22.7 Кримсько-татарське пустошення краю (кін. XV – поч. XVI ст.)

22.7.1. Утворення Кримського ханства

22.7.2. Татарський погром 1482 р.

22.7.1. Утворення Кримського ханства

Наприкінці XV ст. зовнішньополітична ситуація в Східній Європі зазнала суттєвих змін. Литовські зверх-ники переорієнтувалися на Заволзьку Орду, тоді як московський уряд оформив союз із татарським Кримом, що у 1449 р. відірвався від Золотої Орди і став самостійним ханством.

Ординська адміністрація Кримського улусу спочатку була зосереджена в невеликій вірменській колонії Солхаті (Старий Крим). Вперше монголи завоювали Солхат (тоді половецьке місто) ще в 1223 р. У 1239 р. Крим остаточно приєднано до улусу Джучі. Століття потому, в 1449 p., нащадок Чинґізидів Хаджі-Гірей за підтримкою Литви проголосив Крим незалежним ханством зі столицею в Бахчисараї.

Син хана Менглі-Гірей визнав сюзеренітет турецького султана і допоміг туркам оволодіти князівством Феодоро та італійськими колоніями Газарія імперією і Солдайєю. Влада кримського хана обмежувалася Диваном, в якому засідали глави найможновладніших родів – карачі. Диван відав судом, фінансами і зовнішньою політикою.

Військовими справами відали кал-га-султан і нуреддін-султан (перший і другий спадкоємці правителя); вони ж заміщали хана в походах. Крим ділився на улуси (бейлики), очолювані беями – родовою аристократією. На турецький манер беї титулували себе пашами. Кожен бейлик був самостійним князівством зі своїм диваном, військом та іншими державними атрибутами.

Найбільшими були бейлики: Ширинів, Мансурів, Аргінів, Яшлавських (Сулешових), Сіджіутів, Баринів, Кипчанських. Бейлики ділилися на менші улуси, очолювані васалами беїв – мурзами. Нижче стояли нукери і улани. Рядові татари в землеробських районах об’єднувалися в сільські общини («джемаат» чи «ехалі») з колективною поземельною власністю і громадськими сінокосами та пасовиськами.

Осіле татарське населення відбувало повинності на користь беїв та мурз (8-10 днів на рік). Нета-тарське населення (греки, вірмени, готи, алани, караїми, слов’яни) концентрувалось переважно у містах і обкладалося великими податками та численними повинностями. 

22.7.2. Татарський погром 1482 р.

У 1482 р. Москва підбила кримського хана Менглі-Гірея напасти на Київщину. Шлях 10-тисячного татарського війська проліг Лівобережжям. Розбившись на 5 великих з’єднань (алаїв), нападники розкинулися на великій території Переяславщини, знищуючи все на своєму шляху. 1 вересня 1482 р. татари з’явилися біля Києва. Воєвода Іван Ходкевич проґавив наближення ворога й не зумів як слід організувати оборону міста. Незважаючи на запеклий опір обложених, Київ був узятий на спис і зазнав страхітливого погрому. На знак своєї перемоги кримський хан відправив московському великому князю Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії.

Після жахливого спустошення краю кримцями Менглі-Гірея в 1482 р. та наступних татарських набігів життя на Полтавських теренах практично занепало. Майже цілковито знелюднівши, в І пол. XVI ст. Переяславщина разом із Південною Київщиною творила своєрідну «буферну зону» між Золотою Ордою й Литвою, яка згодом дістала назву «Дикого Поля». На цю територію практично не поширювався державний контроль жодної з сусідніх держав.

В документах того часу майже не згадуються міста і села, все більше «пусті землі» – колишні вотчини місцевих бояр, які розбіглися чи були забиті татарами. Рештки вцілілого населення краю тулилися в пущах і печерах. Спроби відновити життя на спопелілих городищах припинялися новими татарськими набігами. Більша частина місцевої людності перейшла на правий бік Дніпра під захист Черкаського і Канівського замків. Звідти в теплу пору року на Лівобережжя виходили промисловці – «уходники», що займалися сезонним добутком «м’яса, риби, меду», та ще «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани (детальніше про це читайте в підручнику для 8 класу).

 

Свідчення 8. З Вологодське-Пермського літопису (XV ст.):

«І прийшов цар [Менглі-Гірей] під город на Семенів день, о першій годині дня, нарядивши полки, приступив до города, і обступив його колом. І Божим гнівом … город запалив, і погоріли люди всі й статки. І тих небагатьох, хто з города вибігли, і тих половили, а посад спалили і ближні села».

 

Свідчення 9. З роману Д. Міщенка «Бунтівний князь»:

«[ординці] забирали набутий киян, арканили мужів, юнаків, підлітків, хапали за коси й тягли <…> дівиць, молодих жінок, стинали голови тим, хто чинив опір… Крик, гам, відчайдушний вереск, благання й прокляття приречених витали над <…> містом і не влягалися вже, луною котилися на Дніпро і поза Дніпро, злітали високо в небо, та не могли знайти там ані втіхи, ані розради».