СКОЛОТІВ РЕЛІГІЯ на Полтавщині.

«Сколотами» в антич­них джерелах називаються землеробські племена Середнього Подніпров’я, носії пра­слов’янської чорноліської археологічної культури 10–8 ст. до н. е. З поширенням на територію Лісостепу впливів кочової Скіфії ці племена були відомі населенню античних міст Північного Причорномор’я під збірною назвою «скіфи-орачі», «скіфи-землероби». При цьому серед племен, що мешкали на території тодішньої Полтавщини, давні греки розрізняли будинів, гелонів і неврів. У свідоцтвах античних авторів лісостепові племена виступають як самостійні державні утворення, що мають своїх царів і проводять незалежну політику. Безсумівно, мешканці лісостепового Лівобережжя належали до автохтонного населення.

Це підтверджує одна з легенд, розказаних Геродотом: «Першим мешканцем цього <…> краю був чоловік на ім’я Таргітай. Батьками цього Таргітая <…> були Зевс та дочка річки Борисфен <…> а в нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший – Колаксай. За їхнього царювання на Скіфську землю з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира й чаша <…> Коли підійшов третій, молодший брат, полум’я вгасло, і він відніс золото до себе додому. Тому старші брати згодилися віддати царство молодшому <…> Згадані священні золоті речі скіфські царі ретельно охороняли і шанували, приносячи щорічно багаті пожертви. <…> Племена, які пішли від трьох братів – авхати, катіарії і траспії, паралати – разом називаються сколотами».

З цієї розповіді очевидно, що сколоти – не скотарі-кочівники. Згадані речі – належність лісостепового підсічно-вогневого землеробства. Зазначений набір речей українці досі шанують на свято різдва: чаші (миски з наїдками) ставлять на стіл, а під стіл кладуть ярмо і леміш. Зображення плуга й ярма випікають на святкових коржах.

У рудиментах давнього племінного епосу Середнього Подніпров’я збереглося багато переказів про міфічних ковалів, які викували перший на землі 40-пудовий плуг, яким можна зорати глибокі борозни і вали, «завбільшки як церква». Учені допускають, що одним із елементів щорічного землеробського свята було виковування ритуального плуга, який на перших порах горів як золото. «Священне золото» стало обов’язковим атрибутом поховань знаті. Східнослов’янський фольклор аж до 20 ст. зберіг велику кількість казок про три царства (мідне, срібне, золоте), на чолі яких стоять три брати, причому «золоте» царство після різних пригод завжди дістається молодшому.

У серед. І тис. до н. е. праслов’яни-сколоти утворили в Середньому Подніпров’ї три «царства». Можливо, ці «царства» тотожні локальним варіантам культури населення Лісостепового Лівобережжя скіфської доби, відомим як археологічні групи пам’яток басейнів Ворскли, Псла, Сули. На лісостепових городищах відкрито різноманітні культові споруди. Насамперед, це – глиняні жертовники (прикрашені геометричним орнаментом або концентричними лініями) у вигляді циліндричного підвищення з чашовидним заглибленням у центрі або у вигляді тарілкоподібного майданчика овальної форми. На всіх жертовниках збереглися сліди горіння вогню. Деякі з жертовників розміщувалися у домівках.

До міжплемінного союзу з центром на Більському городищі входила територія басейну Середньої та Нижньої Ворскли й Псільсько-Ворсклинського межиріччя. Підступи до столиці прикривали з півдня укріплення в ур. Городище неподалік від Котельви, в урочищі Кардашів вал на околицях сучасних смт Опішня Зіньківського та с. Стасі Диканського р-нів.

На Стасівському укріпленні, площею 28 га, збереглися рештки валу, рову, п’яти зольників, курганного некрополя. У басейні Ворскли відомо також понад 120 неукріплених поселень, між якими знаходилися спільні курганні некрополі у складі двох-трьох десятків насипів. Поблизу с. Олефірщина Диканського р-ну та в околицях с. Мачухи Полтавського р-ну розкопано кургани.

