18.5 Русько-половецькі війни

 18.5.1. Суть конфліктів

 18.5.2. Перші зіткнення (1062-1092 pp.)

18.5.3. Розв’язання великої русько-половецької війни 1093-1116 pp.

18.5.4. Розгортання війни. Вбивство Ітларя й Китяна (1095 р.)

18.5.5. Половецький наступ 1095 – 1101 pp.

18.5.6. Руський контрнаступ. Похід у Степ 1103 pp.

18.5.7. Половецькі набіги 1105 – 1107 pp. Лубенська битва

18.5.8. Останній період війни. Походи руських дружин на Дон 1111 і 1116 pp.

18.5.9. Підсумки війни 1093 – 1116 pp.

18.5.10. Активізація половецьких набігів (1160-1180-ірр.).

18.5.11. Похід на половців 1168 р.

18.5.12. Розв’язання русько-половецької війни 1184 – 1194 pp. Орельська і Хорольська битви

18.5.13. Похід Ігоря 1185 р.

18.5.14. Половецька атака Переяславля і Римова (1185 р.)

18.5.15. Воєнні дії 1187 – 1194 pp. Підсумки боротьби

 

18.5.1. Суть конфліктів

Значний пласт історії нашого краю II пол. XI – поч. XIII ст. склали боротьба з кочівницькою агресією та походи руських дружин у степові простори на половців.

Як половці, так і русичі не відмовляли собі в задоволенні поповнити власний бюджет за рахунок пограбування сусідів та захоплення «живого товару», який можна вигідно продати на невільницьких ринках. За підрахунками відомого київського історика П.В. Голубовського, протягом 1061-1210 pp. кочівники здійснили щонайменше 46 походів на Русь, з них на Переяславську землю – 19, на Поросся – 12, на Київщину – 4, на Чернігівську й Сіверську землі – 7, на Рязань – 4. Ще більше було руських походів на степовиків.

Поряд із самостійними набігами половці неодноразово приходили в руські землі на заклик того чи іншого князя, причому міжусобні князівські війни супроводжувалися не менш тяжкими спустошеннями.

В «Слові про Ігорів похід» гіперболізація сили суздальського князя Всеволода Юрійовича («Ти можеш Волгу веслами розплескати, а Дон шоломами вихлюпати») поєднується зі смакуванням наперед казково дешевої работоргівлі у випадку «правильного» вибору: «Якби ти був у Києві, то була б рабиня по ногаті, а раб – по резані». Запропоновані автором ціни були далекі від справжніх, зате яскраво виказували дійсні прагнення оборонців «землі Руської» від «половецької загрози».

 

 

 

 

 

Свідчення 3. Із статті А.Н. Робінсо-на «Автор «Слова про Ігор похід» та його епоха» (1986 p.):

«Всі русько-руські і русько-половецькі війни … велися не заради якихось абстрактних ідеалів чи піднесених почуттів, а заради вигоди, тобто одержання найбільшої здобичі (для кожного князя і дружинника) за найменшої затрати сил», «…кожний русько-половецький похід на руські міста або руська-половецька війна оцінювалися обома сторонами як союзи або боротьба аристократів, добре знайомих, нерідко – і родичів».

 

Свідчення 4. У 882 р. київський князь Олег «встановив варягам данину давати від Новгорода – триста гривень на рік заради миру». Ця сума виплачувалася до смерті Ярослава Мудрого (1054 р.). Сам Ярослав Володимирович, коли княжив у Новгороді, давав Києву 2000 гривень, а коли відмовився платити, батько зібрався на сина війною.

За «Правдою Ярослава» (1015 – 1016 pp.) встановлювалися штрафи («вири») за вчинення злочинів: «« Якщо утне мечем, і не вийме його, або держаком, то 12 за обиду. Якщо відсіче руку, і відпаде рука або всохне, то 40 гривен». «Правда Ярославичів» (1072 р.) встановлювала «вири» за нанесення тілесних пошкоджень: князівським слугам – 40, тіуну – 80, реміснику – 12, смерду, холопу – 5 гривень.

В XI – XII cm. середня вартість раба становила 5, рабині – 12 гривень. Ціна теляти дорівнювала 5 резан. Яра (молода вівця) коштувала 1 ногату. У 1169 р. новгородський князь Роман Мстиславич відбився від військ суздальського князя Андрія Юрійовича, захопивши в полон багато його воїнів. «І купували суздальця за 2 ногати».

Викуп полоненого половецького зверхника складав 50 – 100 гривен за дрібного і 1000 – 2000 гривен за великого хана. Руський боярин оцінювався в 100 – 200, князь – 2000 гривен. Остання сума перевищувала річний бюджет цілого князівства. Полонені воїни, як правило, розмінювалися у співвідношенні один до одного.

Свідчення 5.

Масштаб цін: Гривна срібла (бл. 400 г) = 4 гривни кун. Гривна кун = 20 ногат = 50 резан = 200 векшей/вевериць (білячих шкурок).

 

18.5.2. Перші зіткнення (1062-1092 pp.)

 

Перші напади половців на Русь відбулися щойно після опанування ними степів по торках: у 1060-х pp. У 1062 р. половецька орда хана Сокаля завдала поразки війську переяславського князя Всеволода Ярославича і спустошила край. Літописцеві особливо запам’ятався вересень 1068 p., коли об’єднані дружини Ярославичів зазнали відчутної поразки від половецького князя Шарукана на Альті. Однак менш ніж через місяць (1.ХІ) руські взяли реванш – Святослав чернігівський з 3 тис. дружинників розгромив 12 тис. куманів біля р. Снов. У 1079 р. половці приходили до Воїня з Романом Святославичем, але, підкуплені великим київським князем Всеволодом Ярославичем, повернулися назад. У 1080-х pp. половці більше воювали на Заході, виступаючи у ролі третьої, часто вирішальної сили в печенізько-візантійських війнах.

Саме половецькому 40-тисячному війську Тугоркана й Боняка завдячував візантійський імператор Олексій І Комнин свою рішучу перемогу над печенігами 1091 р. Рік потому половці підтримали претендента на візантійську корону, що називав себе Левом, сином убитого 1073 р. імператора Романа IV Діогена. Однак їхній похід на Константинополь 1092 р. виявився невдалим, нещасливий претендент був захоплений у полон і осліплений.

На поч. 1090-х pp. половці облишили Візантію й розпочали безперервну серію нападів на руські землі, знищивши до решти полудневу Київщину й майже всю Переяславщину.

Посульська оборонна лінія не змогла стримати їх відчайдушного грабіжницького натиску. Були зруйновані укріплені центри: Воїнь, Сніпорід, городище біля хут. Миклашевського.

 

Свідчення 6. З «Повісті минулих літ» (1062 p.):

«Прийшли половці вперше на Руську землю, воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли Всеволода, і спустошивши [землю], відійшли».

Свідчення 7. З «Повісті минулих літ» (1068 p.):

«Прийшли іноплемінники на Руську землю, половці мной. А Ізяслав, і Святослав, і Всеволод вийшли супроти них на Альту. І коли настала ніч, рушили вони одні проти одних. За гріхи наші напустив бог на нас поганих, і побігли руські князі, і перемогли половці».

