42.1 Селянська реформа

42.1.1. Підготовка селянської реформи: Полтавський слід

42.1.2. Скасування кріпосного права. Загальне та місцеві «Положення…»

42.1.3. Воля

42.1.4. Наділи

42.1.5. Повинності

42.1.6. Викуп

42.1.7. «Положення» стосовно дворових

42.1.8. «Додаткові правила» щодо селян дрібнопомісних власників та посесійних і кріпосних робітників

42.1.9. Обнародування «Положення»

42.1.10. Реалізація «Положень»: 1-й етап

42.1.11. Реалізація «Положень»: 2-й етап

42.1.12. Реформа державних селян

 

 

42.1.1. Підготовка селянської реформи: Полтавський слід

Головною подією XIX ст., яка змінила хід історичного розвитку краю і на довгі роки визначила напрям найрізноманітніших сфер життя, стала селянська реформа 1861 р. (реалізувалася в кілька етапів протягом 20 років). Незважаючи на те, що реформа готувалася і проводилась в життя поміщиками і царськими чиновниками, які зробили все, щоб забезпечити свої інтереси, вона все ж відкрила перед найчисельнішою селянською верствою широкі можливості активізації господарської й соціальної діяльності, утвердила в суспільстві прогресивні ринкові відносини.

Внаслідок особливостей політичної системи Російської імперії рушієм реформ могла виступати тільки верховна влада, уособлена самодержцем. Спосіб вирішення назрілих проблем, за традицією, обирався таємний. Проте сталося так, що питання про селянську реформу чи не вперше було винесено на розгляд громадськості. В результаті відбулася дивовижна метаморфоза: дозвіл публічно обговорювати селянське питання розбудив суспільну думку, а можливість висловитися прогресивній меншості дала обнадійливі результати.

«Для обговорення заходів щодо влаштування побуту поміщицьких селян» З січня 1857 р. в Петербурзі під головуванням самодержця було відкрито Секретний комітет, перетворений 16 лютого 1858 р. на Головний комітет у селянській справі. Водночас государ дозволив створити місцеві дворянські комітети, які мали розробити проекти реформи кожний для своєї губернії. Ці комітети очолювалися губернськими предводителями дворянства; до їх складу входили депутати від повітових дворян, а також досвідчені поміщики, рекомендовані губернатором. (Щоб контролювати діяльність дворянства, в кожний комітет призначалися два «члени від уряду»). Полтавський губернський комітет для визволення селян створено в 1858 р. під головуванням дійсного таємного радника князя Лева Вікторовича Кочубея.

Члени Полтавського губернського комітету для визволення селян (п. – поміщик): Алексеев Олександр Степанович, п. Хорольського повіту, місцевий предводитель дворянства; Бакланов Пров Петрович, п. Хорольського повіту; Бєлуха-Кохановський Михайло Андрійович, від уряду; Богданович Олександр Васильович (1820–1890), таємний радник, Полтавський віце-губернатор; Бутовський Дмитро Петрович, п. Кременчуцького повіту; Висоцький Степан Степанович (*1815), п. Лохвицького повіту, місцевий предводитель дворянства; Гамалія Василь Федорович, п. Переяславського повіту; Гінц Василь Іванович, п. Золотоніського повіту; Гриневич Іван Кузьмич, п. Костянтиноградського повіту; Гудим-Левко-вич Павло Максимович, п. Полтавського повіту; Гудим-Левкович Устим Максимович, від уряду; Данилевський Іван Семенович, п. Миргородського повіту; Даниленко Василь Григорович, п. Кобеляцького повіту; Джунковський Петро Степанович, п. Костянтиноградського повіту, місцевий предводитель дворянства (1883–1885 pp.); Захаров Микола Олександрович, п. Кобеляцького повіту; Ілляшенко Петро Сергійович, п. Переяславського повіту (кандидат); Ілляшенко Петро Степанович, п. Переяславського повіту (кандидат); Кавкасідзе Володимир Семенович, князь, п. Роменського повіту; Капніст Василь Семенович (1798–1844), п. Кременчуцького повіту (кандидат); Катеринич Кирило Осипович (1814– 1862), п. Пирятинського повіту, місцевий предводитель дворянства (1850–1862 pp.); Кир’яков Григорій Степанович, п. Лубенського повіту; Ко-чубей Лев Вікторович (1810–1890), князь, губернський предводитель дворянства; Лейбин Григорій Степанович, п. Зіньківського повіту; Лейбин Петро Васильович, п. Зіньківського повіту; Лук’янович Андрій Васильович, п. Золотоніського повіту; Милорадович Лев Григорович (*1809), від уряду (замість М.А. Бєлухи-Коха-новського); Маркевич Михайло Андрійович (1808–1885), п. Прилуцького повіту; Миркалов Микола Григорович, п. Кобеляцького повіту; Оліфер Максим Семенович, п. Роменського повіту; Остроградський Олександр Олександрович (1823–1880), п. Кременчуцького повіту, місцевий предводитель дворянства; О’Рурк Моріц Єгорович (1796–1878), граф, п. Миргородського повіту, місцевий предводитель дворянства; По-зен Михайло Павлович (1798–1871), таємний радник, п. Хорольського повіту; Рейзер Олексій Степанович, п. Лубенського повіту, місцевий предводитель дворянства (1882 p.); Ріхтер Федір Олександрович, п. Роменського повіту; Россо-ловський (секретар), чиновник міністерства внутрішніх справ; Скоропадський Петро Іванович, п. Прилуцького повіту; Ставицький Петро Васильович, п. Гадяцького повіту; Сулима Петро Михайлович, п. Полтавського повіту; Тарновсь-кий Василь Петрович (*1807), п. Прилуцького повіту; Трипольський Павло Олексійович, п. Зіньківського повіту; Туманський Василь Іванович, дійсний статський радник, п. Гадяцького повіту; Ушаков Микола Іванович, генерал-лейтенат, п. Лубенського повіту; Чарниш Василь Григорович, п. Миргородського повіту; Щербак Андрій Олександрович, п. Пирятинського повіту.

