45.2 Наука, медицина, військова справа

45.2.1. Полтавське сузір’я вчених і спеціалістів у різних галузях знання

45.2.2. Полтавська губернська вчена архівна комісія

45.2.3. Полтавський церковний історико-археологічний комітет та Єпархіальне давньосховище

45.2.4. Лубенський музей K.M. Скаржинської

45.2.5. Створення Полтавськогоприродничо-історичного музею

 

45.2.1. Полтавське сузір’я вчених і спеціалістів у різних галузях знання

Багато полтавців прославилися на науковій, військовій та духовній ниві. Відомими на весь світ філософами стали: уродженець с. Денисівка Лубенського повіту (тепер Оржицького району) Володимир Вікторович Лесевич (1837–1905) і уродженець с. Ліпляве Золотоніського повіту (тепер Канівського району Черкаської обл.) Памфил Данилович Юркевич (1826–1876). З хутора Манів біля с. Гав-рилівка Роменського повіту (тепер с. Гришине Роменського району Сумської обл.) походив видатний мовознавець Олександр Панасович Потебня (1835–1891). В Кременчуці народився відомий дослідник української мови та літератури Павло Гнатович Житецький (1836– 1911). Уродженцем Крюкова був відомий славіст, професор Дерптського і Київського університетів Олександр Олександрович Котляревський (1837–1881). Родом з Полтави був вчений-літературозна-вець і педагог Володимир Олександрович Щепотьєв (1880–1937). Засновником школи вітчизняних біохіміків став уродженець Золотоноші (тепер Черкаська обл.) академік Олексій Миколайович Бах (1857–1946). Знаменитим ученим-фізи-ком став син відомого громадського діяча Микола Дмитрович Пильчиков (1857– 1908). Рідкісних успіхів у математиці до-сяг Георгій Феодосійович Вороний (1868–1908), що народився в с. Журавка Прилуцького повіту (тепер Варвинсь-кого району Чернігівської обл.). Професором Київського університету став математик Михайло Єгорович Ващенко-Захарченко (1825–1912), уродженець с. Маліївка Золотоніського повіту. В Полтаві народилися вчений-мікробіолог, автор першого в Росії підручника з основ мікробіології, академік Василь Леонідович Омелянський (1867–1928) та вче-ний-хімік, професор Володимир Федорович Тимофеев (1858–1923). Відомим дослідником в галузі мінералогії, хімії, історії техніки був представник знаменитого роду князь Петро Аркадійович Кочубей (1825–1893). В Лубнах народилися військовий діяч, електротехнік і метеоролог Філадельф Кирилович Величко (1833–1898) та історик літератури і бібліограф, організатор і директор першої Російської книжкової палати Семен Панасович Венгеров (1855–1920).

На Полтавщині розпочали свою наукову кар’єру, жили і працювали вчені зі світовим ім’ям Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) та Микола Іванович Вавилов (1887–1943).

З с. Маячка Кобеляцького повіту (тепер Н.-Санжарського району) вийшов видатний історик, секретар Київської Археографічної комісії, один із засновників Української Академії наук і її другий президент Орест Іванович Левицький (1848– 1922). З родини провінційного полтавського священика походив історик Володимир Олександрович Пархоменко (1880– 1942). В Котельві народився талановитий історик і щирий українець Дмитро Петрович Міллер (1864–1913). Уродженцем Полтави був історик і публіцист Василь Олексійович Більбасов (1837–1904). В галузі історичного краєзнавства плідно працювали: уродженець с. Чорнухи Лохвицького повіту Лев Васильович Падалка (1859–1927), Іван Францович Павловський (1851–1922), Василь Євстафійович Бучневич (1860–1928), Матвій Григорович Астряб (1843–1925). У с. Крячківка поблизу Березової Рудки Пирятинського повіту народився видатний український етнограф, археолог і антрополог Федір Кіндратович Вовк (1847–1918). У с. Панське Золотоніського повіту (тепер затоплене Кременчуцьким водосховищем) народився український етнограф і статистик Віктор Іванович Василенко (1839– 1914). Уродженцем с. Токарі Лохвицького повіту був етнограф і фольклорист Василь Петрович Милорадович (1846– 1911). Першовідкривачем українського палеоліту (розкопки Гінцівської стоянки 1873 р.) став краєзнавець і педагог, співробітник Лубенського музею K.M. Скаржинської Федір Іванович Камінський (1845–1891). В Золотоноші (тепер Черкаська обл.) народився історик, археолог, нумізмат Василь Григорович Ляскоронський (1859–1928). Уродженцем с. Лютенька Гадяцького повіту був археолог, етнограф, громадський діяч Іван Антонович Зарецький (1857–1936). В с. Моска-лівка Роменського повіту (тепер Сумська обл.) народився археолог, мистецтвознавець, пам’яткоохоронець Микола Омелянович Макаренко (1877–1938). Вчений із європейським ім’ям Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957) десять років (1912–1922 pp.) очолював археологічний відділ Полтавського природничо-історичного музею. Завідуючим істо-рико-етнографічним відділом музею в 1907–1925 pp. був етнограф і мистецтвознавець Костянтин Васильович Мощенко (1876–1963).

У  Полтаві народився хірург Михайло Петрович Коробкін (1841 – після 1916), який, працюючи провідним хірургом губернської земської лікарні, в 1883 р. виконав першу в Росії операцію на легенях. На посаді головного лікаря Полтавської психіатричної лікарні 40 років (з 1886 р.) перебував доктор медичних наук Олександр Філіксімович Мальцев (1855–1926). Його ім’я нині носить цей лікувальний заклад. Засновником Миргородського курорту на базі відкритого в 1912 р. джерела мінеральної води став уродженець місцевого села Єрки лікар і громадський діяч Іван Андрійович Зубковський (1848–1933). Уродженцем с. Устивиця Миргородського повіту був засновник товариства лікарів у Кременчуці хірург-новатор Овксентій Трохимович Богаєвський (1848–1930), котрому за багатогранну лікувальну та наукову діяльність у 1911 р. присвоєно ступінь доктора медичних наук без захисту дисертації. Головою С.-Петербурзького товариства лікарів-гомеопатів став уродженець с. Мала Павлівка Зіньківського повіту доктор медицини Лев Євгенійович Бразоль (1854–?). З 1871 р. щоліта, а з 1900 р. постійно в маєтку дружини в с. Яківці на околиці Полтави жив, там помер і похований російський вчений, хірург Микола Васильович Скліфосовський (1836–1904).

