28.1 Загибель Лубенської держави Ієремії Вишневецького

28.1.1. Початок збройної боротьби

28.1.2. Повстання на Лівобережжі

28.1.3. Кінець Вишневеччини

 

28.1.1. Початок збройної боротьби

Офіційною датою початку повстання, очоленого гетьманом Богданом Хмельницьким, вважається 26 квітня 1648 року – день, коли козацьке військо вирушило з Січі в Україну.

Похід Богдана Хмельницького з Тугай-беєм. Гравюра Ю. Коссака.

На Полтавщині, що безпосередньо межувала з запорозькими землями та Диким Полем, задовго до офіційного початку бойових дій склалася напружена ситуація. Протягом лютого-березня 1648 р. князь Ієремія Вишневецький мобілізував у своїх містах «багато ратних людей», начебто для оборони від татар. Зібрані війська князь зосередив біля Лубен. У цей же час коронний гетьман М. По-тоцький зайняв підрозділами кварцяного війська найголовніші центри козацтва на Правобережжі: Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав. Водночас були підняті козацькі реєстрові полки: Білоцерківський, Черкаський, Канівський, Переяславський та Чигиринський. Нагадаємо, що два останніх частково охоплювали територію Полтавщини. Напередодні Жовтоводської битви реєстровці перейшли на бік Б. Хмельницького. Це робить вірогідною участь полтавців у перших битвах Визвольної війни.

 

 

28.1.2. Повстання на Лівобережжі

Розгромивши польське військо, гетьман відрядив у різні частини країни своїх довірених старшин для розгортання визвольної боротьби й формування на місцях національних органів влади. Чи розсилав Б. Хмельницький якісь прокламації з закликом до повстання, достеменно невідомо – автентичні універсали до наших днів не дійшли і лишається під сумнівом, чи були вони насправді. Люди піднімалися і без них.

Свідчення 1. Із донесення російських прикордонних воєвод цареві (1648 p.):

«Хмельницкий же де … разослав от себя полковников и сотников з запорозки козаки по сю сторону Днепра в украинные городы, и велел де … им, полковником и сотником прибирать казаков; и упорядников, и поляков, и жидов велел побивать; а будет де … в котором городе поляки в осаде станут сидеть, он де велел им те го-роды взятьем имать».

Особливо швидко повстання набрало сили на Лівобережжі. Військові шляхетські сили були тут невеликі. Якщо не рахувати дрібніших панських загонів у містах і замках, то тільки князь І. Вишневецький мав значне військо (12 тис.). Лівобережне селянство мало давні традиції боротьби проти шляхти, брало участь у всіх козацьких повстаннях попереднього часу і було готове до нового збройного виступу. Це видно з відомостей початку травня про конфісковані І. Вишневецьким у своїх підданих декілька десятків тисяч самопалів. Після перших звісток про знищення польського коронного війська населення краю кинулося знищувати шляхту. Все, що було польського, чужинського, почало без пам’яті тікати, «відбігаючи домів і всього, хто куди міг, ледве з душами своїми».

 

Свідчення 2. Із виказів шляхти до сенату (1648 p.):

«Кожний хлоп або вбив свого пана, або вигнав в одній одежі з душею і дітьми — повнісенькі польські міста тої шляхти». «Ні одного шляхтича не зісталося, сама тільки чернь, з котрої частина пішла до Хмельницького і військо його з кількох тисяч до кількадесяти підняла; а друга — певна, що їй нічого не станеться, безпечно зісталася в домах».

 

 

28.1.3. Кінець Вишневеччини

Коли Ярема довідався про перемогу Б. Хмельницького під Жовтими Водами, він негайно виступив із 6-тисячним військом у похід за Дніпро на допомогу коронному і польному гетьманам. Одночасно князь наказав усім шляхетським підрозділам, розкиданим по Задніпров’ю, збиратися в Лубнах. На шляху до Переяслава, в Яготині, І. Вишневецький дізнався про корсунський розгром польського війська і полон обох гетьманів. Ця звістка приголомшила князя. Однак він продовжив похід і дістався Дніпра, але через брак човнів (завбачливо спалених або затоплених козаками) не зміг переправитися на правий берег. Довідавшись про початок повстання у його володіннях, І. Вишневецький поспіхом повернувся в Лубни. По дорозі його наздогнали посланці Б. Хмельницького з приязним листом, в якому гетьман звертався до І. Вишневецького, намагаючись схилити його до підтримки вимог козацтва і гарантуючи йому життя і маєтності. Князь відмовився трактувати з «розбійником», а козацьких послів стратив.