 

Шарукан Старий

(pp. н. і см. невід.) – половецький хан, полководець.

У вересні 1068 р. розбив об’єднані сили руських князів на р. Альті. Однак у наступній битві з дружиною Святослава чернігівського на р. Снов зазнав поразки й потрапив у полон. Коли одержав свободу, невідомо. В літопису він згадується майже через 40 років – у травні 1107 р. Тоді Шарукан із Боняком приходив до Лубен, де зіткнувся з коаліцією шести князів. Ледве руські перейшли в атаку, половці побігли. Шарукан ледве втік, а його брат Сугр і два інших, невідомі на ім’я, були взяті в полон. Сином Шарука-на був хан Отрок, а внуком – хан Кончак.

Сокал
(pp. н. і см. невід.) – половецький хан. За літописом, був першим, хто вчинив напад на Русь. У битві з переяславським князем Всеволодом (2.11.1062 р.) половці перемогли і, спустошивши землю, відійшли.

 

18.5.3. Розв’язання великої русько-половецької війни 1093-1116 pp.

 

Зміна правителів у Києві та Переяславі в 1093-1094 pp., а саме прихід до влади в Києві Святополка II Ізяславича, а в Переяславі – Володимира Мономаха, змінила стан справ на краще. Ці два активних політики внесли зміни у тактику ведення боротьби зі степовиками, і на кожний новий набіг половців Русь почала відповідати ударом не меншої сили.

Особливо агресивно діяв переяславський князь Володимир Всеволодович Мономах. Він розмовляв із половцями з позиції сили, знищуючи їх кочів’я й примушуючи замирюватися на вигідних для себе умовах.

Велика русько-половецька війна 1093-1116 pp. була спровокована діями нового великого київського князя Святополка II Ізяславича. Прочувши про кончину Всеволода, половці відправили до Святополка послів з вимогою викупу за мир. Великий князь, не довго думаючи, посадив їх у поруб. Сприйнявши це як виклик, орда Тугоркана почала нищити Київщину і взяла в облогу Торчеськ, осаду федератів Русі – торків. На допомогу Святополку прийшли його двоюрідні брати Володимир та Ростислав Всеволодовичі. Об’єднані сили руських виступили з Києва і, переправившись через р. Стуг-ну, стали за укріпленим валом. Битва відбулася 26 травня 1093 р. Атака половців виявилася такою сильною, що руське військо не витримало й побігло. Святополк і Володимир урятувалися, а Ростислав потонув у Стугні. Це була перша і фактично єдина втрата чільного руського зверхника у війні з половцями. Окрилені успіхом, половці кинулися грабувати безборонні землі Київщини й Переяславщини. У липні 1093 р. Святополк програв ще один бій, на Желяні. Втративши надію на допомогу, Торчеськ здався. Його населення половці вивели до своїх веж, а місто спалили. Розчарувавшись в успіху подальшої боротьби, Святополк II того ж року замирився з половцями, пошлюбивши доньку Тугоркана.

 

 

Свідчення 8. З «Поучения…» Володимира Мономаха (1117 p.):

«А тепер я вам розповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і лови, з тринадцяти літ».

«А всіх походів зробив я вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших.

І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять, і при отці, і без отця, і скоту даючи їм багато і багато одежі своєї. І пустив я князів половецьких ліпших із оков стільки: Шаруканевих двох братів, Багубарсових – трьох, Осінєвих братів – чотирьох, а всіх інших ліпших князів – сто. А самих князів бог живими в руки дав: Коктуся з сином, Аклана Бурчевича, таревського князя Азгулуя та інших витязів молодих п’ятнадцять, і цих, живих привівши і порубавши, повкидав я в ту річку Сальницю. По черзі перебито в той час зо двісті ліпших мужів».

 

Свідчення 9. З книги Л.М. Гумільова «Древня Русь і Великий Степ» (1993 p.):

«Коли ж Володимир Мономах навів порядок на Русі й у 1111 – 1116 pp. переніс війну в степ, половці були розбиті…

Дійсно, якби половці не капітулювали своєчасно, а продовжували війну проти Русі, вони були б знищені дощенту. Вози, запряжені волами, рухаються степом зі швидкістю 4 км за годину, а перетятою місциною ше повільніше. Зате руська кіннота на рисях могла долати 15 км, а хлинцею (швидким кроком) – 8-10 км. Це означає, що кочів’я були фактично беззахисними проти руських ударів, тим більше що легка половецька кіннота не витримувала натиску важкоозброєних руських, а маневреність не мала значення при обороні жінок і дітей на возах. Нарешті, половецькі зимівники не були ні мобільні, ні укріплені, тоді як руські фортеці надійно захищали їх мешканців, а ліс завжди зручне укриття для втікачів. Половецькі хани були б дурнями, якби не враховували всіх цих обставин. Але вони були розумними і віддавали перевагу союзницьким відносинам із князями…»

 

Свідчення 10. З роману В.К. Малика «Черлені щити»:

«Життя [полоняників] було підневільне, собаче. У кого дома залишилися якісь статки, тих родичі викупили. [У кого не було ні статків, ні родичів], стали довічними рабами – пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдів та худобини, обробляли байські бахчі, заготовляли для зимівників дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт. І весь час, де б не були і що б не робили, думали про втечу».

«…найкраще було втікати влітку, коли тепло і коли кожен кущик заховає тебе чи пустить переночувати. Однак влітку з полонеників не спускала ока варта, а в пустельному степу, що розділяє Половецьку і Руську землі, постійно рискала кінна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя від нападу руських князів і виловлювала втікачів. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук, і тоді йому виколювали або випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на щоці тамгу. [Взимку], коли завіє завірюха і степ занесе снігом, коли вдарять морози, половці послаблюють пильність, а іноді й зовсім не стережуть невільників. Бо хто ж наважиться тікати у голу засніжену пустелю? Ступиш кілька кроків – і слід миттю викаже тебе. А в путі на сміливця чекають і люті морози, і голод, і вовчі зграї. Та й половецькі роз’їзди можуть легко помітити… Тому майже не було випадків, щоб хто-не-будь утік узимку».

Катастрофу 1093 р. сповна використав Олег Святославич. Наступного року він, взявши половців для помочі, прийшов з-під Тмуторокані під Чернігів. Після восьмиденних боїв Володимир Мономах втратив надію відбитись і, віддавши Чернігів Олегу, ретирувався в Переяславль.

 

Свідчення 11. З «Літопису руського» (1093 p.):

«Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Яіз сього села». І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до всевишнього, який відає все потаємне».

 

Свідчення 12. З «Поучения» Володимира Мономаха:

«І вийшли ми в день святого Бориса [24.VII.1094 p.] із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з дружиною близько ста [мужів], і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки… Бог і святий Борис не дали їм мене в користь, без утрат дійшли ми до Переяславля».