Група членів Полтавського губернського комітету для визволення селян. Фото. 1858.

Період підготовки реформи (1856– 1861 pp.) був часом пробудження духовних сил суспільства, коли в умовах щойно народженої гласності розлився справжній потік рукописних записок і проектів перетворень. Тон задавали прогресивно мислячі міністерські чиновники, об’єднані подібністю поглядів, програм майбутніх перетворень та методів їх виконання – т.зв. ліберальна бюрократія.

Основні засади майбутньої реформи сформулював міністр внутрішніх справ граф С.С. Ланськой. Запропонований ним варіант передбачав безземельне звільнення селян. Однак моделлю реформи послужила записка 1856 р. лідера ліберальних бюрократів, чиновника міністерства внутрішніх справ Миколи Олексійовича Мілютіна про звільнення селян в Карлівці Полтавської губернії – маєтку тітки царя Олександра II великої княгині Олени Павлівни. Кінцева мета реформи формулювалася як викуп селянами землі у власність і одержання ними громадянських прав. Відмова Олександра II схвалити попередній план цього проекту (жовтень 1856 р.) не зупинила М.О. Мілютіна. Робота була продовжена за участю відомого ліберала, професора Петербурзького університету К.Д. Каве-ліна. Наприкінці 1858 р. готовий проект був обговорений в Головному комітеті в селянській справі й підписаний царем 1 лютого 1859 р. Локальна модель, базована на полтавських реаліях, була внесена в загальне законодавство і втілена в життя.

В той же час полтавські реалії викликали до життя парадоксально протилежну думку щодо майбутньої реформи, висловлену місцевими дворянами. Слід зауважити, що серед дворян прихильники ліберальних перетворень повсюдно складали абсолютну меншість: на відміну від ліберальної бюрократії, що підтримувала «державну необхідність», поміщицький загал захищав насамперед свої класові інтереси. Особливо консервативно, навіть реакційне настроєним було полтавське дворянство, яке послідовно виступало проти викупу землі селянами і знищення вотчинної влади поміщиків. Дворянство Полтавської губернії задемонструвало помітну активність в період підготовки реформи, виробивши проект, який став уособленням прагнень поміщицтва чорноземної смуги. Автором цього проекту був хорольський поміщик Михайло Павлович Позен (1798–1871). Згідно з проектом, селяни мали «повернути» поміщику всю землю, а самі перейти в розряд його поденників або наймитів. Таким чином поміщик діставав змогу вести відробіткове або мішане відробітково-капіталіс-тичне господарство, зберігаючи в своїх руках максимальну кількість дорогоцінної землі. Якщо взяти до уваги, що в руках землевласника залишалася вотчинна влада над селянами, останні опинялися в цілковитій економічній і адмі-ністративно-поліцейській залежності від поміщиків.

