44.1 Воскресіння пророка

44.1.1. Живий пам’ятник Т. Шевченкові в Полтаві

44.1.2. Полтавські будівничі духовного храму України

 

 

44.1.1. Живий пам’ятник Т. Шевченкові в Полтаві

В II пол. XIX ст. в українському суспільстві тривав розпочатий ще за життя поета процес упізнання в особі Т. Шевченка національного пророка, розп’ятого і воскреслого. Могила Т.Шевченка на високій береговій кручі Дніпра стала місцем всеукраїнського паломництва. Постать Кобзаря виросла в Україні до казкових розмірів. Його ім’я і творчість стали символом українського державного сепаратизму.

Послідовний ворог імперії, Т. Шевченко постійно будив приспану і заколисану волю. Шевченковий заклик до національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем новітньої України, а його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення могутнього національного міфу, який надихав наступні покоління борців. В той же час з’явилися епігони і переспівувачі, які глушили і здрібнювали Шевченкові пророчі думи.

Свідчення 1. Є. Сверстюк:

Народницьке покоління ідеалізувало і спрощувало батька Тараса як сумовитого задушевного кобзаря в шапці і з вусами, не дуже вчитуючись в нього, переконуючи один одного, що він абсолютно зрозумілий звичайному селянинові. Революційне покоління, навпаки, вважало, що «Кобзар» увесь як він є не може стати книгою, яка б цілком служила проповіді «нової правди» між народом. Проте і ті, і інші активно використовували Т. Шевченка в «соціальна-революційній справі», шукаючи у поета мотивів, співзвучних власній агітації проти царського уряду. Відтепер кожна епоха стала творити свій образ Т. Шевченка і говорити його словами про себе.

Полтавці першими в світі увічнили пам’ять про Кобзаря, посадивши 6/18 травня 1861 р. дуб – пам’ятник Т. Шевченку, і виступили активними будівничими духовного храму України на Чернечій горі в Каневі.

Свідчення 2. Із книги П. Ротача «Від Удаю до Орелі: Сторінки полтавської Шевченкіани» (2000 p.):

В останній у Шевченковому житті вечір 25 лютого 1861 р. тяжко хворому поету прочитали телеграму, в якій полтавські громадівці вітали «любого Кобзаря» з днем народження і просили: «Утни, Батьку, орле сизий!». До складання вітальної телеграми буди причетні: Дмитро Пильчиков, Віктор Лобода, Єлизавета Милора-дович, Михайло Кизимовський, Віктор Щелкан, Василь Трунов, Петро Шохин, Василь Кулик, Гаврило Гавриленко, Олександр Кониський, і, можливо, Федот Ткаченко. Прослухавши текст, Т. Шевченко сказав: «Спасибі, що не забувають», а через кілька годин його не стало.

У Полтаві про смерть великого сина України стало відомо вранці 27 лютого. Місцеві громадівці постановили в день похорону відслужити в Успенській соборній церкві урочистий молебінь, але отець-ключар відмовився правити панахиду по «політичному злочинцю». Дозвіл дав єпископ Полтавський Александр (Андроник Іванович Павлович) – той самий, що в 1856 р. спорудив пам’ятну плиту над могилою кошового П. Кални-шевського в Соловецькому монастирі. Панахида була відправлена 28 лютого в Стрітенській церкві в присутності великої кількості людей. Того ж дня громадівці вирішили посадити в Полтаві «дуб на пам’ять про Шевченка». 6/18 травня 1861 p., коли домовина з тілом Кобзаря дісталася Києва, члени Полтавської Громади посадили дуб над дорогою в приватному саду І. Гуссона, що знаходився на околиці Павленки за річечкою Тарапунькою. Акція посадження дуба була мовби участю в проводах Т. Шевченка до його Вічної Могили і водночас заповітом нащадкам любити і поминати свого національного пророка. Посадження Тарасового дуба стало визначною громадською подією, повідомлення про цю акцію з’явилось на сторінках журналу «Основа». Разом із виявом палкої любові це був мужній крок полтавських патріотів, який засвідчив їх готовність до боротьби за утвердження Шевченкових ідеалів.

