29.1 M. Пушкар проти І. Виговського

29.1.1. «Бунт Лісницького»

29.1.2. Антигетьманське повстання

29.1.3. Початок громадянської війни

 

 

29.1.1. «Бунт Лісницького»

Після смерті Б. Хмельницького на Україну був відправлений спеціальний царський посланець стольник В.П. Ки-кін, що мав завдання підготувати громадську думку на користь розміщення в українських містах царських воєвод з військом. Проти намірів московського уряду рішуче виступив миргородський полковник Григорій Лісницький. В листах, розісланих по всіх містечках полку, він розкривав зміст царських планів: скасування гетьманського правління, заведення московської воєводської управи, зменшення до мінімуму козацького війська, знищення привілеїв старшини, ліквідація автономії української церкви; попереджував, що з цією метою на Україну мали прибути великі воєнні сили на чолі з князем О. Трубецьким (князь наступає з «ратним людом» «на государя … сей край отбирать и властей государ-ских постановить»). Констатуючи, що Москва зламала Переяславську умову, Г. Лісницький закликав до розриву з царем і відновлення союзу з Кримом. У жовтні 1657 р. Г. Лісницький скликав козацьку раду в Миргороді, на якій заявив, що краще піддатися цареві кримському, їіж московському. Супроти перспективи Іриходу московського війська полков-Іик оголосив мобілізацію козаків.

Гетьмани. Карт. Ф. Гуменюка. 1990.

На думку деяких дослідників, Г. Ліс-Іицький розігрував антимосковську карту, щоб прибрати до рук гетьманську булаву. Однак рада відповіла йому рішучою відмовою. Незалежно від мотивів, дії Г. Лісницького спричинилися до того, що московський уряд вирішив зберегти існуючий стан речей. Майже одночасно з «бунтом Лісницького» в Корсуні 25 вересня/5 жовтня була скликана загальновійськова рада, на якій гетьманом було обрано І. Виговського.

Свідчення 1. З виступу Г. Лісницького на козацькій >аді в Миргороді (жовтень 1657 p.):

«…московський цар поробить вас невільниками вічними, а жінок і дітей ваших буде водити в личаках. А цар кримський буде вас водити в атласі й оксамиті і чоботях турецьких».

 

Лісницький Григорій Сахнович

(р. н. невід. — 1664) — державний діяч, полковник миргородський (1652—1658 pp.), наказний гетьман (1657 p.).

За походженням український шляхтич з Київщини. Після страти М. Гладкого посів уряд миргородського полковника. На чолі полку брав участь у Другому західному поході (1655 p.), відзначившись у боях під Городком у Галичині. Перебуваючи на посаді наказного гетьмана, після смерті Б. Хмельницького першим розпочав боротьбу за гетьманську булаву. Однак після обрання І. Виговського став одним із найпереконаніших гетьманових прихильників і послідовно підтримував його відхід від Росії. Підтримав гетьмана під час боротьби з M. Пушкарем. Був одним з ініціаторів Гадяцької угоди 1658 р. Призначений на посаду генерального судді, виконував важливі дипломатичні доручення. Всупереч ухвалі Переяславської ради 1659 р. «ніколи в раді військовій і секретній і в уряді ніякому не бути», залишився на посаді за гетьманування Ю. Хмельницького. Запідозрений в організації народного повстання, був розстріляний поляками в 1664 р.

 

 

29.1.2. Антигетьманське повстання

У  1657-1658 pp. Полтавщина стала центром великого повстання покозачених селян, підтриманого запорожцями і козаками Полтавського і Миргородського полків.

Соціальну напруженість II пол. 50-х pp. ХУЛ ст. спричинили глибокі протиріччя, породжені епохою козацьких воєн і незавершеністю державного будівництва. З настанням мирного періоду розвитку революції численний прошарок козацтва залишився без засобів для існування. Війна, що досі годувала його, скінчилася, платню не видавали, повертатися до селянських занять багато хто не міг або не хотів. У пошуках матеріальних доходів якась частина покозачених мігрувала на Запорожжя або ставала найманцями. Але зайняти тисячі людей було нічим. Слід також врахувати, що на теренах лівобережних полків воєнні дії не відбувалися фактично з 1648 p., і юрби покозачених там вже давно були «безробітними». Неймовірне збільшення кількості покозачених врешті склало критичну люмпенізовану масу, яку використали в своїх інтересах угруповання старшин, що боролися за владу (Т. Яковлева).

Свідчення 2. Із «Літопису» Самійла Велична:

«Ще не згас вогонь багато кровної і багато плачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських й українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями почервонена людською кров’ю на багатьох край оглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяславля й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь».

