КАРЛІВКА м., райцентр. Православної Церкви (з 1990-х – УПЦ МП) громада. Успенська церква.

Найперша відома згадка про наявність церкви на території сучасного м. Карлівка міститься в матеріалах особистого щоденника ген. підскарбія Якова Андрійовича Марковича, який 1731 у званні бунчукового товариша відвідав у службових справах сл. Карлівка і зробив короткий запис щодо церкви в неділю 10.10.1731: «…былъ зде на службе…». Про наявність церкви свідчить і найперша відома картографічна згадка про Карлівку, що має назву «Карта операцій воєнних дій між Доном і Дніпром переможної армії російської імператриці (Анни Іоаннівни) в 1736 р.», вигравірувана імператорською АН у С.-Петербурзі за свіжими слідами подій (картограф і видавець Матіас Зойтер, примірник видано німецькою мовою в Аугсбурзі бл. 1740). На карті зображено не тільки російсько-турецькі кордони, розміщення і марші військ, а й лінію укріплень та значні укріплені населені пункти тодішньої Гетьманщини. Вірогідно, вже тоді Карлівка розглядалася як адм. центр навколишніх земель, які дещо пізніше отримують загальну назву – Карлівська волость. Невдовзі Карлівка набула і статусу адм.-тер. церковного центру – в 1740-х існувала т. з. Карлівська хрестова намістія (намістнія) в складі Полтавської протопопії, що загалом було привілеєм сотенних містечок Полтавського полку. Згідно відправлених 26.11.1751 «з духовного правління в усю протопопію Полтавську» спеціальних ордерів духівником для всіх категорій священнослужителів протопопії був призначений «вдовий намісник карлівський Йосиф (Іосиф) Іванов». Ймовірно, це було найперше подібне призначення в історії Полтавської протопопії. Намісницький статус Йосифа було підтверджено в лист. 1758, коли він уже перебував в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі в якості ієромонаха на ім’я Іларіон. Тож «усі намісники, сільські священики і диякони» Полтавської протопопії (Полтавського полку) мали «в усі чотири пости по всяк рік», починаючи з 1751, приїздити до Карлівки (а пізніше до Хрестовоздвиженського монастиря) «для очищення совісті до призначеного в протопопії Полтавській духовника». І тільки з віддалених місць дозволялося приїздити двічі на рік. Йосифа Іванова на посаді Карлівського намісника, вірогідно, змінив священик Павло Корольов. Пам’ять про першу, дерев’яну, Карлівську церкву (назва невідома) зберігав пам’ятник, поставлений на місці, де вона була.

Після вступу у володіння Карлівською волостю Лева Кириловича Розумовського, четвертого сина останнього гетьмана України Кирила Розумовського (юридичні права отримав після смерті батька 03.01.1803) у краї розпочався новий етап церковного будівництва. 1817 «старанием и иждивением» Л. К. Розумовського була зведена із цегли власного виробництва найперша в окрузі мурована «местечка Карловки Успенская церков <…> с северной и южной стороны колокольнями». Це була трьохпрестольна церква – «2-й престол Св. Константина и Елены и 3-й престол Св. Льва Катанского» – єдина на всю Полтавську губ. віднесена до 1-го кл. У 1864–1865 парафія церкви охоплювала 8295 душ обох статей, що перевищувало максимально встановлену кількість парафіян для церкви такого класу більше, ніж вдвічі. Парафію У ц., окрім жителів м-ка Карлівка, складали мешканці н. п. Редути, Нижня Ланна та Попівка. Мала приписну дерев’яну «деревни Нижней Ланны» Кирило-Мефодіївську церкву (збудовану 1900).

