59.3 «Великий терор» на Полтавщині

Боротьба з «контрреволюцією» на Полтавщині у 1937-1938 pp. велась широким фронтом, втягнувши в свою орбіту тисячі людей. Ухилитися, сховатися, відмовитися було неможливо. Від громадян вимагалась безпосередня участь у викритті «ворогів народу», написання доносів на своїх близьких, сусідів, співробітників. Підлі людці намагалися скористатися обстановкою загальної підозрілості і страху для того, щоб звести рахунки з своїми кривдниками, зайняти місце свого заарештованого начальника, отримати зайві квадратні метри, де проживав сусід, якого вночі забрали співробітники НКВС. Усе це безпосередньо заохочувалось владою.

Пісочний годинник. Карт. П. Бєлова. 1987.

У 1937 р. на Полтавщині була ліквідована майже вся верхівка партійного, радянського, профспілкового апаратів. Ворогами народу були оголошені й репресовані колишні секретарі – Полтавського міськкому КП(б)У Д. Зозуля, П. Павлищев, І. Плачинда, П. Гейбо, Кременчуцького міськкому М. Шмідт, Лубенського райкому М. Колотило і ще десятки партномен-клатурників. Репресивна ротація кадрів правлячої владної піраміди розчищала місце новій бюрократії, яка вступила в партію після революції і громадянської війни, не переймалася марксистсько-ленінськими ідеалами і була готова вірно служити Й. Сталіну за посади, привілеї та нагороди.

Свідчення 20. А. Румянцев:

«У середині 30-хроків троцькізм накопичив у верхніх верствах суспільства і держави сили, що загрожували реальним переворотом. Неважко уявити, до чого б це призвело в умовах війни, що насувалася. Потрібна була сталінська далекоглядність, щоби вчасно оцінити цю загрозу, потрібна була сміливість, щоби перетворити приховану боротьбу у відкриту і швидко вирішити и,е важке питання, закликавши кращі сили партії і маси робітничого класу. І справа навіть не в тім, що прогнилі «старі кадри» були негайно і нещадно скинуті з високих посад. IJJp важливіше інше — те, що на зміну їм до влади прийшли нові кадри, півмільйо-на висуванців Із робітничого класу, які протягом трьох років оновили всі ланки партійного і державного апарату. Опора влади безпосередньо на маси — ось запорука її міцності, ось у чому головний сталінський урок 1937року».

За аналогічною схемою були проведені репресії проти командно-політичного складу військових з’єднань і частин, дислокованих на теренах Полтавської області. Протягом 1937 р. у 25-й стрілецькій дивізії було заарештовано 150 чол., у 75-й стрілецькій дивізії – 120 чол. Серед заарештованих були і командири цих з’єднань В.М. Курдюмюв та З.П. Тищенко. Проти них висунули звинувачення в організації широкомаштабної «військово-фашистської змови» з метою повалення в Україні радянської влади і встановлення національно-фашистської диктатури.

Військами заколотників на Полтавщині нібито мав керувати комбриг1 З.П. Тищенко. Це був типовий представник радянської військової еліти, яка висунулась під час громадянської війни. Його послужний формуляр за більшовицькими канонами вважався бездоганним. Член РКП(б). За два десятиріччя служби в Червоній армії пройшов шлях від командира роти до комдива. Був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора. Атестувався чудово: «Розум гнучкий, швидко схоплює мінливу тактичну обстановку. Дисциплінований, енергійний, з твердою волею, хороший стройовик. Заняття з комскладом проводить добре. Завдання по бойовій підготовці на основі наказів розуміє правильно. Використовувати технічні засоби боротьби може. Хороший стрілець з усіх видів зброї. Посаді відповідає». Та на енкаведистів ці атестації не діяли. У звинувачувальному висновку З.П. Тищенко вже характеризувався як зрадник Батьківщини, ворог народу. За «зраду Батьківщини» колишній командир був засуджений на 15 років виправних-трудових таборів, де й помер у вересні 1941 р.