Поміщицький загал виявився напрочуд погано підготовленим до участі у визвольній реформі. Переконаних прибічників звільнення селян в дворянському середовищі фактично не було. Коли з висоти престолу дворянам було сказано, що краще скасувати кріпосне право згори, не очікуючи, поки воно само собою почне скасовуватися знизу, догадливі поміщики, змикитили, що справа полягає не в звільненні селян, а в умовах звільнення, і намагалися вторгувати для себе найбільше. При цьому переломі в панських мізках губернські комітети продемонстрували унікальне в російській історії видовище боротьби дворянства з дворянським урядом. Кріпосники в комітетах повинні були крок за кроком відступати перед вимогами уряду, але кожний крок цього відступу давався обом сторонам дуже важко. В цілому губернські комітети не виявили в дворянстві ні рясних розумових сил, ні високого громадянського почуття. Недарма віддані справі визволення селян ліберали називали ці комітети мертвеччиною і підкреслювали їх повну безплідність. Проте накинутий дворянству згори через ці комітети почин справи надав поступкам вигляду добровільних жертв. Водночас сам факт діяльності комітетів вплинув на поведінку селян, до деякої міри заспокоївши їх і попередивши повстанський вибух. Від моменту відкриття комітетів і до проголошення реформи селяни леліяли думку: «Земля наша», а коли переконалися, що їх у черговий раз обдурили й спробували виступити, було вже пізно.

 

 

42.1.2. Скасування кріпосного права. Загальне та місцеві «Положення…»

19 лютого 1861 р. – в день вступу на престол – Олександр II затвердив «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності». В той же день був підписаний царський «Маніфест» про скасування кріпосного права.

«Положення…» складалися із 17 законодавчих актів. «Загальне положення…» для 44 губерній Європейської Росії

оголошувало кріпосних селян особисто вільними без викупу. Вихід на свободу супроводжувався влаштуванням вчорашніх кріпаків в особливі сільські «об-чества», які з’єднувалися у волості – адміністративно-територіальні одиниці з селянським становим управлінням. За поміщиками зберігалося право власності на всі належні їм землі. Одночасно поміщики надавали своїм селянам земельний наділ в постійне користування. За цей наділ селяни платили землевласнику оброк або відробляли панщину. Користуючись поміщицького землею на таких умовах, селяни складали стан «тимчасово зобов’язаних». За власним бажанням вони могли викупити у землевласника свої садиби, а за взаємною згодою з поміщиком – і польові угіддя. З моменту викупу землі вони виходили із тимчасово зобов’язаних і вступали в стан селян-власників.

Портрет Олександра ІІ на тлі “Маніфесту” про скасування кріпосного права.

Поряд із «Загальним положенням…» видавалися чотири «Місцеві положення…». Дія одного з них – «Малоросійського місцевого положення» – поширювалася на Лівобережну Україну: Чернігівську, Полтавську і частину Харківської губернії. Необхідність видання окремого «Положення» для цієї частини України диктувалася відсутністю тут общини і надвірним землеволодінням. Цим «Положенням…» визначалися питання про розміри земельних наділів, а також про платежі й повинності селян.

 

 

42.1.3. Воля

Згідно з «Положенням…» селяни одержали права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і за майном». Але зачислялися вони в розряд т.зв. податних станів, які, на відміну від привілейованих, мали платити подушне, не-

сти рекрутську повинність. Селяни залишалися в залежності від місцевого дворянства, а тимчасово зобов’язані – і від своїх попередніх власників.

Свідчення 1. Голова Кабінету міністрів (1905– 1906) граф С.Ю. Вітте:

«Селянин з юридичної точки зору розглядався не як персона, а напівперсона. Він перестав бути кріпаком у поміщика, але став кріпаком селянського управління, яке знаходилося під суворим наглядом земського начальства».

Найбільш яскраво беззахисність селянина перед владою виявлялась у період збору податків. Тиск на нього здійснювався по всіх лініях: поліції, цивільної адміністрації, церкви. Для збирання податків уряд вдавався до каральних засобів: штрафів, тілесних покарань, тюремного ув’язнення.