Садова ділянка І. Гуссона збереглася, тепер це старий дубовий гай, що росте на території садового господарства Полтавського плодоовочевого технікуму. Віднайдений в гаї дуб Шевченка було офіційно і урочисто відкрито 18 травня 1963 р. Живий пам’ятник обнесли металевою огорожею і почепили меморіальну дошку з надписом: «Дуб Шевченка. Перший у світі пам’ятник Т.Г. Шевченку, посаджений громадськістю міста 18 травня 1861 р.» (планувалося також встановити тут погруддя поета, та постанова міськвиконкому виявилася невиконаною). В Шевченкові дні у березні і травні сюди приходять шанувальники Кобзаря. На жаль, це дерево і невеличкий парк навколо нього досі не увійшли у свідомість полтавців як священне місце.

 

 

44.1.2. Полтавські будівничі духовного храму України

У попередньому розділі вже розповідалося про те, чим була для Т. Шевченка Полтавщина. На цій землі він об’явився Україні як пророк, тут написав свій «Заповіт». З полтавського берега побачив він і місце свого упокоения. Полтавці були присутні на всіх етапах перепоховання праху Т. Шевченка і відіграли суттєву роль в перетворенні його могили на Чернечій горі в національну Святиню.

Серед тих, хто 28 лютого йшов за домовиною поета на Смоленське кладовище в Петербурзі, були наші земляки Василь Білозерський, Петро Мокрицький-Таволга, Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Після 58-денного перебування в Петербурзі прах українського Месії на виконання його «Заповіту» було повернуто рідній землі. Останній шлях Кобзаря почався 26 квітня, а 6 травня домовина прибула до Києва. Тут її зустріла Київська університетська громада, до якої належали наші земляки Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Павло Житецький, Михайло Ста-рицький. Саме цього дня в Полтаві було посаджено дуб на пам’ять про поета – перший пам’ятник Кобзареві.

Дуб-пам”ятник Т. Шевченку у Полтаві.

7 травня траурна процесія з церкви Різдва Христова вирушила до пароплава «Кременчук». Серед студентів, які несли Шевченкову домовину до Ланцюгового мосту, де стояв пароплав, був П. Житецький. 8 травня пароплав покинув київський берег і за кілька годин причалив до Канева. Труна була встановлена в церкві св. Георгія, а 10 травня домовину повезли на Чернечу гору, де й поховали. Серед учасників похорону був друг поета М.О. Максимович, який прибув до Канева човном з Прохорівки. Він став автором першої пісні-думи «На похорон Т.Г. Шевченка під Каневом». Ще одну поезію «На похорон Шевченка», довгий час заборонену в Україні, склав полтавський грома-дівець Олександр Кониський.

За допомогою місцевих селян протягом 17 травня – 16 червня 1861 р. над прахом Т. Шевченка зведено першу могилу, на якій встановлено пофарбований в білий колір чотириметровий дубовий хрест. З цього часу до могили пророка України потекли людські потоки. Серед перших паломників були селяни з Полтавської губернії.

Кобзаревою могилою понад тридцять років опікувався його троюрідний брат Варфоломій Григорович Шевченко, який зробив усе для того, щоб захистити національну Святиню від усіляких зазіхань та випадковостей. Однак з плином часу могила руйнувалася, восени 1882 р. з неї звалився підгнилий дерев’яний хрест. В цей критичний момент на сполох вдарив через київську газету «Заря» наш земляк, канівський учитель Василь Степанович Гнилосиров.

Свідчення 3. Телеграма В. Гнилосирова:

«Канів, 25 жовтня. Могила поета України Т.Г. Шевченка являє собою в даний момент цілковиту руїну. Могильний хрест днями звалився до Дніпра, розбившись на два шматки нижче вінця та ближче основи. Залишки палять підлітки-пас-тухи, гріючись від холоду біля насипу могили».