Абсолютна більшість заарештованих у справі «військово-фашистської змови» було репресовано. На їх місце прийшли молоді офіцери, які у більшості випадків не мали відповідної військової освіти і досвіду.

«Великий терор» вдарив і по т. зв. «розкуркуленим», кому дивом вдалося уникнути репресій на поч. 1930-х pp. На Полтавщині, як і в інших районах республіки, чимало розкуркулених зуміли уникнути висилки на Північ та до спецпоселень у межах України. Діставши фіктивні довідки, вони переїхали в інші місцевості, де влаштувалися на поденні роботи у радгоспах і колгоспах, промислових і будівельних організаціях, де відчувався брак робочої сили, і керівники крізь пальці дивились на працевлаштування колишніх «куркулів». Проте в 1937 р. черга дійшла і до них.

Операція розпочалася 1 серпня і проходила, як завжди, чітко й організовано. Райвідділи і міськвідділи НКВС за здалегідь складеними списками заарештували тисячі людей, а особливі трійки при облуправліннях внутрішніх справ заочно виносили їм вироки про розстріл чи довготермінові строки ув’язнення. В архіві Управління Служби безпеки України по Полтавській області зберігаються сотні справ т. зв. куркулів. Досить часто, заарештувавши в районі кілька десятків розкуркулених із різних сіл, співробітники НКВС фальсифікували справи про причетність цих осіб до міфічних «військово-повстанських», «військово-куркульських», «куркульсько-повстанських» підпільних організацій.

Свідчення 21. З телеграми № 11926 наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжо-ва начальникам управлінь НКВС країв і областей (4 липня 1937 p.):

«З одержанням цього візьміть на облік усіх осілих у вашій області куркулів, карних злочинців, що повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслань. Усіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії:

1) найбільш ворожі елементи, що підлягають арешту І розстрілу в порядку адміністративного проведення справ через трійки;

2) менш активні, але все ж ворожі елементи, що підлягають висланню в райони за вказівкою НКВС СРСР.

До 8 липня 1937 р. телеграфно доповідайте щодо кількості осіб І та II категорії із зазначенням окремо куркулів і кримінальних злочинців. Про час операції і порядок її проведення вказівку дам окремо».

Типовою щодо цього є справа «міжрайонної контрреволюційної військово-повстанської організації», що була «викрита і знешкоджена» в кін. 1937 р. Енкаведисти заарештували в Чутівському і Опішнянському районах Ф.Г. Диканя, A.C. Назаренка, М.М. Олійника, розкуркулених у 1930 р., та ще 58 осіб. Усі вони трудились у колгоспах, на промислових підприємствах, залізницях. Єдина «вина» цих колишніх селян-одноосіб-ників полягала в тому, що після розкуркулювання їх свого часу не відправили на Північ. 9 квітня 1938 р. за постановою особливої трійки УНКВС по Полтавській області ці громадяни були засуджені до розстрілу з конфіскацією майна нібито за участь у антирадянській повстанській організації.

У 1937-1938 pp. на Кременчуцькому машинобудівному заводі за звинуваченнями у контрреволюційній діяльності було заарештовано і засуджено 12 робітників і службовців.

Усі вони звинувачувались у контрреволюційній діяльності: бухгалтер Я.Ф. Лещинський, поляк за національністю – в шпигунстві на користь польської розвідки; технік-конструктор А.Г. Зуллас, грек за національністю, – в шпигунстві на користь Греції; слюсар-інструментальник І.П. Ткаченко, – в антирадянській пропаганді; диспетчер В.М. Бондарев – у шпигунстві.