Свідчення 2. Із «Сільського щоденника» письменника Г.І. Успенського:

«Необхідно вести облогу з непохитною наполегливістю. Потрібно день і ніч довбати циркулярами і телеграмами справників, необхідно шарпати станових, необхідно не давати опам’ятатись ні старшинам, ні старостам, щоб уся ця зграя фінансистів стояла на ногах…»

Свідчення 3. Опис процесу «вибивання» податків в газеті «Русские ведомости» (6 липня 1883 p.):

«Коли кулачні аргументи не діють, боржника відправляють у волость і саджають у «кутузку». Були випадки, і неодноразово, що туди саджали людину, працею якої жила вся сім’я… Коли ж і після всього цього биття, голоду і холоду в «кутузці» податки все ж таки не заплачеш, тоді начальство відправляється по хатах боржників і забирає всі цінні речі, оголошуючи одночасно, що при несплаті за таким-то час грошей захоплене майно буде продано з аукціону».

Стягування подушного припинено в 1887 р. Подушне замінено поземельним податком (від 0,25 до 17 коп.), яким обкладалися, залежно від цінності, всі угіддя й ліси, крім казенних. (До речі, це був єдиний податок, який сплачували дво-ряни-поміщики). Для селян залишалися повинності: шляхова, гужова, пожежна. В 1906 р. на кожну десятину селянської землі припадало 84,3 коп. різних зборів, тоді як на поміщицьку – 25,6 коп.

 

 

42.1.4. Наділи

Згідно з «Малоросійським місцевим положенням» селяни наділялися землею на основі принципу спадково-сімейного землекористування. В основу визначення кількості землі, що закріплювалася за конкретним сільським товариством («обчест-вом») було покладено розмір подушного наділу. Кожна з губерній поділялася на кілька місцевостей (від 2 до 4), в яких встановлювався певний вищий розмір цього наділу. Для Полтавської губернії він складав від 2 3/4 до З І/2 дес. Нижчий розмір подушного наділу дорівнював половині вищого. Кількість землі, що відводилася тому чи іншому «обчеству», складала величину подушного наділу, помноженого на число ревізьких душ.

Поміщикам надавалося право зменшувати селянські наділи, якщо у них залишалося після наділення менше І/з угідь. Якщо селянський наділ виявлявся меншим за нижчий розмір, поміщик був зобов’язаний прирізати необхідну кількість землі, за винятком тих випадків, коли у нього залишалося менше І/з угідь, і, навпаки, якщо пореформений наділ селян перевищував норму, відрізати надлишок.

Розподіл всередині «обчества» здійснювався шляхом виділення спадкових сімейних «піших» ділянок, які складалися з садиби і польового наділу, або лише з садиби. Вища норма польового наділу складала в різних місцевостях від 4 до 7 дес.

У випадку, коли розмір польової сімейної ділянки виявлявся більшим за вищу норму пішого наділу, зайва його частина визнавалася «додатковою ділянкою». Сімейні ділянки, як правило, зберігалися в дореформених розмірах, зменшуючись пропорційно відрізкам. Подібний розподіл землі відповідав фактичному стану речей, що визначався наявністю різних категорій селян, хоча різниця між тягловими і пішими юридичне скасовувалася.

Безземельні селяни одержували наділи в тому випадку, якщо здійснювалась прирізка землі. Поміщик також мав право зменшувати селянський наділ до 1/4 вищого, якщо за взаємною згодою передавав його селянам безплатно. На цей т.зв. четвертний, або дарчий наділ селяни погоджувалися в місцевостях, де земля була дуже дорогою, помилково вважаючи, що вигідніше одержати невеликий наділ, зате без викупу.

 

 

42.1.5. Повинності

Повинності за користування землею поділялися на грошові (оброк) й іздоль-щину (панщину). На Україні, де основний прибуток поміщик одержував від землі, а не від особи селянина, сума оброку була порівняно невисокою: в Полтавській губернії – від 2,00 до 2,50 руб. за десятину наділу.

Величина оброку могла бути збільшена чи зменшена на суму не більше 10% за рішенням губернського в селянських справах присутствія. Щорічний оброк за десятину присадибної землі визначався в 5,10 руб., що складало 5% від суми її оцінки за викупом в 102 руб. Якщо оцінка присадибної землі підвищувалася, відповідно зростав і оброк.

