31.3 Орагнізація управління

Фактично від початку свого існування гетьманська держава на Лівобережній Україні перебувала в міжнародно-правовій залежності від Росії – спочатку в фромі номінального васалітету, а далі з дуже обмеженою суверенністю. Устрій держави та форми її відносин із Росією визначалися договорами, які складалися кожного разу при виборі нового гетьмана, причому кожний з цих договорів так чи інакше обмежував українську автономію.

За формою державного правління Гетьманщина нагадувала республіку, особливо якщо її порівняти з монархічними країнами-сусідами. Однак своєю структурою влада гетьманської держави являла собою перехідну форму від республіканського до монархічного типу державної організації. Вищим органом влади були три окремі інституції: Генеральна Військова Рада, Гетьман, Рада Старшини, причому їх компетенції часто збігалися й конкурували між собою.

Посвячення в гетьмани. Карт. Ф. Гуменюка. 1988.

Генеральна військова рада вела свій початок від зборів козацького війська і була органом прямого народоправства. До компетенції ради входило: ухвалення законів і постанов, обрання гетьмана і вищої старшини, вирішення питань війни і миру, розгляд зовнішньо- і внутрішньо-політичних справ, суд над гетьманом і старшиною. Але дуже швидко рада втратила значення центрального державного органу, ставши формою своєрідних урочистостей при обранні нового гетьмана.

Влада гетьмана поєднувала елементи як республіканського, так і монархічного типу з перевагою останніх, аж до намірів встановити спадкову монархію. Поза сесією Генеральної військової ради гетьман був головою держави. Він командував військом, керував адміністрацією, фінансами, мав законодавчу, а згодом і найвищу судову владу, репрезентував державу на міжнародній арені. Від імені гетьмана видавалися офіційні акти державної влади – універсали, що містили закони і розпорядження. Виконавчим органом при гетьмані була Генеральна старшина. Однак компетенції гетьмана ставали дедалі вужчими, а його залежність від московського сюзерена зростала. У гетьманів спершу було відібрано право зовнішніх взаємин, а згодом вони втратили контроль і над внутрішнім управлінням. Гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем. З часом обрання стало фактичним призначенням, причому царизм двічі касував гетьманство.

Рада старшини була дорадчим органом при гетьмані. До її компетенції входив розгляд найважливіших питань законодавчого, адміністративного і судового порядку, а також упорядження державних фінансів. Вона постійно збиралася як наради генеральної старшини при гетьмані; іноді на ці наради запрошувались і полковники. В розширеному складі з’їзди старшини збиралися в гетьманській резиденції на різдвяні й великодні свята. У цих з’їздах брали участь делегації з полкової старшини, сотників і знатного військового товариства. Старшинська рада дедалі більше становила державну організацію, що розвивалася в бік своєрідних форм станового парламентаризму.

В адміністративно-територіальному відношенні гетьманська держава поділялася на військові округи – полки, сотні й курені, причому їхні начальники – полковники, сотники і отамани – були одночасно військовими командирами і головами адміністрацій відповідної округи. З-під козацької юрисдикції вилучалися лише деякі міста, що мали самоврядування за маґдебурзьким правом, наданим їм ще до революції. Решта міст мали неповну (ратушну) самоуправу.

Довгий час усі форми центральних і місцевих органів адміністрації проймав виборний принцип. Але із збільшенням залежності від Росії виборність адміністрації ставала дедалі формальнішою. Нормальний розвиток українських державних установ і державно-правових інститутів набирав невластивих для себе рис, пристосовуючись до дедалі вужчих форм автономії, аж поки не був перерваний зовсім.

На Гетьманщині діяла система козацьких судів, які були в кожній адміністративній одиниці й знаходилися в такому ж зв’язку і залежності, як і адміністрація цих одиниць. Цю систему складали суди: сільський-сотенний-полковий-гене-ральний, причому кожний наступний був вищою інстанцією для попереднього; апеляція на генеральний суд ішла до гетьмана як верховного судді держави. У XVIII ст. над Генеральним військовим судом стояв суд Генеральної військової канцелярії. У складі судової колегії кожного суду були представники всіх верств населення під проводом начальника відповідної адміністративної одиниці (отамана, сотника, полковника). Судочинство проводилося усно, українською мовою. В судочинстві діяли як кодекси (Литовський статут 1588 р. та маґдебурзьке право в неофіційних збірниках), так і народне звичаєве право. Складений в результаті 15-річної праці (1728-1743 pp.) комісією українських правників кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» не був затверджений Москвою. В свою чергу, Україна відкидала московські вимоги про зміну й доповнення Литовського статуту як кодексу республіканського. Зауважимо, що Литовський статут діяв на Чернігівщині й Полтавщині до 1842 p., а маґдебурзьке право до 1835 р. Навіть після скасування Литовського статуту окремі його норми, передусім із спадкового права, були чинні на цих територіях до 1920 р.

