60.2 Здобутки охорони здоров’я, фізкультури і спорту

Соціальна спрямованість багатьох перетворень 1920-1930-х pp. зробила доступними деякі блага, без розвитку яких не могла здійснюватись індустріалізація, урбанізація, технічне переозброєння сільського господарства. До таких благ відносилось насамперед медичне обслуговування.

З утвердженням комуністичної влади основними принципами розвитку системи охорони здоров’я були проголошені: державність, профілактична спрямованість, загальнодоступність, безплатність, кваліфікованість медичного обслуговування населення. Реалізовувати ці принципи довелось в умовах руїни, заподіяною громадянською війною. Санітарний стан міст і сіл був жахливим, лютували епідемії. Не вистачало лікарів і середнього медичного персоналу, ліків, дезинфекційних засобів, приміщень.

УІ пол. 1920-х рр. на Полтавщині були створені нові лікувальні заклади: водолікарні в Кременчуці і Полтаві, дитяча поліклініка Товариства охорони материнства і дитинства в Лубнах. У той час багато медичних послуг були платними, застраховані робітники та службовці і члени їх сімей лікувалися за талонами Лікарняної каси.

Свідчення 4.

У 1921 р. медичну допомогу е Полтавській губернії надавали 460 лікарів, працювало 135 лікарень у сільській місцевості та 150 фельдшерсько-акушерських пунктів.

З 1926 р. встановлюється єдина система медичної допомоги амбулаторним хворим усіх верств населення, впроваджується безкоштовна стоматологія, націоналізуються приватні аптеки. Частину ліків хворі отримували безкоштовно за рецептами лікарів. Наприкінці 1920-х pp. було взято курс на першочергове медичне обслуговування соціалістичного сектора народного господарства – працівників промислових підприємств, колгоспів, радгоспів, службовців державних установ. На фабриках, заводах, при машинно-тракторних станціях створюються медпункти різних типів, практикуються масові профілактичні обстеження стану здоров’я працівників, реґулярні виїзди в колгоспи бригад міських лікарів.

Держава вкладала в охорону здоров’я значні кошти. Це дозволило розширити мережу закладів стаціонарної і амбулаторно-поліклінічної медичної допомоги населенню. Поширення набув диспансерний метод обслуговування хворих, які потерпали від соціальних хвороб.

Величезні втрати населення під час примусової колективізації й голодомору 1932-1933 pp. примусили владу вжити екстрені заходи щодо виправлення кризової демографічної ситуації та збільшення народжуваності. Жінкам стали надавати оплачувані відпустки до і після пологів (т. зв. декретні відпустки). З 1936 р. багатодітні сім’ї одержали право на грошову допомогу. Для охорони здоров’я жінок і дітей була створена мережа спеціалізованих медичних установ. У 1935 р. з’явились медичні заклади нового типу – колгоспні пологові будинки. Приміщення для цих закладів та кошти на їх утримання виділяли колгоспи, а медичним персоналом забезпечували органи охорони здоров’я. У зв’язку з інтенсивним залученням жінок у виробництво продовжувала зростати кількість дитячих садків та ясел. Під час польових сільськогосподарських робіт у кожному колгоспі створювались сезонні дитясла.

Свідчення 5.

У 1938 р. у Полтавській області діяло 122 лікарні з 5,5 тис. ліжками, 241 поліклініка й амбулаторія, 342 фельдшерських і фельдшерська-акушерських пунктів, працювало 8 туберкульозних і 9 шкіряно-венерологічних диспансерів. Протягом 1936—1939 pp. багатодітним сім’ям на Полтавщині надано допомоги на суму 14958 тис. крб. У 1938 р. в Полтавській області діяло 63 дитячих і жіночих консультацій, налічувалось 289 колгоспних пологових будинків із числом ліжок у них 992, працювало 142 постійних дитячих ясел s 5346 ліжками і 3009 сезонних колгоспних ясел на 91142 місця. У1938 р. у закладах охорони здоров’я області працювало 946 лікарів та 4209 середніх медичних працівників.

Успіх лікувально-профілактичної роботи у вирішальній мірі залежав від підготовки кадрів лікарів та середніх медичних працівників. У перші роки радянської влади в системі охорони здоров’я Полтавщини працювало чимало лікарів із дореволюційним стажем. Саме ними були закладені добрі традиції професійної майстерності для наступних поколінь медиків. Практикуючі досвідчені лікарі за сумісництвом працювали у медичних навчальних закладах, готуючи собі молоду зміну. Старійшиною лікарів Полтавщини у той час був хірург Кременчуцької земської (після революції – 1-ї радянської) лікарні О.Т. Богаєвський (1848-1930). Справжнім подвижником охорони здоров’я зарекомендував себе завідувач Остап’ївської дільничної лікарні Великобагачанського району С.І. Бережний (1888-1975).