З У. ц. було пов’язане все духовне і світське життя величезного Карлівського маєтку, який своєю площею перевищував нинішній Карлівський р-н прибл. на 14%. За давньою традицією, священики У. ц. призначалися благочинними 2-го благочинного округу Костянтиноградського пов. При У. ц. 1837 було відкрито першу в Карлівці й Костянтиноградському пов. (не рахуючи саме повітове місто) змішану церковнопарафіяльну школу. Напередодні 1902/1903 н. р. введено в дію нову зразкову шкільну споруду, збудовану за ініціативи зав. і одночасно законовчителя церковнопарафіяльної школи, священика У. ц. Феодора Комарецького та при активній підтримці попечителя школи, управителя Карлівським маєтком Є. М. Шейдемана. Школа відзначалася високим рівнем організації навчального процесу. Її класи були фактично підготовчими для міністерського училища. Окрім Ф. Комарецького у школі викладав ще один священик У. ц. – Павло Мільгевський, а також псаломщик Григорій Білецький (вчитель співів) та дві вчительки – Олена Комарецька і Єфросинія Копай-Гора. З 17 серп. до 12 верес. 1900 відповідно до циркуляру Училищної ради при Св. Синоді та рішення Полтавської єпархіальної училищної ради від 08.05.1900 за № 420, доповнення від 05.06.1900 № 472, у приміщенні Карлівського волосного правління було організовано короткотермінові педагогічні курси для вчителів церковних шкіл грамоти Зіньківського, Костянтиноградського та Полтавського пов. Полтавської губ. Напередодні відкриття курсів проведено молебен за участю 13 священиків та 4 дияконів на чолі з Костянтиноградським благочинним Андрієм Читинським. Особистий контроль за ходом занять здійснював єпископ Полтавський та Переяславський Іларіон, який перебував у Карлівці 05–06.09.1900. Для проведення практичних занять створено тимчасову змішану школу з 30 дітей, розділених на 3 групи. Загалом курс навчання пройшло 39 вчителів (серед них 5 жінок) та 14 вільних слухачів (серед них 6 жінок).

На поч. 20 ст. під опікою У. ц. діяли: церковна б-ка, школа грамоти, два поч., два земських, два двокласних міністерських училища. Згідно резолюції єпископа Полтавського і Переяславського Іоанна від 22.05.1866 (оформлено указом Полтавської духовної консисторії № 7561 від 08.06.1866 на ім’я благочинного священика Іларіона Комарецького) при У. ц. відкрито церковнопарафіяльне попечительство, яке формально очолила в. кн. Олена Павлівна, а фактичне керівництво покладено на управителя карлівським маєтком Германа Карловича Конраді. На забезпечення парафіяльного попечительства обіговими коштами в. кн. Олена Павлівна виділила терміном на 10 років 100 дес. (109,25 га) землі. Благодійницьку політику матері продовжила донька – в. кн. Катерина Михайлівна (успадкувала маєток 1873). За ініціативи І. Комарецького та за підтримки Г. К. Конраді в У. ц. було проведено відновлювальні роботи, в результаті яких вона «приведена в такое благолепие, которое не оставляет желать ничего лучшего даже для городского храма, и производит приятное впечатление на людей сведущих в церковно-техническом деле». Зусиллями священика та управителя церковнопарафіяльне попечительство стало одним із кращих в губернії: «едва ли есть во всей епархии, а если и есть, то весьма немного, таких попечительств, которые по деятельности могли бы сравниться с карловским <…> Дома, в которых помещались члены церковного причта, принадлежавшие экономии, с усадьбами и хозяйственными службами были переданы в собственность попечительства и приведены на средства последнего в наилучшее состояние. Открыто приходское училище для мальчиков и другое училище для девочек <…> попечительство озабочено устройством приюта для круглых сирот. На содержание этого благодетельного учреждения пожертвовано 10 тысяч рублей бывшим крестьянином Карловской вотчины г. Павлыченко, проживающим ныне в Петербурге и обещавшим пожертвовать такую же сумму, когда начатое дело будет приведено к концу». Станом на 1880 за підтримки в. кн. Катерини Михайлівни було зведено «каменный, весьма поместительный дом для приюта». Сама власниця маєтку під час відвідин Карлівки разом із двома синами і донькою та в супроводі свити придворних 21–29.09.1881 запросила архієпископа Полтавського і Переяславського Іоанна провести архієрейське богослужіння в У. ц. Відклавши всі справи, Іоанн увечері 26.09.1881 прибув до Карлівки та відправив всенощну службу, «стройность и чинность» якої «призвели на ея Высочество, детей Ея и двор самое благоприятное впечатление». У неділю 27.09.1881 відбулася божественна літургія, «для большего благолепия» якої владика повелів узяти зі своєї ризниці «лучшее, полное священнослужительское облачение». В У. ц. 16.04.1889 вінчався відомий український письменник Панас Мирний з Олександрою Шейдеман, донькою тодішнього управителя Карлівським маєтком Євгенія Михайловича Шейдемана.