Сім’я героя оборони Севастополя відставного майора Івана Івановича Яковенка (р. н. невід. – 1875) з Шишак дала трьох братів – подвижників в галузі медицини і просвітництва: лікаря-психіат-ра і громадського діяча Володимира Івановича Яковенка (1857–1923), видавця і культурного діяча Валентина Івановича Яковенка (1859–1915), лікаря і громадського діяча Євгена Івановича Яковенка (1865–1943).

З глухого шишацького хутора Па-щенки (тепер не існує) вийшли чотири генерали російської армії – сини збіднілого дворянина козацького походження Григорія Івановича Пащенка: Василь Григорович Пащенко (1868–1923), Олексій Григорович Пащенко (1869– 1909), Іван Григорович Пащенко (1872– 1959), Євген Григорович Пащенко (1874–1923). Виходцем з Переяславського повіту був адмірал Василь Степанович Завойко (1809–1898). На Полтавщині народився один із піонерів і керівників військового повітроплавання в Росії генерал-лейтенант Олександр Матвійович Кованько (1856-1919).

Винахідником першого в світі ранцевого парашута став Гліб Євгенович Котельников (1872–1944), котрий тривалий час жив і працював у Полтаві. Уродженець Лохвицького повіту Федір Аполлонович Піроцький (1845–1898) першим винайшов і випробував новий вид міського транспорту – трамвай.

 

Лесевич Володимир Вікторович

(15/27.1.1837, с. Денисівка Лубенського повіту, тепер Оржиць-кого району – 13/26. XI. 1905, Київ) – філософ, публіцист, соціолог, громадський діяч. Походив з козацько-старшинського роду. Рано втративши батьків, перебував під опікою родичів. Освіту здобув у Київській гімназії, Петербурзькому інженерному військовому училищі, Петербурзькій інженерній академії, Академії

Генерального штабу. Попри вдале складання військової кар’єри, в 1861 р. залишив службу і поселився в родовому маєтку. Заснував у селі зразкову народну школу – першу в Україні з рідною мовою навчання. Переїхавши до Петербурга, брав активну участь в громадсько-політичному, науковому та літературному житті. За політичними поглядами був близький до ліберальних народників, зазнавав адміністративних репресій. В останні роки життя наблизився до українського руху, став прихильником української автономії. В 1870-х pp. В. Лесевич захопився філософією і незабаром став одним з провідних філософів-позитивістів. Свої погляди мислитель обґрунтував у працях (російською мовою): «Етюди і нариси» (1886 p.), «Що таке наукова філософія» (1891 p.), «Емпіріокритицизм як єдина наукова точка зору» (1909 p.). Завоював у сучасників репутацію ерудита в філософії та соціології. Навіть лідер російських марксистів В. Ленін, який не терпів філософів-нематеріалістів, з повагою ставився до українського мислителя, оцінюючи його як найвидатнішо-го емпіріокритика в Росії. Виступаючи під гаслом «третьої лінії» в філософії, В. Лесевич відкидав як ідеалізм, так і матеріалізм. Учений розробив власну «наукову філософію», основною формою виразу якої зробив судження: «все є досвід, досвід є все». Чуттєве пізнання філософ визначав як «суб’єктивний елемент», а істину розглядав як феномен людської свідомості. Суб’єктивний спосіб мислення В. Лесевич переносив на аналіз суспільних явищ. Його погляди справили великий вплив на світогляд одного з теоретиків народництва М. Ми-хайловського – автора теорії «героїв» і «юрби». Заслугою В. Лесевича як філософа-позитивіста є піднесення на перший план науки («розумової діяльності»), рівень якої він визнавав критерієм суспільного прогресу. Саме тому мислитель виступав за широке розповсюдження знань, виступав за свободу слова і друку, наполегливо займався освітньою діяльністю.

 

Юркевич Памфил Данилович

(16/28.11.1826, с. Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губ., тепер Канівського району Черкаської обл. – 4/16.Х.1874, Москва) – мислитель, педагог, творець «філософії серця».

Народився в сім’ї священика. Навчався в Переяславському духовному повітовому училищі (1837–1841 pp.), Полтавській духовній семінарії (1841 –1847 pp.) і Київській духовній академії (1847–1851 pp.). Поряд зі спеціальною богословською отримав енциклопедичну гуманітарну освіту. Досконало володів давніми і новими іноземними мовами. Залишений в академії викладачем філософії, виріс до ординарного професора (1861 p.). Написав філософські праці: «Ідея» (1859 p.), «Серце і його значення в духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого» (1860 p.), «З науки про людський дух» (1860 p.). Основою духовного життя людини, її почуттів і емоцій мислитель вважав «серце» – вищу й глибинну діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму. Як учений і лектор користувався величезним авторитетом у студентському середовищі. Після поновлення кафедри філософії в Московському університеті П. Юркевич виявився єдиним підготовленим професором, щоб без попереднього закордонного відрядження посісти цю кафедру. Після переїзду в 1861 р. до Москви, наш земляк підтвердив репутацію найвидатнішого філософа свого часу. Однак на науковій та викладацькій діяльності П. Юркевича трагічно позначилася заочна дискусія з володарем дум тодішньої нігілістичне настроєної молоді М. Чернишевсь-ким. П. Юркевич мав необережність покритикувати вульгарний матеріалізм, який в розумінні М. Черни-шевського був єдино можливою основою «прогресивного» світогляду. Після цього розпочалося цькування П. Юркевича в ліберальній пресі; студенти від нього відштовхнулися. В пізніші часи мислитель був викреслений з історії наукової думки ідейними спадкоємцями М. Чернишевського – російськими марксистами, навпаки, писання його гонителів були зведені у ранг філософської класики. З 1864 р. П. Юркевич перейшов на роботу на кафедру педагогіки і незабаром дістав визнання як видатний педагог-теоретик. Педагогічна теорія П. Юркевича була органічним продовженням його філософського вчення. Значущість педагогічної діяльності вчений виводив із божественного одкровення, яке «ставить вище всіх звань царя, священика й учителя». Педагогічним ідеалом вважав освіту, яка сприймається вихованцем «як радість і благо».

