АТЕЇЗМУ політика на Полтавщині (1917–1991).

Пройшла кілька етапів, що відрізняються формами, методами та інтенсивністю боротьби з релігією.

1919–1923.

Боротьба радянської влади проти Церкви і планомірне нищення храмів розпочалися одразу після Жовтневого перевороту та прийняття Декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Боротьба проти «опіуму народу», а також намагання поповнити державну казну під виглядом кампанії допомоги голодуючим Поволжя призвели до скорочення фінансування на утримання храмів, зняття більшості з них із державного обліку, вилучення церковних коштовностей, закриття молитовень і монастирів, ліквідації святих мощів, перереєстрації релігійних громад. Ці дії супроводжувалися грубим адміністративним тиском щодо духовенства і віруючих, неприхованою войовничою атеїстичною пропагандою.

У результаті реалізації А. п. на поч. 1920-х на Полтавщині число православних храмів скоротилося з 1300 до 700. У цей час було закрито Хрестовоздвиженський жіночий монастир (з 1923 до 1941 педінститут використовував його приміщення як гуртожиток для студентів та під квартири викладачів), Великобудищанський жіночий монастир, церква при архієрейському домі в Полтаві (незважаючи на те, що споруда перебувала на обліку як пам’ятка, її було віддано під клуб) та ін. На поч. 1920-х було здійснено перереєстрацію культових споруд релігійних громад та їх майна. Акція проходила зі значними порушеннями, без залучення до неї пам’яткоохоронців. Після укладання договорів із групами віруючих на передачу владою майна і будівель для богослужіння описи майна не посилались у відділ народної освіти, багато пам’яток старовини і мистецтва, а також предметів релігійного культу, які мали іст.-художнє значення, не було взято на облік, внаслідок чого вони не охоронялися у відповідності до встановленого порядку. Показовим у цьому плані є руйнування 1922 родинного склепу Апостолів у Спасо-Преображенській церкві с. Великі Сорочинці. У ході пошуку дорогоцінних речей – золота і зброї – склеп було відчинено, а його вміст попсовано.

На поч. 1920-х радянська держава практично не виділяла коштів на ремонт і реставрацію навіть найбільш визначних культових пам’яток. Свідченням цьому є ситуація, що склалася на поч. 1923 із ремонтом Покровської церкви у Полтаві. Відібравши церкву у релігійної громади, яка бажала власними силами вивести будівлю з аварійного стану, місцева влада коштів на ремонт не знайшла, чим поставила під загрозу загибелі пам’ятку культової архітектури виняткової ваги.

1924–1928.

Політика НЕПу сприяла зменшенню гонінь на Церкву та її прибічників. Більше уваги стали приділяти пам’яткоохоронній діяльності. Зокрема, 1923 при губ. музеях була введена посада інспекторів охорони позамузейних пам’яток. На Полтавщині її обійняв М. Рудинський. Було проведено реєстрацію найбільш визначних пам’яток краю та культового майна.

Водночас період НЕПу характеризувався хвилею антирелігійних виступів, кампанією за закриття культових споруд, масовою агітацією і пропагандою проти релігії і Церкви. При цьому допускалося багато перекручень, які ображали почуття віруючих. Повсюди відбувалися комсомольські карнавали, різдво, великодні. За ініціативи “Спілки безвірників” розгорнувся рух за масовий вихід з релігійних громад. Наприклад, у с. Дейманівка на Лубенщині більшість селян відмовилися відвідувати церкву, у ряді сімей викинули ікони.

1929–1941.

Кін. 1920-х – 1930-ті стали часом проведення А. п. у її найбільш жорстких формах. Піднялася нова хвиля знищення матеріальної бази Церкви. Зусиллями керівників Спілки войовничих безвірників та місцевих активістів-атеїстів у 1930 була закрита унікальна пам’ятка культової архітектури – Покровська церква у Полтаві (згодом передана під склад військовому госпіталю). У 1933 для зберігання зерна пристосовано Успенський собор у Пирятині. У 1934 знищено Успенський собор у Полтаві. Зруйновано десятки дерев’яних храмів 17 ст. Нищилися не лише церковні споруди, але й їхні фотографічні зображення у музеях.

Водночас проводилася кампанія виявлення ворогів серед духовенства та вірних. Газетні шпальта рясніли повідомленнями про викриття «попівських контрреволюційних зграй». Протягом жовт.-груд. 1937 УНКВС по Полтавській обл. заарештовано 285 «церковників та сектантів», а також 361 вихідця з духовного сану. В січ.-черв. 1938 арешту піддано 142 служителів культу. 1937–1938 стали апогеєм наступу не тільки на церковників та віруючих, але й на релігійні святині. Внаслідок масованого вилучення у релігійних громад храмів у 1940 на території Полтавської обл. залишилася лише одна діюча церква.