Панщина встановлювалася з розрахунку чоловічих піших днів. Для Полтавської губернії вона складала від 16 до 21 дня за десятину ріллі й відбувалася частинами літом (3/5) і зимою (2/5). Відповідальність за сплату оброку і відбування панщини ніс персонально кожний домогосподар.

Розміри оброку не лише повністю забезпечували збереження дореформених доходів поміщиків, але й побільшували їх, якщо брати до уваги зменшення селянських наділів. Панщина порівняно з дореформеним періодом була суттєво скорочена, але поміщики зберігали широкі можливості для використання праці селян у вигляді різноманітних форм відробітків за користування відрізаною у них землею.

 

 

42.1.6. Викуп

Селяни зобов’язані були викупити садибу, викуп же польового наділу залежав виключно від волі поміщика. Умови викупу викладалися в спеціальному «Положенні про викуп селянами, що вийшли з кріпосної залежності, їхньої садибної осілості й про сприяння уряду у придбанні цими селянами у власність польових угідь». Викуп садиби дозволявся у будь-який час за умови відсутності недоїмки. Викуп наділу здійснювався за добровільною згодою поміщиків з селянами, або за односторонньою вимогою поміщика наперекір бажанню селян (у цьому випадку наділ не підлягав зменшенню). Вартість польового наділу, включаючи садибу, визначався не фактичною вартістю землі, а сумою капіталізованого із 6% оброку, встановленого для конкретної місцевості.

Розмір оброку множився на 16 2/з, це й була капіталізована сума, поклавши яку в банк, власник одержував суму оброку у вигляді відсотків на капітал; кожен рубль оброку відповідав 16 руб. 67 коп. капіталу.

Селяни не мали права відмовлятися від польового наділу протягом перших 9 років.

Свідчення 4.

У відповідності з викупною угодою від 1 вересня 1863 p., укладеною з селянами найбільшим поміщиком Великих Сорочинців графом А.К. Гудови-чем, його колишні 1092 кріпаків одержували у своє розпорядження 3003 дес. землі із розрахунку вищого душового наділу. За статутною грамотою селянин Д.М. Муха одержував 5 дес., за які зобов язувався заплатити поміщикові 70,79 руб., а також відпрацювати чоловічих піших днів в економії в літній час 64, у зимовий 39. Селянин Ф.А. Муха, який відмовився від частини наділу, одержав 1,5 дес., за які зобов’язався заплатити 62,54 руб. грішми і відпрацювати влітку 23, взимку 13 днів.

Оскільки селяни в переважній більшості не могли внести одночасно суму капіталізованого оброку (тоді як поміщики, навпаки, були зацікавлені одержати викуп відразу), організацію викупної операції брав на себе уряд. Селяни отримували викупну позичку, яку держава без затримки віддавала поміщику, а селяни мали її поступово погашати.

Позичка надавалася в розмірі 80% вартості капіталізованого оброку за умови відповідності наділу його розмірам за статутною грамотою і в розмірі 75% у випадку зменшення наділу порівняно з статутною грамотою. Ця сума, за вирахуванням боргу поміщика кредитним установам (у випадку, якщо маєток був закладений), видавалася йому п’ятипроцентними державними банківськими білетами і викупним свідоцтвом (строковим державним зобов’язанням, що приймалося до сплати казначейством). Крім цього, селяни повинні були внести попередньо в касу повітового казначейства додаткову плату, що додавалася до викупної суми, в розмірі !/5 викупної позички, якщо купувався весь наділ, і !/4, якщо купувалася його частина. (Якщо викуп здійснювався на односторонню вимогу поміщика, додаткова оплата не вимагалася).

Одержану від держави викупну позичку селяни були зобов’язані погашати протягом 49 років по 6% щорічно.

 

 

42.1.7. «Положення» стосовно дворових

Особливе «Положення» було видане стосовно дворових селян (такими вважалися записані в цей розряд по 10-й ревізії 1858 р.). На Полтавщині їх було 20044 особи. Дворові не одержували ні польового наділу, ні садиби. Формально вони набували всіх прав – особистих, сімейних, майнових, але протягом двох років залишалися в повній залежності від своїх власників (поміщик, втім, міг надати дворовому волю в будь-який момент). Після закінчення 2-річного терміну дворові відпускалися поміщиком на волю, не одержуючи жодного винагородження, незалежно від вислуги років, таким чином, пристарілі, хворі й малолітні сироти залишалися без будь-яких засобів для існування. Для них передбачалося створення спеціального фонду шляхом обкладання рубльовим збором працездатних дворових.

