеної в 1936 р. реконструкції потужність цукрозаводу зросла на 80% . Усі роботи на підприємстві виконувалися механізмами, починаючи від розвантаження цукрових буряків і закінчуючи вантаженням мішків із цукром у залізничні ваґони. Встановлена на заводі потужна турбіна повністю забезпечувала електроенергію внутрішноза-водські потреби і надсилала струм у районний центр Лохвицю та до кількох навколишніх сіл.

Свідчення 3. Із рапорту будівельників Лохвицького цукрового заводу газеті «Комуніст» про достроковий пуск підприємства (6 жовтня 1929 p.):

«30  вересня почато генеральне випробовування всіх станцій заводу. Вперше прогув гудок цукроварні й сповістив селянство Роменської округи, що вона готова приймати буряк для переробки. О 6 годині ввечері того ж дня офіційно відкрито новозбудовану станцію. Через цю станцію щороку проходитиме близько 20 млн. пудів заводських вантажів. 8 жовтня пролетаріат і трудяще селянство Роменщини урочисто святкуватимуть відкриття цукроварні і передадуть всесоюзному пролетаріатові, господареві всієї промисловості, найбільшу в СРСР цукроварню, що є акумулятором найновіших здобутків світової техніки в цукровій промисловості.

Від того, що цукроварня буде пушена 1929 p., а не 1930 p., Країна Рад матиме соціалістичних нагромаджень близько 4 млн. крб., а селянське господарство округи збільшить свою гуртову прибутковість, збільшивши засів буряка уже поточного року на 1500000 крб, а до кінця п’ятирічки прибутковість селянських господарств округи збільшиться до 10 млн. крб. Начальник Лохвицького будівництва Севастьяніхін».

 

 

 

58.2.2. Група «А»

Розвиток машинобудівних та машиноремонтних підприємств здійснювався переважно шляхом докорінної реконструкції вже діючих заводів чи майстерень або ж перепрофілювання їх на випуск нової продукції. Так у 1927 р. перетворилися на завод Полтавські паровозоремонтні майстерні. Протягом трьох років підприємство повністю реконструювали, запровадили нове устаткування та технології ремонту локомобілів. У 1930 р. Полтавський паровозоремонтний завод (ППРЗ) відремонтував 240 паровозів, тобто майже у 5 разів більше, ніж до реконструкції. У жовтні 1930 р. полтавські паровозоремонтники встановили два світових рекорди швидкості і якості ремонту локомотивів. Окремі машини ремонтувалися всього за 46 годин. Таких термінів не знала історія вітчизняного та зарубіжного машинобудування. Окрім ремонту паровозів 13 серій, завод на замовлення Вищої ради народного господарства СРСР приступив до виготовлення устаткування для елеваторів, асфальтових котлів і шляхових катків, а також запасних частин до тракторів.

Ремонт паровоза. Карт. О. Самохвалова. 1931.

Паровозні котли, відремонтовані робітниками Полтавського паровозоремонтного заводу. Фото. 1934.

У 1929-1930 pp. на полтавському заводі «Метал» були споруджені й оснащені сучасним устаткуванням ливарний, модельний і ковальський цехи. Все це дозволило налагодити випуск панчішних, трикотажних та поліграфічних машин. У 1931 р. тут виготовили першу радянську плос-кодрукарську машину. Після запуску в серію цими машинами обладнували пересувні типографії. До кінця першої п’ятирічки в Полтаві на повну потужність почала працювати й одна з найбільших в Україні поліграфічна фабрика, де випускалась різноманітна книжкова продукція.

У роки першої п’ятирічки на базі колишніх Крюківських вагоноремонтних майстерень постав один із флаґманів важкої промисловості України – Крюківський ваґонобудівний завод. У жовтні 1932 р. тут був виготовлений перший в СРСР напівваґон – ґондола вантажопідйомністю 60 т. Серійний випуск таких напівваґонів, які мали ряд переваг над закордонними зразками, став вагомим здобутком вітчизняного транспортного машинобудування.