Останні значні за обсягом відновлювальні роботи в У. ц. були проведені в лист. 1899. Вони полягали в тому, щоб «<…> выкрасить стены внутри масляной краской, послать новый каменный пол, <…> позолотить все резные и багетные украшения, обновить, где нужно живопись, а где нужно, написать вновь». Проведення робіт було ініційовано та здійснювалося під наглядом голови попечительських зборів, управителя Карлівським маєтком Є. М. Шейдемана. Всього було витрачено 6 тис. руб., по 2 тис. виділено церквою та власниками маєтку, решта надійшла від парафіян. Після завершення реставраційних робіт 02.11.1899 відбулося урочисте освячення храмової споруди. У зв’язку з цим до Карлівки прибули Костянтиноградський благочинний Андрій Читинський, місцевий благочинний Олексій Любарський та ще 8 священиків із навколишніх парафій. Оновлений храм вирізнявся «своей поместительностью и изяществом резьбы на иконостасах, притворах и икотах. Стены увешаны большими изображениями событий из жизни Господа Нашего Иисуса Христа и из истории христианской церкви. Рисунок всех резных украшений и багетной отделки замечательно выдержан во всех частях. Во всем внутреннем убранстве церкви видны изящество и симметричность <…> к украшениям, находящимся в ней, нельзя ничего ни прибавить, ни убавить, насколько все они гармонируют между собою и с общим видом церкви. Особенное же внимание останавливает на себе большая икона чудной италианской живописи, изображающая архистратига Михаила, поражающего мечом змию. Икона эта прислана из Петербурга нынешними владельцами Карловского имения – герцогами Мекленбург-Стрелицкими».

Споруджуючи У. ц., будівельники, можливо, з найкращих міркувань, розмістили її в центрі населеного пункту, на «Большой Столбовой дороге из города Полтави в город Константиноград» (на перехресті нинішньої вул. Леніна з вул. Радевича), де вона й стояла в оточенні столітніх сосен та розлогих осокорів. Тож усі піші чи кінні, хто рухався цією дорогою, обов’язково огинали величну та білосніжну церкву, віддаючи їй належну шану. Не виключено, що саме це значною мірою визначило долю храмової споруди в серед. 1930-х. Декому із партійних функціонерів видалося, що згадана стовпова дорога і є не що ін., як прямий шлях до комунізму, а єдина на ньому завада – У. ц. На сьогодні існує дві версії щодо подій того часу. За однією, храмова споруда була розібрана 1934. За ін., що виглядає більш достовірною, руйнація храму могла розпочатися не раніше літа 1936, але церква була закрита для богослужіння вже в кін. 1920-х чи на поч. 1930-х. Як стверджують старожили, із цегли, після варварської руйнації церкви, були збудовані Карлівська школа № 2 (нині поч. у складі школи № 1), а також вже розібраний колишній районний будинок культури. Житель с. Федорівка Фисун Іван Дмитрович (1927 р. н., кол. механізатор) пам’ятає, як в 1937–1938 возили підводами з Карлівки до Федорівки цегляний щебінь від зруйнованої храмової споруди для обладнання фундаменту під колгоспну конюшню, яка нині вже давно розібрана. Скупа інформація щодо подій того часу міститься в двох документах. Перший з них (коротка записка без імені автора, яка знаходиться в матеріалах справи про відкриття та діяльність Успенського молитовного дому м. Карлівка за період з 06.01.1944 до 24.09.1958) повідомляє: «Устроена и открыта в 1810м году (?!). Здание этой церкви разобрано в 1934 году и богослужение прекратилось, а потом вновь возобновилось в ноябре 1941 года в капитальном здании бывшего сельбуда». Другий документ – облікові матеріали відділу освіти Карлівської районної ради – свідчить, що будівля колишньої школи № 2 зведена 1935. Але такий короткий термін будівництва для подібної споруди викликає певні сумніви. Ще більші сумніви породжує знахідка кін. 1990-х, зроблена карлівчанином Олександром Сущенком у кол. будинку на вул. Короленка, № 48: дві світлини кол. У. ц., на першій з яких церква сфотографована з боку головного фасаду, на другій – з протилежного боку. На звороті першої світлини – напис простим олівцем: «Карловская церковь 1936 г.». Подібні фото додавалися до пакету документів для отримання формального дозволу від вищої інстанції на руйнацію церковних споруд. Про переддень руйнації свідчить занедбаний вигляд храму: хрести спиляно, дзвони скинуто (помітно слід на одній дзвіниці), ікона на головному фасаді знята, шибки побито, стіни через давню побілку потемніли, розлогі осокори, що росли по бокам головного фасаду зрубано і т. п. Доречно зазначити, що на єдиному відомому фото У. ц. дореволюційних часів, яке нині відтворено в кольорі та експонується у Карлівському районному ІКМ, добре видно, що перед головним фасадом була велика ділянка за металевою огорожею, де знаходився пам’ятник – на дуже високому постаменті бронзове погруддя чоловіка обличчям до церкви. В ост. чв. 19 ст. подібні пам’ятники встановлювали по всій імперії на честь Олександра ІІ Визволителя за проведення селянської реформи 1861. Враховуючи ту обставину, що з дозволу імператора та завдячуючи активній діяльності в. кн. Олени Павлівни саме карлівський маєток став місцем відпрацювання положень реформи, а місцеві селяни першими в імперії одержали свободу ще 1859, до того ж отримали найбільші наділи, – встановлення такого пам’ятника саме в Карлівці є дуже вірогідним та обґрунтованим. Тож зовсім не випадково станом на 1936 пам’ятник було зруйновано, а огорожу довкола розібрано. Натомість вся місцина перед головним входом поросла чагарником та досить високими молодими деревцями, вік яких, за одностайною оцінкою фахівців, складає бл. 5–6 років. А це має означати, що приблизно стільки ж часу, до моменту фотографування, церква не відвідувалася парафіянами. Таким чином, питання, який з двох документів відтворює реальний стан справ 1930-х, залишається поки що відкритим.

