39.2 Промисли й ремесла

39.2.1. Домашні заняття

39.2.2. Чумаччина

 

39.2.1. Домашні заняття

У дореформеному селянському господарстві краю були поширені домашні промисли й ремесла: ними займались більше 23 тис. чол., переважно козаків і державних селян.

Усталеним заняттям жінок та дівчат залишалося прядіння, ткацтво, вишивка й в’язання.

Основною прядильною сировиною були вовна, конопля й льон. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Механічним ткацьким знаряддя» був верстат спочатку вертикльного, потім горизонтального типу. Ткацькі верстати були у кожній селянській хаті. Вироблялися тканини для одягу інтер’єру житла і господарських потреб. Частин; виробів виготовлялася на замовлення і на продаж. З розвитком мануфактурного виробництві промислові тканини поступово стали витісняти домоткані народні.

За прядкою. Мал. І. Приходька.

Важливою галуззю народного ткацтва булі килимарство. На Полтавщині виготовляли кили ми переважно з рослинним орнаментом.

Килими ткали переважно козаки, міщани, а також селяни-кріпаки у поміщицьких майстернях («коверні» фабрики були у багатьох поміщиків Золотоніського, Кременчуцького, Полтавського, Лохвицького, Роменського повітів). Для панскьих палаців виготовлялися вишукані дорогі вироби. Ціни килимових виробів, що експонувалися на сільськогосподарській виставці 1837 р. в Полтаві, досягали кількасот рублів, а килим поміщиці Васильчикової коштував 3000 руб. (для порівняння: сума грошового оброку складала тоді 2 руб. на рік).

Еврей-кравець. Ск. М. Антокольського. 1864.

Окрім домівок, вишиванням, включаючи гаптування, займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Вишивкою оздоблювали одяг і тканини для обладнання житла. Для полтавських вишивок характерні геомартичні та стилізовані рослинні мотиви. В’язали вручну гачком і спицями.

У домашніх умовах виготовлялися різноманітні шкіряні вироби. Існували такі промисли, як чинбарство, лимарство, шевство, кушнірство.

На базі сировини, яку давало тваринництво, в краї розвинувся смушковий промисел. Особливого поширення він набув у Полтавському, Кобеляцькому, Миргородському повітах. У 1850-х pp.

у 14 населених пунктах оброблялося річно до 264 тис. смушків на суму 204600 руб. Найбільша їх кількість продавалася в Решетилівці (70 тис. руб.), Сокілці (60 тис. руб.), Кобеляках (20 тис. руб.). Т. зв. «решетилівські смушки» були відомі в Криму, на Дону, Далекому Сході, навіть у Китаї.

Свідчення 19. Ф. Каруновський:

«В Константиноградском, Кобеляцком, Кре-менчуцком, Миргородском, а особливо в Полтавском поветах режут молоденьких ягненков, начиная с января по май месяц, после рождения через неделю. Овчинки сии по здешнему смушками называющиеся, продают или в каждом повете приезжающим нарочито для покупки оных купцам, или привозят со всех мест Полтавского повета в местечко Решетиловку и здесь продают оные нарочито приезжающим из турецкой границы и полуострова Крыма грекам, евре-еям и великороссийским купцам».

У Зіньківському, Лохвицькому, Полтавському, Гадяцькому повітах був поширений деревообробний промисел. Сани, вози, колеса, ярма, дерев’яний посуд вивозилися на місцеві та провінційні ринки.

В багатьох місцевостях розповсюджене було плетіння. Виплітали переважно солом’яні брилі та кошики.

Особливого розвитку на Полтавщині набуло гончарство. Найбільш поширеними гончарними виробами були посуд та дитячі іграшки. ВІ пол. XIX ст. існувало кілька гончарських осередків: у Зіньківському (Опішня, Зіньків), Миргородському (Хомутець), Лохвицькому (Постав-муки), Роменському (Глинськ), Кобеляцькому (Білики, Нові Санжари) повітах, а також у Гадячі, Лубнах, Полтаві.