 

Свідчення 2. Опис успіху лекцій П. Юркевича [виведений під ім’ям Дашковича] в повісті І. Нечуя-Ле-вицького «Хмари»:

«В його аудитори було повнісінько студентів, котрі сиділи цілими лавами й купою стояли у порога, прийшовши з інших курсів… Дашкович промовив перше слово, і всі ряди голів, наче по електричному потоку, разом схилялись уперед, настарчившись слухати. І цілу лекцію так держались голови. І його мисль лилася чиста, як кришталь! Не було там ні одного слова зайвого, не до діла…».

 

Потебня Олександр Опанасович

(10/22.ІХ.1835, с. Гаврилівка, за іншими даними, хутір Манів біля Гаврилівки Роменського повіту Полтавської губ., тепер с. Гришине Роменського району Сумської обл. – 29.ХІ/11.ХІІ. 1891, Харків) – мовознавець, фольклорист, літературознавець, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1875 p.), основоположник т. зв. психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві й «філософії мови». Походив з козацько-старшинського роду. Закінчив іс-торико-філологічний факультет Харківського університету (1856 p.). Автор багатьох мовознавчих праць, присвячених філософії мови, історичній фонетиці східно-слов’янських мов, етимології і словесності, історії синтаксису. Мовою називав процес зусилля духу, який ніколи не завершується. Мовні категорії досліджував в контексті таких понять як народ, нація, націоналізм. «Мовну єдність» виділяв як основну серед ознак народу: «Мова… є не тільки одна з стихій народності, але й найбільш досконала її подоба». Рішуче засуджував Емський указ 1876 р. про заборону української мови, критикував носіїв т. зв. «російської ідеї», що прикривали своє прагнення русифікувати слов’янські народи бажанням «залучити» їх до «вищої» культури та цивілізації. При цьому наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів’я: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шинелія твоя злодій». Денаціоналізацію взагалі й українців зокрема ідентифікував з душевним і духовним розкладом.

 

Житецький Павло Гнатович

(23.ХІІ.1836/4.І.1837, Кременчук – 5/18.111.1911, Київ) -дослідник історії української мови й літератури, педагог, громадський діяч.

Після закінчення Київського університету (1864 р.) викладав російську мову й літературу в Кам’янець-Подільській гімназії, а з 1867 р. – в середніх навчальних закладах Києва. Розробляв питання українського і російського мовознавства, літератури, фольклору. Заперечуючи офіційну тезу про російськість княжого Києва, відстоював погляд на Київську Русь як колиску українського народу, доводив, що традиції мови й побуту тут не переривалися, а риси української мови виявилися ще в пам’ятках XII–XIII ст. Входив до Київської громади, був діяльним членом Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства і Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

 

 

 

 

Пильчиков Микола Дмитрович

(9/21.V.1857, Полтава -6/19.V.1908, Харків) – фізик-експериментатор, автор винаходів світового значення; професор, член-кореспондент Тулузької Академії наук, член Лондонського Фарадеївського товариства, Американського електрохімічного товариства, Французького фізичного товариства, Міжнародного товариства електриків, ряду наукових товариств Росії. Народився в сім’ї педагога і громадського діяча Д.П. Пиль-чикова. Від батька сприйняв активну життєву позицію, непримиренність до неправди і гніту. Закінчив Полтавську гімназію (1876 р.) і фізико-хімічний факультет Харківського університету (1880 р.). Студентом-дру-гокурсником винайшов електричний фонавтограф, на кілька десятиліть випередивши зарубіжних дослідників. У 1880-х pp. розробив теорію магнітометричних методів розвідки аномалій геомагнетизму, вперше обгрунутувавши наявність покладів залізної руди в межах Курської магнітної аномалії. В 1889–1894 pp. працював у Харківському університеті. Заснував магніто-метеорологічне віддділення фізичного кабінету та університетську метеостанцію. Для дослідження високих шарів атмосфери запропонував конструкцію герметизованої кабіни (портаеронавта) – провісника сучасних космічних скафандрів. У 1894 р. перейшов на роботу в Новоросійський університет в Одесі, де вперше на Україні у 1896 р. здійснив еспе-рименти з Х-променями; використав їх для діагностики захворювань шляхом просвічування, винайшов та побудував потужну фокус-трубку. Першим у світі відкрив та застосував на практиці явище електрофо-тографування, назвавши його фотогальванографією. Провів чимало експериментів з радіозв’язку, винайшовши спосіб керування різними механізмами й пристроями по радіо (1898 р.). У цій справі наш земляк на кілька місяців випередив серба Н. Теслу, якому досі помилково приписується першість у радіотелемеханіці. В 1899–1900 pp. M. Пильчиков здійснив перші в Україні дослідження з радіоактивності, ставши одним з піонерів ядерної фізики. Повернувшись у 1902 р. до Харкова, очолив кафедру фізики та фізичну лабораторію Технологічного інституту. Збудував нерухому і рухому (на автомобілі) радіостанції, вирішив проблему захисту радіопередач від перехоплення, створив модель радіокерованого протимінного захисту для військових кораблів. Лабораторія М. Пильчико-ва стала передовим осередком науки в усій Російській імперії.

Одночасно вів активну громадську роботу. В 1892 р. став одним із засновників Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові, був членом Харківської громади, боровся за демократизацію вищої освіти. Обстоюючи ідею використання здобутків науки лише для мирної мети, пропонував створити авторитетну наукову установу під назвою Міжнародна академія вічності. Новаторська діяльність ученого-громадянина наштовхувалася на перешкоди й переслідування чорносотенців від науки. Цькування особливо посилилося після поразки революції 1905–1907 pp. Виснажений нерівною боротьбою, М. Пильчиков за два дні до свого 51-го дня народження пострілом у серце обірвав своє життя.

 

Вороний Георгій Феодосійович

(16/28.IV.1868, с. Журавка Прилуцького повіту, тепер Вар-винського району Чернігівської обл. – 7/20.ХІ.1908, Варшава) – математик, член-кореспон-дент Петербурзької Академії наук (1907 p.).

