22.6 Полтавські «корені» Івана Грозного

Активним учасником повстання М. Глинського був його брат Василь Львович – намісник великого князя литовського в Слонімі й брестський староста. Із невеликим загоном своїх слуг він діяв у Південній Білорусії й на Київщині.

Після поразки руху Василь Глинський разом із сім’єю перебрався до Москви. Доньці князя – Олені судилося відіграти важливу роль в історії Росії. Вихована в європейському дусі, Олена Глинська дуже відрізнялася від тодішніх московських жінок. Це зіграло свою роль, коли виникло питання щодо другого шлюбу великого московського князя Василія III. 

Склалося так, що московський зверхник зістарився бездітним.

Він гостро переживав це, запитуючи: «Кому після мене правити у Руській землі, у містах моїх і краях? Братам віддати? Але вони й уділів своїх не вміють упорядити».

Керуючись державними міркуваннями, князю дозволили розлучення з неплідною Соломонією Сабуровою й підшукали нову жону. У виборі вирішальну роль відіграли клани Захар’їних і Шуйських, які стояли найближче до престолу й були зацікавлені в збереженні свого впливу при дворі.

Олена Глинська була з цього погляду ідеальною нареченою: належала до знатного роду, але сирота (батько в могилі, дядько в тюрмі, брати ще діти), до того ж молода, гарна, весела, розумна, освічена. Василію юна красуня припала до вподоби. Як повідомляє літописець, великий князь «возлюбив»
її «ліпоти ради лиця і благовидності віку, найпаче ж цнотливості ради». Повторний шлюб Василія III потяг за собою чимало релігійних, політичних, династичних і психологічних змін. Василій порвав із багатьма наближеними. Дядько Олени – князь Михайло Глинський був звільнений і повернувся до двору.

В думі він посів третє місце після князів Бєльського і Шуйського. Олена народила лише через 4 роки після заміжжя. 25 серпня 1530 р. у неї народився син – майбутній Іван Грозний. В листопаді 1531 р. Олена народила сина Юрія, хворобливого й недоумкуватого. Подейкували, що батьком обох дітей був «сердечний» друг великої княгині – князь Іван Телепньов-Овчина-Оболенський. Появу довгоочікуваного спадкоємця престола Василій III зустрів із невимовною радістю. Три роки потому великий князь помер у муках від зараження крові.

Дізнавшись про смерть мужа, Олена «впала замертво і годин зо дві лежала без пам’яті». Але не прийшло й 40 днів, як уся Москва заговорила про її фаворита. За допомогою І. Телепньова велика княгиня відстояла свої позиції як реґентка і фактична правителька Московської держави. Оцінки правління О.В. Глинської неоднозначні. Одні історики називають її самостійною, сильною і послідовною правителькою, інші кажуть, що вона була безвільна й не мала реальної влади.

 

Свідчення 5. Із листа Василія III до Олени Глинської:

«Від великого князя Василія Івановича всія Русі жоні моїй Олені. Я тут, дав бог, милістю божою і пречистої його матері і чудотворця Миколи, живий до божої волі; здоровий зовсім, не болить у мене, дав бог, ніщо. А ти б до мене й надалі про своє здоров’я відписувала і про своє здоров я без звістки мене не тримала, і про свою хворобу відписувала, як там тебе бог милує, щоб мені про те було відомо. <…> А я, як дасть бог, сам, коли мені бог поможе, доконечне на Водохреща буду на Москву».

 

Олена Василівна Глинська  

(між 1508 і 1512-4.IV.1538) – велика княгиня, друга жона великого князя московського Василія III Івановича (з 1526 p.), реґентка Московської держави при малому Іванові IV Грозному (1533-1538 pp.).

Донька литовського князя Василя Львовича Глинського. У другий шлюб з юною Оленою Василій III вступив у 46-річному віці, коли через бездітність його перший шлюб із Соломонією Сабуровою був розірваний.