1944–1957.

Церковне відродження, що почалося під час німецької окупації краю, у комплексі з ін. причинами вплинуло на зміну ставлення радянського керівництва до релігійних організацій у бік лояльності. Після визволення території області було відкрито понад 200 храмів; на кін. III кв. 1945 на Полтавщині взято на облік і зареєстровано 360 церков і молитовних будинків.

Однак партійне керівництво не збиралося відмовлятися від курсу, спрямованого на упослідження релігійного життя та підтримки атеїстичних чинників. Терпиме ставлення до Церкви та активізація у результаті цього релігійного життя викликали у серед. 1950-х значне занепокоєння влади і змусили переглянути офіційну політику у цьому напрямку. Наслідком переоцінки державно-релігійної політики став новий погром Церкви, організований М. С. Хрущовим.

1957–1964.

У межах нової кампанії боротьби з церквою у 1957 на теренах області було зачинено 75 церков; з 1959 до 1964 ліквідовано 199 релігійних громад, 50 церков розібрано. Більше, ніж удвічі у порівнянні з 1958 скоротилася кількість православного духовенства. Станом на 01.01.1966 число священно­служителів в єпархії складало всього 97 осіб, 57 з яких були священиками. Чимало парафій, позбавлених можливостей постійного обслуговування, зараховувались у категорію «недіючих» і підлягали негайній ліквідації.

Тоді припинила діяльність Всіхсвятська церква, що містилася на території колишнього старого цвинтаря біля школи № 27 у Полтаві (будівлю передали під виробничі майстерні). 08.07.1960 повторно закрито Хрестовоздвиженський жіночий монастир, а його житлові корпуси передані обласній допоміжній школі-інтернату для розумово відсталих дітей. У берез. 1961 Полтавською міськрадою «на прохання трудящих міста та області» було прийнято рішення про знесення Преображенської церкви на території Центрального колгоспного ринку. Згідно з офіційним роз’ясненням, ця культова пам’ятка «заважала будівництву критого ринку, а також нормальній роботі базару, а її відвідувачі ускладнювали роботу таксомоторного парку, що знаходиться проти церкви та створювали небезпеку для вуличного руху». Кафедральний собор було перенесено до Макаріївської церкви, а Преображенську церкву знесено у 1962.

Особливо нігілістичне та злочинне ставлення до культових споруд-пам’яток, що становили історичну, культурну та архітектурну цінність, проявилося після промови М. С. Хрущова на пленумі ЦК КПРС у січ. 1961. Кер. партії й держави назвав недоцільним та ідеологічно хибним витрачання коштів на ремонт та реставрацію пам’яток історії та культури і взагалі на їх збереження. Внаслідок здійснення «коригування» списку пам’яток до Державного реєстру, затвердженого постановою РМ УРСР від 24.07.1963, по Полтавській обл. було включено лише 13 об’єктів із майже 50 раніше визнаних пам’ятками архітектури. Це поставило під загрозу знищення такі визначні споруди, як Вознесенська (Пушкарівська) церква 18 ст. у Полтавському р-ні, Богоявленська церква поч. 20 ст. у Глобинському р-ні, церква Різдва Богородиці 19 ст. у смт Козельщина, Преображенський кафедральний собор 19 ст. у м. Полтава, Мгарський монастир 17 ст. побл. м. Лубни.

Якщо на поч. 1958 у регіоні нараховувалося 262 храми та молитовні будинки, що знаходилися у користуванні православних громад (235 із них були розташовані у сільській місцевості), то на 01.01.1965 на державному обліку їх залишилося лише 62. За масштабами руйнації культових споруд Полтавська обл. знаходилася у числі перших на Україні (90% закритих храмів).

1964–1985.

У т. з. період «застою» такого масштабного наступу на Церкву, як у добу правління М. С. Хрущова не спостерігалося, але відмови від А. п. теж не відбулося. Храмів, зачинених раніше, не відкривали, належного фінансування культових пам’яток не проводили, натомість політику скорочення кількості існуючих храмів і монастирів продовжували. 1975 при 52 зареєстрованих громадах РПЦ в Полтавській обл. нараховувалося вже 7 т. зв. «безрелігійних районів» (Гребінківський, Кременчуцький, Машівський, Полтавський, Решетилівський, Чутівський, Шишацький), на території яких не діяло жодної церкви чи молитовного будинку.