Поряд із спільними рисами вироби цих гончарних центрів мали локальні особливості. Славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонко-стінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривульок, рисочок, крапочок. У1865 р. в краї налічувалося 13 гончарних заводів, а кількість гончарів складала 350–400 осіб. Виготовлені вироби вивозилися на продаж. Майстри роз’їжджали по селах, пропонуючи свій товар, а також виставляли вироби на ярмарках у гончарних рядах. Вартість тієї чи іншої посудини, як правило, визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Крім місцевих базарів і ярмарків, полтавські гончарі вивозили свій товар в інші губернії України та за її межі. Скрізь їхня продукція мала широку популярність і користувалася значним попитом.

Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов’язаним із обробкою заліза, було ковальство. Кузні функціонували майже в кожному селі, розташовуючись, як правило, на околиці. Вони були також місцем зібрань чоловіків, своєрідним клубом.

Заняттями євреїв були: продаж бакалійних товарів, закупівля і продаж хліба, полотна, смушки. Багаті міщани займалися розміном грошей. Бідні наймалися торгівцями вином у містах, винокурами у поміщиків, прикажчиками на поштових станціях. Більшість євреїв були ремісниками-одниночниками, маючи головним заняттям пошиття одягу. Ремеслом займалася також частина рома (циган).

Свідчення 20. Ф. Каруновський:

«Цыгане … летом живут под открытым небом в шатрах, кои разбивают в селах или вблизи оных. Многие из них производят кузнечную работу, а другие делают щетки и решета. Все же вообще меняют по ярмаркам лошадьми. Женщины и малые дети снискивают себе пропитание от милости доброхотных дателей, а старые бабы плутовскими колдовствами и предсказаниями будущих происшествий обманывают здешний простодушный народ. Зимою нанимают цыгане у поселян избы, и таскаются по дворам, испрашивая милостыню…»

Великого поширення в краї набув чумацький промисел. Важливі пункти чумакування існували в Золотоніському, Кременчуцькому, Кобеляцькому, Лубенському повітах, а також уздовж знаменитого чумацького Ромоданівського шляху, що перетинав губернію з півночі на південь. Звідси чумацькі валки йшли в Крим, на Дон, Астрахань по сіль, рибу та інші товари, які потім продавалися

в різних місцях. Перевозячи різноманітну продукцію, полтавські чумаки досягали Уралу і Середньої Азії. Завдяки своїй великій прибутковості, чумацтво стало джерелом нагромадження капіталів. Чу-маки-підприємці Жандри, Дарієви, По-шивайли та інші володіли десятками маж і стадами волів, складами товарів і пунктами їх збуту. Біднота служила погоничами.

 

 

39.2.2. Чумаччина

На Полтавщині чумацтво належало до найважливіших після землеробства і скотарства занять населення. Наш край вважався центром чумацтва. З півночі на південь територією краю проходив знаменитий чумацький Ромоданівсь-кий шлях. Транзитним пунктом для всієї України був Кременчук, де чумаки переправлялися через Дніпро. Далі на південь дорога вела до Перекопу й Сивашу. (Інші найбільші чумацькі магістралі: Шпаковий шлях (частина колишнього За-лозного): Волинь – Умань – р. Синюха – Дніпро; Муравський шлях (колишній Солоний): верхів’я Ворскли й Самари – запорозькі паланки – р. Кінські Води – Перекоп – кримські Солоні озера або південний берег Криму.

Перші записи про полтавських чумаків датовані 1665–1666 pp., хоча згадки про них зустрічаються з кінця XV ст. Найчастіше чумаки їздили по сіль у Крим і Галичину, а також по рибу на Дон і Запорожжя. З України везли зерно, гончарні й дерев’яні вироби, шкіру, мед, віск, дьоготь, тютюн, горілку. Як правило, за рік робили 2–3 поїздки (сезон чумацького промислу тривав 6 місяців, а часом затягувався й довше). Вантаж возили пароволовими і четвероволовими дерев’яними возами – мажами або хурами.