Свідчення 5.

Сорочинський поміщик І.В. Чарниш не надав землі 10 своїм дворовим селянам, більше того, «приєднав» до них 20 осіб потомственних хліборобів.

Сорочинська поміщиид Н.В. Баранова звільнила без землі 25 своїх селян, зобов’язавши їх заплатити «за волю» 96,53 руб.

 

 

42.1.8. «Додаткові правила» щодо селян дрібнопомісних власників та посесійних і кріпосних робітників

Особливі «Додаткові правила» встановлювалися для влаштування селян дрібнопомісних власників (такими вважалися ті, хто за 10-ю ревізією мав менше 21 чоловічої душі і обмежену кількість землі – на Лівобережжі менше 60 душових наділів вищого розміру). На Полтавщині таких «паничів» було особливо багато. Цим поміщикам надавалося право зовсім не наділяти селян землею, якщо на момент опублікування «Положень» вони нею не користувалися. Ці поміщики не зобов’язані були прирізати селянам землю.

Безземельні селяни могли переходити на казенні землі з відповідною допомогою на заведення господарства. Поміщик міг дозволити такий перехід і малоземельним (в такому випадку їхня земля поверталася власнику), або й цілком передати селян з польовими наділами в казенне відомство за одноразову винагороду в сумі капіталізованого річного оброку. Особливо нужденним дрібнопомісним дворянам надавалася допомога.

Особливі «Додаткові правила» були видані також стосовно різних категорій посесійних і кріпосних робітників. Вони одержували садибу і польовий наділ ли-

ше в тому випадку, якщо користувалися ними до реформи. На поміщицьких фабриках панщина негайно ліквідовувалася, а селяни переводилися на оброк.

 

 

42.1.9. Обнародування «Положення»

Обнародування «Положення» в Україні було здійснено під час великого посту в різні дні з 9 березня до 2 квітня 1861 р. Оголошення про «даровану волю» здійснювалося шляхом читання «Маніфеста», в якому викладався основний зміст реформи.

Автором «Маніфесту» був митрополит Московський Філарет Дроздов. Завдання цього документу полягало в доказі того, що звільнення селян е актом «величезної справедливості», задля досягнення якої дворянство пішло на «серйозні жертви» в ім’я «блага селян».

За свідченням сучасників, селяни зустріли Маніфест нерадісно, з почуттям загального розчарування. Найбільше незадоволення викликала необхідність ще два роки залишатися у становищі кріпосних. Селяни відмовлялися вірити в істинність «Маніфеста» і «Положень», запевняючи, що цар дав «справжню волю», а дворянство і чиновники її підмінили.

Критичним моментом справи був період з березня до червня 1861 p., тобто проміжок часу між обнародуванням «Положень» і уведенням в дію інституту мирових посередників. Проте в Полтавській губернії селянський рух практично не виявився: кількість селян, що відмовлялися виконувати панщину і платити оброк, складала по відношенню до решти не більше 0,5%.

Один із виступів проти реформи відбувся в 1862 р. в с. Пустовійтове Кременчуцького повіту. Селяни відмовилися платити викупні платежі й виконувати відробітки. їх підтримали селяни с. Пузикове. Викликані війська придушили заворушення.

Активну роль в попередженні народних виступів відіграла церква. Маючи на увазі поміщицьку землю, священики переконували селян, що згідно з христи-янськимо законом не можна віднімати чужого майна і навіть бажати його. Віра в царя і бога дозволила уряду доволі легко справитися з окремими виразами селянської непокори.

 

 

42.1.10. Реалізація «Положень»: 1-й етап

Проведення селянської реформи починалося із складання статутних грамот – актів, які визначали відносини між селянами й поміщиками: фіксували кількість землі, що виділялася в користування селянам, розмір повинностей та порядок їх виконання. Складання статутних грамот доручалося землевласникам, а перевірка і впровадження в дію – мировим посередникам. Цей інститут складали посадові особи, призначені Сенатом на подання губернської адміністрації з місцевих дворян.

Полтавська губернія була на першому місці в Російській імперії за кількістю укладених статутних грамот.