Коваль Микола Якович Борус, політеміґрант із Польщі, шукав у СРСР шукав захисту від переслідування фашистів. Був засланий у місто Тавда Свердловської області Північурлагу НКВС. У скарзі на ім’я прокурора М.Я. Борус писав: «Народився в Галичині в сім’ї бідняка. У час імперіалістичної війни потрапив у полон в Росію. В час Жовтневої революції вступив у ряди Червоної гвардії. В 1918 р. поїхав на батьківщину, боровся проти окупації Галичини Польщею. За участь у партизанському загоні засуджений польським судом заочно до 14 років тюремного ув’язнення, і тому, знаходячись у Чехословаччині, звернувся у повпредство СРСР з проханням про видачу мені візи на право в’їзду в СРСР. З 1926 р. живу в країні, а з 1927 р. отримав радянське підданство. Весь час до арешту працював на заводі ковалем, працював добре». Він просив опротестувати рішення Особливої наради. Але прохання залишилось без відповіді – М.Я. Борус помер в таборі в 1942 р.

Секретар парткому А.Я. Жудро під час слідства винним себе не визнав. Вже знаходячись у таборі, у скарзі на ім’я прокурора Полтавської області писав: «Я щиро заявляю, що ніякої вини за собою не мав. Окрім того, я зовсім хворий, у таборі перебуваю на становищі інваліда другої групи, бо при веденні слідства на допиті від удара слідчого я оглох, тобто вражена вушна полость. Потім запалення колінного сустава. Буквально жодного зуба у верхній щелепі, в результаті страждаю шлунком, і весь час крововилив судин легень. Прошу ще раз Вашої вказівки про прискорення перегляду справи на предмет звільнення мене від незаслуженого покарання». Резолюція: «Скаргу Жудрова А.Я. залишити без задоволення, про що повідомити йому».

Свідчення 22. Із щоденника Л. Пукася:

«15.02.34. ..Липові комунари! <…> Куди ви опустились, в яке багно? В ім’я чого заплямували ганьбою не тільки себе, а й усю компартію <…> Подивіться тепер на свою роботу! Радійте і веселіться! <…> Ви, що тішились перед смертними муками поставлених на пень, на s Ідення мошкари та комарів, жертв. Ви, що примушували переливати з ополонки в річці воду. Ви, хто вирившій вуса, били резиною та підвішуваній за дітородні органи. Ви, хто годуео/ш голодних оселедцями, а потім запирали в одиночку і залишали без води. <…> Ви, хто палили села та саджали в гарячу піч людей, котрі не хотіли йти в колгоспи. Ви, хто вибивали молотками зуби тим, хто посмів сміятись із вашої дикунської затії. Хто у жінок куркулів видавлюював плод з утроби. Ви ганьба країни! Покірні виконаєш волі всесвітнього злочинця, садиста, якому місце в острозі, а не на троні, і якого ви увінчали в криваву корону».

Репресії проти вузівської і наукової інтеліґенції поширились після розгляду на пленумі ЦК КП(б)У 1937 р. питання: «Про буржузно-націона-лістичну організацію колишніх боротьбистів і про зв’язок з цією організацією т. ЛюбченкаП.П.».

За політичними мотивами в Полтавському педагогічному інституті було звільнено з роботи 12 викладачів. Більшість із них була безпідставно репресована, серед них директор інституту І.М. Онисін. Він отримав 15 років ув’язнення і загинув у серпні 1940 p., відбуваючи покарання в Магадані.

Вищої якості морозиво. Вимагайте повсюди! Плакат А. Зеленського. 1937.

У Полтавському сільськогосподарському інституті зазнали репресій директор І.В. Сердюк та 13 викладачів і співробітників.

Для розправи над І.В.Сердюком недоброзичливці використали випро-бовану зброю тих часів – донос. Колишня секретар парторганізації інституту направила до органів НКВС заяву, в якій говорилось, що директор походив із куркулів, належав до лівого крила есерів, викладаючи ленінізм, намагався приховати від парторганізації негативні висловлювання про вождів партії студентів-троцькістів Богданова і Филиповича. Заява містила також звинувачення щодо завідувача учбовою частиною інституту Беля і завідувача кафедрою філософії Степанова, які ставили під сумнів науку ленінізму («Ленінізм – це ще теорема»). Доносу дали хід, а далі все пішло за відпрацьованою технологією. 13 вересня 1937 р. І.В. Сердюк був заарештований Полтавським міськвідділом НКВС, звинувачений у членстві в контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, до якої начебто вербував нових учасників, і на підставі рішення особливої трійки УНКВС по Полтавській області розстріляний 2 січня 1938 р.