Воли були основою багатства чумака. Найтяжчі вантажі були під силу лише чумацьким волам сірої української породи – сильним, витривалим і неперебірливим у кормах. Вирощували їх за особливою технологією, відбираючи бичків від найкращих корів. Щоб ці тварини велись у господарстві, послуговувалися народними прикметами. Насамперед, це стосувалося масті – «яка у двір йде». Найкращими вважалися сіра (полова) і голуба масті. Неабиякого значення надавалося й рогам. Особливо поціновувалися круторогі тварини з товстим хвостом і густими ребрами. Під час переночівок чумаки прив’язували до кінчиків рогів свічки, які мали горіти цілу ніч. Найзаможніші чумаки навіть золотили роги своїм волам.

Чумацький віз-мажа. Мал. М. Самокиша. 1930.

Чумак. Мал. В. Штернберга. 1836.

Пара чумацьких волів у І пол. XVIII ст. коштувала 14-30 крб., чумацький віз – до 5 крб., спорядження – до 10 крб. Крім того, чумак повинен був мати не менше 7 крб. на дорожні витрати і купівлю солі. Таким чином, спорядження паро-виці й дорога обходилися щонайменше в 30 крб., що на той час було значною сумою, тому цим промислом займалися переважно багаті козаки і менше – селяни й міщани. В середині XIX ст. паровиця коштувала вже 75 руб. сріблом, а дорожні витрати зросли до 25 руб. Прибуток чумака складала різниця між купівельною і продажною ціною краму. Наприклад, купівля і перевезення пуду солі в І пол. XVIII ст. коштувала 8–12 коп., а продавалася сіль на Україні по 26 і більше копійок за пуд. За три вдалих поїздки чумак протягом року міг одержати до 20 крб. валового зиску. В середині XIX ст. паровиця могла дати 100 руб. чистого прибутку. Деякі ставали справжніми багатіями, наприклад, котелевський чумак Іван Скляр у середині XIX ст. мав валку із 60 паровиць і капітал до 10 тис. руб. Значну частину грошей багаті чумаки вкладали в купівлю землі, ставали кредиторами грішми, збіжжям, продуктами.

Організація чумацтва мала подвійний характер: воєнний і торговельний. Для поїздки чумаки формували одиницю воєнного типу – валку, що складалася з 100–300 возів, і обирали зі свого середовища отамана, котрий порядкував у дорозі й мав значну владу. Обраному керманичу безпосередньо підлягали всі члени артілі; його влада обмежувалася лише чумацькими звичаями і настановами, які він старався докладно виконувати. Отаманом спочатку вибирався найдосвідченіший і найавторитетніший, а згодом – найбагатший чумак. Виділявся отаман шапкою, верх якої був обшитий червоним трикутником; на його возі стояв півень – живий годинник на всю довгу дорогу. Кожен член валки («добрий чумак») мав рушницю, спис і відповідний запас пороху й куль. Військове мистецтво чумаків нагадувало запорозьке: табір, уставлений з возів, зчеплених ланцюгами, являв собою своєрідну фортецю. Водночас валка була торговельною асоціацією (ватагою). Кілька господарів (10–15) виставляли один-два і більше возів. До XIX ст. асоціація мала спільну касу й усі прибутки й страти ділила порівну. На поч. XIX ст. з’явилися т. зв. «хазяйські» валки, де були вози і майно одного господаря.