Весна 1648 року. Карт. К. Трохименка, В. Кравченка. 1954.

Розчарований Б. Хмельницький намагався схилити на свій бік коронного стражника С. Лаща, запропонувавши тому маєтки І. Вишневецького в Лівобережній Україні. Повстанцям, які діяли в цих маєтках, гетьман погрозив суворими універсалами; двох учасників нападу на лубенську резиденцію І. Вишневецького наказав І стратити, а кількох відіслав до Яреми з роз’ясненням: погроми чинили не козаки, «а власнії піддані його милості князя, які збунтувалися».

Повернувшись до Лубен, І. Вишневецький почував себе, наче звір у клітці. Фактично не будучи в боях, княже військо зменшилося наполовину: православні жовніри покинули його і пристали до повстанців. Спочатку князь пробував задушити повстання кривавими репресіями: «на сій стороні Дніпра не тільки в маєтностях своїх, але й по чужих незносні кривди хрестиянам чинив». Однак ніщо не могло вгамувати зрушення цілого народу. Замість одного спаленого села повставало десять інших. Зрозумівши, що не вдержиться у віддаленому від Польщі краї, серед вороже настроєного люду, І. Вишневецький прийняв рішення повести військо на захист своїх маєтностей на Волині. Забравши дружину й інших домочадців, до яких долучилися місцеві шляхтичі, комісари, підстарости, чиновники, орендарі, євреї, ченці-домініканці й усі католики, що наїхали на Лубенщину, князь вийшов з міста «як могл… в л еще». Володарю краю не судилося знову побачити ні Лубен, ні цієї землі.

Княже військо протягом 20 днів відступало на північ (всі перевози до Києва були в руках козаків). Наприкінці травня воно дісталося «єдиної діри для втечі» – Чернігова, а звідти з великими труднощами (шлях пролягав через болота) переправилося в районі Любеча через Дніпро на Правобережжя. Козаки переслідували ворога по п’ятах і тільки через те, що зайнялися облогою Чернігова, дали змогу князю перейти за Дніпро.

Після втечі могутнього магната народне повстання не зустрічало серйозних перешкод і вже на початку червня 1648 р. Полтавщина була звільнена від польсько-шляхетського гніту. Повсталі здобули всі лівобережні міста й замки, серед них Лубни, Лохвицю, Пирятин, Переяслав, Прилуки, Борзну, Мену, Ніжин, Батурин, Носівку, Сосницю, Новгород-Сіверський. Наприкінці липня впав Стародуб, а на початку серпня – Чернігів. Рухаючись далі на північ, повстанське військо заволоділо Любечем, Брагиним, Лоєвим, Гомелем.

Майже слідом за втечею І. Вишневецького повстанці-вовгурівці захопили і вщент зруйнували пишну княжу резиденцію, рознесли по цеглині костел, кляштор й військові казарми, попалили оселі польських шляхтичів, знищивши до останку їхнє добро.

Свідчення 3. З повідомлення густинського ігумена Петронія Ласки (Червень 1648 p.):

«Свавільники здобули штурмом Лубні, зруйнували, отців бернардинів вирубали, також багато шляхти й шляхтянок…»

Все, що не встигло винестися з І. Вишневецьким за Дніпро, повною мірою відчуло на собі силу народного гніву. Вістря боротьби спрямовувалося насамперед на ліквідацію національно-релігійного гноблення та його носіїв – поляків і євреїв. Шоковані сучасники подій з польського та єврейського боків схильні були перебільшувати масштаби погромів і чисельність жертв. На це, зокрема, хибує опис жорстокостей, що їх чинили повстанці на Лівобережжі, зроблений єврейським емігрантом із Заславля Натаном Ганновером. Однак трагедія була величезною. В той же час деяка частина євреїв пристала до повстанського війська; в козацькому реєстрі 1649 р. зустрічається чимало єврейських імен.

Повстання на Лівобережжі мало спочатку суто селянський характер. Це відзначали російські розвідники: «А воюют де… в их литовской земле охочие, зборные всякие люди, а не черкасы». Проте протягом одного-двох місяців старшина Війська Запорозького взяла під своє керівництво селянський рух і залучила повстанців до єдиного русла визвольної війни.