Заворушення почалося ще за гетьманства Б. Хмельницького. Проте колосальний авторитет і популярність Богдана не дозволила повстанню перейти певні межі, тоді як дії нелюбого козакам І. Виговського сприяли поширенню невдоволення.

Наприкінці жовтня 1657 р. стався перший бунт запорожців, серед яких тоді скупчилося чимало знедолених козаків, переважно з Миргородщини. Рух очолив Якуш Клишенко. Повстанці вимагали позбавити гетьманства І. Виговського, як головного винуватця їхнього зубожіння, і дати їм засоби до існування. За гетьманським наказом Я. Клишенка було схоплено у Кременчуці, але виступи не припинилися. З початку листопада їх очолила вже січова старшина під проводом кошового Якова Барабаша. Цього разу запорожці заявили претензії на провідну політичну роль у житті держави. Щоб піднести значущість Запорожжя, Я. Барабаш іменувався «кошовим гетьманом». До Москви було відправлено посольство з проханнями: утвердити принцип обрання гетьманів із запорозьких козаків на генеральних військових радах, які мали проводитися на Запорожжі; усунути від влади І. Виговського; підтвердити непорушність козацьких вольностей.

Схиляючи російський уряд до втручання у внутрішні справи України, запорожці тим самим створили прецедент, який загрожував збереженню самостійності козацької держави. Московськии уряд прихильно прийняв запорозьке посольство, надавши Я. Барабашу грамоту, в якій визнавав Запорозьку Січ суб’єктом переговорів, а також повідомляв про надіслання в Україну свого представника для проведення генеральної ради в Переяславі. Москва сповна скористалася ситуацією, надсилаючи в Україну одного за одним повноважних представників ніби для залагодження конфлікту, а насправді для його роздмухування.

Зіткнувшись із зародженням анти-гетьманської опозиції, І. Виговський діяв мляво. Спершу він вдався до економічної блокади Запорожжя. Полки Ніжинський і Прилуцький тримали застави під Кременчуком, Максимівкою, Переволочною, Кобеляками. Лише в грудні гетьман спромігся організувати каральний похід проти Січі силами кількох козацьких полків. Після цього повстання практично припинилося. Бунтівливий отаман Я. Барабаш був усунутий з ко-шевства, замість нього був обраний лояльний до І. Виговського Пашко Савич, на Січі розташувалася урядова залога. Проте вже наприкінці грудня 1657 р. рух запорожців знайшов підтримку у козаків Полтавського полку, очолюваного полковником М. Пушкарем. Наприкінці січня 1658 р. відбулася перша збройна сутичка між повстанцями і військом І. Виговського.

Той факт, що рух запорозького козацтва знайшов підтримку з боку частини козаків Полтавського полку, підтверджує особливі зв’язки цього полку з Запорожжям – за справедливим зауваженням М. Грушевського, полтавці з січовиками жили як брат із сестрою. З другого боку, не можна пройти мимо й того факту, що рух обмежився теренами лише двох полків – в інших полках, навіть на Лівобережжі, прибічників повстання було небагато, а правобережні полки взагалі брали участь (хоча й неохоче) у його придушенні.

Характеризуючи соціальний склад учасників повстання, історики традиційно твердили, що крім козаків, під бунчуком Я. Барабаша і М. Пушкаря зібралося багато селян, наймитів та робітних людей, т. зв. дейнеків (від турецького «дейнека» – дрючок). Проте більшість джерел не підтверджують цього. Важливіше те, що повсталі вважали себе козаками і висували специфічно козацькі вимоги – права вести лови і рибальство, варити горілку, чинити виправи проти татар, вільно переходити на Запорожжя і обирати гетьмана «чорною радою». Повсталі громили маєтки, вбивали старшин, орендарів і збирачів податків, нападали на міста, загрожуючи перебити і пограбувати всіх міщан.

Сучасні вчені відзначають, що в основі такої руйнівної поведінки, крім соціальних, лежали також психологічні чинники. Ломка усталеного способу життя, традиційних норм поведінки, моральних цінностей, звичних стереотипів мислення породжували гнітюче відчуття меншовартості, обділеності й водночас сприяли пробудженню темних, руйнівних інстинктів, почуттів, ідей. Призвичаєні до використання зброї як найлегшого шляху задоволення матеріальних потреб, козаки охоче ставали під знамена тих, хто обіцяв утримання й поживу, хоч би й за рахунок пограбування населення.

Використовуючи демагогічні лозунги, М. Пушкар зумів залучити на свій бік 20 тис. повстанців, ставши на чолі т. зв. «московської партії». До цієї партії належали: миргородський сотник С. Довгаль, запорожець М. Стринжа (справжнє ім’я М. Іванов), книшівський сотник І. Донець, полтавський сотник І. Іскра.