Свідчення 6. Із статті «Соціалістичне місто» в.о. заступника голови Полтавської міськради П.А. Бабіна в газеті «Комосомлець Полтавщини» (10 грудня 1939 p.):

«Бурхливий розвиток сітки медичних установ у Полтаві почався тільки з встановленням Радянської влади… Якщо в 1913 р. на охорону здоров я було асигновано 18 тис. крб., то е 1938 р. на охорону здоров’я трудящих Полтави було асигновано 9млн. 10 тис. крб. Це становить середньорічну витрату на 1 чоловіка 73 крб., замість30коп. в 1913 р.

Кадри медичних працівників для Полтавщини готували кілька навчальних закладів. Найстарішою була Полтавська фельдшерська школа, заснована при земській лікарні ще в 1872 р. Своєрідним «комбінатом» по випуску медиків став Кременчук. Тут із 1904 р. діяла акушерсько-фельдшерська школа, організатором і першим директором якої був О.Т. Богаєвський. У перші роки радянської влади заклад реорганізували на медичну профшколу, згодом, у 1928-1932 pp., на медтехнікум. На базі цього технікуму та 1-ї міської радянської лікарні в 1931-1937 pp. працював вечірній виробничий медичний інститут на засадах філіалу 1-го Харківського медичного інституту. В 1930 р. у Лубнах було відкрито медичний технікум по підготовці лікарських помічників (фельдшерів), медичних сестер і акушерок. У Лохвиці в 1936 р. почала працювати Лохвицька школа медсестер. Успішна підготовка медичних кадрів дозволила за радянське двадцятиріччя збільшити кількість лікарів на Полтавщині у 5 разів.

Трудящі нашого міста мають тепер 7 поліклінік, 21 медичний пункт на підприємствах, 3 амбулаторії, 2 диспансери, зуболікарську амбулаторію, 15 зуболікарських кабінетів, 6 рентґеновських установок, 4 дитячі й жіночі консультації, 2 молочні кухні, 1305 ясельних ліжок, дезстанцію, будинок санкультури і т. ін.».

Позитивно на стані охорони здоров’я населення позначились санаторно-курортне лікування, заняття фізкультурою і спортом.

Миргородський курорт. Фото. 1926.

Перед війною в Полтавській області працювали 16 санаторіїв та 8 будинків відпочинку. Путівки робітникам і колгоспникам, як правило, надавались безкоштовно або на пільгових умовах. З одного боку, це використовувалось владою як стимул для підвищення виробничої активності трудящих, а з іншого – в суто пропаґандистських цілях, мовляв до революції на курортах і в санаторіях відпочивали лише поміщики і буржуї, а тепер – ударники і стахановці. При цьому, звичайно, не афішувалось, що в кращих оздоровчих закладах місця надавались партійній, державній і господарській номенклатурі.

Головний корпус санаторію ЦК ЛКСМУ в с. Білики Кобеляцького р-ну. Фото. 1938.

Фізична культура і спорт на Полтавщині у перші роки радянської влади розвивались стихійно.

У 1922 р. в Полтаві, а потім і в інших містах губернії, почали створюватись осередки товариства «Спартак», а вже влітку наступного року відбулась міська спартакіада, в якій взяло участь понад 1500 фізкультурників. Перші стрілецькі змагання в місті проходили в червні 1925 р. Тоді на вогневий рубіж вийшло 130 спортсменів. У травні 1927 р. проведено перший загальноміський крос на приз Полтавської міскради. Полтавські спортсмени успішно виступили на першій всесоюзній спартакіаді в Москві у серпні 1928 р. Виступаючи в складі збірної команди України з волейболу, полтавці Г.Є Прусак та О.Д. Шатоха стали чемпіонами СРСР.

Свідчення 7. Із спогадів ветерана полтавського футболу П. Савицького (1969 p.):

«На початку 20-хроків наша молодь дуже захоплювалась футболом. Хлопш збирались у полтавських скверах, на площах, пустирях. Появлявся шкіряний м’яч, замість воріт клали шапки — і гра починалась. В міському саду (тепер парк «Перемога») була організована команда «Варяг», в Березовому сквері — «Альбатрос», на Соборній площі — команда «Орел», на Юрово-Некрасовській — «Штурм». Багато таких команд грали у нашому місті. Ними ніхто не керував. Це були справжні дворові команди, які в той час відіграли певну роль в розвитку футболу».

Перша футбольна команда Південного р-ну Полтави. Фото. 1923.

