59.4 Національні аспекти політичних репресій

Пролетарський інтернаціоналізм належав до наріжних догматів марксистської ідеології. Але в умовах утвердження тоталітаризму сталінське керівництво, формально не відкидаючи пропаґандистські гасла 1920-х pp. із закликами до «світової пролетарської революції», перейшло на позиції імперського, великодержавницького російського шовінізму, лише ледь підфарбованого інтернаціоналістичною риторикою. Цьому у певній мірі сприяло погіршення зовнішньополітичної ситуації Радянського Союзу в зв’язку з приходом до влади в Німеччині А. Гітлера та тимчасового німецько-польського зближення на антирадянській основі в 1933-1934 pp. У цей же час повністю згортається політика «українізації», що нанесло удар і по національно-культурному будівництву нацменшин. У суспільстві почала нагнітатись істерія навколо «шкідництва різних націй». Особливо упереджено компартійний режим ставився до таких національних меншин в Україні, як німці і поляки, вважаючи їх потенційними зрадниками, шпигунами і диверсантами на користь фашистської Німеччини та буржуазної Польщі.

Значна кількість польського населення прибула на Полтавщину під час Першої світової війни, рятуючись від наступу австрійсько-німецьких військ. У Полтаві іміґранти-кустарі поклали початок розвитку панчішно-трикотажного виробництва, а до Кременчука з Варшави було евакуйовано два заводи разом із робітниками і службовцями. У другій половині 1930-х pp. радянська влада взяла курс на виселення польського населення із прикордонних районів Київської і Вінницької областей. Згідно з постановою політбюро ЦК КП(б)У від 23 січня 1935 р. із прикордонної смуги було переселено 8300 польських господарств, їх розселили (по кілька сімей) в селах 39 районів Лівобережної України. На Полтавщині найбільше польських спецпереселенців було в Машівському, Карлівському і Новосанжар-ському районах. Там вони працювали в місцевих колгоспах.

Одночасно з розосередженням сімей спецпереселенців влада приступила до проведення масових репресій щодо громадян польської національності. Для цього органи ДПУ в 1932-1933 pp. сфабрикували т. зв. «Польську організацію військову» (ПОВ), назву якої запозичили в організації, що реально існувала в 1918-1921 pp. За версією сталінських спецслужб, ПОВ повинна була під час майбутньої війни проти СРСР підняти повстання в тилу Червоної армії, а в мирний час займатися шпигунством і диверсіями на користь буржуазної Польщі. В оперативному наказі НКВС СРСР № 00485 від 11 серпня 1937 р. вимагалось: «З 20 серпня 1937 р. розпочати широку операцію, спрямовану на повну ліквідацію місцевих організацій «Польської організації військової» і, перш за все, її диверсійно-шпигунських та повстанських кадрів в промисловості, на транспорті, радгоспах та колгоспах. Всю операцію необхідно закінчити у 3-х місячний термін, тобто до 20 листопада 1937 р.». Згідно з наказом, арешту підлягали як виявлені члени ПОВ, так і всі військовополонені польської армії, котрі залишилися в СРСР, перебіжчики з Польщі, політемігранти, колишні члени ППС (Польської соціалістичної партії).

На виконання наказу протягом 1937-1938 pp. на території Полтавщини було заарештовано і репресовано 992 поляки. У червні 1938 р. під керівництвом О. Волкова була сфабрикована справа обласного центру «Польської організації військової». Серед заарештованих у справі громадян польської національності були: колишній офіцер царської та білої армій Колясінський, директор польського клубу в місті Дніпродзержинську Цівінський, ксьондз Притула, народний суддя Лубенського району Сошінський, директор Лубенської нафтобази Михайло Косіор – рідний брат репресованого колишнього секретаря ЦК КЩб)У Станіслава Косіора. Під тортурами вони визнали себе керівниками комендатур ПОВ у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Карлівці та ін. містах. Інших заарештованих, включаючи рядових колгоспників, малограмотних домогосподарок, людей похилого віку огульно записали рядовими членами ПОВ, про існування якої вони не мали жодного уявлення. Справи звинувачених у належності до ПОВ розглядалися в основному на особливій трійці УНКВС. Половина заарештованих були засуджені до розстрілу, решта – до різних термінів ув’язнення у виправно-трудових таборах.

