ІЄРЕМІЯ (Соловйов Іродіон Іванович)

(10.04.1799, с. Георгіївське Лівенського пов. Орловської губ., Росія – 06.12.1884, м. Нижній Новгород, Росія) – церковний діяч, єпископ.

Нар. в сім’ї паламаря. Сім’я відзначалася надзвичайним благочестям. Згадуючи дитячі роки, І. відзначав: «у матери моей не было иного наставления, не было иной материнской слезной мольбы к дитяти нежно любимому, как сие: молись, молись, всегда молись, втайне, молись ночью, молись пред всяким уроком своим и всяким делом».

Підлітком І. 1810 вступив до Сєвського духовного училища відразу до 4 кл., а по його закінченні перейшов до Орловської духовної семінарії, де 1819 отримав ступінь студента. Улюбленим заняттям учня була молитва вдень і вночі, в порожніх кімнатах. Така відверта набожність була неприємна деяким одноліткам, і вони ганьбили та били І., він же молився за своїх кривдників. По закінченню семінарського курсу І. був призначений учителем грецької мови та інспектором Сєвського духовного училища. Однак молодий педагог вирішив присвятити себе духовній праці. 1822 І. став послушником Брянського Печерського монастиря, а через два роки поступив до С.-Петербурзької духовної академії. Там прийняв чернецтво (21.11.1824), був рукопокладений у сан ієродиякона (07.01.1825). Після закінчення академії рукопокладений у сан ієромонаха (14.08.1827) і призначений законовчителем 2-го кадетського корпусу. 1828 зарахований до соборних ієромонахів Олександро-Невської лаври. 07.09.1829 призначений бакалавром С.-Петербурзької духовної академії. 02.09.1830 переведений інспектором до Київської духовної академії, 05.10.1830 уведений у сан архімандрита. З 30.01.1831 – екстраординарний проф. богослов’я, з 06.06.1834 – ректор Київської духовної семінарії і член духовної консисторії. 21.08.1834 призначений настоятелем Київського Видубицького монастиря. З 06.11.1839 – ректор Київської духовної академії і настоятель Києво-Братського училищного монастиря. 06.04.1841 хіротонісаний на єпископа Чигиринського, вікарія Київської митрополії. З 02.01.1843 – єпископ Кавказький і Чорноморський. З 20.11.1849 до 19.12.1850 – єпископ Полтавський і Переяславський.

Незважаючи на успішну кар’єру, І. більше приваблювала монастирська келія, свої адміністративні посади він розглядав як послушенство. Полтава йому відверто не сподобалась. Своє перебування тут І. називав «безприютным крестом полтавским». Не вподобавши розкоші архієрейського дому, владика перебрався до Хрестовоздвиженського монастиря, весною переїхав до Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря, а восени поселився в «мирному і спокійному» Переяславі. Та найбільше І. пригнічували «затруднения церковные и духовные». Після тривалої відсутності попереднього владики, архієпископа Гедеона, який управляв кафедрою із С.-Петербурга, полтавська паства, за словами І., знаходилася в «непонятном положении». Серед полтавського духовенства І. почувався самотнім: «обедали у моего недостоинства члены консистории и прочее превознесенное и разукрашенное отличиями духовенство полтавское, все протоиереи <…> священника не мог отыскать <…>. Это предместнику моему было на радование, а преемникам его надолго скорбь и затруднения». Суворий подвижник І. відразу приступив до наведення порядку у своїй єпархії, неодноразово повторюючи: «Безпорядок – разрушение и смерть всякому делу…». Адміністративна діяльність І. за метою і намірами була законною і бездоганною. Управління І. було суворим, владним; він ставив вимоги, до яких не звикли, вимагав діяльності, від якої відвикли; говорив відверто, різко. Єпископ безжалісно картав у приватних бесідах і у святительських повчаннях слабкість і грішні пристрасті людські. Людина відкритого характеру, І. не шанував лицемірів, відразу розпізнавав їх і обов’язково накладав покарання. Принциповий у справах управління, І. налаштував проти себе значну частину священиків та вірних, які захоплювалися спокусами світу.