Свідчення 4. Із газети «Робітник Кременчуччини» (ЗО березня 1933 p.):

«Освоївши техніку електрозварювання, колектив електробудівною заводу переводить на електрозварювання випуск шляхових машин. Вже виготовлений один пробний канавокопач, азі квітня на електрозварювання переводиться випуск кінних лопат і канавокопачів. Застосування зварювання дає велику економію сировини, ліквідує трудомістські процеси, підвищує продуктивність праці, знижує собівартість продукції».

У 1930 р. Кременчуцький механічний завод перейменовано на машинобудівний і переведено на випуск нової продукції – причепних катків, канавокопачів, кінних скреперів з ковшом ємністю 0,3 куб. м. Окрім того, машинобудівельники виконували термінове замовлення для радгоспів – виготовляли цистерни для пального і запасні частини до тракторів. У 1932 р. на Кременчуцькому машинобудівному заводі був побудований електрозварювальний цех, що дозволило виготовляти зварні цистерни, застосовувати електрозварювання для виробництва шляхових машин.

Серйозної реконструкції зазнав Лубенський верстатобудівний завод «Комунар» (так із 1927 р. стало іменуватись невелике механічне підприємство «Фенікс»). Основною продукцією заводу стали токарно-ґвинторіз-ні верстати. Розробкою креслень нового верстата К-29 («Комунар» – 1929 р.) керував головний інженер заводу С.В. Шпаковський. У 1930 р. конструкцію токарно-ґвинторізного верстату було удосконалено, і у масове виробництво пішли верстати К-30, а згодом – К-31, К-32, К-33. Верстати з Лубен одержували найвизначніші будови першої п’ятирічки – Маґні-тогорськбуд, Кузнецькбуд, Тракторобуд.

Невеликий завод «Механік», заснований у Лубнах у 1908 p., перейменували в 1930 р. на «Комсомолець». До кінця п’ятирічки було споруджено нові цехи, обладнані сучасним устаткуванням. Завод спеціалізувався на виготовленні та ремонті сільськогосподарських машин. Для колгоспів і машино-тракторних станцій Полтавщини тут щороку ремонтувалося до 1500 сівалок, молотарок та іншої техніки. У 1930-х pp. завод розпочав виготовлення обладнання для елеваторів України, Російської Федерації, республік Середньої Азії.

Створений ще в 1860 р. у Карлівці завод землеробних машин у 1935 р. після докорінної реконструкції отримав назву машинобудівного і переключився на випуск промислового обладнання для підприємств цукрової промисловості. Завод перейшов у союзне підпорядкування, а випуск продукції на ньому за роки довоєнних п’ятирічок збільшився у п’ять разів.

На кінець другої п’ятирічки на Полтавщині діяло 224 великих державних промислових підприємства. Швидкими темпами зростало виробництво промислової продукції. Два найбільші міста краю – Полтава і Кременчук – перетворились у великі промислові центри.

 

Свідчення 5.

Полтава у 1938 р. мала 67 промислових підприємств, з них 9 союзного значення, 9 республіканського, 13 обласної промисловості, 4 місцевої і 32 кооперативної. Валова промислова продукція Полтави виросла з 31,9 млн. крб. у 1905 р. до 277,4 млн. крб. в 1937 р. Валова продукція державної промисловості Кременчука в 1938 р. склала 190 млн. крб.

 

 

 

58.2.3. Промартілі

У роки першої п’ятирічки дрібна кустарно-реміснича промисловість, яка на 90% зосереджувалась у селах і містечках, була насильно кооперована. В ході масової примусової колективізації сільського господарства кустарів примушували вступати до колгоспів, їх промислові знаряддя виробництва усуспільнювались. Чимало кустарів – власників вітряків, крупорушок, олійниць та інших промислових закладів із механічними двигунами були розкуркулені. Заборонялася індивідуальна творча діяльність кустарів у домашніх умовах. Гончарі, вишивальниці, які передавали секрети своєї майстерності з покоління в покоління, тепер могли працювати тільки колективно в артілях промкооперації. Значна частина цих артілей була приєднана до колгоспів і по суті перетворились на одержавлені підприємства, які не мали нічого спільного зі справжньою кооперацією.