Середню освіту здобув у Бердянській та Прилуцькій гімназіях, вищу – в Петербурзькому університеті (1889 p.). Протягом короткого часу захистив магістерську (1893 р.) і докторську (1897 р.) дисертації з теорії чисел. У 1898 р. був обраний членом Московського математичного товариства. Практичну діяльність як науковець і педагог з 1894 р. проводив у Варшаві, працюючи в місцевому університеті і за сумісництвом в політехнічному інституті. Передчасно помер від жовчно-кам’яної хвороби. Праці вченого здобули світове визнання. Його математичні побудови у багатовимірних просторах використовуються у кристалографії, астрономії, астрофізиці, радіаційній фізиці, фізичній хімії, хімічній інженерії, комп’ютерній графіці, електроніці, екології, офтальмології, вивченні проблем штучного інтелекту. В математичній літературі світу широко вживаються поняття «метод Вороного», «область Вороного», «діаграма Вороного», «клітина Вороного», «розбиття Вороного», «мозаїка Вороного».

 

Свідчення 3. Із записів в щоденнику М. Вороного:

«…сегодня я работал тоже порядочно. Записал шесть лекций, так что на последней даже рука отказалась писать. Встаю в 5 часов и по утрам занимаюсь математикой. Что за прелестная вещь! Хотя и масса формул, но все они настолько симметричны, что легко запоминаются». «Врачи запрещают мне заниматься. Я и сам заметил, что сильное умственное напряжение всегда вызывает отклик в моей болезни. Но не знают, что значит для меня не заниматься математикой. … математика для меня жизнь, все».

 

Левицький Орест Іванович

(13/25.ХІІ.1848, с. Маячка Кобеляцького повіту (тепер Ново-Сан-жарського району – 9.V.1922, Київ) – історик, правознавець, археограф, архівіст, етнограф, белетрист, дійсний член Української Академії наук (1918р.) і її другий президент (1919– 1922 pp.).

Народився в сім’ї диякона Михайлівської церкви. Належав до старого священицького роду Носів-Левицьких.

Початкову освіту одержав удома. В 1859–1869 pp. вчився в Полтавському духовному училищі та Полтавській духовній семінарії. Як кращий учень був рекомендований на навчання до духовної академії, але несподівано для всіх вступив до Київського університету, де студіював на юридичному, а згодом на історико-філологічному факультеті. Закінчивши у 1874 р. навчання, влаштувався на вчительську роботу, одночасно працював діловодом в Київській комісії для перегляду давніх актів, в 1874–1921 pp. її секретар. Досліджував і публікував архівні матеріали до історії України XVI– XVIII ст., зокрема, народного побуту, звичаєвого права, церковно-релігійних рухів. Автор численних історичних праць, серед них написані на полтавському матеріалі: «Очерки внутренней жизни Малороссии во второй половине XVII ст.» (1875 р.), «Очерки народной жизни в Малороссии XVII ст.» (1901 р.).

 

Падалка Лев Васильович

(1859с. Чорнухи Лохвицького повіту – 1.V.1927, Полтава) – статистик, історик, археолог, етнограф, краєзнавець, громадський діяч.

Народився в сім’ї священика. Вчився у Лубенському духовному училищі (1869–1875 pp.), Полтавській духовній семінарії (1875–1879 pp.), екстерном закінчив Першу Полтавську гімназію. У 1884 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1894 р. перейшов на службу до Полтавського губернського земства. Належав до активних членів Полтавської громади.. Був одним із засновників губернського осередку ТУПу, а також одним із фундаторів Полтавської вченої архівної комісії, Полтавського церковного історико-археологічного комітету, одним із ініціаторів створення в Полтаві краєзнавчого музею. За українофільські настрої переслідувався царськими властями, перебував під поліційним наглядом. У науковій творчості об’єднував громадські вподобання й інтерес до давнього минулого України і Полтавщини. Автор багатьох статистичних і етнографічних досліджень та історичних праць. Зібраний у них фактичний матеріал не втратив значення посьогодні.

 

 

Павловський Іван Францович

(9/21.1.1851, с. Боброво Калузької губ. – 27.V.1922, Полтава) – історик-архівіст, дійсний член Полтавської, Таврійської (1915р.), Псковської, Ставропольської та Казанської (1916 р.) вчених архівних комісій. Народився в купецькій сім’ї. В 1870 р. закінчив Першу Полтавську гімназію, а 1874 р. – історико-філологічний факультет Київського університету. Протягом 35 років (1874–1909 pp.) викладав історію в Петровському Полтавському кадетському корпусі. Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської вченої архівної комісії (1903–1907 pp.); був організатором і завідуючим музеєм Полтавської битви (1909–1918 pp.). Автор сотень публікацій з історії Полтавського краю, яку висвітлював виключно з офіційних позицій. Кращими творами вважаються словники: «Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века» (1912 р., з доп. 1913 р.), «Полтавцы. Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители» (1914 р.). Ім’я І. Павловського було занесене до дворянської родовідної книги Полтавської губернії, його діяльність відзначено орденами і присвоєнням чину дійсного статського радника.

 

 

Вовк (Волков) Хведір (Федір) Кіндратович

(5/17.111.1847, с. Крячківка Миргородського повіту , тепер Пирятинського району – 30.VI.1918, Жлобин, тепер райцентр Гомельської обл. Бєла-русі) – антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч. Навчався в Ніжинській гімназії, університетах Одеси та Києва. В 1870-х pp. співпрацював у Південно-Західному відділі Російського Географічного товариства, був діяльним членом Київської громади. За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань з боку царського уряду. В 1879–1905 pp. вимушено перебував на еміграції. Брав участь у виданнях М. Драгоманова. З 1887 р. жив у Парижі, де студіював антропологію, порівняльну етнографію й археологію. З 1907 р. – приват-доцент, з 1917 р. – професор Петербурзького (Петроградського) університету. Обраний Київським університетом професором географії та антропології, в 1918 р. виїхав до Києва, але в дорозі помер. Написав понад 200 наукових праць різними мовами. Дійшов висновків, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів, але близький до південних слов’ян. В етнографічних дослідженнях вперше різнобічно охопив увесь народний український побут. Був членом Антропологічного й Історичного Товариств і Товариства Народних Переказів у Парижі, Російського Географічного Товариства в Петербурзі, дійсним членом НТШ (1899 р.) і Українського Наукового Товариства в Києві (1908 p.). Створив наукову школу.

Василенко Віктор Іванович

(31.1/12.11.1839, с. Панське Золотоніського повіту – 24.Ill /6.IV. 1914, Білики Кобеляцького повіту) – вчений-народозна-вець, етнограф, статистик, дослідник народних промислів Полтавщини, дійсний член Полтавського сільськогосподарського товариства й Полтавської вченої архівної комісії.