У той же час відвертість І. приваблювала багатьох людей, які приходили до нього за порадою чи благословенням. У своїй келії він приймав усіх від­відувачів, незалежно від звання і чину. Бесіди з І. завжди були наповнені душевною добротою і залишали по собі вдячні спогади. Почуті від нього зауваження, настанови завжди були доречними.

Піклуючись про серйозну підготовку майбутніх служителів Церкви, І. велику увагу приділяв духовній семінарії. Першого ж дня після прибуття до Полтави він провів огляд семінарських приміщень, узяв під особистий контроль навчальний процес. Особливу увагу звертав на вивчення богословських дисциплін, на іспитах вимагав точної, чіткої відповіді, не допускав заміни біблейських слів іншими, зауважуючи: «Мысль Божия должна быть и выражаема теми словами, которые Сам Виновник откровения почитает достаточными для выражения оной». Щоденно екзаменував новоприбулих священиків і паламарів, запитував уроки у півчих, і тому, хто добре відповідав, давав просфору. Розвитку церковного хору І. надавав особливого значення. Ще під час першої зустрічі з малолітніми півчими, єпископ, незважаючи на втому, благословив і поцілував у залі кожного, подарувавши кипарисні хрестики. Майже щовечора відвідував заняття, присилав гостинці та перевіряв рівень знань. І. першим із полтавських архіпастирів полтавських висловив намір створити єпархіальне жіноче училище та перемістити семінарію з Переяслава до Полтави.

Увесь час перебування на Полтавській кафедрі владика займався благодійною діяльністю. Все, що отримував за своє служіння, віддавав на лікування хворих, на користь бідних духовного звання, сиріт; продукти харчування передавав до їдальні казеннокоштних учнів. Виділив значні кошти на встановлення трьох іменних стипендій семінаристам.

Перебування І. тривало трохи більше року. 1850 призначений єпископом Нижнєновгородським. Одержавши указ, владика на прощання побажав усім мирного і благодіяльного життя, добропорядного служіння Церкві і батьківщині, промовивши: «Жалею, что я не понял паствы полтавской и паства полтавская не поняла меня».

Після 7-річного служіння на Нижегородській кафедрі 17.06.1857 звільнений на спочинок. Поселився у Нижегородському Печерському монастирі. 1860 таємно прийняв схиму під іменем Іоанн. 15.02.1864 призначений настоятелем Нового монастиря на Алтаї і начальником Алтайської місії, але до місця призначення через старість не поїхав. Дожив віку монахом-самітником у Нижегородському Благовіщенському монастирі. Залишив автобіографічні записки і низку благоговійних роздумів, які є зразком аскетичної л-ри. Нагороджений орденом св. Анни 2 ст. (1836).

Пр.: Иноческие письма // Душеполезное чтение. – 1889, 1894, 1895, 1896, 1898, 1900, 1910, 1911, 1912, 1913, 1914; Сокровищница сельских духовных уроков (рукопис).

Літ.: Крамаренко И. Пребывание Преосвященного Иеремии в Переяславе // ПЕВ.ЧН. – 1881. – № 5. – С. 212-227; Крамаренко И. Дополнение к статье о пребывании Преосвященного Иеремии в Переяславе // ПЕВ.ЧН. – 1881. – № 10. – С. 510-514; Краткая биография Преосвященнейшего Иеремии, бывшего Новгородского Епископа // ПЕВ.ЧН. – 1885. – № 2. – С. 120-121; Памяти в Бозе почившаго Преосвященнейшаго Иеремии, бывшаго Епископа Полтавскаго // ПЕВ. –1885. – № 12; Курдиновский В. Из воспоминаний о Преосвященном Полтавском Иеремии бывшего малолетнего певчего хора его // ПЕВ.ЧН. – 1887. – № 6. – С. 220-226; Павловский, 1914. – С. 11-15; ВПЄ. – 2007. – № 10 (70). – Жовт.

О. А. Білоусько, О. В. Колесник.