 

Тугоркан(р. н. невід. – 19.VI. 1096) – половецький хан, полководець.Тесть великого київського князя Святополка Ізяславича. Під час русько-половецької війни 1093 р. одержав перемоги на Стугні, на Желяні й під Торчеськом. Після цього уклав мир, скріпивши його одруженням своєї доньки з Свя-тополком. Загинув у битві з дружинами Святополка Ізяславича і Володимира Всеволодовича Мономаха під Переяславлем 1096 р. Похований зятем у Києві.
Ростислав Всеволодович(1070-26.V. 1093) – князь переяславський (1078-1093 pp.).Син Всеволода Ярославича і половецької княгині Анни, улюблений брат Володимира Мономаха. В 1093 р. взяв участь у нещасливому поході Святополка Ізяславича на половців і потонув під час втечі в р. Стугні. Ченці-літописці вбачали у загибелі князя кару за вбивство чудотворця Григорія. В Києво-Печерському патерику розповідається, що перед походом Ростислав попростував до Печерського монастиря для благословіння. На березі Дніпра молодий князь зустрівся з Григорієм, який саме пішов до річки зачерпнути води. Княжі слуги незрозуміле чому стали насміхатися з старця. У відповідь Григорій мовив: «Плачте-ся про свою погибіль і кайтеся у гріхах, бо скоро наступить суд і всі ви потонете у воді разом із князем вашим». Почувши ці слова, Ростислав із гнівом відказав: «Чи ж бо мені, плавцеві, ти пророкуєш смерть від води? Скуштуй-но того сам!» і звелів зв’язати старцеві руки й ноги, навісити на шию камінь й укинути у воду. Сам же відійшов від монастиря без благословіння. Коли ж під час битви руські почаливтікати, Володимир і Ростислав кинулися в річку. Несподівано Ростислав став тонути перед очима брата. Володимир намагався врятувати його, але марно. Ростислав захлинувся й пішов на дно. Пізніше слуги Святополка знайшли його тіло й привезли до Києва. Ростислава поховали в св. Софії коло батька. Літописець відзначив, що за князем дуже плакала «мати його і всі люди плакали за ним | сильно, юності його заради». В «Слові про Ігорів похід» з приводу смерті Ростислава читаємо: «Плаче мати Ростиславова / По юнакові Ростиславу-князеві! / Никли квіти жалощами, / Дерево з туги до землі хилилося!» У 1961 р. у підземеллі Софійського собору, в усипальниці київських князів, між різними останками знайдено Ростиславів череп, у якому стримів залізний наконечник стріли. Звідси зрозуміло, чому молодий і здоровий, до того ж чудовий плавець, Ростислав раптом став тонути: він був смертельно поранений.
Ітлар(р. н. невід. – 24.11.1096) – половецький хан. Разом із Китяном у 1095 р. прибув до Переяславля на мирні переговори з Володимиром Мономахом. Незабаром руські з торками, скориставшись довірливістю половецьких зверхників, умертвили вночі сонного Китяна, а Ітларя вбив стрілою Ольбег, син Ратибора, через отвір, зроблений у дахові.
Китян(р. н. невід. – 22.11.1096) – половецький хан. Загинув у нічній різанині, яку вчимнили руські дружинники й торки в Переяславлі, віроломно порушивши умови перемир’я.
 

18.5.4. Розгортання війни. Вбивство Ітларя й Китяна (1095 р.)

 


Сівши на переяславському столі, Володимир сповна виявив свої почуття, спровокувавши у 1095 р. новий спалах русько-половецької війни. Тоді руські й торки підступно вбили у Переяславлі половецьких ханів Ітларя і Китяна.

Орди цих ханів прорвалися у Причорноморські степи в 1091 р. і незабаром опанували Дніпровське Лівобережжя, вийшовши на кордони Переяславського князівства. Наприкінці лютого 1095 р. Ітлар і Китян із невеликим військом підійшли до Переяславля і стали торгуватися з князем Володимиром Мономахом: скільки він готовий заплатити за мир. Під час переговорів Ітлар з невеликою дружиною розташувався в самому місті, а Китян із рештою воїнів отаборився між валами. Для безпеки Ітларя, який поселився в посадника Ратибора, Мономах відіслав Китяну в аманати свого сина Святослава. В цей час прибув із Києва від великого князя Святополка боярин Слав’ята і відразу почав схиляти Ратибора і Мономаха вбити Ітларя. Володимир спочатку не погоджувався, мотивуючи відмову клятвою, що її дав половецьким гостям, але потім дав себе умовити і вночі 22 лютого послав Слав’яту з дружинниками і торками до валів. Нападники зняли чатових і викрали Святослава. Після цього накинулися на сплячих половців і неребили їх. Вранці Ітларя, який нічого не знав про нічну різанину, покликали до іншого покою ніби для розмови з Мономахом, а коли хан увійшов, замкнули двері, розібрали дах і через пролом син Ратибора Олег пострілом із лука вразив хана на смерть. Його дружина, захоплена зненацька, була вибита до ноги.

Заохочені легкою перемогою, Святополк і Володимир вирішили розвинути успіх, тим більше, що головні половецькі сили, в т. ч. й син Ітларя Боняк, у цей час були зайняті у воєнних операціях на території Візантії. Виступивши у похід, князі запросили до участі в ньому і чернігівського князя Олега Святославича. Однак після підступного вбивства половецьких ханів Олег перестав довіряти своїм кузенам і в похід не пішов. Неочікуваний напад на половецькі вежі поблизу Голтова (сучасна Говтва) був успішним. Руські захопили численний товар (худобу) і взяли великий полон. Повернувшись, брати дали нагінку Олегу й поставили вимогу видати їм на розправу Ітларевого сина, який перебував у Чернігові. Однак Олег не став клятвопорушником й Ітларевича не віддав. Це спричинило розв’язання міжусобної війни 1096 р.

 

18.5.5. Половецький наступ 1095 – 1101 pp.

 

Підступне вбивство правителів, які прийшли з пропозиціями миру, стало приводом до розгортання небаченої за руйнівними наслідками агресії об’єднаних сил степовиків. У 1095 р. половці взяли в облогу столицю Поросся – город Юр’єв і стояли коло нього все літо. Святополк заплатив за мир, але половці не поспішали з відходом. Жителі Юр’єва, втративши надію на спокійне життя, покинули місто й подалися до Києва. Князь звелів збудувати для них, а також для лівобережних «заса-ковців» (людей з околиці Сакова) новий населений пункт на Витичівському пагорбі. Спустілий Юр’єв половці спалили. У травні наступного року син забитого Ітларя Боняк, скориставшись відсутністю княжих дружин, які билися з Олегом під Черніговим, прорвався до самого Києва, а хан Куря спустошив Переяславське князівство. Тесть Святополка Тугоркан теж не встояв від спокуси й узяв у облогу Переяславль. Однак йому не пощастило: у битві з підоспілими дружинами Святополка й Мономаха 19 червня 1096 р. на р. Трубіж половці були розбиті, а Тугоркан із сином загинув. Святополк з почестями поховав тестя в Берестові. Поки князі розбиралися з Тугорка-ном, хан Боняк 20 червня знову підступив до Києва і ледве не увірвався до міста. Половці пограбували й попалили всі навколишні села й кілька монастирів, у т. ч. й Печерський. Відтоді половецькі напади стали постійними.