У відповідь на телеграму почалося збирання коштів на надгробний пам’ятник Кобзареві. Редакція «Зари» виявила готовність прийняти пожертвування на упорядкування могили. Із земств на телеграму відгукнулося лише одне – Полтавське.

Справа Полтавської губернської  земської управи про виділення із губернського збору 500 руб. на впорядкування могили Т. Шевченка. 27.01.1883.

Свідчення 4. Із постанови Полтавського земського зібрання 5 грудня 1882 p.:

«…клопотати перед урядом про дозвіл відкрити в Полтавській губернії підписку на створення фонду для організації нагляду за збереженням у цілості могили поета Шевченка і влаштування йому пам’ятника» [через протидію влади фонд не було створено], «…на поправку могили поета Шевченка… внести в кошторис… на 1883 рік одночасно суму 500 руб. і визначені гроші передати в Золотоніську повітову земську управу» [на неї, як найближчу до місця поховання, покладалася відповідальність за впорядкування Шевченкової могили].

Ініціативу полтавців підтримала в Москві 75-річна княжна В.М. Рєпніна, яка переслала до Полтави «на пам’ятник чи на могилу Шевченка» 180 руб. Тисячу рублів пожертвував відомий громадський діяч, митець і колекціонер В.В. Тар-новський. Незважаючи на царську заборону, було зібрано близько 6 тис. руб., на які В. Шевченко та В. Гнилосиров протягом 1882–1884 p.p. відновили могилу. Допомагала їм Золотоніська повітова земська управа на чолі з головою І.В. Тоцьким. Біля могили була збудована хата, у лівій половині якої 1884 р. поселився сторож І.О. Ядловський, а права половина стала Тарасовою світлицею – першим Шевченківським музеєм. Для музею В. Гнилосиров віддав власний екземпляр «Кобзаря» (у всьому Каневі не можна було тоді відшукати бодай двох примірників цієї книги, не мала жодного й міська бібліотека). На реставрованому могильному кургані було встановлено б-метровий чавунний пам’ятник-хрест, невдовзі пофарбований В. Гнилосировим в колір незабудки. Після встановлення навколо хреста чавунних ґраток у 1888 р. могила набула завершеного вигляду (зберігала його до 1923 p., коли більшовики знищили хрест, демагогічне заявивши, що той був поставлений царським урядом).

Пам’ятник за 1000 руб. замовив B.B. Тарновський, він же оздобив його барельєфом Т. Шевченка власної роботи та дошкою із Шевченковими словами:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Ці патріотичні слова були знищені владою. Автором проекту пофарбування хреста був поет-художник К.Ф. Ухач-Охорович. Передчасна смерть не дала йому можливості самому втілити в життя розроблений проект. Задумане здійснював В. Гнилосиров, а пізніше І. Ядловський, які фарбували пам’ятник-хрест у білий (сиризовий) колір та бронзували барельєф. Не маючи на руках проекта, вони не змогли повністю реалізувати задум автора, а саме – виділити синім кольором орнамент на хресті. Однак найголовніше було зроблено: білий хрест виднівся з Тарасової гори за десятки кілометрів і привертав до себе увагу присутніх, будив їхні думки. Не менш захоплював хрест людей і зблизька. Не випадково його часто малювали художники. Проект пофарбування пам’ятника-хреста було виявлено в Полтавському облдержархіві (справа «О сборе средств на памятник Т.Г. Шевченко»). Копію з потертого з часом проекту виконав для музею в Каневі незадовго до своєї смерті полтавський художник Віктор Батурин.

Незабаром після смерті поета його полтавські друзі розпочали збирання коштів на заснування народної школи під назвою Тарасової. До цієї благородної акції включилися О. Маркович, В. Біло-зерський, М. Номис. Проте задум побудувати на пожертвувані кошти єдину на всю Україну школу з рідною мовою навчання провалився: реакційна Канівська міська дума не дала дозволу на відведення під школу ділянки землі біля Шевченкової могили. В 1878 р. В. Гнилосиров виступив з ініціативою відкрити «повсюдну підписку» на школу-пам’ятник по всій Росії, але власті заборонили збирати пожертвування. Зібрані на середину 1879 p. 1903 руб. були використані для порятунку зруйнованої Шевченкової могили та спорудження на ній нового хреста.