Успішне проведення операції по ліквідації «польських контрреволюційних сил» надихнуло керівництво Полтавського УНКВС на фабрикацію по аналогії з Києвом «німецького фашистського націоналістичного підпілля». За рік, із липня 1937 р. по липень 1938 р., на Полтавщині було репресовано 114 німців. Серед заарештованих знайшовся громадянин Рапп (Епельбаум), який походив з німецьких колоністів Криму. Як пізніше свідчив О. Волков, після допитів цього Раппа було складено «фіктивний протокол на багаточисленну німецьку націоналістичну організацію, але оскільки в Полтавській області не було компактних мас німців, то у фіктивних протоколах було зображено так, що вся націоналістична, шпигунська і диверсійна діяльність відбувалась в інших містах і областях СРСР, а також і в Криму». Незважаючи на очевидну безглуздість припущення про керівництво з Полтави цілою мережею контррреволюційної організації на території СРСР, «трійкою» УНКВС було засуджено до розстрілу та різних термінів ув’язнення 40 німців.

Визначаючи напрямки репресій, начальник УНКВС О. Волков звертав особливу увагу на необхідність викриття сіоністського підпілля. Зокрема, на оперативній нараді 11 травня 1938 р. він говорив про те, що на Полтавщині «слабо розгромлені сіоністські кадри, не ліквідоване терпиме відношення до сіоністів. Сіоністи раніше залишались нерозгромленими внаслідок засміченості нашх органів, проникнення до них сіоністів <…> Цими ж сіоністами прищеплене терпиме відношення до них. По Полтавській області засуджено всього до 40 сіоністів, в той час, коли область уражена сіоністськими кадрами». Підлеглі не змусили довго чекати: сіоністські організації були викриті в Полтаві (кер. – Фішель) та в Кременчуці (кер. – Молодецький). Від заарештованих Пінхуса та Апельгенаха були отримані свідчення про діяльність місцевого комітету Бунду та поалейціоністського підпілля.

Репресії чинились також по харбінській, румунській, естонській, іранській, грецькій, болгарській, латвійській національних лініях. Лише протягом січня-липня 1938 р. по цих «шпигунських» лініях було заарештовано бл. 1600 громадян. Безпідставність і абсурдність звинувачень, висунутих проти представників національних меншин, іноді просто вражає. Так, співробітницю Полтавського архіву Г.І. Алкніст, яка завідувала секцією партійних документів, у 1937 р. розстріляли за те, що вона нібито була завербована латвійською розвідкою і отримала завдання «довідуватись про настрої серед латишів щодо комуністичних діячів, а також про окремі секретні рішення ЦК ВКП(б)». Кількох китайців, що проживали в Полтаві, репресували нібито за зв’язок з спецслужбами Китаю, а неписьменного асирійця, чистильника взуття, – за співробітництво з іранською розвідкою.

Свідчення 24. Із протоколів допитів колишнього начальника УНКВС по Полтавській області О. Волкова (4,5 та 7 березня 1941 p.):

«В мае или июне 1938 г. мною по указанию Успенского было сфабриковано дело, которому было дано наименование «Польски организация войсковая (ПОВ). Успенский после получения первых фиктивных протоколов по этому делу выпустил ориентировку, в которой написал, что они в Киеве вскрыли головну команду ПОВ, а в области действуют ок-ренгове и районнове (окружные и районные) комендатуры с причислением всей схемы связей с другими антисоветскими формированиями.

Получив эти вражеские указания Успенского, я приступил к фабрикации аналогичного фиктивного дела, но так как в УНКВД не было никаких материалов относительно ПОВ, то я дал указания Платонову произвести аресты поляков. Тогда впервые были арестованы Цивин-ский, Сошинский, Притула и Косиор Михаил.

Кроме того, мне стало известно, что в числе ранее арестованных в УНКВД содержался под стражей поляк — Колясин-ский. Всех этих арестованных я предложил Платонову и Кагановичу допрашивать и, если потребуется, применить к ним методы физического воздействия и получить от них показания о существовании в Полтавской области организа-ции ПОВ.