Походив із старовинного козацького роду. Рано осиротівши, заробляв канцелярською службою в різних установах. У 1882–1892 pp. працював на земській і державній службі в Полтаві. Опублікував 25 книг та більше 100 статей в газетах, журналах, енциклопедіях, включаючи солідний словник Ф. Брокгауза й І. Ефрона. В своїх працях глибоко дослідив побут сільського населення краю. Особливе значення має праця «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии» (1902 р.), де зафіксовані професії минулого з їх стислими означеннями. Брав активну участь в діяльності Полтавського земства, Полтавської вченої архівної комісії, Полтавського сільськогосподарського товариства. Реалізація розробленої вченим програми піднесення народних промислів вивела Полтавське губернське земство в число кращих в Російській імперії. Вийшовши у відставку, поселився в Біликах. Свою багатющу книгозбірню передав Полтавській громадській бібліотеці.

 

Милорадович Василь Петрович

(1/13.1.1846, с. Токарі Лубенського повіту, тепер Лохвицького району – 1911, с. Литвяки поблизу Лубен) – фольклорист, етнограф, дійсний член ПВАК. Походив з відомого старшинсько-шляхетського роду. Закінчив юридичний факультет Харківського універститету (1869 p.). Працював у судових органах у Полтаві, 15 років (1875–1890 pp.) був мировим суддею в Лубенському повіті. Опублікував ряд праць з історії і народної культури Лубенщини. Одним з перших зібрав і видав «строківські» й «табашні» пісні заробітчан.

 

 

 

 

 

 

Ляскоронський Василь Григорович

(24.ХІІ.1859/5.І.1860, Золотоноша, тепер Черкаської обл. – 1.1.1928, Київ) – історик, археолог, нумізмат, член багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств.

Народився в сім’ї вчителя. Закінчив Лубенську гімназію й Київський університет. З 1903 р. працював в університетах Москви і Києва; у 1909–1922 pp. був професором Ніжинського історико-філологічного інституту. В 1922–1924 pp. – професор Київського Археологічного інституту. З 1924 р. – дійсний член і голова Археологічного відділу Всеукраїнського Археологічного комітету. Перші кроки в науку зробив у Лубенському археологічному осередку, що склався на базі музею K.M. Скаржинської. З 1909 р. проводив археологічні експедиції на Лівобережжі, обстеживши практично всю територію історичної Полтавщини (понад 1000 кв.км наддніпрянських степів). Оглянув, заміряв, накреслив та зазначив на картах і описав 600 могил, 160 майданів, 20 городищ, а також Змієві вали. Залишив по собі приблизно 80 наукових праць з археології, історії, історичної географії, картографії. Найвідоміша: «История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII ст.» (1897 р., 2-е вид.-1903 р.).

 

Зарецький Іван Антонович

(1857, с. Лютенька Гадяцького повіту – 1936, ст. Кувандик, Казахстан) – археолог, етнограф, земський і громадський діяч, дійсний член ПВАК та ряду наукових товариств Росії, почесний громадянин Полтави (1902 p.). Народився в сім’ї заможного козака. Самотужки опанував освіту, освоїв мистецтво фотографії, мав талант рисувальника. З 1891 р. – співробітник управи Полтавського земства, один із фундаторів Полтавського природничо-історичного музею. Зацікавившись старожит-ностями, на поч. 1880-х рр. за власний рахунок провів серію археологічних розкопок у Поворсклі, досліджував полтавські підземелля. В 1892–1902,1910–1912рр. працював у музеї Полтавського земства; вивчав народні промисли Полтавщини, уфундував зразкову гончарну майстерню в Опішні (1894 p.), заснував у Полтаві фарфорове виробництво. Брав участь у дослідженнях і збереженні всесвітньовідомого Малоперещепинсько-го скарбу 1912 р. та підготовці першої наукової праці про цю пам’ятку. В 1912 р. переїхав до Воронежа; в 1915р. оселився в Оренбурзі. Помер під час археологічних розкопок в Північному Казахстані.

 

 

 

Щербаківський Вадим Михайлович

(17.111.1876, с. Шпичинці Сквир-ського повіту Київської губернії, тепер Ружинського району Житомирської обл. – 18.ХІ.1957, Брайтон, Англія, похований у Лондоні) – археолог, етнолог, мистецтвознавець, музейник, колекціонер, дійсний член Чеської АН, Міжнародного антропологічного інституту у Франції, Словацького наукового товариства, НТШ у Львові, Української Вільної Академії наук. Народився в родині сільського священика. Середню освіту дістав у Києві та Ніжині, вищу – в Петербурзькому, Московському та Київському універститетах. Улітку 1903 р. разом з хором М.В. Лисенка приїздив на відкриття пам’ятника І.П. Котляревському до Полтави. Познайомившись тут з В.Г. Кричевським, зацікавився українським народним народним мистецтвом, почав активно збирати мистецькі матеріали. Задумавши створити серію видань «Українське мистецтво», розпланував зібраний матеріал на 15 книг-альбомів. Однак війна і революція зруйнували роботу. За життя автора вийшла лише перша книга «Деревляне будівництво і різьба на дереві» (1913 p.). Книга «Орнаментація української хати», підготовлена в 1941 p., була видана в Римі у 1978 р. У 1912–1922 pp. B.M. Щербаківський працював у Полтавському природничо-історичному музеї на посаді завідувача археологічного відділу. В Полтаві вчений розгорнув широку програму збирання та вивчення археологічних, етнографічних та мистецьких матеріалів. Підсумком праці було зростання кількості експонатів музею з 1270 у 1912 р. до 5000 у 1917 р. Протягом 10 років завідування відділом вчений обстежив 50 курганів доби бронзи та скіфського часу, 250 курганів Київської Русі, зібрав більше 10000 предметів. Окрім того, він дослідив народну архітектуру Полтавщини, обстежив усі церкви і описав церковні старожитності, зібрав колекцію шедеврів народного мистецтва: рушників, вишивок, килимів, гаптування XVII– XVIII ст., завершив нарис «Українське мистецтво». Сам В.М. Щербаківський вважав свою десятирічну працю в Полтавському музеї найплодотворнішим періодом своєї діяльності. З початком революції 1917 р. вчений окрім наукової праці займався роботою по врятуванню історичних і культурних скарбів від знищення. Уфун-дував і очолив Українське наукове товариство досліджування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. Разом з іншими патріотично налаштованими вченими взяв участь у заснуванні Полтавського українського університету (1918–1922 pp.). З утвердженням більшовицької влади емігрував за кордон, залишивши в Полтаві великий архів, неґатеку та колекції розкопок. В еміграції обіймав посади доцента, професора й ректора Українського Вільного університету в Празі і Мюнхені. Виступав з доповідями на численних європейських наукових симпозіумах і конгресах. Своєю діяльністю здобув небувале для емігранта визнання в науковому світі. В 1951 р. перебрався до Англії, де й помер на 82-му році життя. Наукова спадщина Б.М. Щербаківського включає понад 100 праць. Найбільшим здобутком вченого є його власна концепція походження українського народу, розроблена на підставі археологічних та етнографічних матеріалів. В.М. Щербаківський уважав, що українці були автохтонами з часів палеоліту.