 

 

 

 

 

 

 

Свідчення 13. Літописець про напад половців на Печерський монастир (1096 p.):

«І прийшли вони…, коли ми були в келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а другі вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили, коли що знаходили в келії. А після цього запалили вони храм святої владичиці Богородиці…»

 

Боняк

(pp. н. невід. – 21.IV.1185?) – половецький хан, полководець, один із головних діячів східноєвропейської історії кін. XI – поч. XII ст. Син Ітларя. Ще молодим ватажком, у 1091 p., разом з Ту-горканом врятував Візантію, привівши на допомогу імператору Олексію II Комнину 40-тисячне військо, яке в битві при Лебунії буквально розтрощило ворогів імперії – печенігів. Донька імператора Анна з цього приводу писала: «Можна було спостерігати незвичайне видовище: цілий народ, що рахувався не десятками тисяч, а перевищував будь-яке число, з жінками і дітьми, до решти загинув у цей день». Боняк і Тугоркан стали героями Візантійської імперії, їх величали спасителями, про них складали пісні. Обидва хани були щедро винагороджені. У руських літописах Боняк вперше згадується під 1106 р. у зв’язку з нападами його військ на Київ. Під час першої атаки, у неділю 25 травня 1096 p., половецький зверхник спустошив околиці руської столиці і спалив княжий двір на Берестові. Під час другого нападу, у п’ятницю 20 червня 1096 р. Боняк ледве не увірвався в місто, запалив села довкола, спалив і пограбував Стефанів, Германів і Печерсь-кий монастирі, спалив княжий двір на Видубичах. У свідомості руських затримався переказ, як страшний Боняк «рубав шаблею Золоті ворота». В зв’язку з цими подіями літописець вперше детально розповідає про половців. Після загибелі Тугоркана Боняк відігравав роль визнаного половецького лідера. Джерела характеризують його як навдивовижу енергійного й агресивного воєначальника. Його напади на руські землі супроводжувалися страшною руйнацією: поселення безлюділи, пасовища пустіли, покинуті ниви заростали лісом, стаючи лігвищами звірів. Володимир Мономах безрезультатно ходив проти Боняка за Рось у 1096 і 1099 pp. У 1099 р. Боняк допоміг князеві Давиду Ігоревичу повернути відібрану в нього Волинь. Ворог Давида Ярослав Святополчич закликав на допомогу угрів, а Давиду в поміч прийшов Боняк. У битві під Перемишлем русько-половецьке військо, яке налічувало всього 500 воїнів, завдяки полководницькому таланту Боняка, перемогло 8-тисячну армію противника: «збили вони угрів у товпу, як ото сокіл галок збиває, і побігли угри…, і гнав услід за ними [Боняк] два дні, рубаючи їх». Взимку 1105/1106 pp. половці, очолювані Боняком, напали на околиці Заруба, на правім березі Дніпра, погромивши осаджених там торків і берендеїв, а потім спустошили околиці города Зарічеська. Набіг був відбитий, а полонені звільнені. В 1107 р. Боняк захопив табуни коней біля Переяславля, після чого став на р. Сулі під Лубнами. Внаслідок раптової атаки об’єднаних руських дружин Володимира Мономаха, Святополка Ізя-славича й Олега Святославича Боняк зазнав чи не єдиної в своїй військовій кар’єрі поразки. В тій битві загинув Боня-ковий брат Тааз. Після того були переговори з половцями; переможці – Володимир і Олег – посвоячилися з ханами Аєпами, висватавши у них дочок для своїх синів Юрія і Святослава. У 1109 р. Боняк знову з’явився під Лубнами, а в 1113р. разом із ханом Аєпою підходив до города Вир. В 1167 р. Боняк бився з Олегом Святославичем. За деякими даними, хан загинув у бою з київським воєводою Романом Нездиловичем та союзними йому берендеями, маючи щонайменше 110 років. Син Боняка Севенч (? – 30.IV. 1151) був забитий під Києвом у 1151 p., коли прийшов «рубнути Золоті ворота, як його батько рубав». В особі Боняка на довгі часи у руської людності сперсоні-фікувалася степова загроза. Літописець дає йому таку характеристику: «безбожний, шолудивий, хижак». В ряді історичних епізодів половецький зверхник представлений ворожбитом, віщуном: він виє по-вовчому, і вовки йому відповідають. Очевидно, Боняк поєднував у собі функції хана і жерця, з тотемом і покровителем – вовком. У пізніших народних переказах Боняк перейшов уже в зовсім міфічну істоту – такого собі демона смерті, скелета, покритого шкірою, з смердячими потрохами. До такого образу прив’язувалися мандрівні казкові сюжети: про убивання ним слуг, які підглянуть, що він не живий чоловік, про випадковий порятунок одного із тих слуг, який потім убиває демона тощо.

 

18.5.6. Руський контрнаступ. Похід у Степ 1103 pp.

 

Втомившись відбивати постійні половецькі напади, руські князі на Витичівському з’їзді 1101 р. вирішили перейти до контрнаступальних дій. Ухваливши спільний похід, князі Святополк, Володимир і троє Святославичів (Олег, Давид і Ярослав) зібралися на р. Золотчі. Дізнавшись про це, половці поспішили укласти з руськими мир у Сакові (15.IX.1101 p.). Проте масштабна протиполовецька акція не забарилася. В 1103 р. Святополк і Володимир з’їхалися з дружинами на Долобському озері. Пропозицію Мономаха виступити в похід Святополкові дружинники зустріли прохолодно, але після виголошеної князем палкої промови пристали на його аргументи.

В акції взяли участь також Давид Святославич (Олег відмовився) та четверо молодих князів: Давид Всеславич, Мстислав Всеволодович, Вячеслав Ярополчич та син Монома-ха Ярополк. У серед, березня 1103 р. об’єднане військо рушило вниз по Дніпру: піхота пливла в човнах, кіннота йшла берегом. За порогами військо повернуло у степ і на поч. квітня стало на р. Сутінь, у басейні Самари. Половецькі зверхники зібралися на раду, причому думки ханів розділилися: старі пропонували укласти з Руссю мир, молоді виступали за війну. Перемогла воєнна партія. Назустріч руським вислано сторожовий загін хана Алтунопи, відомого своєю мужністю. В бою з передовими частинами руських цей загін був знищений.

4 квітня 1103 р. відбулося зіткнення головних сил. Перебіг битви склався на користь руських. Було вбито 20 половецьких князів, а полоненого хана Белдузя Мономах проти звичаю наказав стратити. Руським дісталася величезна здобич і полон. За гарячими слідами від здобутої перемоги Святополк повелів відбудувати город Юр’єв.

 

Свідчення 14. З «Літопису Руського» (1103 p.):

«І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє… А сього чому не розглянете., що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже».

Свідчення 15. З «Літопису Руського» (ПОЗ p.):

«І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їх було не до спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх…

…І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших.., а Белдузя схопили.

…Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, …і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з побідою великою».