Олена була красунею і розумницею: знала німецьку й польську мови, розмовляла і писала латиною. До того ж мала знатне походження: по батьківській лінії Глинські вважали себе нащадками ординського правителя Мамая, син якого одержав від великого литовського князя у володіння Глинськ на Сулі, по материнській – вели родовід від сербського православного роду Петровичів, що переселився в Трансільванію і відігравав перші ролі при дворі угорських королів. Василій закохався в Олену.

Поряд із нею він почувався молодим і намагався відповідно виглядати. Заради молодої жони Василій першим із московських князів відступився від старих звичаїв: поголив бороду, переодягся з напівтатарського довгополого ферязя в короткий польський кунтуш, перевзувся в модні червоні сап’янці із загнутими носками.

Біля великого князя з’явилися родичі й друзі юної дружини: молоді, гарні, веселі, балакучі. Княгиню супроводжував цілий виводок красунь-боя-ринь, серед яких вона знайшла вірну подругу – Аграфену Федорівну Челядніну, сестру князя Івана Федоровича Телепньова-Овчини-Оболенського.

Незабаром він став коханцем великої княгині. Коли через чотири з лишком років Олена, нарешті, народила спадкоємця трону, серед придворних розповсюдився слух про батьківство молодого воєводи. У Олени Василівни було двоє дітей: Іван (Іоанн) і Георгій (Юрій).

У 1533 р. передсмертним розпорядженням Василія III Олені було доручено управління державою до змужніння старшого сина Івана; опікуном малолітнього правителя призначено дядька великої княгині, князя Михайла Глинсько-го.

Правління Олени відзначене боротьбою з братами Василія – удільними князями Юрієм Івановичем дмитровсь-ким і Андрієм Івановичем старицьким, а також внутрішним тертям в урядових колах, зумовленим близькими стосунками Олени з І. Телепньовим.

По смерті чоловіка Олена вже не приховувала своїх почуттів до молодого воєводи. Він одержав чин боярина і став її фактичним співправителем. Поведінка небоги викликала різку критику з боку рідного дядька – князя Михайла Глинського.

Однак Олена віддала перевагу молодому фавориту. За ЇЇ повелінням князь М. Глинський був схоплений, осліплений і кинутий до темниці, де невдовзі й помер. Незабаром були заарештовані й ув’язнені брати Василія III, а їх уділи ліквідовані. Частина князів і бояр виїхала за кордон.

Централізаторські заходи великої княгині підтримував митрополит Даниїл. Протягом 5-річного правління Олени стійке урядове середовище навколо малолітнього великого князя Івана не склалося; авторитет влади похитнувся. А втім Московія виграла чергову війну з Литвою (1534-1537 pp.).

Особливе значення мала грошова реформа 1535 p., яка впорядкувала монетний обіг у Росії. Численні різані й підробні срібні монети було наказано перелити на нові, де великий князь був зображений не з мечем, а зі списом в руці. Тому нові гроші стали називатися копійками (від рос. копье – спис).

Московський посад (Китай-город) був обнесений цегляною стіною. Зміцнювалися міста-фортеці на західних кордонах держави. Велика увага надавалася викупу полонених, що потрапили до рук татар.

Олена витрачала на це великі гроші і вимагала пожертв від духовенства і багатих монастирів: «душа людська дорожча золота». Правителька Московської держави велика княгиня Олена Глинська раптово померла в 1538 р. у розквіті літ. За свідченнями сучасників, вона була отруєна.

Похована у Вознесенському монастирі. Син Іван (1530-1584) увійшов в історію як Іоанн IV Грозний. Син Юрій (1532 – 1563) народився глухонімим і був «простий розумом».

 

 
Іван Федорович Телепньов-Овчина-Оболенський 

(р. н. невід. – 1538) – князь, конюший боярин. Хоробрий воєначальник, із 1519 р. був воєводою в різних походах. Після смерті Василія III посів найперше місце в урядових колах, дякуючи близьким стосункам із великою княгинею Оленою.

