22.4 Литовсько-татарська колонізація краю в XV ст

Внаслідок нищівної Ворсклинської поразки більшість поселень на території нашого краю були стерті з лиця землі. Тому Вітовту в І третині XV ст. довелося освоювати його заново.

Заселення пустуючих земель здійснювалося шляхом надання земельної власності переселенцям із Орди, Криму і Північного Кавказу. Цій меті слугувало і зведення нових фортець, часом на місці золотоординських поселень. У джерелах згадуються укріплення у Гебердеєвому Розі (Келеберді) та Кременчуці на Дніпрі, начебто споруджені за Вітовта на поч. XV ст. В третьому десятилітті XV ст. заселяються Глинське городище на Ворсклі, Говтвянське на Пслі, літописні Глинськ і Сніпород на Сулі. Поновлення тут життя засвідчене поодинокими знахідками уламків кружального посуду XIV-XV ст.

За переказами, після поразки Мамая в Куликовській битві (1380 р.) його син Мансур Кіят осів на Задніпров’ї, одержавши від великого литовського князя урочище Глину на Сулі (сучасне с. Глинськ Роменського р-ну Сумської обл.). Звідси й почався рід Глинських. Спадкоємцем цих володінь став молодший син Мансур Кіята – Лекса (†після 1387). Охрестившись у Києві та прийнявши ім’я Олександр, він разом із сином Іваном вірно служив литовському суверену. Одружившись з княгинею Анастасією Данилівною Острозькою, Іван Олександрович Глинський (fпісля 1399) увійшов до руського князівського кола. Примноживши свої маєтності, на поч. XV ст. князі Глинські пробилися у перші ряди литовської знаті. Близько 1430 р. вони заселили «пусту слободу» Олтаву, на місці колишньої літописної Лтави.

У І чв. XV ст. Вітовт здійснив ряд успішних походів проти Золотої Орди, вглиб її володінь. Серед цих походів особливе місце займає виправа до передгір’їв Північного Кавказу, в землі Кабарди і Черкеси. Вірогідно, з того часу на Полтавщині з’явилися переселенці – «черкаси», які осіли в необ-житих і знелюднених місцях Середнього Подніпров’я, на прикордонні з татарами. За легендою, перші переселенці, приведені своєю княгинею, поселилися на правому березі Дніпра під захистом замку, що дістав згодом назву Черкаського. Більша частина цих «черкасів» вела напівкочовий спосіб життя, промишляючи у багатих на рибу і звірину місцевостях, нападаючи на татарські стійбища й грабуючи всіх, хто траплявся на шляху. Поступово непосидючі й войовничі черкаські прибульці злилися з місцевою людністю, утворивши своєрідний стан здобичників-козаків. Наприкінці XV ст. Черкаський замок став осередком українського козацтва, а слово «черкаси» стало означенням української козаччини в московських джерелах.

Наскільки успішною була колонізація краю в литовську добу, стверджувати важко. Старожитності литовської доби у Орільсько-Сульському межиріччі на сьогодні ще остаточно не визначені. Не виявлені й культурні нашарування поселень XV – середини XVI ст. За поодинокими знахідками окремих предметів, керамічних матеріалів і монет, можна лише припускати наявність життя у цей час на окремих поселеннях: у Пи-рятині, Снітині, Глинську, Лубнах, Олександрівці, Лукім’ї на Сулі, Говтві на Пслі, можливо, в Олтаві (Полтаві) та Глинсько-му на Ворсклі. Знахідки кримсько-татарських монет чи їх скарбів відомі в Диканському, Оржицькому і Лубенському районах, на території Кременчука і Кобеляк. Срібну монету кримського хана Менглі-Гірея 1470-х pp. знайдено на Скоро-борі, неподалік від с. Більськ Котелевського району.

На жаль, зовсім сумно склалася доля скарбу срібних празьких грошів, випадково знайдених поблизу с. Повстин Пирятинського р-ну восени 2003 р. Більше 200 вкрай потертих монет розійшлися серед колекціонерів і практично втрачені для науки. Лише кілька екземплярів вдалося сфотографувати лубенському краєзнавцеві О.В. Сидоренку.