 

18.5.7. Половецькі набіги 1105 – 1107 pp. Лубенська битва

 

За поразку 1103 р. половці помстилися цілим рядом нападів. У 1105 р. Боняк напав на околиці Заруба, погромивши осаджених там торків. Двічі половці нападали на Київщину. Менш вдалим був набіг 1106 р. на околиці Зарічеська: половців переслідували аж до Дунаю й відбили полон. Наступного року Боняк спустошив околиці Переяслав ля. У серпні 1107 р. половці, очолювані Боняком і Шаруканем, «стали навколо города Дубна». Проти них виступили князі Святополк Ізяславич, Володимир Всеволодович, Олег Святославич з сином Святославом, Мстислав Всеволодович, Вячеслав і Яро-полк Володимировичі. Літописець відзначив, що 12 серпня руські перебрели через Сулу і «зняли клик» на половців, від якого ті перелякалися і побігли. Руські ж стали «сікти їх, а других руками хапати і гнали їх до [ріки] Хорола». Оволодівши половецьким обозом, руські дружини повернулися «до себе з побідою великою». Невдовзі Володимир Всеволодович і Олег Святославич одружили своїх синів Юрія і Святослава на доньках половецьких ханів з родів Осіня й Гіргеня. На місці, де відбувалася битва, у степу поряд із р. Войниха, пізніше виникло с. Войниха сучасного Лубенського району. Ще в XVIII ст. тут знаходилися нерозорані насипи двох високих курганів, які в народі називали Витязями, на згадку про перемогу давньоруських дружинників. Про цю подію склали кілька легенд, які дожили до початку XX ст.

18.5.8. Останній період війни. Походи руських дружин на Дон 1111 і 1116 pp.

Незважаючи на Лубенську невдачу, напади половців не припинилися. В 1108-1110 pp. на Переяславщину приходили хани Уруба й Боняк. У свою чергу, в 1109 р. Володимир Мономах вислав у степ військо на чолі з воєводою Дмитром Іворо-вичем. Знищуючи половецькі кочовища («тисячу веж він узяв»), воєвода провів руські дружини аж до «Дону» (Сіверсь-кого Дінця). В 1110 р. князі Святополк, Володимир і Давид Святославич ходили проти степовиків до города Воїня, а половці пустошили довкола Переяславля по селах і взяли полон коло «града» Чучина.

У 1111 р. князі вирішили «сильно труснути Половецькою землею». У похід рушили: Святополк удвох із сином Ярославом, Володимир із синами Святославом та Ярополком, Мстислав Всеволодович, Давид Ізяславич із сином Ростиславом і Давид Ігоревич. Вийшли ще по снігу і йшли цілий місяць (26 лютого – 28 березня), здолавши більше 500 км. Шлях княжих дружин пролягав Полтавщиною: через Сулу, Хорол, Псел, Говтву, Ворсклу. Руські без бою захопили половецькі «міста» в басейні Дінця Шарукан і Сугров, узявши велику здобич. Під час повороту додому з’явилося половецьке військо, спочатку менше, розбите по «кріпкій брані» на потоці Де гія (24 березня), а за ним значно більше – «многеє множество» «як ті бори великії». Рішуча битва відбулася 27 березня 1111 p на р. Сальниці, правій притоці Дінця, і закінчилася цілкови тою перемогою Русі. Живописуючи перемогу, літописець на голошу є на божому втручанні: «І послав господь бог ангела ні поміч руським князям… І падали половці перед військом Во лодимировим, невидимо биті ангелом, як це бачило багаті людей, і голови летіли, невидимо зітнуті, на землю».

Ще один успішний похід у Подоння відбувся в 1116 р. пі,, керівництвом переяславського князя Ярополка, сина Володи мира Мономаха. Під час цього походу руські взяли половець кі «міста» Сугров, Шарукан і Балин. Хан Отрок був загнанні «за Залізні ворота» (Кавказькі гори), а хан Сирчан, що зостав ся на Дону, перебував у крайній біді («живився рибою»).

 

 Свідчення 16. Легенда про євшан-зілля (за Галицько-Волинським літописом 1205 p.):

«По смерті Володимирові остався у Сирчана один лиш. музика Ор, і по слав він його в Обези [Грузію], кажучи: «Володимир уже вмер. Тож верни ся, брате, піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йом пісні половецькії. А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, щ зветься євшан [полин]». Той же не схотів вернутися, ні послухати. І да [Op] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче ест на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов ві у землю свою».

 

Отрок
(Атрак; pp. н. і см. невід.) – половецький хан. Син Шарукана. Вигнаний внаслідок походу руських дружин 1116 р. із басейну Дону, Отрок на запрошення царя Давида Будівника (1089 – 1125) переселився з 40-тисячним військом у Грузію, якій загрожували турки-сельджуки. Половецькі воїни склали дві третини грузинської армії. Донька хана – Гурандухт стала дружиною Давида. Дякуючи родинним зв’язкам і своєму військовому й політичному авторитету, Отрок швидко став придворним фаворитом. Однак, закликаний братом Сирчаном, повернувся в рідні степи. Правнучкою Отрока була відома грузинська цариця Тамара. Син Отрока, знаменитий хан Кончак, помстився за батька, «знісши Сулу».

 

18.5.9. Підсумки війни 1093 – 1116 pp.

 

Розв’язана за ініціативою великого князя Святополка І русько-половецька війна 1093-1116 pp. закінчилася повнит підкоренням західних половецьких кочів’їв Володимирої Мономахом та його сином Ярополком.

Після переможних походів перших десятиліть XII ст. по* ловецькі кочовища протягом півстоліття відсунулися далекої на південний схід, а половецькі зверхники змушені були ут-} римуватися від набігів на Русь. Це дало змогу давньоруське-і му населенню колонізувати окраїнні райони Переяславського] князівства. Деякі половецькі орди, що кочували на Лівобе- і режжі, визнали зверхність руських князів. Ослабленням своїх ворогів скористалися торки. Незабаром після походу руських на Дон 1116 р. вони підняли повстання проти половців, але зазнали поразки й піддалися Русі. Володимир Мономах, очевидно, не міг дати ради великій масі тюркських колоністів і в 1121р. «прогнав … берендичів із Русі. А торки і печеніги самі втекли».

 

18.5.10. Активізація половецьких набігів (1160-1180-ірр.).

 

На нещастя Русі, період наступальної боротьби з половцями закінчився із смертю сина Мономаха Мстислава Володимировича. Увагу князів зайняли внутрішні конфлікти, до ‘ участі в яких знову закликаються половецькі союзники. Із серед. XII ст. половці вільно кочують вздовж Орелі й Самари, І досягаючи Ворскли. А в 60-ті pp. XII ст. вони посилюють набіги на південні рубежі Русі. В наступні десятиліття ці напади просто не дають дихати порубіжній київський і переяславській людності (набіги 1169,1170,1176,1181,1184,1185рр.). Водночас половці посилили експансію у південному напрямку, продаючи свою поміч Візантії чи її ворогам, а найчастіше – грабуючи на власну руку задунайські землі.