 

 

29.1.3. Початок громадянської війни

На початку 1658 р. боротьба набрала рис громадянської війни. На жаль, гетьман І. Виговський не зміг опанувати ситуацію. У січні 1658 р. І. Виговський прибув до Гадяча, де скарав на смерть кількох старшин, запідозрених у неприязні до гетьмана, а намісника Тимоша Прокоповича послав до М. Пушкаря з пропозиціями до згоди. М. Пушкар відповів на те: «Чи не так хоче Виговський погодити мене з собою, як погодив у Гадячому з братами нашими, кращими за нього товаришами Запорозького війська, постинавши їм голови, але не діжде того!» Посланця ж забив у кайдани і відіслав до калантаєвського воєводи.

І. Виговський тим часом прибув до Миргорода. Дізнавшись про пригоду зі своїм посланцем, гетьман зважився на каральну операцію незначними силами, доручивши її компанійцям І. Сербина та козакам І. Богуна (1,5 тис. шабель), а сам 25 січня відбув до Чигирина. Успіх справи залежав від швидкості дій гетьманських військ, але вони чомусь заблукали і замість Полтави втрапили до Великих Будищ. Там їх застукав на привалі, «коли вони почали обід готувати», Я. Барабані, котрий з 700-ма запорожцями вийшов на зустріч виговцям. 27 січня він раптово атакував каральний загін «за долиною Голтвою, проти Жукового Байраку». Було вбито 300 чол., решта відступила до Миргорода. Незабаром до міста підтягнувся зі своїм полком М. Пушкар. Не будучи впевненим у вірності своїх козаків, миргородський полковник Г. Лісницький відступив до Лубен. Взяти Лубни М. Пушкареві не вдалося і він відійшов до Лохвиці, де діяв І. Донець. Відтоді це місто стало осередком розрух. Там у середині березня М. Пушкаря атакував ніжинський полковник І. Гуля-ницький, але теж безуспішно.

Під час цих подій І. Виговський був підтверджений на гетьманський уряд на представницькій раді, скликаній в перших числах лютого в Переяславі у присутності царського посла боярина Б.М. Хитрово. M. Пушкар не з’явився на раду, відписавши, що може прийти тільки з військом. В умовах, коли гетьманські війська зазнали невдачі в діях проти М. Пушкаря, І. Виговський вдався за поміччю до Москви. Відряджене до царя на поч. квітня посольство Г. Лісницького мало доручення клопотатися про надання допомоги у втихомиренні Запорожжя й Полтавського полку. Гетьман також погодився на прибуття воєвод до Білої Церкви, Корсуня, Ніжина, Чернігова, Полтави й Миргорода.

Не підтримавши однозначно жодну з конфліктуючих сторін, Москва провокувала загострення боротьби. Після переговорів із царським послом М. Пушкар повернувся в Полтаву, але розрухи у краї продовжувалися. Розцінивши лояльне ставлення Москви як підтримку їхніх дій, керівники опозиції в другій половині березня різко активізували боротьбу проти гетьмана.

На Січі замість Пашка кошовим обрано однодумця Я. Барабаша Шкурка. У Миргороді після відступу Г. Лісницького полковником став прибічник М. Пушкаря С. Довгаль («сотники, отамани і вся чернь зі всього полку… подали йому полковницький пернач, корогву і бубни… і доручили правити»). На Лохвиччині селяни Жаб-кова, Шмигліва й Бербеницька знищили родину власника цих сіл, шурина гетьмана І. Боклевського; в Луці – шляхтича Грушу. Під час просування загону І. Донця з Миргорода до Лохвиці було вбито двох сотників і трьох челядників Г. Лісницького.

Переконавшись, що повстання охопило всю східну Полтавщину, І. Виговський 25 березня зібрав у Чигирині раду старшин, на якій накреслив план кампанії проти пушкарівців. Запідозривши Москву в нещирості й віроломстві, І. Виговський пожвавив переговори з Кримом і Польщею. Наприкінці березня 1658 р. був укладений українсько-кримський договір, згідно з яким хан на поч. квітня послав на допомогу гетьману 40 тис. вершників на чолі з Карач-беєм (за іншими даними, татар було 12-15 тис.). Татари пішли в похід із задоволенням – вони, нарешті, дочекались можливості «законного» добичництва на залюдненій і багатій території Лівобережжя. Стягнувши 60 тис. козацького війська і дочекавшись підходу татарських союзників, І. Виговський розпочав активні операції проти повстанців.