Слід зауважити, що підписана грамота ще не означала, що вона укладена на основі справді добровільної згоди селян з поміщиком; іноді статутні грамоти підписувалися під тиском, навіть за допомогою військ. Так, в маєтку княгині В. Рєпніної селі Лозовий Яр Пирятинсь-кого повіту запровадження статутних грамот забезпечувалося розквартируванням Глухівського драгунського полку.

В період масового переходу селян з панщини на оброк під час складання статутних грамот відбувалося різке падіння орендних цін. Це пояснювалося тим, що поміщики, не маючи змогу відразу перебудувати своє господарство на нових капіталістичних засадах, почали масово здавати землю в оренду.

Свідчення 6. З листа міністра внутрішніх справ А.Є. Тимашова в Головний комітет по влаштуванню сільського стану щодо становища в Полтавській губернії (1878 p.):

«…самі поміщики, змушені одночасно перемінити спосіб господарства відповідно до нових умов землеволодіння…, віддавали свої землі вільним знімачам за ціну більш помірну порівняно з тією, що була визначена «Місцевим положенням» за селянські наділи. Відповідно в перші роки після видання «Положень 19 лютого» селяни, відмовившись від своїх наділів, були поставлені в порівняно краще економічне становище, ніж їхні односельці, котрі утримували за собою землі».

Селяни Полтавської губернії прагнули одержати якомога менше землі, маючи на оці можливість купити чи орендувати її за нижчими цінами. Саме цим обумовлювалося бажання селян мати четвертний дарчий наділ. Одержання селянами дарчого наділу та їх відмова від додаткових ділянок визначали високий відсоток зменшення наділів: 37,4%. Саме це було головною причиною втрати селянами землі, а не відрізки, як про це писалося в радянській історичній літературі. Зрозуміло, що під час надання селянам землі в дар у кінцевому підсумку вигравала поміщики, які зберігали в своїх руках землю, ціна якої з кожним роком зростала. Проте в період проведення реформи поміщики вважали за вигідніше для себе продати землю за викупною ціною, яка вдвічі-втричі перевищувала її дійсну (ринкову) вартість, ніж зберігати її в своїх руках. Надавати четвертинний наділ у цей період могли лише багаті поміщики, які мали вільні капітали. Так само одержання дарчого наділу було вигідне заможним селянам, які мали досить коштів для купівлі землі у власність за існуючими дешевими цінами. В той же час розрахунок основної маси селян на тривалість в часі дешевої оренди виявлявся помилковим: орендні ціни на землю з кожним роком зростали, внаслідок чого переважна частина «даровиків» перетворилася на найбільш знедолену групу селянства.

У цілому внаслідок реформи 1861 р. 99,7% всіх поміщицьких селян Полтавщини одержали наділ менше 6 дес.

Свідчення 7. Із записки керуючого полтавським відділенням Дворянського банку Д.К. Квітки на ім’я міністра фінансів (1903 p.):

«Численними дослідженнями, проведеними для Полтавської губернії, з’ясовано, що для пересічної землеробської сім’ї [з двох осіб, не рахуючи дітей] на прогодування людей і худоби необхідно при наших середніх врожаях 50 пудів на дес. З дес. посівної землі, 11/2 дес. пару і 1 !/2 дес. сінокосу, всього 6 дес. Лише за такої кількості землі економічно якщо не вигідне, то можливе сільське господарство; за меншої кількості вже доводиться докуповувати або орендувати землю».

 

 

42.1.11. Реалізація «Положень»: 2-й етап

Новий етап реалізації селянської реформи розпочався 19 лютого 1870 p., коли селянам було надано право відмовля-

тися від наділів. Проте в масі своїй вони цим правом не скористалися. Протягом 1870-х pp. продовжувався викуп селянами своїх наділів.

У результаті абсолютна більшість сільського населення перейшла в розряд селян-власників. Спадкове індивідуальне землеволодіння (в 1865 р. 82,1% селянських господарств на Полтавщині були приватними і передавалися у спадок) сприяло формуванню власницьких настроїв серед селянства.

Карикатура на селянську реформу 1861 р. в українському сатиричному журналі “Шершень”. 1906.

28 грудня 1881 р. Олександр III затвердив думку більшості членів Державної ради про зниження викупних платежів. У Полтавській, Чернігівській і частині Харківської губернії це зниження дорівнювало 16 коп. з кожного рубля.