Кожен чумак мав ще наймита або сина, оскільки далека дорога вимагала важкої, безперервної праці, повсякденного догляду за худобою, змащування двічі-тричі на день коліс та ін. Мазати вози було важкою роботою: треба було підняти мажу, стягнути колесо на край вісі, змастити вісь, над іти колесо, опустити воза – і так у всіх мажах. Мастило довго не трималося: пісок і пилюка, змішуючись з дьогтем, буквально переїдали дерево. Чумаки ходили всі вимазані в дьоготь. Дехто вважає, що вони вимазувалися спеціально, щоб уберегтися від чуми – звідси й назва. За іншою версією, назва чумак походить від слова «чум» – дерев’яна скриня, що її вживали для перевезення солі та риби («чумом» називалася також ложка для міряння солі). Є пояснення, що торговців звали чумаками, бо вони часом заносили на Україну чуму з Азова, їжу готував обраний кашовар (від інших обов’язків звільнявся), на чиєму возі знаходилися казан і тагани. Традиційною чумацькою їжею був хліб із сіллю, куліш з гречаної або пшоняної крупи, засмажений салом або олією. В далекій дорозі в холод, спеку і негоду чумакам доводилося зазнати багатьох злигоднів. На них нападали грабіжники-лугарі (тому чумаки мали при собі зброю), чатували всілякі хвороби та епідемії (найстрашнішою була чума), а то й смерть. Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримувалися сухого закону, а після доброго торгу бучно гуляли. (Від початку XIX ст., коли дорога стала безпечнішою, суворих звичаїв дотримувалися менше). Валка йшла через свої й чужі землі, керована власними законами; впійманих розбійників судила сама й власними силами виконувала навіть присуд смерті.

Устрій чумацького мандрівного купецтва був освячений і устійнений упродовж століть. Чумаки були прив’язані до свого устрою, суворо дотримуючись віками освячених звичаїв. Чумак повинен був від’їздити з дому «по закону», їхати дорогою «по закону», спинятися в дорозі, щоб пасти воли, теж «по закону». Артіль завжди виявляла незадоволення, коли хтось порушував чумацький «закон». Цей неписаний кодекс складали одвічні народні звичаї, вибрані шляхом буденного історичного досвіду й традицій, які передавалися з роду в рід, з покоління в покоління, від батьків до дітей. Багато в чумацтві важили товариські принципи. Товариші ніколи не зоставля-ли чумака в нещасті, але зрада товариша вважалася за один з найганебніших злочинів – чумак, котрий зробив це, вже не знаходив собі валки.

Відхід валки завжди був подією. Провести чумаків приходили родичі, односельці. Проводжання перетворювалося на прощання – знали,що не всі повернуться з далекої дороги. Перед тим, як рушати в путь, отаман ставав з лівого боку валки, брав з переднього воза сокиру і кидав на дорогу перед волами. Інші чумаки клали поверх сокири навхрест долото та свердло (головні знаряддя при виробленні маж) і дивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід – буде в дорозі удача, на захід – невдача, на південь – повернуться з прибутком, на північ – і своє втратять. Щоб у довгій дорозі чумакам було безпечно, а круторогі не притомлювались, перед від’їздом волів скроплювали йорданською водою, виголошували молитву: «Молюсь тобі, Власе, й Андрію з Хомою, пощастіть бурлаці іти осокою, і назад вернутись із щастям і казною». Наостанок приказували: «Перехресна дорого, дай щастя й здоров’я!».

Чумацький Ромоданівський шлях. Карт. С. Васильківського. 1901-1908.

Найближчі люди проводили чумаків аж за село. Там матері і дружини дарували вишиті сорочки, а дівчата – гаптовані хустки. Дароване чумаки носили у великі свята, в ньому хоронили, коли чумак помирав у дорозі.

