23. 2 Основні риси економічного життя

23.2.1. Тенденції економічного розвитку

23.2.2. Українське село

23.2.3. Розвиток міст

23.2.4. Міжнародна торгівля

 

 

23.2.1. Тенденції економічного розвитку

Основу економіки краю у XIV-XV ст. становили землеробство й традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Через небезпечне сусідство з татарами хліборобство дедалі більше занепадало. Величезні обшири Лівобережжя обезлюділи й перетворилися на мисливські й бортні «уходи». Місцеві міщани й селяни поступово ставали «уходниками» – промисловиками, які займалися сезонною експлуатацією природних багатств.

Родючість земель, багатий рослинний і тваринний світ Подніпров’я дивували сучасників-іноземців, які залишили захоплені описи господарської діяльності тутешнього населення.

 

Свідчення 2. Із трактату Михайла (Михалона) Литвина «Про норови татар, литовців і московитян» (1550 p.):

«Грунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обробітку, що лан, виораний тільки раз парою волів, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут <…> плекається виноград, що дає великі грона… В дуплястих старих дубах і буках густо рояться бджоли з щільниками меду… Диких зубрів, коней і оленів така безліч у лісах і полях, що на них полюють виключно задля шкіри, а м’ясо викидають.<…> Дикі кози в такій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожен селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птахів така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Орлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіпляють до стріл. <…> …річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами… В час заповнення свіжою водою з джерел [річка] наповнюється такою безліччю риби, що спис, кинутий у її гущу, застряває й не падає, ніби його встромили в землю – так густо йде риба… Я би не повірив тому, коли б сам не бачив, як відтіль безперерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до тисячі возів, що належали купцям, які щорічно з’їжджаються в цім часі».

 

Свідчення 3.

За даними ревізії 1552 р., у річці Турі [притока Прип’яті] виловлювали 15 – 20 пудів риби, та й то не щороку.

 

23.2.2. Українське село

 

Домінуючим типом поселення післямонгольської та литовської епох у нашому краї було село. Саме тут зосереджувалася переважна частина населення регіону. Середня кількість мешканців сільського поселення складала близько 100-120 чол. у II пол. XIII ст. і 60 чол. – у XIV-XV ст.

Сільські поселення досліджені археологами поблизу с. Ко-марівка Переяслав-Хмельницького району, неподалік с. Оза-ричі Конотопського району Сумської області, а також біля с. В’язівок Лубенського району та с. Дмитрівка під Комсомол ьськом.

Поселення займали площу від 0,5 до 4,0 га; кількість садиб вар’ювалася від 2-3 до кількох десятків. Садиби включали наземні, переважно рублені житлові споруди з невеликими підклітями та господарськими ямами-погрібками. Поряд із житлами розташовувалися хліви, загони для худоби тощо. Тут же знаходилися садки і городи. Садибна забудова розмежовувалася парканами чи тинами. На території села функціонували невеликі дерев’яні церковні споруди, розміщувалися некрополі.


У селах існували окремі виробничі комплекси. Кузні розташовувалися подалі від забудови, на ділянках, непридатних для житлового будівництва. Сліди гончарного та косторізного виробництв зафіксовано у житлах, які виконували функції помешкання та майстерні одночасно.

Важливою особливістю сільського господарства у південному лісостепу є спадковість, традиційність землеробства від ран-ньослов’янского до давньоруського і наступного часу. Це простежується на знаряддях обробітку землі та в характері сільської забудови. У землекористування включалися прирічкові легкі ґрунти, які не потребували важкої землеробної техніки (рала). За всі роки розкопок в регіоні було виявлено незначну кількість наконечників знарядь для обробітку землі. Найчисленнішими знахідками знарядь переробки врожаю є зернотерки і жорна.

 

23.2.3. Розвиток міст

 

Протягом 250-річного періоду (з другої чверті XIII до останньої чверті XV ст.) в історичних джерелах згадуються лише 5 міст на Полтавській території: Прилук на Удаї, Глинськ та Синелець на Сулі, Сніпород на р. Сліпорід, Кременчук на Дніпрі. Всі вони були знищені у 1492 р. Археологічні розкопки решток міст XV ст. не проводилися. Проте відомо, що в кожному зі згаданих міст існували укріплені частини – дере-во-земляні замки. Вони оточувалися ровами, мали башти на в’їздах, підйомні містки. Передграддя (подоли) теж мали невеликі дерев’яні укріплення. У деяких містечках знаходилися боярські двори. Інколи вони ставали тимчасовими князівськими «резиденціями». Так, київський князь Семен Олелькович видав одну зі своїх жалуваних грамот у Прилуках. Деякі зі згаданих міст були волосними центрами, а Синелець, на місці сучасної Сенчі у Посуллі, – митрополичим «городком».

Внаслідок Батиєвої навали міське ремесло зазнало значних втрат. Найвправніших майстрів виведено до Монголії чи Золотої Орди. Нові майстри були позбавлені професійного вишколу, їхні ряди поповнювалися непідготовленими вихідцями з сільської місцевості. Техніка ремесла стала грубішою. Загальний обсяг ремісничого виробництва скоротився. Це доказують і нечисленні археологічні знахідки ремісничих виробів або інструментів. Найбільшого поширення в той час набули життєво необхідні спеціальності: гончарів, ковалів, чинбарів, шевців, кравців тощо.

Свідчень про ремісничу цехову організацію в нашому реґіоні не збереглося. Торгівля перебувала майже виключно в руках іноземців.

 

23.2.4. Міжнародна торгівля

 

Протягом XIV-XV ст. землі нашого краю були однією зі складових системи європейської торгівлі.

Першорядне значення зберігав Дніпровський шлях, який обслуговував головним чином транзитну «московсько-ординську» торгівлю, з’єднуючи Крим і Північне Причорномор’я з Північно-Східною Руссю. Торгові каравани від Таванського перевозу в пониззі Дніпра йшли «землею або водою» повз Кременчук, Черкаси й Канів до Києва, а звідтіля через Чернігів і Новгород-Сіверський купці діставалися до Москви. Ще один шлях із Криму до Московщини проходив «полем»: від Перекопу степом до витоків р. Коломак, а звідти повертав на Путивль. Цими торговими шляхами через Подніпров’я провозилися різноманітні східні й північні товари: тканини, килими, сап’ян, шовк, прянощі, фарби, коштовності, зброя, хутра, шкіра тощо. Частина цього краму реалізувалася на українських ринках, головним чином, у Києві. Але дещиця діставалася й Переяславщині.

Існували й регіональні торгові шляхи вздовж правого берега Ворскли та через вододіли Псільсько-Сульського межиріччя, переправи у Преволочній, Кременчуці, Градизьку, у пониззі Сули.

 

Свідчення 4. Михалон Литвин про роль Подніпров’я у транзитній торгівлі між Північно-Східною Руссю та країнами Сходу:

«По всіх допливах Дніпра спроваджують до Києва рибу, м’ясо, хутра, мед, а також сіль з таврійських лиманів, де навантаження сіллю цілого корабля коштує 10 стріл. <…> Київ переповнений чужоземним крамом, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж стародавня і загальновідома в усіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту Кафи, через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи – до Києва… Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами, із багатьма навантаженими візками і нав’юченими верблюдами. [Завдяки цій торгівлі] київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються… Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах, втім, переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою, з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі в такій кількості, що мені самому доводилося бачити шовк, дешевший за полотно у Вільно, а перець, дешевший за сіль».