У цей час захистом південно-східних кордонів Русі опікувалися головним чином переяславські й новгород-сіверські князі, які одержували дійову підтримку й допомогу з Києва. Випереджаючи половецькі набіги або відповідаючи на них, руські князі самі часто ходили в Степ (походи 1168, 1170, 1173, 1179, 1183, 1185, 1187, 1190, 1193, 1199 pp. ). На поч. XII ст. на території Полтавщини створено ряд опорних пунктів – базових таборів із запасами провіанту, фуражу, майстернями. Тут збиралися княжі дружини, здійснювалися останні приготування перед небезпечними подорожами у «невідомі землі». Одним із таборів, що в кін. XII-XIV ст. перетворився на добре укріплене городище, став давньоруський Голтов (Говтва) на Шар-горі, поблизу сучасного с. Приліпка Козелыцинськоговки експедицій на перехоплення невеликих загонів нападників, можливо, було поселення з укріпленням над твердим бродом у Хоролі (ур. Городище), за день кінного переходу від посульського Дубна.

Свідчення 17. З «Історії України-Руси» відомого вченого-історика М.С. Гру-шевського:

району. Іншим центром тимчасового перепочинку дружин та підгото«Але хоч як прикрі були ті часті напади половців руським землям, одначе їх і порівняти не можна з половецькими нападами в передстоліття, абоз печенізькими з кінця X в. Під час половецької бурі з кінця XI в половці цілими місяцями тримали в облозі руські міста (як Торчеськ або Переяслав), по кілька місяців перебували, воюючи, на руськім ґрунті, приймали й вигравали битви. Тепер же вони числять тільки на несподіваний напад: на вість, що в сусідстві десь є князь, вони полишають свої плани й тікають… Досить було в 90-х pp. XII в. вийти князю на пограниче десь з військом, аби тим повздержати половців від нападів, а сталіте перед тим вони на руській землі ставали до бою з сполученими полками руських князів (битва над Стугною 1093 р.)».

 

18.5.11. Похід на половців 1168 р.

 

Повернення половців в Середнє Подніпров’я руські зверхники зустріли неоднозначно. З одного боку, нікого не тішила перспектива нової затяжної війни зі Степом, з другого, ця війна відкривала перед амбітними політиками необмежені можливості для зміцнення свого авторитету й багатства. Звичайно, меркантильні інтереси прикривалися патріотичною фразою. Яскравим прикладом цього може бути літописна оповідь про похід на половців 1168 p.

Щойно сівши у Києві, великий князь Мстислав Ізяславич перейнявся «доброю мислю», яку йому «вложив бог у серце». Скликавши численну рідню, великий князь зробив красномовну заяву: «Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [погані] християн кожного року у вежі свої… І вже вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на божу поміч і на молитву святої богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх, і своєї честі». Слова Мстислава зустріли з ентузіазмом: «І вгодна була річ його насамперед богові, і всім братам, і мужам їхнім». Незабаром у Києві зібралася сила-силенна бажаючих «за християни і за Руську землю голови свої зложити і до мучеників причисленими бути». У похід 2-31 березня 1168 р. вибралися всі князі київські, волинські, чернігівські й переяславські: Мстислав, Рюрик, Давид, обидва Всеволодовичі, Святослав і Ярослав, Олег Святославич, брат його Всеволод, Ярослав Ізяславич із Луцька, Ярополк Ізяславич, Мстислав Всеволодкович, Святополк Юрійович, Гліб Юрійович із Переяслав ля, брат його Михалко та багато інших. Із хрестоносним воїнством пішов навіть смертельно хворий Мстиславів брат Ярополк. На п’ятий день походу він помер, але великий князь не став відволікатися на похорони, заганяючись все далі в степи, аж до Орелі й Самари. Половці, довідавшись, яка сила йде на них, «побігли, лишившись жінок і дітей»; за ними гналися, побиваючи й захоплюючи в полон. «І таку вони взяли здобичі силу, що ото всі вої руські збагатилися вдосталь і колодниками, і полонянками, і дітьми їх, і челяддю, і скотом, і кіньми». Втрати руського війська: двоє вбитих, один пропав безвісти. Цілком задоволені, «князі, воздавши хвалу всемилостивому богові і силі чесного хреста, вернулись до себе з радістю великою».

Мстислав недовго тішився роллю визнаного лідера: невдовзі він розсварився з Ростиславичами, яких підтримали інші князі. У 1169 р. союзні війська смолян, суздальців і чернігівців взяли Київ, піддавши місто нищівному погрому.

 

18.5.12. Розв’язання русько-половецької війни 1184 – 1194 pp. Орельська і Хорольська битви

 

Провокативний похід Мстислава викликав половецькі набіги 1169, 1170, 1176, 1181 pp. А починаючи з 1184 p., боротьба з половцями набрала форми нової війни, яка продовжувалася ціле десятиліття. Ця війна, «хоч і не дорівнювала Мономаховій своєю інтенсивністю і результатами, не менше була гаряча і ще більше метушлива» (М. Грушевський). її героями з руського боку були київські князі-дуумвіри Святослав Всеволодович і його сват Рюрик Святославич, син Рюрика Ростислав, новгород-сіверський князь Ігор Святославич та переяславський князь Володимир Глібович; з боку половців – хан Кончак, обсипаний в літопису не менш сильними епітетами, як і герой половецької бурі XI ст. Боняк. Головною ареною війни стала Київщина й Переяславщина, причому уже в перший період війни землі по Сулі були цілковито спустошені.

За 11 років війни відбулося більше 20 походів і битв. Відчутні поразки степовикам були нанесені 30 липня 1184 р. на Орелі і 1 березня 1185 р. на Хоролі. В обох битвах відзначився полк переяславського князя Володимира Глібовича.

Кампанія розпочалася на початку 1184 р. походом Кончака на Посулля. Кончак, який «ходив пішки і носив казан за плечима», практично «зніс Сулу».

У відповідь Святослав із Рюриком задумали колективний похід. Але його було зірвано відмовою переяславського князя Володимира Глібовича підкоритися рішенню Святослава поставити на чолі раті свого двоюрідного брата – новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. На шляху від Сули до Ворскли в об’єднаному війську визрів конфлікт. Володимир завернув свій полк, більше того, напав на сіверську землю і пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей. У відповідь Ігор погромив переяславський молодий город Глібів, вирубавши залогу і мирних жителів. Половці тим часом відійшли в свої степи.

Лише влітку 1184 р. старші князі зібрали 20-тисячне військо і рушили в Степ, вниз по Дніпру. Ніхто з чернігівських Ольговичів у цей похід не пішов. Тому в аванґарді йшов полк Володимира Глібовича, підсилений дружинами молодших князів і двома тисячами берендеїв – всього 4 тис. воїв. Після 5-денних пошуків ворога виявили в межиріччі між Оріллю й Самарою. Половці помилково завважили полк Володимира за все руське військо і кинулися тікати. Переслідуючи противника, загін Володимира далеко відірвався від основних сил. Незабаром, розібравшись в ситуації, на Оріль підійшло головне половецьке військо на чолі з ханом Кобяком. І «стали вони перестрілюватися через ріку, і почали ганятися одні за одними, і було це в них довго». Тут наспіли Святослав із Рюриком і «ввертілися в них [половців] і почали їх сікти і хватати». В полон потрапило 7 тис. степовиків і 17 ханів, в т. ч. Ко-бяк з двома синами. Подібної перемоги руські не знали з часів Володимира Мономаха.