Найбільшим релігійним центром Лівобережжя було Більське городище (6 – поч. 4 ст. до н. е.), яке рядом дослідників ототожнюється з містом Гелоном грецьких джерел. Тут відкрито культовий комплекс 6–5 ст. до н. е., який включав рештки окремих храмів, численні залишки вівтарів, присадибні жертовники. Знайдено безліч глиняних вотивних виробів: посуд, світильники, хлібці, моделі зерен, зоо- і ант­ропоморфні статуетки, у т. ч. фалічна статуетка чоловічого божества і фігурка танцівниці у платті, що розвівається. Дослідники припускають наявність у Гелоні грецької торгової факторії й проживання на городищі окремих вихідців з античних міст Причорномор’я. В свою чергу, вихідці з місцевих знатних родин відвідували припонтійські поліси й материкову Грецію з метою ознайомлення з досягненнями еллінської цивілізацї. З Гелону, ймовірно, походив один із «семи наймудріших» стародавнього світу – Анахарсіс, «скіф» царського лісостепового роду.

У межах Великого Більського укріплення розташовано кілька курганних могильників. Тут експедицією ЦОДПА 1999 досліджено архаїчний поховальний комплекс кін. 8– поч. 7 ст., який належить до початку освоєння території городища. Поряд із городищем розташовані величезні курганні некрополі Скоробір, Осняги, Марченки, Саранчеве поле, Перещепине. Вважається, що в Скоробірському некрополі поховані місцеві правителі-царі та представники військової еліти. На це вказують знахідки владних інсигній у вигляді перснів-печаток із дорогоцінних металів, а також продумане планування кладовища (п’ять рядів по вісім могил). На жаль, грандіозні кургани над похованнями правителів давнього Гелону були знищені селітроварниками в 16–18 ст. Непограбований поховальний комплекс досліджено 2002 І. М. Кулатовою на Перещепинському курганному некрополі.

Псільська локальна група пам’яток скіфського часу представлена у межах області одним городищем, рештками бл. 50 неукріплених поселень, курганними могильниками та окремими похованнями. Найвідомішою пам’яткою є Книшівське городище у Гадяцькому р-ні, розташоване майже в центрі сучасного села. Протягом 7 – поч. 3 ст. до н. е. городище було племінним центром будинського ранньодержавного утворення. Розкопками виявлено, зокрема, залишки культового приміщення, жертовники. Серед курганних некрополів Попсілля виділяється Броварківський могильник у однойменному селі Гадяцького р-ну. Це – найбільший некрополь скіфського часу на Полтавщині. Поховані в ньому належали до військово-вершницької верхівки. На серед. 1950-х у складі могильника налічувалося бл. 200 курганів висотою 0,2–1,0 м. На території села збереглися насипи-гіганти висотою від 5 до 12 м. Це найвищі кургани скіфської доби на території області. Незважаючи на те, що некрополь неодноразово грабувався у давнину, в поховальному інвентарі досліджених насипів знайдено деталі кінської вузди та зразки зброї – мечі-акінаки, наконечники на списи, вістря стріл, фрагменти панцирів.

Увагу дослідників здавна привертає посульський варіант культури лісостепового населення скіфської доби на Полтавщині. Посулля розглядається багатьма вченими як найвиразніший приклад спів­існування прийшлих кочівників і автохтонного населення на будино-гелонському прикордонні. У 5–4 ст. до н. е. місцеві племена утворили протодержаву з центром на Басівському городищі (на території сучасного Роменського р-ну Сумської обл.). Значними центрами Посулля були городища поблизу с. Сухоносівка Чорнухинського р-ну та в урочищі Сад (Городок) неподалік с. Клепачі Лубенського р-ну. Підступи до цих фортець захищали менші городища. Поряд із кожною з цих пам’яток збереглися курганні некрополі. Досліджені поховання належали представникам військово-аристократичної верхівки, а також заможним прошаркам місцевого населення. Найбагатший у Нижньому Посуллі поховальний комплекс досліджений 1989 О. Б. Супруненком у кургані поблизу с. Мгар Лубенського р-ну.

Літ.: Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1981. – С. 541-543; Шрамко Б. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). – К., 1987; Давня історія Полтавщини, 2004. – С. 137-146.

О. А. Білоусько, О. Б. Супруненко.