Гості з НКВС. Мал. невід. худ.

Кременчуцьким міськвідділом НКВС була сфабрикована справа групи лікарів за звинуваченням у шкідництві в галузі бактеріології. У Полтавському науково-дослідному інституті свинарства заарештували заступника директора Т. Скрипку і незабаром засудили за «антирадянські висловлювання терористичного характеру і зв’язок з троцькістами».

Трагічно склалася в сумнозвісний 1937 рік доля кращих представників творчої інтеліґенції Полтавщини. За вироками «трійки» були розстріляні поет і педагог О. Косенко, композитор і хормейстер В. Верховинець та багато інших.

Пекельна машина політичного терору набула нечуваних обертів. Лише за листопад-грудень 1937 р. в Полтавській області було засуджено з подання енкаведистів до розстрілу та тривалих термінів ув’язнення 4087 осіб. Але для верховних катів цього було замало. На поч. 1938 р. керівництво Полтавського облуправління НКВС було зміцнене: на зміну звільненому А. Петерсу-Здебському прийшов протеже М. Єжова і друг О. Успенського Олександр Волков. Фотографія наркома внутрішніх справ УРСР з дарчим написом служила О. Волкову своєрідною охоронною грамотою. Переконаний у своїй повній безкарності, новий шеф УНКВС у гонитві за «високими показниками» вдавався до фабрикації і фальсифікації кримінальних справ у небачених до того розмірах. Характерним для його стилю роботи було створення масштабних справ стосовно фіктивних контрреволюційних організацій. Новизною був перехід від «галузевого» принципу створення організації до «міжгалузевого», за якою співучасниками вигаданої контрреволюційної діяльності ставали люди з різних установ і галузей. Водночас одна й та сама особа могла фіґурувати як керівник чи член кількох псевдоконтрреволюційних організацій. Це давало змогу репресувати більшу кількість людей і заплутати суть справ при можливій перевірці.

1937-й рік. Карт. Д. Жилинського. 1986.

Однією з найбільш резонансних справ, сфабрикованих під керівництвом О. Волкова, була ліквідація т. зв. «Українського націоналістичного повстанського підпілля» (березень-квітень 1938 p.). Тоді енкаведисти заарештували близько тисячі колишніх членів українських політичних партій, «Просвіт», учасників Української національно-демократичної революції, які перебували на обліку ДПУ ще з поч. 1920-х pp., і почали із застосуванням тортур вибивати з них потрібні слідству свідчення. В результаті з’явилась міфічна антирадянська організація, на чолі якої нібито стояв колишній член Української Центральної Ради Ф.Ф. Стародубель. У телеграмі на ім’я О. Успенського від 3 квітня 1938 р. О. Волков характеризував сили «повстанців», які начебто збиралися збройним шляхом відновити Українську Народну Республіку: «Зараз вже викрито і ліквідовано петлюрівської лінії 5 повстанських полків: Березово-Лукський, Миргородський, Кременчуцький, Семенівський і Ново-Ґеорґіївський, один батальйон, 14 повстанських рот». Далі повідомлялось, що Полтавський обласний повстанком був зв’язаний із Українським націоналістичним центром, його військовим штабом та антирадянськими організаціями. За вироком «трійки» половину звинувачених у цій справі розстріляли, а решта отримала тривалі строки ув’язнення. Серед розстріляних були рідні сестри С. Петлюри Марина і Феодосія та його племінник Сильвестр, а також письменник, публіцист і громадський діяч П.Й. Капельгородський.

