КОЧУБЕЇ

Представники козацької ген. старшини, пізніше російської аристократичної верхівки, благодійники.

За сімейними переказами походили від татарського мурзи Кучук­бея, котрий у 17 ст. прибув до України.

Його внук – К. Василь Леонтійович (1640–14/25.07.1708) – військовий канцелярист у гетьманів І. Брюховецького та П. Дорошенка, «уманський писар» (1675), військовий канцелярист (1679), реєнт Ген. військової канцелярії (1681–1687), ген. писар (1687–1699), ген. суддя (1700–1708). Фундатор дерев’яної Преображенської церкви Великобудищанського монастиря.

Лідер полтавської старшинської опозиції гетьману І. Мазепі. Разом з І. Іскрою склав донос на гетьмана. Цар не повірив доносові, а коли К. та Іскра під час слідства на тортурах зреклися своїх обвинувачень, наказав обох стратити. Трупи перевезли до Києва і поховали біля Трапезної церкви у лаврі. Після переходу І. Мазепи на бік шведів сім’ї К. повернули маєтності, його нащадкам гарантувалося просування по службі.

Портретів К. Василя чимало, одні з них були у дореволюційних зібраннях: В. Тарновського у Чернігові, церковно­археологічного музею при Київській духовній академії, Ніжинського іст.­філологічного товариства (експонувався 1902 на виставці XII Археологічного з’їзду в Харкові); нині зберігаються у НХМ, Сумських КМ і ХМ роботи пензля Павла Петрашіва, Харківському ХМ, Дніпропетровському ІМ, Ермітажі у С.­Петербурзі, Національному музеї Т. Шевченка в Києві роботи Тараса Шевченка за 1859. Прижиттєвий портрет К. найвірогідніше зберігається у ПКМ.

Син К. Василя – К. Василь Васильович (бл. 1680–1743) – бунчуковий товариш, полтавський полковник (1727–1743). У Хрестовоздвиженському монастирі у Полтаві замість дерев’яного спорудив величний мурований храм. Його планово­просторова організація становить собою своєрідне поєднання шести­стовп­ної, тринефної споруди з класичним укр. хрещатим п’ятибанням, а тому він має сім бань, з яких дві на кутах західного фасаду. Архітектурною особливістю стінних площин собору є три портали з розкішною рослинною рельєфною орнаментацією, багатством віконних просвітів і ніш різного, пластичного окреслення. 1741 зафондував дерев’яну Троїцьку церкву в с. Демидівка Полтавського полку. 1859 на ії місці К. Лизавета збудувала нову. Згід­но з «тестаментом» 1743, заповів 5 тис. крб. на монастирі, злиденні церкви і убогим людям; ще раніше надав войту Й. Марченку і міщанину І. Богдановичу з Полтави 1 тис. крб. «на реставрацію у Полтавському монастирі обветшалої мурованої церкви Воздвиження Честного Хреста Господня», 500 крб. на «репарацію» церкви Трьох Святителів у Києві при Софійському соборі, яку збудував його батько.

Портрет Василя К. з дружиною Марфою зберігався у палаці К. у Диканьці, звідти 1919 надійшов до ПКМ, нині – у ПХМ.

Традицію благодійництва продовжили сини К. Василя Васильовича – Семен і Павло.

К. Семен Васильович (1725–1779) – бунчуковий товариш (1743), ніжинський полковник (1746–1751), ген. обозний (1751–1779), ген.­майор, член Малоросійської колегії, таєм­ний радник. Його фундація: мурована одноверха, у вигляді корабля Покровська церква (1764–1770) в с. Жуки Полтавського полку. Попередня однопрестольна дерев’яна церква діяла на 1636 і розібрана 1763. Дерев’яна дзвіниця споруджена 1786. При храмі в склепі похов. з роду К.: Василь К. (? – 1743), його дружина Марфа (? – 1742), двоє дітей і фундатор. У скляній вітрині зберігалися жупан і шовкова сорочка страченого ген. судді К. Василя Леонтійовича, яку 1837 перенесли до палацу в Диканьці (нині в експозиції ПКМ). 1868 храм поновили, 1876 на кошти К. Єлизавети влаштували другий престол. 1881 біля церкви збудували каплицю в пам’ять царя Олександра II за проектом мистця В. Волкова. Покровський храм зображено на літографії (1852, друкарня М. Арандаренка, нині в експозиції ПКМ).

К. Павло Васильович (? – 1786) – бунчуковий товариш (1759), полтавський підкоморій (1766–1772), надвірний радник (1774), статський радник, сухопутний полковник, гол. цивільної палати Катеринославського намісництва (1784). Уфундував муровані храми – Троїцький (1780) у с. Диканька у стилі українського бароко, Павлівський (1781) у с. Кочубеївка Полтавського полку (тепер Чутівського р­ну).

1794 К. перенесли Хрестовоздвиженську церкву з с. Старі Млини до с. Сідаківка й перейменували на церкву в ім’я мц. Євдокії (до 1869), згодом була названа Успенською.

Син К. Семена – К. Михайло Семенович (1751 – після 1793) – підполковник (1786–1791). Його фундація: Покровська дерев’яна церква (1793) у с. Стасівці (с. Стасі, тепер Диканського р­ну). 1865 цей храм переніс підполковник Микола Запольський до с. Запольщина (пізніше с. Мар’ївка, тепер Полтавського р­ну).