 

Вищі органи влади Великого Князівства Литовського

У XIII – XIV ст. Велике Князівство Литовське було федерацією литовських і руських земель, об’єднаних під сюзеренітетом великого князя. Кожна із земель виступала як самостійна соціальна й політична одиниця і користувалася широкою автономією, яку забезпечував особливий великокняжий привілей (грамота). В привілеї великий князь давав клятву не змушувати жителів цієї області до переселення в який-небудь інший регіон великого князівства (на відміну від московської політики); не направляти солдатів із корінного населення на гарнізонну службу в будь-яку іншу землю чи до регулярної литовської армії (очевидно, лівобережні рекрути захищали південний кордон від нападів татар); не викликати місцевого жителя в Литву до суду. Території, над якими великий князь мав безпосередню владу, називалися господарськими землями. Частина цих земель передавалася «господарському дворянству» – місцевим власникам, які перебували на становищі слуг великого князя. В документах ці володіння часто називалися помістями.

Коронні володіння поділялися на райони, очолювані великокняжими намісниками – «державцями». У функції державця входило управління і збирання податків із господарських земель у своєму районі. Водночас державець був військовим начальником району, відповідальним за мобілізацію на випадок війни, а також місцевим суддею в господарських землях. Намісникам надавалося право залишати собі частину податків і судового мита. Поза округом державців лежали землі знаті – володіння князів, «панів» (вельмож) і дрібнопомісного дворянства (шляхти). Знать користувалася тими ж правами по відношенню до населення своїх володінь, що й державець у ввірених йому господарських землях. Під час війни кожний вельможа приєднувався до армії зі своєю свитою, а шляхта кожного району утворювала окремий полк. На середину XVI ст. була встановлена збалансована система управління областями і районами. Низову ланку системи складали повіти. Правитель повіту – староста був водночас «державцем» (намісником) великокняжих земель і главою загального повітового управління. Дворянство кожного повіту під час мобілізації складало окрему військову одиницю зі своїм власним прапором – хоругву. На чолі стояв особливий офіцер – хорунжий полку. Вищий рівень місцевого управління становили воєводства (включали від одного до п’яти повітів). На чолі кожного воєводства стояв намісник або воєвода (другий титул виявився більш популярним). Воєвода був «державцем» центрального району воєводства, главою адміністрації воєводства, головнокомандуючим всіма збройними силами, мобілізованими в його воєводстві на випадок війни, а також головним суддею. Його влада поширювалася на населення великокняжих земель і на дрібнопомісне дворянство, але не на вельмож. Окрім воєводи, в багатьох воєводствах була посада каштеляна – командуючого замком (фортецею). Посади воєводи і каштеляна були встановлені в 1413 р. спершу тільки для Литви. До 1565 р. було утворено 13 воєводств. Лівобережна Україна входила до складу Київського воєводства, яке включало два повіти: Київ і Мозир. Юридичне на чолі литовсько-руської держави знаходився великий князь. За традицією, його обирали з нащадків Ге-диміна, але конкретного закону про престолонаслідування не було. Інколи на корону претендували відразу кілька князів із дому Гедиміна. Після обрання в 1447 р. Казимира королем Польщі була заснована спільна польсько-литовська династія.

Фактичним урядом Великого князівства Литовського була рада вельмож («пани-рада»). Дворяни, за прикладом Польщі, добилися для себе як місцевого самоуправління, так і національного представництва в сеймі. Перший національний сейм, в якому взяли участь разом із литовцями представники руських областей, відбувся в 1492 р. Депутатів (по два від кожного повіту) спершу призначали місцеві чиновники. Потім їх стали обирати на місцевих сеймиках. Право дрібнопомісного дворянства обирати «посланників» на національний сейм було даровано Віленсь-кою грамотою 1565 р. і підтверджено Другим Литовським статутом.

 

ЛИТОВСЬКІ ПРАВИТЕЛІ КРАЮ (1362-1569 РР.)

 

Великі князі литовські

Міндовг (1236-1263 pp.); Войшелк (1264-1268 pp.); Швар-но (1268-1270 pp.); Вітень (1293-1316 pp.); Гедимін (1316-1341 pp.); Явнут (1341-1344 pp.); Ольгерд (1345-1377 pp.); Ягайло Ольгердович (1382-1392 pp.); Бітові Кейстутович (1392 – 1430 pp.); Свидригайло (1430 – 1432 pp.); Сигізмунд Кейстутович (1432 – 1440 pp.); Казимир IV Ягеллончик (1440-1492 pp.); Олександр Казимирович (1492-1506 pp.); Сигізмунд І Старий (1506-1544 pp.); Сигізмунд II Август (1544-1572 pp.).