Смерть чумака від хвороби чи ворожих ран була найбільшою трагедією для всієї валки. У степу при дорозі копали заступами яму, померлого у новій вишиванці загортали в рогожу і клали в яму головою додому. Кожен приносив зі своєї мажі жменю солі, щоб обсипати покійника. Шапками насипали високу могилу, читали молитву і сідали за упокійну трапезу. Волам померлого фарбували роги дьогтем у чорний колір; волам загиблого в бою між рогами прикріпляли червону стрічку. В селах, що траплялися на шляху валки, люди проти таких волів ставали на коліна, віддаючи траурні почесті покійному. Повернувшись додому, добро покійного (воли, мажі, заробок) передавали вдові, отаман додатково збирав пожертвування. Наступного року чумаки встановлювали на могилі високий дубовий хрест і прикріплювали до нього вишитий вдовою рушник (червона пов’язка означала, що покійник пролив кров). Проїжджаючи мимо чумацьких могил, скидали шапки й осіняли себе хрестом.

У І пол. XIX ст. чумацький промисел у краї досяг розквіту. Чисельність чумаків на Лівобережній Україні сягнула 210 тис. чол. Чумаки перевозили більше половини всіх вантажів. У середині XIX ст. 2/3 вивозу до чорноморських і азовських портів на суму 40 млн. срібних рублів постачали чумаки; лише до Одеського порту чумацькими валками було доставлено збіжжя на 6 млн. руб. сріблом. У 1830-х pp. чумаки перевозили щороку від 2,5 до 4 млн. пудів солі і 600– 900 тис. пудів риби. Всього чумаки транспортували річно 60–80 млн. пудів різних вантажів, у т. ч. 25–40 млн. пудів хліба. Поступово цей промисел зосередився в руках купців, переважно кременчуцьких, які наймали чумаків – «хурщиків». Свій крам чумаки збували в основному на ярмарках (тільки на Іллінський ярмарок товари щорічно доставляли на 20 тис. возів). У цей час розширився асортимент товарів, що ними торгували чумаки, з’явилися нові маршрути: Полтава – Київ, Полтава – Харків, Полтава – Катеринослав, Лубни – Чернігів, Катеринослав – Кременчук – Золотоноша – Київ. На великих відстанях між природними водопоями чумаки копали в полі три криниці, розташовуючи їх трикутником («Бог любить трійцю»). Між криницями садили калину.

Відпочинок у степу. Карт. В. Орловського. Серед. ХІХ ст.

Чумацька валка в дорозі. Гравюра “С.Б.” з мал. М. Микешина “Степ”.  Серед. ХІХ ст. 

Занепад чумацтва почався наприкінці 60 – початку 70-х pp. XIX ст. у зв’язку з будівництвом залізниць і засиллям купців-чужинців. У середині 80-х pp. традиційне чумацтво зберігалося лише в Золотоніському повіті. На поч. 90-х pp. чумацтво як явище повсюди зникло (на ярмарках ще деякий час зустрічалися поодинокі чумаки).

Чумацтво відіграло велику роль в економічному розвитку краю, позитивно вплинувши на розвиток товарно-грошових відносин. Протягом XVII – І пол. XIX ст. цей промисел був основним джерелом забезпечення населення сіллю та рибою. Припинивши існування, чумацтво заклало ґрунт для розвитку вищих форм асоціативної праці, зокрема, української споживчої та кредитної кооперації. В той же час чумацтво, поряд з хліборобством і козацтвом, стало важливим виявом української духовності. Чумакування потребувало специфічних знань, умінь, вольових якостей, необхідних для подолання багатьох небезпек, вимагало чималих жертв, але й давало свободу – почуття волі й єднання з природою. Безкінечна дорога налаштовувала на філософсько-ліричний лад. Назва «чумаки» була знана на всій Україні. В народі вони були шанованими людьми.

Чумаччина широко відображена в українському фольклорі (цикл чумацьких пісень), літературних та мистецьких творах. Чумацька лірика перейнята тугою за доброю долею. Своєю епічністю чумацькі пісні наближаються до українських народних дум, досягаючи досконалості в сюжетах, що розповідають про хворобу і смерть чумака в дорозі.

Для сучасних туристів на Полтавщині розроблено 1700-кілометровий екскурсійний маршрут «Чумацькими шляхами», який закінчується на Сиваші.