Брав участь в переслідуванні впливових опозиціонерів із числа князів і бояр. Був безпосереднім винуватцем загибелі рідних братів покійного правителя – Юрія Івановича дмитровського і Андрія Івановича старицького.

Юрія звинуватили в тім, що закликав до себе на службу декого із московських бояр і виношував намір захопити великокнязівський престол. Князя посадили в тюрму, надягнувши на обличчя «важку шляпу залізну», в якій він швидко помер від голоду.

Андрій Іванович спробував було вступити в боротьбу з Москвою. Зібравши військо, він виступив у похід. Але до битви справа не дійшла. Посланий проти заколотника І. Телепньов поклявся, що у випадку явки з Повиною князь залишиться цілий і неушкоджений.

Клятва була порушена: І. Телепньову удавано оголосили опалу за самовільно дану обіцянку, а князя Андрія відправили на заслання; через кілька місяців він пішов із життя.

У черговій війні з Литвою князь І. Телепньов-Оболенський знову виявив полководницький талант, дійшовши з передовим загоном до Вільна. Завдяки його перемогам, у 1537 р. було укладено перемир’я терміном на 5 років.

Самому переможцю жити залишалося набагато менше. На 7-й день після смерті Олени Василівни він став першою жертвою державного перевороту, організованого групою В. Шуйського. Був ув’язнений, закутий у «тяжкі окови» і за кілька тижнів заморений голодом.

Сестру Аграфену заслано до північного Каргополя і силоміць пострижено в черниці. Сина Федора на початку правління Івана IV Грозного посаджено на палю, а племінника, Івана дорогобузького – обезголовлено.

 

Василій III Іванович


(25.ІІІ.1479-4.ХІІ.1533) – великий князь московський (1505 – 1533 pp.). Старший син Івана III Васильовича і візантійської царівни Софії Палео-лог. Продовжуючи політику батька, боровся за централізацію Московської держави і зміцнення самодержавної влади.

Мав твердий характер і розважливий розум. Обмежуючи права і привілеї князівсько-боярської аристократії, ліквідував удільні князівства. Наприкінці його правління залишилися тільки два уділи – у братів Юрія (Дмитров) і Андрія (Стариця).

Від князів і бояр вимагав клятв не від’їжджати на службу до інших володарів. Сестру Олену видав за великого литовського князя Олександра. Після смерті бездітного зятя висував свою кандидатуру на литовський престол.

Одержавши одкоша, вирішив обернути собі на користь політичну кризу, що виникла в Литовській державі внаслідок повстання князя Михайла Глинського (1508 p.). Підтримав бунтівного князя, а після його поразки  прихистив заколотника.

В результаті війни з Литвою 1508-1522 р. повернув Смоленськ (1514 р.) і відібрав Нов-город-Сіверський (1522 p.). Упродовж литовської війни приєднав до Москви Псков (1510 р.) і Рязань (1517 p.). Водночас відновив московський сюзеренітет над Казанню.

У боротьбі з кримськими татарами не був такий щасливий. Зазнавши в 1521 р. розгромної поразки від татар нар. Оці, відкупався від Криму подарунками. Відзначався релігійністю. Дуже любив виїжджати на лови.

Коли 20-річ-ний шлюб із Соломонією Сабуровою, свого часу вибраною із 1500 дівиць, виявився бездітним, з дозволу митрополита Даниїла відправив жону в монастир, а сам одружився на молодій красуні Олені Василівні Глинській, від якої мав двох синів – Івана і Юрія. Бажаючи сподобатися освіченій і вихованій на іноземний лад Олені, став копіювати європейські звичаї.

Ченці Вассіан Патрикєєв і Максим Грек, що засудили  дії великого князя, були ув’язнені. Восени 1533 р. подався на полювання до Волока і там захворів.