Наступною фальсифікацією стала справа РОВСа («Российского общевоинского союза»). По ній проходило близько п’ятисот колишніх офіцерів білих армій. Керівником організації слідчі «призначили» ґенерал-майора царської армії, а під час громадянської війни – голови військово-польового суду при штабі П. Вранґеля Добрянського. З числа заарештованих через «трійку» пропустили близько 100 осіб. Решта залишилась «у резерві» для інших контрреволюційних організацій, які народжувались в уяві Волкова з шаленою швидкістю.

Вирок Військової колегії Верховного суду СРСР у справі О,Г, Удовиченка. Фотокопія першої сторінки.

Довідка про виконання присуду про розстріл. Фотокопія. 

Ревно виконуючи вказівки свого покровителя О. Успенського, О. Волков «ліквідував» на обласному і районному рівнях «правотроцькістське підпілля» з буржуазних націоналістів, військово-фашистських змовників, есерів і меншовиків, білоґвардійців і монархістів, начебто очолюване колишнім керівником республіканської партійної організації С.В. Косіо-ром. За сфальсифікованою справою «Правотроцькістського обласного центру» було заарештовано понад 120 осіб із числа партійної, радянської і господарської номенклатури. Більшість із заарештованих була розстріляна, в т. ч. секретар організаційного бюро ЦК КП(б)У по Полтавській області О.Г. Удовиченко і голова облвиконкому П.Я Жученко. По цій же справі репресували кількох керівників великих промислових підприємств, серед них директора Крюківського ваґонобудівного заводу Н.І. Клочка та головного інженера О.О. Покамістова.

 

 О. Пакамістов. Фото із слідчої справи. 1938.

На поч. червня 1938 р. О. Волков вигадав ще одну антирадянську організацію – «Священний союз партизанів». Не покладаючись на своїх підлеглих, начальник особисто керував проведенням цієї операції, виплівши майже всі протоколи допитів заарештованих. При цьому з гордістю заявляв: «Це буде своєрідною родзинкою, тим, чого немає та не буде в інших областях». У справі заарештували бл. 300 колишніх червоних партизанів і повстанців-боротьбистів, які нібито ще з 1926 р. готували контрреволюційний заколот у різних районах Полтавщини, створювали диверсійні загони і терористичні групи, накопичували зброю, мали зв’язки з правот-роцькістськими і націоналістичними центрами. «Очолив» організацію колишній боротьбист, командир партизанського загону І.М. Федорченко. Звинувачення проти червоних партизанів були настільки надуманими, що вже в 1939 р. абсолютна більшість із них була звільнена з-під варти і повністю реабілітована.

Влітку 1938 р. Полтавський УНКВС за вказівкою з Києва «викрив і знешкодив» регіональну організацію «другого покоління контррреволюції» під назвою «Молода ґенерація». За сценарієм слідства підпільний комітет «Молодої ґенерації» та місцеві групи цієї організації в Полтаві, Кременчуці і Лубнах очолював редактор газети «Більшовик Полтавщини» І.М. Чумак. Як доповідав у Москву О. Успенський, «основний кадр учасників цих груп складала націоналістичне налаштована молодь, головним чином, родичі і члени сімей репресованих, соціально-ворожий, розкладений, нестійкий елемент, що проліз в комсомол і антирадянськи налаштовані особи з учнівської молоді». У справі було заарештовано 32 чол., 23 з яких незабаром були визнані невинними, але керівника встигли розстріляти.

Прикметно, що жертвами репресій ставали й самі енкаведисти. Деякі усувались з приходом нового керівництва, яке розставляло своїх людей. Інших притягли до відповідальності після постанови РНК СРСР та ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства», якою сталінське керівництво намагалось відмежуватись від масових незаконних репресій, переклавши відповідальність за них на право-хоронні органи. Всього в 1937-1938 pp. на Полтавщині було заарештовано бл. 80 співробітників органів НКВС, половину з яких складали працівники держбезпеки, їх притягли до відповідальності за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві, антирадянському змовництві, тобто у тих злочинах, які вони самі недавно приписували своїм жертвам. За іронієї долі в 1938 р. був заарештований і після тривалого слідства у 1941 р. розстріляний безпосередній організатор незаконних репресій на Полтавщині О. Волков.