Окрім «Спартака», на Полтавщині діяли спорторганізації товариств «Динамо» та «Желдор» (з поч. 1930-х pp. – «Локомотив»). Центром спортивної роботи серед молодих робітників локомобільного депо, паровозоремонтних майстерень, дистанції залізниці став клуб залізничників, який вступив у дію взимку 1927 р. Очолив роботу спортінструктор О.Г. Горюн. При клубі діяло 10 спортивних секцій.

У 1930-х рр. у Полтаві функціонували стадіони «Харчовик», «Динамо», «Локомотив», спортивні майданчики були створені при всіх вищих і середніх навчальних закладах і більшості підприємств. У Жовтневому і міському парках працювали парашутні вишки. У передвоєнні роки великого розмаху набули стрілецький, парашутний та інші види військово-технічного спорту. В 1935 р. близько 8 тис. полтавців склали нормативи на значок «Ворошиловський стрілець», а команда заводу «Метал» зайняла призове місце на III всеукраїнських стрілецьких змаганнях.

На стадіоні. Карт. О. Самохвалова. 1935.

Свідчення 8.

У кін. 1939 р. в Полтавській області налічувалося 1035 фізкультурних колективів, які об’єднували 65 тис. чол.

У1938 р. на Полтавщині налічувалось 2529 первинних осередків Тсоавіахіму, які охоплювали 85,5 тис. чол.

Для залучення молоді до вивчення військової справи та заняття спортом в області було збудовано 17 стадіонів, 104 стрілецьких тири.

Жінки-радистки. Карт. М. Брі-Бейн. 1930.

Розвиток військово-технічних видів спорту всіляко заохочувався владою. В країні діяла масова організація – Товариство сприяння авіації і хімічній обороні (Тсоавіахім).

Учасники змагань із просиповітряної і хімічної оборони. Кременчук. Фото. 1939.

На Полтавщині через Тсоавіахім було підготовлено понад 20 тис. «ворошиловських стрільців», парашутистів, інструкторів військово-прикладних видів спорту. Видатну роль у перетворення Полтави у справжнє авіаційне місто відіграв відомий льотчик М.А. Комарницький. У 1923 р. він очолив Полтавський відділ Товариства авіації та повітроплавання ( попередник Тсоавіахіму), того ж року організував вузловий Полтавський аероклуб, домігся відкриття в Полтаві аеродрому та створив гурток безмоторної авіації. Під його керівництвом команда з Полтави брала участь у всесоюзних змаганнях з платерного спорту в Криму. Серед численних послідовників і учнів М.А. Комарницького був майбутній конструктор ракетної техніки Ю.О. Победоносцев, тоді полтавський студент. У 1930-1935 pp. начальником льотної частини Всеукраїнської школи Тсоавіахіму в Полтаві працював видатний авіатор, один з перших Героїв Радянського Союзу С.О. Леваневський, який залучив до авіації сотні юнаків і дівчат.

 

Богаєвський Овксентій Трохимович

(25.ХІІ. 1848/8.1.1849, с. Устивиця Миргородського пов. — 5.XII. 1930, Кременчук) — вчений медик, хірург-новатор, громадський діяч.

Після закінчення в 1874 р. медичного факультету Київського університету працював лікарем у Миргороді, а з 1883 р. — у Кременчуці. Автор праць з питань хірургії, учасник багатьох російських і міжнародних з’їздів хірургів. Створив школу хірургів-практиків, заснував у Кременчуці товариство лікарів. За багатогранну лікувальну та наукову діяльність О. Богаєвському в 1911 р. присвоєно ступінь доктора медичних наук без захисту дисертації. В 1925 р. на І з’їзді хірургів Лівобережної України в Харкові урочисто відзначено піввіковий трудовий ювілей лікаря. А в Кременчуці йому присвоїли звання Герой Праці — найвищу тоді відзнаку за трудову звитягу.

 

Бережний С.І.

(1888-1975)-лікар.

Закінчив Полтавську фельдшерську школу, а згодом — Харківський медичний інститут. Постійно працював у с. Остап’є Велико-багачанського р-ну, де завоював незаперечний авторитет як лікар-пропаґандист гігієнічних знань. Провадив боротьбу з малярією, дифтерією, домігся будівництва в селі лазні, санітарного впорядкування колодязів. Зусиллями С. Бережного Остап’євська дільнична лікарня перетворилася на своєрідний навчально-медичний центр із питань гігієни і профілактики дитячих захворювань: тут проводились районні, обласні, республіканські, а у 1941 р. — навіть всесоюзна наради сільських лікарів. У передвоєнні роки на стіні головного павільйону ВДНХ у Москві було вміщено вишите шовком панно з портретом і написом: «Присвячується знатному лікареві нашої країни С.І. Бережному». На виставці демонструвалися діаграми, таблиці, показники роботи Остап’євської лікарні. В 1941 р. С.І. Бережному першому в Україні присвоєно почесне звання «Заслужений лікар УРСР».