Гончарі с. Рубані. Полтавщина. Фото. 1930.

Внаслідок таких дій влади народні промисли в краї майже повсюдно занепали. Продовжили діяльність лише деякі осередки.

У традиційному центрі українського гончарства – селищі Опіпіні в 1929 р. організувалася артіль «Художній керамік» (згодом – «Червоний гончар»), яка виготовляла домашній та декоративний посуд. Завдяки високій художній якості, опішнянська кераміка користувалися великим попитом. У 1935 р. артіль експонувала свою продукцію на Всеукраїнській виставці народного мистецтва в Києві, де була нагороджена дипломом 1-го ступеня, ав 1937р. – на міжнародній виставці в Парижі, де одержала диплом 2-го ступеня.

Килим полтавських народних майстрів із радянською символікою. 1920-і.

У Решетилівці в 1922 р. на базі ткацької майстерні, що існувала з 1905 p., була створена промартіль «Троянда» (з 1934 р. – фабрика ім. К. Цеткін) із двома цехами – ткацьким і вишивальним. Вироби артілі – килими з рослинним і геометричним орнаментом, прикрашені чудовою вишивкою скатерті, блузки, сорочки, рушники – систематично експонувались на всесоюзних виставках і міжнародних ярмарках.

Наприкінці 1930-х рр. у Полтавській області налічувалось 385 промислових артілей, в яких працювало 58,6 тис. робітників. Річний обсяг виробництва продукції кустарно-ремісничої промисловості досяг 352 млн. крб. Більшість промартілей, за винятком тих, що виконували експортні замовлення, випускали примітивну стандартну продукцію широкого вжитку.

 

 

 

58.2.4. Залізничний транспорт

Індустріалізація Полтавщини позитивно позначилася на розвитку залізничного транспорту, призвела до багаторазового збільшення обсягів перевезень. Загальна довжина мережі залізниць Полтавської області на 1 січня 1939 р. становила 890 км. Локомотивний парк було повністю оновлено за рахунок паровозів серії «ФД», «ЙС», «СО». Ряд напрямків залізничної колії обладнано автоблокуванням, чимало станцій отримали централізоване управління стрілками і сигналами. Серйозної реконструкції зазнали залізничні станції Лубни, Ромадан, Миргород, залізничні вузли Полтави, Кременчука, Гребінки. Так, протягом 1935-1938 pp. у Гребінці ввели в експлуатацію ваґонне і локомобільне депо, для оперативного керівництва рухом поїздів від Ромода-ну до Дарниці і від Бахмача до станції імені Шевченка створено залізничний відділок.

Найбільш вантажонапруженою на Полтавщині стала маґістраль Лозо-ва-Полтава-Ромодан-Гребінка-Київ, якою йшов транзитний потік кам’яного вугілля і промислового устаткування із Донбасу. Другою за вантажонапруженістю була маґістраль Кременчук-Полтава-Харків, що забезпечувала транзитний потік чорних металів, машин з Придніпров’я в інші райони України.

Чого б це не коштувало. Плакат.

Технічна реконструкція залізниць, паровозного та ваґонного парків дозволила підняти вантажооборот безпосередньо в межах Полтавщини. Так, у 1938 р. залізниці відправили з області вантажів у 3,4 рази, а ввезли у 5 разів більше, ніж у 1913 р. «Негативний» баланс залізничних перевезень пояснюється тим, що в умовах індустріалізації Полтавщина «споживала» вантажі, необхідні для спорудження та роботи промислових підприємств: кам’яне вугілля, чорні метали, нафтопродукти. У структурі відправлень вантажів з області переважали хлібопродукти, продукція легкої і харчової промисловості.