Водночас серед репресованих були офіцери, котрі не виявили ретельності у переслідуванні «ворогів народу», мали громадську мужність не виконувати злочинницьких наказів свого керівництва. Так, у лютому 1938 р. був заарештований колишній начальник Лохвицького райвідділу УНКВС І.Г. Таруц, звинувачений у «притупленні більшовицької пильності до викриття ворогів народу». І.Г. Таруц невдовзі загинув у київській в’язниці, не витримавши жорстоких тортур на допитах. Оперупов-новаженого Полтавського УНКВС І.Р. Півня 17 жовтня 1938 р. засудили за статтями 54-7, 54-8, 54-11 КК УРСР за те, що він, за його свідченнями, «ухилявся від переслідування жителів, оскільки не міг бачити сльози невинних людей».

Криваві репресії 1937-1938 pp. навіки закарбувались у пам’яті народу. Про жертви енкаведистського терору на Полтавщині нагадують пам’ятник поряд з урочищем Триби під Полтавою, пам’ятний знак біля колишнього приміщення міськвідділу НКВС у Кременчуці. З 2004 р. розпочався випуск багатотомної серії книг «Реабілітовані історією. Полтавська область». Там містяться поіменні списки всіх безпідставно репресованих за політичними мотивами громадян за період радянської влади. У більшості своїй вони були заарештовані, ув’язнені або розстріляні саме в час «великого терору».

Жертви «великого терору»:

- краєзнавці:

Володимир Автономович Грінченко (15.VII.1900, с. Мохурівка Полтавського пов. – 19.IV.1948, Полтава),

Никанор Харитонович Онацький (9.1.1875, хут. Хоменки Гадяцького пов. – 23.XI. 1937),

Микола Григорович Філянський (7.XII.1873, с. Попівка Миргородського пов. – 12.1.1938),

Володимир Олександрович Щепотьєв (25.ІХ.1880, Полтава – 3.XI.1937);

- науковці:

Іван Васильович Майстренко (28.VIII. 1899, м-ко Опіпіня Зіньківського пов. – 18.XI.1984, Мюнхен),

Олексій Андрійович Обідній (1905, Глобине – ?),

Павло Платонович Потоцький (1857, Полтавська губ. – 27.VIII. 1938);

- інженери, керівники виробництва:

Микола Євтухович Борисенко (1898, с. Фе-дорівка Костянтиноградського пов., нині Карлівського р-ну – 26.XI. 1937),

Микола Андріянович Бурмістров (16.V.1893, с. Садовці Тамбовської губ. – 21.X.1938), Іван Олексійович Виростков (1890, с. Людинове Калузької губ. – 15.X.1937),

Іван Васильович Карповець (7.1.1899, Крюків Кременчуцького пов. – 1963),

Іван Артемович Коцегуб (ЗО.VI. 1894, с. Лютенські Будища Зіньківського пов. – 31.Х.1937),

Андрій Васильович Лозовий (1897, с. Копанка Воронезької губ. – 25.III.1938),

Олексій Олексійович Покамістов (1890, Суми – ?),

Пантелеймон Іванович Свистун (1890, хут. Калашники Кременчуцького пов. – 28.VII.1938);

- освітяни:

Іван Ничипорович Варава (1899, с. Лелюхівка Полтавського пов. – ?),

Віра Василівна Гусєва (справжн. – Романовська; 15.VII.1886, Золотоноша – 26.V.1938),

Тимофій Якович Личман (7.1.1899, Зіньків – 9.VI.1938),

Іван Кирилович Макаренко (1907, Полтавська губ. – 1938),

Іван Максимович Онисін (19.Х. 1887, с. Дмитрієво Скопинського пов. Рязанської губ. – ?),

Іван Васильович Сердюк (1.IX. 1886, с. Жабчичі Городнянського пов. Чернігівської губ. – 3.1.1938),

Дмитро Данилович Філонець (с. Мар’янівка Полтавської губ. – 29.IX. 1938);

- письменники:

Пилип Йосипович Капельгородський (27.11.1882, с. Городище Роменського пов. – 1938),

Петро Йосипович Колесник (28.1.1905, с. Баришів-ка Переяславського пов. – 9.VIII.1937),

Олександр Дмитрович Косенко (19.III. 1904, с. Великі Будища Зіньківського пов. – 18.XI. 1937),

Анатолій Ількович Костенко (17.VIII. 1908, с. Балаклія Миргородського пов. – ?),

Яків Григорович Савченко (ЗЛІЇ. 1890, с. Луценки Лохвицького нов. – 26.XI. 1937),

Михайло Васильович Семенко (31.XII.1892, с. Кибинці Миргородського нов. – 23.X.1937);

- композитори:

Василь Миколайович Верховинець (справжн. – Костів; 5.1.1880, с. Мізунь Долинського пов. Станіславського воєводства – 11.IV.1938);

- військові:

Ілля Володимирович Дубинський (29.111.1898, с. Бутенки Кобеляцького пов. – 1989, Київ ),

Зіновій Павлович Тищенко (29.X.1890, с. Рожнівка Чернігівської губ. – 10.IX.1941),

Петро Пахомович Ткалун (1894, с. Шарківщина Миргородського пов. – 29.VII.1938),

Іван Федорович Федько (24.VI.1897, с. Хмелів Роменського пов. – 26.11.1939);

- чекісти:

Іван Герасимович Таруц (U.V.1898, с. Блюминці Ґродненської губ. – 15.111.1938, Київ);

- політичні й державні діячі:

Михайло Соломонович Богуславський (1.V.1896, Кременчук – 1937),

Петро Іванович Гейбо (25.ХП.1900, Луганськ –  6.XII.1937),

Ґеорґій Федорович Лапчинський (20.IV.1887, Петербурґ – 8.IX.1937),

Сергій Михайлович Мазлах (справиш. – Робсман; 1878-1937),

Яків Родіонович Огій (21.Х.1891, хут. Огіївка Кобеляцького пов.– 13.VII.1937),

Павло Федорович Павлищев (2.XII. 1898, м. Павлоград Катеринославської губ. – 8.XII.1937),

Михайло Миколайович Полоз (23.ХП.1891, Харків – З.ХІ.1937),

Василь Іванович Порайко (12.X. 1888, с. Усе-над-Прутом, Східна Галичина – 25.Х.1937),

Олександр Калістратович Сербиченко (29.XI.1890, м. Люботин Харківської губ. – 14.1.1938),

Євген Петрович Терлецький (12.III. 1892, с. Лозовий Яр Пирятинського пов. – 1938),

Олександр Гаврилович Удовиченко (18.XI. 1904, с. Тарасівка Зіньківського пов. – 22.IX. 1938).

 

Свідчення 23. Поезія М. Драй-Хмари «І знов обвугленими сірниками…» (1937р.):

І знов обвугленими сірниками

на сірих мурах сірі дні значу,

і без кіния топчу тюремний камінь,

і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні є шори

і доганяю молоді літа,

лечу в далекі голубі простори,

де розцвітала юність золота.

— Вернітеся, благаю, хоч у гості!

— Не вернемось! — гукнули з наліт.

Я на калиновім заплакав мості

і знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп ятий на ґратах,

і нездріманне око у «вовчку»…

Ні, ні, на вороних уже на грати:

я — в кам’янім, у кам’янім мішку.

Памятник жертвам репресій 1930-х pp. поряд з урочищем Триби біля с. Копили Полтавського р-ну.

1990, автор проекту В. Шевченко. Фото. 2005.

Тут 14 квітня 1990 р. проведено перепоховання останків жертв репресій з виробленого піщаного кар’єра в ур. Триби. Біля могили — пам’ятний знак: декілька хрестів, які немовби виростають із пагорба. Завершує композицію центральний хрест із вмонтованою в нього зіркою. Елементи хрестів оздоблено полірованими сірими та чорними Гранітними плитами.