У 1185 р. Володимир із передовим загоном переміг на р. Хоролі самого Кончака, полонивши його молодшу жону і численних воїв. «Окаянний і треклятий» Кончак похвалявся, що візьме городи руські і попалить вогнем: «він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, що їх ледве п’ятдесят чоловік могли натягти». До застосування цієї незвичайної зброї, однак не дійшло. Кончак захворів і зупинився на півдо-розі, а потім почалася відлига, і великий хан все ждав морозів і кращої дороги. Тим часом Святослав і Рюрик вивели в поле 20-тисячну дружину та 6 тис. чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. У п’ятницю, 1 березня руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили на схід. Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в аванґард. Проскакавши 30 верст до р. Хорол, виявили ворога, що, нічого не підозрюючи, розташувався на постій у затишній долині. Навальна атака руської дружини змусила половців тікати. Здобиччю переможців стали сотні полонених, табуни коней, велика кількість казанів і зброї. Мусульманина з його вогненними снарядами, як рідкісний трофей, було передано київському князю Святославу.

Можливо, свідченнями цих подій є знахідки в околицях с. Грякове Чутівського р-ну на Орчику поховання давньоруського дружинника із мечем, а в околицях м. Хорол – бойової сокири руського кіннотника.

 

Свідчення 18. З роману В.К. Малика «Черлені щити»:

«Воі похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено! Укріплені городки взяті приступом і спалені, навколишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли від диму та попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі».

 

Свідчення 19. З роману В.К. Малика «Черлені щити»:

«Половці йшли не півмісяцем і не клином, а лавою. Глухо гула, аж стогнала земля. Важка хмара куряви піднялася в небо, сонце потьмяніло, стало сердито-кривавим, чужим, непривітним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на руський стан.

Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летіла на них – як буря, як вихор, як смерч, що все ламає і трощить на своєму шляху. Чиє ж серце не здригнеться від одного її несамовитого виду, від грому копит, що стрясають землю, від хропіння і важкого дихання тисяч коней, від незвичайних чудовиськ, що, мов живі, звиваються над ордою на її корогвах? <…>

Бій закипів, завирував по всьому полю. Скрегіт мечів і шабель, кінський тупіт, крики, лайки та бойові поклики воїв, стогін і зойки поранених і придушених, тріск списів – все це гуло і ревло, ніби сюди, на невеликий шматок землі, зібралися тури з усього безмежного степу. <…> Сонце почало помітно схилятися донизу, але спека не згасала. Залізні кольчуги, шоломи і лати нагрілися так, що до них не можна було доторкнутися. Піт заливав очі, їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота – дихати ставало все важче і важче. Від спраги і втоми поприставали коні. <…> Сили були явно нерівні. <…> Залишалося одне – якнайдорожче продати життя.

Нарешті настала хвилина, коли руські вої подалися назад і поволі почали відступати. У половецькому війську зчинився радісний крик: степовики відчули, що перемога недалеко.

«Ну, почалося, – гірко подумав Володимир. – Досить нашим побігти – і всьому кінець!»

Він з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, полону, а можливо, й могилою для його полку, і раптом побачив, як через брід переходить стяг за стягом руське військо. Над ним розвівалися червоно-золотисті знамена князя Святослава. Радісно загула кров у жилах.

 – Допомога! – голосно, на все поле закричав князь. – Братіє, дружино! Допомога! Київські князі прибули! Тримайтеся!

Це була щаслива мить. <…> Громовий крик радості розлігся над руським військом. А в половецькому стані пролунали вигуки відчаю і розпачу…»

 

Свідчення 20. З роману В.К. Малика «Черлені щити»:

«Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча. – А потягн&мо, братіє! На супостата!

З’їхавши на гору, переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини Інших князів. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив’язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. <…> Стрімка, смілива атака русичів була для половців і для самого Кончака як грім серед ясного неба. Ніхто не ждав нападу… Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузі.. Кожен був зайнятий своїм ділом: хто сьорбав з закіптюженого казана гарячу юшку, хто лагодив взуття чи зброю, хто білував коня, готуючи м’ясо до вечері… <…> Зчинився страшенний переполох. <…>

Охоплені жахом степовики <…> бігли по лузі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік долини. <…> їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами…»

 

18.5.13. Похід Ігоря 1185 р.

 

Ревниво сприйнявши ці перемоги своїх родичів-недругів, новгород-сіверський князь Ігор Святославич намірився зробити свій окремий похід. У квітні 1185 р. він вибрався в похід у половецький Степ у напрямку колишньої отчини Ольго-вичів – Тьмуторокані. Ця авантюра оспівана у «Слові про Ігорів похід». Замість легкої перемоги над недобитками, Ігор зустрівся з головними половецькими силами. В триденному бою на березі р. Каяли, неподалік від Азовського моря, Ігореве військо було знищене, а сам проводир із трьома князями потрапив у полон.

 

 

 

18.5.14. Половецька атака Переяславля і Римова (1185 р.)

 

Невдалий похід сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р. відкрив хану Кончаку дорогу на Переяслав. Хан тримав місто в облозі, але взяти не зміг. Переяславський князь Володимир Глібович мужньо захищався, діставши тяжкі поранения. На підмогу йому вийшли Святослав із Рюриком, але Аончак, не чекаючи їх, відійшов.

Помітним успіхом половців стало лише взяття половцями у Нижньому Посуллі літописного Римова (локалізований В.Г. Ляскоронським і Ю.Ю. Моргуновим як третє серед городищ у с. Велика Бурімка теперішнього Чорнобаївського району Черкаської обл.). Катастрофа сталася, коли велика кількість захисників стовпилася на струхлій стіні, кліті якої не витримали і обвалилися. Половці розорили місто, а його мешканців вивели в полон. Дії союзника Кончака, хана Гзи в Посем’ї не вийшли за межі звичайного набігу.

Свідчення 21. З «Київського літопису» (1185 p.):

«Погани ж половці, перемігши Ігоря з бриттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. <…> Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. …Володимир Глібович, – а був він одважний і сильний у бою, – виїхав із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули із города і одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою».

18.5.15. Воєнні дії 1187 – 1194 pp. Підсумки боротьби

 

Після невеликої перерви війна відновилася на початку 1187 р. Почувши, що половці наблизилися до руських границь, Святослав із Рюриком швидко зібралися в похід. Володимир приєднався до них, і цього разу випросившись в аванґард війська. Половці не прийняли бою і втекли за Дніпро. Під час цього походу Володимир Глібович захворів і помер. Узимку 1187-1188 р. князі знову вибралися на половців, але похід довелося перервати, оскільки Ярослав чернігівський вернувся з дороги. Руське військо дійшло до Поорілля, за 15 км від Голубого лісу, де жили половці, але через князівські чвари до бою не дійшло.