Портрет роботи Є. В. Путрі.

Скліфосовський Микола Васильович

(25.III/6.IV.1836, поблизу м.Ду-боссари, Молдавія – ЗО.ХІ /13.ХІІ.1904, с. Яківці, поблизу Полтави) – вчений-хірург, професор, громадський діяч. Після закінчення медичного факультету Московського університету (1859 р.) працював в Одесі, Харкові, Києві, Москві, Петербурзі. З 1923 р. ім’я вченого носить Московський інститут швидкої медичної допомоги. З 1871 р. щоліта, аз 1900р. постійно жив із сім’єю в маєтку дружини у с. Яківці на околиці Полтави. Поряд з відпочинком продовжував лікарську практику: приймав хворих селян, робив операції в Полтавській земській лікарні. Брав участь в громадському житті: обирався губернським гласним, почесним членом Полтавського товариства лікарів (1884 p.), почесним мировим суддею Полтавського повіту, членом Полтавського сільськогосподарського товариства. Займався благодійницькою діяльністю: в пам’ять про померлого сина Бориса побудував на власні кошти школу для селянських дітей, а також виділив частину своєї землі під шкільний сад, де навчав дітей доглядати за деревами, вирощувати фрукти. Маєток Скліфосовських площею 600 десятин під назвою «Отрада» являв собою зразкове господарство. Представлений на міжнародній виставці плодівництва в Петербурзі 1894 p., він заслужив почесну назву «Полтавської Швейцарії». В 1919 р. маєток був зруйнований радянським партизанським загоном, а вдова і донька були вбиті. Господар не побачив цього страшного фіналу: за 15 років до того він помер і був похований на церковній площі біля могили сина.

 

Зубковський Іван Андрійович

(25.ХІ.1848, с. Єрки Миргородського повіту – 5.ХІІ.1933, Миргород) – лікар, громадський діяч, засновник Миргородського курорту. Народився в родині священика. Закінчив Миргородське повітове училище (1865 p.), Полтавську духовну семінарію (1870 р.) і медичний факультет Київського університету (1876 pp.). Під час російсько-турецької війни 1877 –1878 pp. перебував у діючій армії на Кавказі, потім вчився в Петербурзькій Військово-медичній академії. В 1879–1883 pp. працював земським лікарем у Москві. Притягався до відповідальності у справі політичної неблагонадійності, але був звільнений за браком доказів. Деякий час працював в Ризькому, а з 1897 р. – Кременчуцькому військовому госпіталі, вислужив чин генерал-майора. У 1911 р. вийшов у відставку і поселився в Миргороді. У 1914 р. був обраний головою міської управи.

З діяльністю І. Зубковського безпосередньо пов’язана історія виникнення Миргородського курорту. Під час буріння артезіанського колодязя на поч.1912 р. з 673-метрової глибини вирвався потужний фонтан чистої прозорої води. Результати проб засвідчили непридатність цієї води для пиття – вона була солона і відгонила сірководнем. Але мешканці активно використовували воду для господарських потреб, а через кілька місяців заговорили про цілющі властивості джерела. І. Зубковський наполегливо добивався нових експертиз і врешті одержав у 1915 р. втішний висновок з Петербургу: «вода має цілюще значення при зовнішньому вживанні у вигляді ванн». Не гаючи часу, І. Зубковський влаштував при міській лазні невелику водолікарню, де сам став завідуючим і господарником. У березні 1916р. було вирішено питання про створення Миргородського курорту. Перший лікувальний сезон тривав з 28 квітня до 1 вересня 1917 р., курс пройшли 585 хворих, на яких витрачено 10584 ванни мінеральної води.

 

Яковенко Валентин Іванович

(1859, Шишаки – 7.111.1915) – видавець, культурний діяч.

Вчився в Московському університеті й Петербурзькій медико-хірургічній академії. За участь у студентській сходці в 1879 р. був заарештований і висланий в Архангельську губернію. Повернувшись до Петербурга у 1888 p., невдовзі знову був заарештований за переховування втікача-засланця. Після звільнення працював земським статистиком, одночасно займаючись літературною діяльністю. Співробітничав з журналами «Отечественные записки» і «Северный вестник». Особливе значення надавав співпраці з прогресивним книговидавцем Ф.Ф. Павленковим (1839–1900), у видавництві якого надрукував книги про А. Сміта, Б. Хмельницького, Т. Шевченка для відомої серії «Жизнь замечательных людей». Перебуваючи під негласним наглядом поліції, взяв участь в антиурядовій демонстрації 1891 р., за що був вкотре був висланий зі столиці. Відновивши видавничу діяльність, видрукував протягом 1905–1913 pp. нове видання відомого Енциклопедичного словника Павленкова. Незважаючи на заборону друкувати твори українською мовою, здійснив повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Помер від запалення легень незадовго до суду, на якому мала розглядатися справа прогресивних редакторів.

 

Пащенко Олексій Григорович

(1869, хутір Пащенки – 1909) – генерал-майор, герой російсько-японської війни. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус і Михайлівське артилерійське училище в Петербурзі. Службу розпочав на Кавказі командиром гренадерської артилерійської бригади. Під час російсько-японської війни командував батареєю Східно-Сибірської артилерійської бригади. За вміле керівництво і особисту хоробрість нагороджений трьома орденами та золотою зброєю. Всього за військову кар’єру мав 7 орденів і 3 медалі. Після припинення бойових дій на японському фронті командував артилерійською бригадою, дислокованою в Калузі. Раптово помер від застуди. Був похований на батьківській садибі. В 1978 р. останки перезаховані на центральному цвинтарі с. Сагайдак.