Свідчення 4. З твору Н. Ганновера «Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника… о событиях 1648—1653 гг. в Малороссии…»:

«Багато громад, що лежали за Дніпром, поблизу місця війни, як Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Ляхівці, не встигши утікти, були вимордовані за ім’я Боже і полягли серед мук страшних і гірких. З одних здерто шкіру, а тіло викинено псам на жир, іншим обрубано руки й ноги, а тіло кинено на дорозі — через тіла перевозили вози і топтали їх коні… Багато жидів забрали татари до неволі. Безчестили жінок і дівчат; з жінками спали в присутності їх мужів; гарних жінок і дівчат брали собі за слуги і кухарки, за жінки або підложниці. Чинили се всюди, куди тільки доходили, а не інакше робили і з поляками, а особливо з ксьондзами. Вимордували на Задніпров’ї тисячі душ жидівських, а силу жидів змушено до зміни релігії. Звитки письма св.[ятого] порізали на кавалки і робили з них міхи і чоботи; ременями від бо-гоміля (філактерій) обвивали собі ноги, а самі богоміля кидали на вулиці».

 

Свідчення 5. З анонімного польського літопису (1648 p.):

«…за гріхи наші Господь Бог страшними нещастями із своєї святої волі вразив і нечувано покарав Корону Польську».

 

Свідчення 6. З роману П. Меріме «Богдан Хмельницький»:

«Професійні вояки-козаки, здобувши перемогу, не виявляли жорстокості до жовнірів, шануючи їхню відважність; зате українські селяни, збунтовані раби та релігійні фанатики ставали безжалісними, коли битва складалася на їхню користь. У той час, коли Хмельницький старався поповнювати свої загони досвідченими воїнами, на чолі повсталих кріпаків ставали відчайдушні та жорстокі авантюристи. Озброївшись косами, піками та ціпами, вони здобували поодинокі маєтки, безжалісно винищували католиків, жидів, які потрапляли їм під руку. Особливо ненависними для них були жиди. Звичайно жид був інтендантом чи розпорядником польського пана. Він давав позичку своєму хазяїнові й за те мав дозвіл виснажувати селян податками. Руський люд приписував жидам^усі зловживання, всі здирства, яких зазнавав. Його помста була жахливою».

 В літературі затрималась звістка, ніби Б. Хмельницький по корсунськім погромі вислав за Дніпро Максима Кривоноса з 10 тисячами козаків, наказавши йому прибрати стільки ж на місці, щоб знищити І. Вишневецького. Навряд чи ця поголоска відповідала дійсності: в тім часі було вже відомо, що І. Вишневецький сам відступає з краю. А головне – повстання розвивалося настільки успішно з своєї власної потенції, що навряд чи потребувало спеціальних заходів. З огляду на масове покозачення Лівобережної України (джерела говорять про 15 тис. «своє-вільників»). Б. Хмельницький навряд чи вважав за потрібне висилати сюди велике військо. Досить було кількох реґулярних запорозьких частин на чолі з досвідченими старшинами, які б організували з цих покозачених мас козацькі кадри для використання на справжнім театрі війни. І дійсно – під час мобілізації до літнього походу 1648 р. задніпровська козаччина рахувалася вже на 80 тис. чол.

Кривоніс (Перебийніс, Вільшанський) Максим

(р. н. невід. – XI. 1648) – військовий діяч, полководець, козацький полковник часів Хмельниччини.

Походження М. Кривоноса невідоме. За деякими відомостями, це був мандрівний вояк із Шотландії; за іншими — міщанин з Острога чи Могилева-Подільського. Найімовірніше, народився у с. Вільшана на Черкащині в сім’ї ремісника-кушніра. В 1630-1640-х pp. перебував на Запорожжі. Брав участь у походах козаків проти Кримського ханства і Туреччини. Деякий час перебував на французькій службі. Підтримавши повстання на Запорозькій Січі, незабаром став одним із найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Відзначився як організатор повстанського руху і непереможний полководець. Військовий талант, відвагу і сміливість М. Кривоноса визнавали навіть вороги. На початку Визвольної війни очолював козацькі загони у Жовтоводській і Корсунській битвах, командував резервами української армії, які складалися переважно з селянських повстанців. На чолі козацько-селянського війська успішно воював із князем І. Вишневецьким. Громив добірні польські хоругви в боях під Немировим, Махнівкою, Старокостянтиновим; здобув Тульчин, Вінницю, Умань, Брацлав, Бердичів, Меджибіж, Бар. Брав участь у Пилявецькій битві. Після розгрому польської армії організував переслідування відступаючого ворога. Під час Західного походу здобув штурмом Львівський Високий Замок. Був рішучим противником угоди з Польщею. Помер від чуми під час облоги Замостя. Незважаючи на короткочасність діяльності, ім’я Кривоноса збереглося в народній пам’яті, піснях і думах. Син героя — Кривоносенко діяв разом із батьком.