Невеликий нарив на стегні призвів до зараження крові. Вмираючи, благословив на царство трирічного Івана і прийняв чернечий постриг. Похований в Архангельському соборі. Під час правління Василія III Московська Русь ідеологічно підготувалася стати царством. Настоятель Єліаза-рівського монастиря у Пскові Філофей у листі до Василія III (1510 р.) сформулював теорію про третій Рим: «Два Рима впали, третій стоїть, а четвертому не бути».

Іван IV Васильович Грозний

(25.VIII.1530-18.III.1584) – великий князь московський (1533 – 1547 pp.), перший російський боговінчаний цар (1547-1584 pp.). Син Василія III і Олени Василівни Глинської. Рано осиротів: 3-річним втратив батька, а 7-річним – матір.

Замолоду перебуваючи в епіцентрі боротьби боярських партій за владу в державі, розвинув у собі підозрілість, мстивість і жорстокість.

У 1543 р. вперше виступив проти тимчасових правителів, наказавши стратити Андрія Шуйського. З того часу, за словами літописця, «почали бояри від Государя мати страх і послушенство». Від жорсткого курсу на зміцення самодержавної влади правитель не відступав до кінця своїх днів.

Правління Івана IV супроводжувалося масовими опалами і стратами (опричнина 1565-1572 pp.), посиленням закріпачення селян (скасування «Юрієвого дня» і введення «заповідних літ», 1581 p.).

Іван IV першим із московських князів вінчався на царство. В цьому званні його затвердив константинопольський патріарх Йоасаф соборною грамотою 1561 p., підписаною 36-ма грецькими митрополитами і єпископами. У серед. 1550-х провів реформи управління і суду. Створив регулярну професійну армію, яка вела успішні війни з католицькою Європою і мусульманським Сходом. Приєднав до Росії Сибір (1581 p.), Казань (1552 p.), Астрахань (1556 p.), створив передумови виходу до Балтійського моря (Лівонська війна 1558 – 1583 pp.).

Встановив торговельні зв’язки з Англією (1553 p.). Проведені церковні перетворення стали передумовою встановлення в Росії патріаршества. Іван Грозний належав до най-освіченіших людей свого часу, володів феноменальною пам’яттю, богословською ерудицією. Він автор численних послань, музики і тексту служби свята Володимирської Богоматері.

Цар сприяв організації книгодрукування в Москві і спорудженню храма Василія Блаженного на Красній площі на відзнаку підкорення Казанського царства. Державний і релігійний подвиг Івана IV Грозного високо оцінений православною церквою: він причислений до лику Святих, його ікона посьогодні прикрашає склепіння Грановитої палати в Кремлі.

Кількість жон Івана Грозного невідома. Офіційно він одружувався 7 разів, хоча церковними правилами вступати в шлюб більше, ніж тричі, заборонялося. Майже всі царські діти померли в дитячі літа. Старшого сина і спадкоємця Івана (1554 – 1581) цар випадково вбив під час сварки, ударивши палицею в скроню. Вагітна невістка з переляку втратила плід.

Престол успадкував бездітний Федір (1557-1598). Третій син Дмитрій (1582-1591) загинув дитиною при неясних обставинах.

 

Свідчення 6.

У квітні 1963 р. гробниці Івана Грозного і його синів Івана та Федора були розкриті. Вчені державного науково-дослідного інституту судової медицини не підвердили версію про вбивство І. Грозним сина. Слідів крові не виявлено, пролом черепа не зафіксовано. За висновком вчених, царевич був отруєний в молоді роки ртуттю, від чого й помер (концентрація ртуті в організмі в 5 разів перевищувала норму).

 

Свідчення 7.

За 50 років правління І. Грозного в Росії страчено 3,1 тис. чол. Сучасник І. Грозного, англійський король Генріх VIII за 14 років правління стратив 79 тис. чол.