За довідкою, складеною вірогідно 1944 та підписаною настоятелем храму протоієреєм Іосифом Наумовичем Майфетом і церковним старостою Ларіоном Григоровичем Зубанем, релігійна громада У. ц. відновила свою діяльність під час німецької окупації, в кін. лист. 1941 відкриттям молитовного дому. Для цієї мети було використано муровану будівлю, яка до революції належала міністерському училищу, потім там розміщувався сільбуд, а пізніше, вірогідно, перший у Карлівці театр. Напевне, після зведення та обладнання Карлівського районного будинку культури, названа будівля була покинута та розграбована, тож громаді довелося витратити 200 тис. крб. (за тодішнім курсом) на відновлювальні роботи. Пізніше місцева влада дуже своєрідно оцінила цю ініціативу, коли, вірогідно, 1945–1946 відібрала будівлю на власні потреби. Відповідно до заяви від 14.01.1944, завіреною підписом «двадцятки», релігійна громада була офіційно зареєстрована 17.10.1944 за № 64. Не може викликати сумніву, що саме священик Іосиф Майфет був ініціатором і натхненником доброї справи та першим настоятелем відновленої релігійної громади, а також першим благочинним відновленого Карлівського благочинного округу. Починаючи з 14.07.1942, службу в Успенському молитовному домі правили два настоятеля – другим священиком був Василій Афанасійович Крем’янський (затверджений на цій посаді указом Полтавського єпархіального управління за № 363 у серп. 1944). Останнім настоятелем Успенського молитовного дому (указ єпископа Полтавського і Кременчуцького Палладія за № 71 від 14.07.1949) став Мойсей Євдокимович Міщенко, який до цього був настоятелем Покровського молитовного дому м. Кобеляки. Від самого початку новопризначений настоятель опікувався купівлею будинку для молитовного дому. Із повідомлення протоієрея Йосифа Майфета від 28.10.1947 на адресу уповноваженого у справах релігії по Полтавській обл. відомо, що богослужіння на той час відбувалося в половині власницького будинку, площею 45 кв. м, за щомісячну орендну плату 200 крб. Але коли влітку 1949 господар дому «Белан М. С.» виявив бажання його продати, то на загальних зборах громади 24.07.1949 було ухвалено рішення прийняти пропозицію. Дозвіл від місцевої влади на купівлю було отримано 05.08.1949. Саме в цьому будинку на вул. Комсомольській, № 7 молитовний дім продовжував функціонувати до часу розпуску церковної громади.