 

 

 

 

 

Величко Філадельф Кирилович

(1833 – 19.Х.1898) – військовий діяч, електротехнік і метеоролог.

Походив із дворян Лубенського повіту. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус і Академію Генерального штабу. Був помічником начальника Генштабу і членом Військової ради Росії, дійсним членом Російського географічного товариства (1892 p.). Організував першу елекротехнічну виставку в Європі, заснував журнал «Электричество», виготовив геліограф, названий його іменем. У Лубенській гімназії влаштував метеорологічну станцію.

 

Котельников Гліб Євгенович

(18/30.1.1872, Петербург -12.ХІ.1944, Москва) – винахідник, творець першого в світі авіаційного ранцевого парашута. Закінчив Київське військове училище (1894 р.) в званні підпоручика артилерії. Відслуживши обов’язкові три роки, вийшов у відставку. Служив акцизним чиновником у Полтаві. Захопившись сценою, брав участь у самодіяльних театральних виставах. Вирішивши стати професійним артистом, у 1910 р. переїхав до Петербурга, де став грати в театрі Народного будинку, мав успіх у глядачів. Під час проведення Всеросійського свята повітроплавання у вересні 1910р. став свідком трагічної загибелі авіатора Л. Мацієвича. Беззахисність пілотів у аварійних ситуаціях наштовхнула Г.Є. Котель-никова на думку створити апарат урятування льотчиків. Творчий пошук увінчався успіхом: 27 жовтня 1911 р. винахідник подав заявку у відділ промисловості Міністерства торгівлі і отримав охоронне свідоцтво за № 50103 на «рятувальний ранець для авіаторів з автоматичним викидним парашутом», підтверджене французьким патентом № 438612. Проведені в червні 1912 р. випробування дали чудові результати. Парашут одержав марку РК-1 (Російський Котельникова, модель перша). Являв собою грубий алюмінієвий ранець, що постійно перебував з пілотом. Винахідник продовжував працювати над удосконаленням своєї конструкції, запропонувавши нові моделі: РК-2 (з напівм’яким ранцем), РК-3 (м’який ранцевий, прототип сучасних), РК-4 (для гондоли аеростата) та ін. Парашути Г.Є. Котельникова застосовувалися під час Першої світової війни, а після революції були прийняті на озброєння радянських військово-повітряних сил; конструктор був нагороджений орденом Червоної Зірки.

 

Піроцький Федір Аполлонович

(17.ll/1.lll.1845, Лохвицький повіт – 28.11/12.111.1898, м-ко Олешки, тепер Цюрупинськ Херсонської обл.) -винахідник. Народився в сім’ї відставного військового лікаря. Закінчив юнкерський клас Михайлівського артилерійського училища і Артилерійську Академію в Петербурзі (1871 p.). Працював у Головному артилерійському управлінні військового міністерства. У 1880 р. випробував у Петербурзі перший у світі вагон з підвісним тяговим електродвигуном постійного струму і живленням через рейки. Практичне застосування винаходу загальмувалося через опір власників кіннозалізничних доріг (конок), які побачили в трамваї свого конкурента. Вперше трамвайний рух було налагоджено у Ліхтерфельді поблизу Берліна у 1881 р. В Росії трамвай почав функціонувати в 1892 р. у Києві, потім з’явився в Катеринославі (1897 p.), Севастополі (1898 p.), Житомирі, Казані й Москві (1899 р.). До Петербурга винахід повернувся аж у 1907 р. Витратившись на дослідження, винахідник доживав віку у великій скруті. Хвороби й матеріальні нестатки передчасно вкоротили йому віку на 53-му році життя.

 

 

 

45.2.2. Полтавська губернська вчена архівна комісія

На поч. XX ст. провідним науковим центром у краї стала Полтавська губернська вчена архівна комісія (ПВАК), заснована в 1903 р. на підставі «Положення про губернські історичні архіви та вчені архівні комісії» 1884 р. Комісія відіграла важливу роль в архівному та музейному будівництві на Полтавщині, а також у становленні й розвитку історичного краєзнавства на Україні. Навколо комісії гуртувалися українські інтелігенти – вчені і аматори. Припинила існування в 1918 р.

Дійсними членами ПВАК були десятки відомих вчених, митців, меценатів, колекціонерів; почесними членами комісії було обрано провідних вітчизняних вчених того часу.

Головним напрямком діяльності комісії було проведення наукових засідань з виголошенням доповідей, рефератів та повідомлень, організація музейних осередків, виставок, архівів, наукових екскурсій, перегляд в установах архівних справ та підготовка їх до публікації, проведення археологічних, етнографічних та статистичних досліджень. Комісія мала друкований орган: «Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии» (протягом 1905–1917 pp. вийшло 15 випусків); видала також близько 20 окремих видань.

Зауважимо, що представники російської історичної науки, що її на Полтавщині II пол. XIX – поч. XX ст. представляли В. Бучневич, І. Пав-ловський, О. Мальцев, П. Малама, Ф. Ніколай-чик, М. Астряб, І. Курилов у всіх замітках, що стосувалися українства, свідомо опускали національно-патріотичні нотки. Вони беззастережно стояли на ґрунті офіційного сповідування історичного минулого, були шовіністично настроєними, вихваляли «сполучення» України з Росією, Полтавську битву і особу Петра І; українських гетьманів якщо й згадували, то обов’язково з на-личкою «зрадник».

Навпаки, вчені, що працювали в статистичному бюро Полтавського губернського земства – В. Василенко, І. Зарецький, О. Русов, Г. Ротміст-ров, С. Велецький, Л. Падалка, М. Терешкевич, М. Кулябко-Корецький – намагалися в своїх працях правдиво висвітлювати народне життя у всіх його проявах.

 

 

45.2.3. Полтавський церковний історико-археологічний комітет та Єпархіальне давньосховище

Указом Синоду від 26 жовтня 1906 р. при архієрейській кафедрі на чолі з єпископом Іоан-ном (С. Смирновим) за ініціативою групи полтавської інтелігенції були засновані Полтавський церковний історико-археологічний комітет та Єпархіальне давньосховище – церковний музей старожитностей, де мали зберігатися історичні церковні реліквії.