В 1190-1194 pp. воєнні дії велися головним чином на правому березі Дніпра. Що діялося на лівому – достеменно невідомо. В літопису під 1191 р. згадуються два походи Ольговичів в половецькі степи; про половецькі ж напади звісток немає. В усякому разі, результати війни були непоказні. Почавшись могутніми походами в степ, боротьба звелася до пасивної оборони кордонів. Руські князі з дружинами цілими місяцями «стерегли руську землю», лише в поодиноких випадках нападаючи на половецькі кочовища. В свою чергу, половці не наважувалися вступати в бій з об’єднаними силами руських князів і жодного разу не змогли перемогти навіть аванґардні сили княжої молоді.

 

Кобяк
(pp. н. i см. невід.) – половецький хан. Син Карлия. У 1170 – 1180-х рр.здійснював набіги на Русь. У 1180 р. разом із Кончаком допоміг Святославу Всеволодовичу оволодіти Києвом. У 1184р. був розбитий і полонений руськими князями в битві на Орелі. Загинув у полоні за невідомих обставин.
Кончак

(pp. н. і см. невід.) – половецький хан.

Син Отрока. У II пол. XII ст. об’єднав під своєю владою східні племена половців. У 1170 – 1200-х pp. здійснював набіги на Русь. У 1170 р. воював проти князя Мстислава Ізяслави-ча. В 1171 р. здійснив набіг на Сі-верщину, але змушений був тікати, кинувши здобич, коли зустрівся на Ворсклі з переважаючими силами руських на чолі з Ігорем Святославичем. В 1174 р. ходив до Перея-славля і воював землі по р. Рось, але знову був відбитий Ігорем. В 1180 р. Ігор запросив Кончака у спільний похід проти Рюрика Ростиславича. В кампанії 1184 р. спустошив По-сулля («зніс Сулу»). У 1185 р. прийшов на переяславську землю з великим військом, спорядженим метальними знаряддями і самострільними луками, але зазнав поразки на р. Хорол від руських на чолі з великим князем Святославом. Після смерті Ігоря, союзу з яким хан твердо дотримувався, Кончак у 1203 р. здійснив свою давню мрію: разом із князем Рюриком Ростиславичем і молодшими Ольгови-чами блискавичним ударом захопив «на щит» і піддав страшному пограбуванню Київ.

Ігор Святославич

(2.IV.1151-29.XII.1202) – князь путивльський (1161 – 1164 pp.), курський (1164 – 1178 pp.), сіверський (1178-1198 pp.) і чернігівський (1198-1202 pp.), герой «Слова про Ігорів похід», про якого написані цілі книги.

Син чернігівського князя Святослава Ольговича (11164) і Катерини († 1116), дочки новгородського посадника Петрили. В політичному житті Русі посідав третьорядне місце. В 1169 р. був учасником першого погрому Києва. У 1171 і 1173 pp. ходив на половців. Під час останньої виправи «переїхав Вор-скол коло Лтави», завдяки чому місто вперше потрапило до літопису. В 1180 р. разом із двоюрідним братом Святославом Всеволодовичем в союзі з Кончаком і Кобяком намагався відвоювати київський стіл у Рюрика Ростиславича. На р. Чорториї русько-половецькі війська були розбиті, Ігор і Кончак врятувалися, стрибнувши в один човен. З того часу Ігор із Кончаком стали друзями. Коли Святослав все ж утвердився на київському столі як співправитель Рюрика, Ігор не брав участі в його переможних походах на половців 1183-1184 pp. За відмову брати участь у відбитті набігу Кончака на Переяславль переяславський князь Володимир Глібович у гніві розорив кілька сіверських міст. Але проти інших половців Ігор воював. У 1184 р. він розбив за р. Мерлою половецький загін, який пробирався на Русь. Повернувшись додому зі славою, але без здобичі, Ігор вирішив спробувати щастя наступного року, виступивши у самостійний похід з братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом Ольговичем. Мета походу , як і місце битви, вченими визначаються по-різному. Під час бою Ігоря захопив у полон половець Чилбук і відвіз у свою ставку. Однак Кончак викупив пораненого друга, а згодом і його сина Володимира, і поводився з ними як із дорогими гостями. Незабаром далекоглядний хан влаштував своєму другові «втечу», справедливо розміркувавши, що у себе на батьківщині князь буде для нього набагато кориснішим. Син «втікача» жив у Кончака, який видав за нього свою доньку Свободу (просватану ще до походу Ігоря). Після того, як у подружжя знайшлася дитина, Володимир із сім’єю і урочистим супроводом був відпущений у Новгород-Сіверський, де Ігор «сотвори свадьбу сину своєму и венча его». В 1187 р. Кончак повторив набіг на Переяславль, де правив особистий ворог Ігоря – Володимир Глібович. У сутичці переяславський князь був тяжко поранений і незабаром помер. На зворотному шляху Кончак розорив Римів. У 1191 р. Ігор ще двічі ходив у степ, але зустрічей з військами Кончака уникав. Кончак теж жодного разу не виступив проти Ігоря та його союзників. Після смерті свого двоюрідного брата Ярослава Ігор став князем чернігівським і завів свій літопис, в якому виставив себе благородним ри-царем-піклувальником про благо Руської землі. Близько 1183 р. одружився з Єфросинією, донькою галицького князя Ярослава Осмомисла. Це був другий шлюб, бо в Ігоря вже було троє синів: Володимир (*1171), Олег (*1174) і Святослав (*1176). Єфросинія народила Ігорю ще двох синів синів (Романа й Ростислава) і доньку (ім’я невідоме). Олег помер у 1205 р. Четвірка Ігоревичів у 1206 р. була запрошена князювати в Галичину, але брати посварилися з місцевими боярами. Коли під час війни з угорцями Роман, Святослав і Ростислав потрапили в полон, галицькі бояри викупили князів лише для того, щоб урочисто їх повісити (1211 p.). Володимир із Кончаківною зуміли вирятуватись і повернулися до Путивля, їхній син Ізяслав, внук Ігоря і Кончака, востаннє в історії, у 1234 р. водив половців на Київ і Галич.

 

Володимир Ігоревич 

(8.Х.1171 – після 1211) – князь путивльський (1185-після 1211 pp.), галицький (1206-1207, 1210-1211 pp.).

Син Ігоря Святославича. У 1188 р. одружився з дочкою хана Кончака. Закінчив свої дні як чернець Антоній.

 

 Всеволод Святославич
 (1155-17.V.1196) – князь труб-чевський (1164-1196 pp.) і курський (1185-1196 pp.). Брат Ігоря Святославича. Вирізнявся особливими воїнськими доблестями («буй-тур»). Учасник міжусобних воєн і походів на половців. По його останках здійснена скульптурна реконструкція. Жінка Ольга була донькою переяславського князя Гліба Юрійовича – особистого ворога Всеволодового брата Ігоря.

 

 

 План давньоруських укріплень поблизу с. Велика Бурімка з літописним «містом» Римів (ур. Городок). Розвідки Ю. Моргунова. 1981. 1 – городища; 2 – «змієві» вали; 3 – територія сучасного с. Велика Бурімка. За літописними свідченнями, мешканці торчеського замку в ур. Камінці споглядали трагедію Римова з валів фортеці. На думку більшості дослідників, саме городище в ур. Городок, де виявлений шар пожежі XII ст., і є рештками Римова. Це підтвердили археологічні дослідження.