Головним приводом для зняття з державного обліку церковної громади Успенського молитовного дому цього разу став від’їзд із міста останнього священика – Мойсея Євдокимовича Міщенка. Причини, що змусили його це зробити, невідомі. Не виключено, що це могло бути нове призначення. Напевне, відшукати кандидатуру на посаду настоятеля в ті часи не було складною справою, але це не відповідало інтересам місцевої влади, бо принципово розходилося з «генеральною лінією партії». То ж цього разу діяли за принципом: «Померла, так померла!». Отримавши під тиском «заяву» за підписом трьох членів церковної ради, виконком Карлівської районної ради прийняв рішення за № 20 від 19.01.1962 про «зняття з реєстрації релігійної общини в місті Карлівка». На всіх державних рівнях справа з ліквідації церковної громади вирішувалася з небувалою поспішністю. Матеріали, відправлені поштою з Києва до Москви 31.03.1962, за якихось півтора тижні не тільки дійшли до місця призначення, а й були розглянуті. Згідно виписки з протоколу № 6 засідання Ради у справах РПЦ при РМ СРСР від 10.04.1962 церковна громада У. ц. церкви була знята з реєстрації «как прекратившая свою деятельность». Невластива для тодішньої неповороткої бюрократичної державної машини швидкість породила майже анекдотичний випадок: у вже згаданому рішенні Карлівського райвиконкому від 19.01.1962 Карлівка належним чином іменується містом, тоді як у своєму «Заключении» уповноважений у справах православної церкви по Полтавській обл. М. Я. Базавлук понизив її до статусу «рабочего поселка», його київський колега і начальник М. Гландаревський у супроводжувальному листі до Москви взагалі обізвав її селом.

Нині про У. ц. нагадують лише вищеназвані світлини, рештки кованої огорожі в центрі міста та ще добуті карлівським краєзнавцем Михайлом Федоровичем Ковальовим фотокопії креслення плану, фасадів та іконостасів (оригінали зберігаються в архівній установі м. С.-Петербург, РФ).

У новітній час відродження У. ц. розпочалося 1991 зусиллями віруючих міста під опікою настоятеля Варваринської церкви протоієрея Василія Дмитровича Штеця. Того року було закладено фундамент під будівництво храму. Релігійна громада зареєстрована Карлівською райдержадміністрацією 20.03.1992 за № 59. Кер. релігійної організації – В. Ю. Маслій. Указом архієпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія за № 76 від 16.11.1992 на посаду настоятеля У. ц. отримав благословення випускник С.-Петербурзької духовної семінарії ієрей Іоанн Васильович Штець. Разом із парафіянами він продовжив будівництво нової храмової споруди. У 2007 на пожертвування парафіян придбано та встановлено на тимчасовій дзвіниці дзвони, а також розписана центральна частина храму.

Літ.: ДАПО. – Ф.- 706. – Оп. 454. – Спр. 77. – Арк. 3,4,12; Ф. Р-4085. – Оп. 16. – Спр. 142. – Арк. 3-8, 16-21, 28-32; Спр. 69. – Арк. 1-13, 15-41; Спр. 70. – Арк. 5, 7-9, 14, 14 зв., 15, 18, 27, 29, 30, 34-38; Спр. 181. – Арк. 10, 1-21, 24, 26, 29, 30; Спр. 199. – Арк. 99-104; Спр. 205. – Арк. 2, 3, 4, 6, 115-119; Спр. 209. – Арк. 1, 3, 4, 6, 9, 10; План Части Местечка Карловки у складі «Атласа Землям Владения Его Сиятельства Господина Генерал майора и кавалера Графа Льва Кириловича Разумовского, Карловской волости <… > Сочинен 1817-го года». – РДІА. – Ф. 485. – Оп. 1. – Спр. 251; Памятная книжка…, 1865. – С. 294, 298-299; ПЕВ.ЧО. – 1866. – № 13. – 1 июл. – С. 483-485; № 20. – 15 окт. – С. 728-735; Коломенский, 1890. – С. 124; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767 гг.) / Под ред. А. Лазаревского. – Ч. 3 (1730–1734 гг.). – К.: Типография Корчак-Новицкого, 1897. – С. 139-140. – (Изд. «КС»); Клировая книжка…, 1902. – С. 235, 239; ПЕВ.ЧН. – 1904. – № 33. – 20 нояб. – С. 2157-2159; Русский биографический словарь / Изд. под наблюдением <…> А. А. Половцева. – Т. ХІV. – СПб., 1910. – С. 467; Яворницький Д. І. До історії степової України. – Дніпропетровськ: «Січ», 2004 (перевид.). – С. 10-11, 108-109; Приватна колекція А. Рудика; Приватна колекція М. Вагери; Приватна колекція сім’ї Шереметєвих-Богомолець; РГПО, 2008.

В. А. Пилипець.