До складу комітету ввійшли викладачі Полтавської духовної семінарії, члени ПВАК, священики. Почесними членами були відомі вчені.

Комітет займався пошуком і придбанням церковних старожитностей, давніх рукописів, друкованих праць з історії Полтавської єпархії, різного роду історичних джерел, предметів давнини. На засіданнях комітету заслуховувалися доповіді з історії місцевих монастирів і церков, повідомлення про нові надходження до давньос-ховища. Комітет видав три збірки своїх праць. Припинив діяльність в 1917 р.

Євангеліст Марко. Мініатюра з Пересопницького Євангелія.

Ееколпіон. ХІІ ст. 

Під давньосховище відвели три кімнати одного з будинків єпархіальної консисторії. В листопаді 1907 р. у збірці нараховувалося 863 предмети старовини – цінні колекції монет, килимів, рушників, козацьких реліквій, творів мистецтва на релігійні сюжети. Після встановлення в краї радянської влади частина колекцій єпархіального давньосховища увійшла до складу збірок Полтавського народного музею, а в 1945–1947 pp. була розпорошена серед інших музеїв. Чимало експонатів безслідно зникло.

Окрасою колекції був енколпіон XIII ст. -наперсний хрест-мощовик із зображеннями розп’яття Христового та рельєфними медальйонами Богоматері і святих (на сьогодні місцезнаходження невідоме). Унікальними експонатами Полтавського давньосховища були плащаниця 1466 р. та знамените Пересопницьке Євангеліє 1556– 1561 pp., подароване Переяславському єпископському престолу в 1701 р. гетьманом І. Мазепою. В 1947 р. пам’ятка перейшла у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки імені В.І. Вер-надського НАН України, де зберігається й досі. Пересопницьке Євангеліє належить до національних святинь: на ньому присягають українські президенти. Страхова вартість рукопису становить нині 8,5 мільйонів доларів.

 

 

45.2.4. Лубенський музей K.M. Скаржинської

Першою великою загальнодоступною приватною краєзнавчою збіркою Лівобережної України став музей, заснований 1874 р. уродженкою Лубен дворянкою Катериною Миколаївною Скар-жинською (уродж. Райзер; 1852-1932) в своєму маєтку. В 1881 р. експонати були перевезені до хутора Круглик Лубенського повіту, де для них був спеціально споруджений двоповерховий флігель. На поч. XX ст. музей налічував 20 тис. експонатів, 4 тис. книг наукової бібліотеки, архіви.

З колекціями музею працювали відомі діячі української культури. Першим завідувачем музею був археолог і краєзнавець Ф.І. Камінський; після його смерті обов’язки вченого секретаря музею виконував С.К. Кульжинський. Співробітники музею проводили археологічні дослідження в Посуллі. K.M. Скаржинська активно пропагувала своє зібрання, листуючись з великим колом дослідників і вчених, організовуючи екскурсії. На розбудову музею меценатка витратила до 1900 р. понад 500 тис.руб. Вхід до музею був безкоштовним; щоденна кількість відвідувачів досягала 300 чол. (1900 р.). При музеї функціонували школа, читальня з бібліотекою, лекторій. Врешті меценатка вирішила подарувати свій музей Лубнам, але міська дума не визнала за можливе прийняти такий дарунок. Тоді він був переданий у 1906 р. Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства. Ряд мистецьких творів зберігаються нині в Полтавському художньому музеї, архів – у Архіві Полтавської обл.

 

Скаржинська (уродж. Райзер) Катерина Миколаївна

(7/19.11.1852, Лубни – 1932, Круглик, поблизу Лубен) – поміщиця, меценатка, фундаторка першої загальнодоступної приватної краєзнавчої збірки Лівобережної України. Здобула (екстерном) гімназичну освіту, навчалася на Бестужевських вищих курсах у С.-Петербурзі. Вийшовши заміж за великого землевласника і кіннозаводчика, майбутнього генерал-майора М.Г. Скаржинського, стала співвласницею 4 тис. десятин землі. В 1874 р. заснувала на батьківщині музейний заклад історико-краєзнавчого профілю. Створила у селі сільгоспартіль, аматорський український театр. У 1906 р. власниця передала колекції й устаткування в дар Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства.

По смерті чоловіка (1905 р.) K.M.Скаржинська виїхала до Швейцарії, оселившись у Лозанні. Продовжувала займатись добродійництвом, матеріально підтримувала політемігрантів. З початком Першої світової війни повернулася в Україну. Останні роки життя провела в Лубнах. Більшовицька влада призначила колишній мільйонери^ невелику персональну пенсію. Померла всіма забута в Круглику напередодні голодомору влітку 1932 р. на 81-му році життя.

Фото. Поч. 1890-х.

 

 

45.2.5. Створення Полтавськогоприродничо-історичного музею

Думка створити власний краєзнавчий музей як осередку вивчення минулого краю зародилася серед полтавської інтелігенції на поч. 1870-х pp. Втілити мрію в життя допомогла ініціатива учасників експедиції вченого-природознавця професора Василя Васильовича Докучаева (1846– 1903), яка протягом 1888–1890 pp. на замовлення Полтавського губернського земства вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавської губернії (в Полтавському і Кременчуцькому повітах). Роботи відзначалися залученням значної кількості фахівців – учнів дослідника. Результати діяльності комісії були викладені в 16 томах матеріалів. Ця джерелознавча база і заклала основи природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. На утримання музею виділялося річно 2000 руб. Окрім документів, до музею були передані зразки ґрунтів (4 тис. од.), зразки гірських порід (500 од.), колекція корисних копалин, геологічні розрізи, залишки вимерлих тварин, гербарії полтавської флори (800 аркушів), зразки порід дерев, ентомологічні колекції та окремі зоологічні предмети, а також невелика бібліотека з природознавства. У 1897 р. В.В. Докучаев передав до музею колекцію ґрунтів (23 од.) з різних регіонів Європейської Росії, Кавказу, Туркестану, Індії, Цейлону.

Спочатку музейна експозиція займала три кімнати флігеля на земському подвір’ї, а з 1908 р. для неї відвели третій поверх у новозбудованому будинку губернського земства. В 1906 р. колекцію поповнили 20 тис. експонатів музею K.M. Скар-жинської. В 1894–1916 pp. музею передав свою колекцію східних старожитностей (4,5 тис. предметів) полтавець П.П. Бобровський.