Син К. Павла – К. Аполлон Павлович (?–?) – дійсний камергер (1805), вчився в Англії, служив у лейб­гв. Преображенському полку. Уфундував дерев’яні церкви: Аполлонівську (1788) у с. Камличка Роменського пов. Чернігівського намісництва (тепер – с. Кимличка Липоводолинського р­ну Сумської обл.) і Улянівську (1803) у с. Берестівка Гадяцького пов. (тепер – Липоводолинського р­ну Сумської обл.). Первісно церкву називали Різдвяно­Богородицькою.

Син К. Павла – К. Віктор Павлович (1768–1834) – державний діяч, гол. Державної Ради (1827), кн. (1831), дійсний таємний радник. У головному зі своїх сіл – Диканьці на межі 18–19 ст. створив один з визначних садово­палацових комплексів на Полтавщині. До нього входили: двоповерховий палац із флігелями (арх. Дж. Кваренґі, інтер’єри малярів Марченка і Петрашіва), Миколаївську церкву як усипальницю роду К. (1794, арх. М. Львов), дзвіницю (1827, арх. Л. Руска) у стилі класицизму і тріумфальну арку (1817, арх. Л. Руска) в честь приїзду царя Олександра І. Славною пам’яткою Миколаївського храму є чудотворний образ Миколая. 1851–1852 церква поновлена. Попередні дерев’яні церкви поч. 18 ст., 1754 зведена, 1794 розібрана. Уфундував дерев’яні церкви – Олександрівську (1795) у с. Чутове (попередня церква під назвою Трьохсвятительська, розібрана й продана до с. Орчикова Чернеччина) і Благовіщенську (1805) у с. Іскрівка Полтавського пов. (тепер Чутівського р­ну).

Портрет К. Віктора, мальований німцем К.Ф. Кепке, зберігався у палаці в Диканьці 1919, переданий Полтавській картинній галереї (згодом – ПХМ, 1836, мініатюра на кістці). Садибу К. змалював О. Кунавін (поч. 19 ст., Національний музей Т. Шевченка) і зафотографував Й. Хмелевський (альбом «Гоголь на родине». – К., 1902).

Син К. Віктора Павловича – К. Лев Вікторович (1810–1890) – кн., полтавський губ. маршалок (1853–1859), таємний радник (1859). Його фундація: мурована одноверха, хрещата в плані Захаро­Єлизаветинська церква (1847) у с. Піщане Полтавського пов. (тепер – Решетилівського р­ну). Дружина – К. Єлизавета (1821–1897) – фрейлина двору її Величності, уфундувала муровану Троїцьку церкву (1859) із дзвіницею у с. Демидівка Полтавського пов. (тепер Решетилівського р­ну). 1876 своїм коштом влаштувала другий престол в ім’я св. Марії Магдалини у Покровській церкві у с. Жуки побл. Полтави.

Літ.: Арандаренко, 1849. – С. 276; 1852. – С. 29, 88, 108; Н. Тр… ій. Диканька: Из путевых записок // Москвитянин. – Москва, 1852. – Т. 2. – № 5. – Кн. І. – С. 67­74; Памятная книжка…, 1865. – С. 85, 105­106, 443­444; Затворницкий П. Церковь святителя Николая в селении Диканьке Полтавской губернии // ПЕВ.ЧН. – 1869. – № 6. – С. 145­163; Курдиновский В. Столетие Диканской Троицкой церкви // ПЕВ.ЧН. – 1880. – № 24. – С. 1185­1187; Корсунский Н. Село Песчаное (Полтавского уезда) и его приходские храмы // ПЕВ.ЧН. – 1886.– № 24. – С. 908­909; Мартынович П., Горленко В. Церкви старинной постройки в Полтавской епархии // ПЕВ.ЧН. – 1888. – № 17­18. – С. 653, 654; Материалы для истории монастырей Полтавской епархии в XVII и XVIII ст. // ПЕВ.ЧН. – 1891. – № 23. – С. 925; Мазанов П. Полтавский Крестовоздвиженский монастырь. – Полтава, 1891. – С. 4; Грановский, 1901. – С. 160, 188, 193­195, 199, 200, 208, 212­213, 214, 216, 219, 287, 330, 342; Клировая книжка…, 1902. – С. 28, 32, 38, 39, 44, 46, 73; Модзалевский, 1910. – С. 524­526, 528­530, 532­533, 534, 535­536, 536­538, 544, 548; Павловский, 1912. – С.98; Павловский, 1914. – С. 87­197; Бучневич В. Село Жуки, Полтавского уезда // Тр. ПУАК. – Полтава, 1916. – Вып. 14. – С. 31­43; Рогозівський Гр. Історичний Диканський заповідник // Глобус. – К., 1927. – № 15. – С. 233; Памятники архитектуры Украины: Чертежи и фотографии. – К., 1954. – С. ЗЗ. – Табл. 125; Історія українського мистецтва: В 6­ти тт. – К., 1969. – Т. 4. – Кн. І. – С. 45; Гладиш К.В. Свідки давнини і сьогодення. Пам‘ятники архітектури Полтавщини: Нарис­путівник. – Харків, 1972. – С. 62­67; Гладыш К.В. Архітектура й памятники Полтавщини: Путеводитель. – Харьков, 1982. – С. 42­44; Памятники градостроительства…, Т. 3, 1985. – С. 288­290; ЕУ, Т. 3, 1994. – С. 1155­1156; Полтавщина: Енц. довід., 1992. – С. 106, 242, 394, 531, 584, 909, 910.

В. М. Ханко.