Перший Шевченковий меморіал на Чернечій горі. Карт. О. Сластіона. 1885. 

Після смерті Варфоломія Шевченка Київська громада придбала у спадкоємців Кобзареву могилу на ім’я свого члена К. Гамалії (з 1902 р. юридичним власником могили став один з керівників Київської Старої громади В.П. Науменко). Голова київського Українського клубу, наш земляк композитор М. Лисенко щороку організовував травневі поїздки пароплавом до Канева. Під час поїздки 27 травня 1912 р. імпровізований півти-сячний хор заспівав на могилі Т. Шевченка його «Заповіт».

Продовжували опікуватися Шевчен-ковою могилою й полтавці. Коли виявилося, що могила потребує невідкладного порятунку в зв’язку з небезпекою насування на неї ярів, Золотоніське земство в 1913 р. надіслало до Канева окрему комісію в супроводі техніків. Спеціалісти ретельно обдивилися та обміряли провалля, щоб приступити до уладнання цементного жолоба для відведення весняних вод. На цю справу керівництво земства виділило 500 руб. і звернулося за допомогою до Канівського земства. Останнє під тиском громадськості вперше за свою історію асигнувало на впорядкування могили 1000 руб. Але зусилля обох земств були перекреслені міністерською забороною вшановувати пам’ять поета. В день 100-літнього ювілею Кобзаря його могилу в Каневі окупувала поліція, яка не допускала сюди прочан.

У роки Української революції синівську турботу про Кобзареву усипальницю виявив наш знаменитий земляк Си-мон Васильович Петлюра. В 30-х pp. XX ст. будівничим найбільшого духовного храму нашого народу на Чернечій горі – Національного Музею-Пам’ятника Т. Шевченкові судилося стати В.Г. Кри-чевському, автору будинку Полтавського губернського земства (про це читайте в підручнику для 10 класу).

Гнилосиров (Гнилосир) Василь Степанович

(літ. псевдонім А.Гавриш; 9/21.III. 1836, Кобеляки – 22.Х /З.ХІ.1900, Канів) – письменник, журналіст, фольклорист, педагог, громадський діяч, літописець і хранитель Шевченкової могили.

Був позашлюбною дитиною відставного гусарського полковника А.Г. Гавриша. Офіційним батьком став управитель сусіднього поміщицького маєтку С.А. Гнилосиров. Освіту одержав в Першій Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Був активним учасником Харківської, Полтавської і Київської Громад. Літературна спадщина В. Гнилосирова досить скромна. В історію він увійшов насамперед завдяки своїй подвижницькій діяльності, пов’язаній з іменем Т. Шевченка та його могилою. Перебравшись у 1873 р. до Канева, до виходу на пенсію в 1895 р. працював учителем історії та географії міського двокласного училища, був його директором. Був очевидцем і учасником всіх подій, які відбува лися біля Шевченкової могили в 1870–1890-х pp. Його записки-спогади стали літописом минулого Тарасової гори, а сам він – першим літописцем історії національної Святині. У 1897 р. увів традицію Книги вражень, що її шанувальники Кобзаря ведуть ось уже понад століття. Зіграв основоположну роль в організації першого в світі народного музею Т.Шевченка – Тарасової світлиці, яку створив у збудованій 1884 р. сторожовій хаті біля могили Кобзаря. Вів ретельний облік перших експонатів та їх дарувальників. В останні роки життя працював над упорядкуванням матеріалів з історії Шевченкової могили (рукописна книга «К истории могилы Т.Г. Шевченко (Из записок обывателя)». Помер на 65-му році життя. Похований на Канівському новому цвинтарі. В радянські часи могилу було зруйновано.