Вищим органом місцевого управління вважались козацькі ради. Проте вже наприкінці XVII ст. старшина фактично усунула козацькі маси від прийняття важливих рішень.

 

Міське самоврядування. Управління містами здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали магдебурзьке право, управляли виборні міські ради — магістрати. Вони складалися з виборного голови — війта, його помічника — бурмистра, адміністративної і судової колегій — ради (райців) і лави (лавників). Війт затверджувався на посаді гетьманською владою. Війт разом із магістратом керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів. Неупривілейовані (ратушні) міста засвоювали деякі зовнішні форми маґдебургії (виборні ради, номенклатуру), але їхня самоуправа була обмежена, підлягаючи старшинській адміністрації. На Полтавщині формально маґдебургією користувалися: Гадяч, Золотоноша, Кременчук, Лубни, Миргород, Переяслав, Пирятин, Полтава, Прилуки, Ромни. Однак полкова адміністрація всіляко втручалася в міські справи, обмежуючи самоуправу міст. У свою чергу, міська верхівка нерідко ставала в опозицію до старшинської адміністрації, намагаючись вибороти собі якомога більше владних повноважень.

Судова система Гетьманщини. Судова система козацької держави складалася з судів: державних (козацьких), міських, сільських, духовних (церковних). Козацькі державні суди обіймали чотириступеневу організацію, поділяючись на суди провінціальні й центральні.

Провінціальні суди складалися з сітки підпорядкованих один одному колегіальних судів: сільських, сотенних, полкових. Вони однаково розглядали як цивільні, так і карні справи. Сільські суди отаманів вирішували дрібні справи місцевих і захожих козаків. Сотенні суди на чолі з сотниками існували в осідках сотенних урядів. Вони розглядали справи козацтва сотенної округи. Справи козаків з міщанами розглядав мішаний козацько-міщанський суд. Полкові суди існували в полкових центрах і очолювалися полковниками. Вони діяли як суди першої інстанції для козацької старшини, сотенної й полкової, і другої інстанції для апеляцій від сотенних судів.

Центральні суди обіймали Генеральний Військовий суд, Генеральну Військову канцелярію й Гетьманський суд. Генеральний військовий суд існував при гетьманській резиденції й вважався найвищим судом краю (у XVIII ст. від нього можна було апелювати до Генеральної Військової канцелярії). В Генеральному Військовому суді засідали генеральний суддя та інші члени генеральної страшини та знатного військового товариства. Він діяв як суд першої інстанції в справах генеральної старшини, полковників та бунчукових товаришів і як апеляційна установа для вироків полкових судів. Суд Генеральної Військової канцелярії виник у XVIII ст. під російським натиском, як апеляційний до рішень інших вищих судів. Його поява побільшила і так чимале число апеляційних інстанцій. Гетьманський суд спирався на владу гетьмана як зверхнього судді держави. Його компетенція була в принципі необмежена. Гетьман міг будь-яку справу взяти на власний розгляд як у першій інстанції, так і вже після вироку інших судів. Гетьманський рішенець був остаточний.

Система міських судів обіймала суди магістратські й ратушні. В магістратських містах судові компетенції однаково належали до ради і до лави, хоча лава займалася переважно карними справами. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 р. генеральний суд.

Сільські суди вирішували незначні цивільні й карні справи селян у сільських громадах. Домініальні суди, поволі відроджуючись у XVIII ст., обіймали судочинство панів-землевласників над підлеглим населенням. Духовні (церковні) суди обіймали своєю юрисдикцією церковних осіб (священиків та їх родини, церковну прислугу, піклуванців церкви) та церковні справи (злочини проти віри й подружжя, спори подружні й спад-щинні). Держава не втручалася до духовного судів-ництва, але обмежила його компетенцію: у справах карних і важливих цивільних церковні особи були підпорядковані світським судам.