Хани Золотої Орди

Абдуллах (1361-1369 pp.); Мухаммед-Булак (1369-1375 pp.); Каганбек (1375 р.); Тохтамиш (Гійяс-ад-дін Тохтамиш) (1376-1377, 1380-1395 pp.); Тулунбек (7-1379 pp.); † e-мюр-Кутлуг (1395-1401 pp.); Шадібек (1401-1407 pp.); Пу-лад (1407-1410 pp.); Темюр (1410-1412 pp.); Джелал-ад-дін (1412 p.); Карім-Берди (1412-1414 pp.); Кебек (1414-1417 pp.); Джобар-Берди (1417 – 1419 pp.); Улуг-Мухаммад (1419-1420, 1427-1432 pp.); Даулат-Берди (1420-1422 pp.); Барак (1422 – 1427 pp.); Саїд-Ахмад (близько 1433-1435 pp.); Кючюк-Мухаммад (1435- 1465 pp.); Ахмад (1465-1481 pp.); Шайх Ахмад (1481-1502 pp.).

Київські удільні князі

Станіслав-Терентій Іванович (1320 – 1324? pp.); Ольгімонт-Михайло Гольшанський (1324? – до 1331 pp.); Федір Іванович (1331-1362 pp.); Володимир Ольгердович (1362-1392 pp.); Скиргайло-Іван Ольгердович (1393-1396 pp.); Іван Борисович (1396-1399 pp.); Іван Ольгімонтович (1396 – після 1401 pp.); Іван-Володимир Іванович (1399 – 1401 pp.); Андрій Іванович (1401 – 1408 pp.); Олександр Володимирович (1408-1426 pp.); Михайло Іванович Гольшанський

(1422-1433 pp.); Іван Володимирович (1433-1435 pp.); Михайло Семенович Болобан ? (1433-1435 pp.); воєвода Юр-ша (1435-1440 pp.); Олександр (Олелько) Володимирович (1440 – 1455 pp.); Семен Олелькович (1455-1471 pp.); у 1435-1440 pp. – воєвода Юрша.

Київські воєводи

Мартин Янович Гаштольд (1471-1480 pp.); Іван Ходкевич (1480-1482 pp.); Юрій Пац (1483-1492 pp.) ; князь Дмитро Іванович Путятич (1492 – 1505 pp.); ….?????? справця київського воєводства князь Андрій Михайлович Сангушко-Коширський (1541 p.); ….????? князь Фрідріх Глібович Пронський (1546 – 1554 pp.); ….???? справця київського воєводства князь Микола Андрійович Збаразький (1559 p.); князь Костянтин Костянтинович Острозький (1559-1608 pp.).

Старости канівські і черкаські:

князь Богдан Федорович Глинський (1488 – 1493 pp.); Кміта Олександрович (1494 – 1500 pp.); князь Іван Дашкович (1500-1501 pp.); Семен Полозович (1501-1503 pp.); князь Василь Дашкович (1504 – 1507 pp.); князь Тимофій Іванович Капуста (1508 – 1511 pp.); Андрій Якубович Немирич (1511-1514 pp.); Євстафій Іванович Дашкович (1514-1535 pp.); Василь Тихонович Тишкевич (1536-1537 pp.); Іван (Ян) Петрович Тинько (1539-1540 pp.); князь Михайло Олександрович Вишневецький (1540 р.); Никифор Васильович Бо-боїд (канівський, 1541 p.); князь Андрій Глібович Пронський (1540 – 1544 pp.); Оникій Горностай (1544 – 1547 pp.); Іван (Ян) Хризонович (1547-1552 pp.); князь Дмитро Сангушко (1553 p.); князь Дмитро Вишневецький (1554 – 1557 pp.); Оникій Горностай (удруге, 1557 p.); Йосип Михайлович Хи-лецький (1560-1580 pp.); ??? князь Михайло Олександрович Вишневецький (1559-1580 pp.).