Колясинский был включен в это дело как бывший офицер в чине капитана и якобы польский легионер. Цивинский — как бывший директор польского клуба в Днепродзержинске, исключенный из партии по политическим мотивам. Притула — как польский ксьонз. Па Сошинско-ю никаких материалов небыло, а Косиор Михаил был арестован только потому, что он являлся родным братом арестованного Косиора Станислава. Вместе с Кагановичем я неоднократно допрашивал арестованного Колясинско-го, вынудил от него фиктивные показания, из которых было видно, что он является одним из руководителей организации «ПОВ», что в Полтаве им создана районная комендатура, что он сформировал диверсионные боювки, что он был связан с повстанческим штабом украинского националистического подполья и что участники «ПОВ», как вовлеченные лично им, так и известные ему и участникам организации, проводили широкую диверсионную работу в частях РККА, промышленных предприятиях и на транспорте».

В арсеналі ідеологічних постулатів сталінського тоталітарного режиму почесне місце займало гасло «Радянський союз – батьківщина трудящих усього світу». Це гасло постійно повторювалось на сторінках комуністичної преси, лунало з вуст функціонерів ВКП(б) та зарубіжних компартій. Під впливом пропаґанди в свідомості трудящих багатьох країн, які не мали справжнього уявлення про методи будівництва соціалістичного суспільства в СРСР, складалася віра в ґрандіозні успіхи в економічних, соціальних, культурних сферах життя радянських людей. Тому потрапити в Країну Рад, прилучитися до «великої справи будівництва комунізму» прагнуло чимало людей різних національностей.

Ще в травні 1924 р. у с. Парасковіївка Руновщинського району (нині с. Куликове Полтавського району) була створена перша інтернаціональна сільськогосподарська комуна в Україні. Заснували її 27 болгарських політемігрантів, в основному селянського походження, що виїхали до Радянського Союзу після поразки вересневого повстання у Болгарії 1923 р. Наприкінці 1920-х рр. в комуні нараховувалося 33 болгарина, 109 українців, 6 росіян, 3 білоруси, 1 хорват і 1 латиш. Поступово болгарські політеміґранти обжилися на новому місці, прийняли радянське громадянство, завели сім’ї.

Примусова колективізація, розкуркулювання, голодомор розкрили очі комунарам на «соціалістичні перетворення» в СРСР. Та в повній мірі всю жорстокість сталінського режиму їм довелося спізнати в часи «великого терору». У березні 1938 р. Полтавським УНКВС були заарештовані голова комуни імені Благоєва X.Л. Пізанті та колгоспники П.М. Арцукович, В.Г. Атанасов, П.П. Бонєв, Т.Д. Кін-зов, 1.1. Пєєв, Т.Т. Стойчев, І.Т. Сяров. Спочатку слідчий намагався «пришити» болгарам участь у троцькістській опозиції, але ті на це не піддавались. Тоді посилено почала розроблятись шпигунська версія. Із звинувачувального висновку випливало, що на поч. 1930-х pp. у Парасковіївці і Степанівці існували шпигунські повстанські організації закордонного центру «Об’єднаного братства слов’ян».

Не базікай! Плакат. 1930-і.

У свою чергу цей закордонний центр діяв в інтересах і за завданнями болгарської розвідки і білоґвардійського Російського загальновійськового союзу (РОВС). Керували організаціями Х.Л. Пізанті і П.П. Бонєв. У завдання «повстанців» входило збирання відомостей про військові частини Полтавського ґарнізону, оборонні споруди, а також виявлення політичних настроїв населення. На випадок війни члени організації повинні були висадити в повітря місцевий пункт «Заготзерно», пошкодити залізничну колію. Оскільки перелічених «злочинів» слідчому молодшому лейтенанту держбезпеки Ю. Донцову-Кускову видалось замало, він дописав у звинувачувальний висновок, що комунари готували терористичні акти проти діячів Болгарської комуністичної партії Г. Димитрова і В. Коралова. «Болгарська справа» виявилась настільки незграбно скомпонованою, що її розглянули в позасудо-вому порядку. 27 вересня 1938 р. особлива трійка Полтавського облуправління НКВС прийняла ухвалу про розстріл восьми членів комуни імені Благоєва. Через чотири дні вирок було виконано.