Гол. увага партійного керівництва була спрямована на подолання опозиції серед духовенства, внаслідок чого були розгорнуті чергові репресивні заходи. На існування опозиційного руху в Церкві ЄХБ, РПЦ та ін. влада відповіла масовими арештами церковних активістів-опозиціонерів. У 1970 за правопорушення на релігійному ґрунті було засуджено 18, 1971 – 26, 1972 – 30, 1973 – 55 осіб.

Нового розмаху набула боротьба з «релігійними пережитками». На поч. 1980-х атеїстичну роботу в області проводили 2578 агітаторів і лекторів-атеїстів, діяло 99 шкіл партійної та 136 комсомольської політосвіти. На атеїстичну тему для населення області щорічно читалось понад 10 тис. лекцій. В будинках культури та клубах діяло 319 кімнат урочистих подій, 265 обрядових вокально-хорових колективів, функціонувало 25 пересувних клубів «Атеїст». Результатом такої діяльності стало істотне скорочення кількості віруючих та зменшення релігійної обрядності.

1985–1991.

Процеси демократизації, що розгорнулися у серед. 1980-х – поч. 1990-х, принесли суттєві зміни в релігійну сферу та зупинили впровадження А. п. на державному рівні. Після розпаду Радянського Союзу право дотримуватися атеїстичних поглядів є сферою особистого вибору людини тією ж мірою, як і право на релігійні переконання.

Загалом у результаті А. п. за роки існування радянської влади на території Полтавської обл. було знищено бл. 700 храмів (90% існуючих), значно послаблено інститут духовенства, зруйновано цінний іст.-культурно-архітектур­ний комп­лекс. Подолати релігійні вірування та встановити суто атеїстичне світосприйняття серед населення не вдалося, проте А. п. спричинила появу цілої низки негативних тенденцій, які мають свій прояв досьогодні.

Див. також АТЕЇЗМУ МУЗЕЇ. ТОПОНІМІВ РЕЛІГІЙНОГО ЗМІСТУ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ 1920-х на Полтавщині.

Літ.: ДАПО. – Ф. 3121. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 35; Ф. 4085.– Оп. 4. – Спр. 95. – Арк. 5; Спр. 228.– Арк. 74; ЦДАВО. – Ф. 2. – Оп. 7. – Спр. 162. – Арк. 93; Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 456. – Арк. 212; Ф. 4648. – Оп. 1. – Спр. 323. – Арк. 8, 9; Спр. 433. – Арк. 1; Оп. 7. – Спр. 9. – Арк. 33, 34; ЦДАГО. – Ф. 1. – Оп. 10. – Спр. 1479. – Арк. 105; Оп. 11. – Спр. 279. – Арк. 156-159; Голос Полтавщини. – 1941. – 14 груд., 25 груд.; Воля П. До питання про знищення православних церков Полтавщини // Третя Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Мат. / Відп. ред., упоряд. В. А. Войналович. – Полтава, 1994. – С. 260-261; Войналович В. Доля Полтавського Преображенського Кафедрального собору в період антирелігійної кампанії на рубежі 50–60-х років // Третя Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Мат. / Відп. ред., упоряд. В. А. Войналович. – Полтава, 1994. – С. 134-137; Баран В. Україна в 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 1996. – 448 с.; Журавель Г., Гавриленко І. Громадські ініціативи в збереженні пам’яток церковної архітектури на Полтавщині (1960–90-ті роки) // 2000-ліття християнства – славна віха в історії людства: Мат. наукових читань, 4 січ. 2000 року. – Полтава: АСМІ, 2000. – С. 80-83; Войналович В. А. Держава і церква на Полтавщині (друга половина 40-х – 80-ті роки) // Держава і церква на Полтавщині за радянської доби. – Полтава, 2002. – С. 85-137; Нестуля О. О. Церковна старовина Полтавщини (1917–1941 рр.). // Держава і церква на Полтавщині за радянської доби. – Полтава, 2002. – С.37-73; Пащенко В. О. Політика більшовицької партії з релігійного питання і її наслідки. 20–30-ті роки // Держава і церква на Полтавщині за радянської доби. – Полтава, 2002. – С. 13-37; Коцур Н., Молотнікова В. Антирелігійна пропаганда в діяльності громадських організацій України в умовах НЕПу (1921–1929 рр.) // Наукові зап. з української історії: Зб. наук. статей. – Вип. 18. – Тернопіль: Вид-во Астон, 2006. – С. 189-198.

О. В. Тєвікова.