Але й після цього викупні платежі не відповідали вартості землі, значно перевищуючи її в чорноземних губерніях. Того ж 28 грудня 1881 р. було видано закон, згідно з яким з 1 січня 1883 р. всі тимчасово зобов’язані селяни в обов’язковому порядку переводилися на викуп (перехід завершився в 1895 p.).

У процесі переходу селяни втратили такі важливі угіддя, як ліси, пасовища, водопої та ін. Поміщики одержували за землю суму в розмірі капіталізованого оброку, зменшеного на 20%. Через півтора року в зв’язку з коронацією Олександра III дворянство добилося збільшення цієї суми. За царським указом 15 травня 1883 р. поміщиками при переведенні селян на викуп додатково видавалося 1/12 капіталізованого оброку. Таким чином, сума капіталізованого оброку зросла до 88%. Виданням закону про обов’язковий викуп по суті завершилася реалізація «Положень 19 лютого 1861 р.».

 

 

42.1.12. Реформа державних селян

Реформа державних селян здійснювалася протягом 1866–1886 pp. Законами від18 січня й від 24 листопада 1866 р. та від 12 червня 1886 р. в 36 губерніях Росії за державними селянами закріплювалися земельні наділи, що перебували в їхньому користуванні. Там же, де вони не були розмежовані з казенними, розміри наділів встановлювалися у відповідності з існуючим користуванням, але не більше 8 дес. на душу в малоземельних губерніях і 15 дес. у багатоземельних. Право володіння фіксувалося в особливих «володінних записах». За користування землею селяни повинні були сплачувати щорічний державний оброчний податок, для 9 губерній його розміри відповідали існуючим оброчним платежам; для решти 27 губерній, включаючи Полтавську, де не проводилася оцінка землі, оброчний податок складався з існуючих оброчних платежів та додаткового збору, що встановлювався з 1 січня 1867 р. Сума цього збору для різних губерній коливалася від 10743 руб. до 292456 руб., причому міністру держмайна дозволялося підвищувати або знижувати податковий збір в межах 15%. Розмір оброчного податку не підлягав перегляду протягом 20 років. Окрім цього, селяни повинні були платити особливий податок за користування лісовими ділянками, якщо вони входили до наділу.

Право користування землею обмежувалося рядом правил, зокрема, не дозволявся продаж земельних ділянок стороннім особам протягом 3 років, після чого їх можна було відчужувати за умови, що одержана за землю сума буде внесена до казни. При цьому оброчний податок зменшувався на суму, що дорівнювала 1/20 внесених коштів. Питання про викуп земельних наділів у повну власність як сільськими «обчествами», так і власниками надвірних ділянок вирішувалося шляхом одноразового внеску в повітове казначейство такого капіталу, відсотки з якого дорівнювали сумі оброчного податку, тобто сумі, що дорівнювала капіталізованому оброчному податку. Складання володінних записів доручалося чиновникам міністерства державного майна. Термін видачі документів залежав від проведених межувальних робіт. Для Чернігівської й Полтавської губерній, де проводилося генеральне межування, визначеного терміну не встановлювалося. Видача володінних записів почалася тут лише з 1873 р. і то лише в тих повітах, де роботи по генеральному і спеціальному межуванню закінчилися. На 1886 р. володінні записи в деяких повітах були видані повністю, в інших – частково, а в деяких до складання їх навіть не приступили.

Закон по суті не змінював становища державних селян. Вони наділялися землею майже на таких самих умовах, що й тимчасово зобов’язані. Придбати землю у власність, хоча для нього й не потрібно було згоди іншої сторони, було майже не-

можливо, оскільки одноразово внести капіталізований оброчний податок могли лише заможні господарі. Незважаючи на те, що забезпеченість державних селян землею була вищою, ніж поміщицьких, все ж у значної частини вона була недостатньою для задоволення навіть мінімальних потреб. У середньому по 36 губерніях відсоток селян, які одержали наділ менше 4 дес., складав 13%, по Полтавській губернії – 84%.

На підставі Закону 12 червня 1886 р. державні селяни одержували право на земельну власність за викуп. Оброчний податок трансформувався на викупні платежі, при цьому останні зростали порівняно з податком на 45% (селяни фактично покривали дефіцит бюджету, пов’язаний із скасуванням подушного податку). Згідно з цим законом селяни були зобов’язані вносити викупні платежі до 1931 р., після чого вони повинні були стати власниками землі.