МГАРСЬКІ ПРЕПО­ДОБ­НОМУЧЕНИКИ

17 насельників Мгарського Спасо­Преображенського монастиря, розстріляних більшовиками 19.08.1919: ігумен Амвросій, ієромонахи Аркадій, Афанасій, Іоаннікій, Іона, Йосип, Никанор, Нікострат, Серапіон, Феофан, ієродіакон Іуліан, ченці Герман, Доримедонт, Іоаннікій, Назарій, Парфеній, Потапій.

13.08.1919 Мгарський Спасо­Преображенський монастир був захоплений більшовицькими військами. Вони глумилися над святинями і грабували обитель, а також зачіпали її насельників, прагнучи помститися ченцям за те, що ті начебто були безпосередньо причетними до переправи солдатів Добровольчої армії через р. Сула.

18.08.1919 монастирська братія почала готуватися до Всеношної служби напередодні храмового свята. О 5­й год. по обіді на гору заявилося кілька більшовицьких керманичів і наказали всім 25­ти ченцям на чолі з ігуменом Амвросієм зібратися на подвір’ї обителі – нібито для реєстрації на отримання продовольчого пайка. Коли насельники зібралися, комісари оголосили їм, що вони заарештовані, і наказали в супроводі солдат рушати до лісу по дрова. Братія виконала розпорядження і нанесла в монастирську огорожу величезну купу дров. Військовики спочатку мали намір спалити заарештованих. Але їхні плани швидко змінилися, і вони наказали ігуменові здати ключі від усіх монастирських приміщень та комор, запрягти дві пари волів і завантажити їх відібраним у ченців зерном. Згодом заарештованих – під конвоєм, разом з обозом – погнали до військового комісаріату в Лубни. Настоятель Амвросій був викликаний молодим комісаром на допит і повернувся звідти надзвичайно засмученим, сповістивши про щось отцеві скарбнику.

Пізно ввечері невільників повели до залізничного вокзалу, протримали там більше години і, врешті, оголосили, що їм необхідно рушати пішки на роботу в с. Лазірки. Семеро солдатів напідпитку поспішно погнали ченців Київським шляхом у напрямі до Пирятина. Десь за шість верст від Лубен, навпроти с. Круглик, їх наздогнав і зупинив загін кавалерії на чолі з молодим комісаром, який наказав терміново розділити конвойованих на групи по вісім чоловік. О. Амвросій благав більшовиків помилувати монастирську братію. Однак розлючений військовик упритул вистрелив в ігумена, а потім пролунав рушничний залп по перших восьми ченцях. Наступні два гурти арештантів були розстріляні з інтервалами через версту. Загони більшовиків, що відступали з Лубен тією ж дорогою, жорстоко добивали багнетами напівживих невільників, знімали з них чоботи, одяг. Розправу пережило восьмеро мгарських ченців, які, поранені, встигли сховатися в нічній темряві.

Тіла 17 небіжчиків наступного ранку були підібрані частинами Добровольчої армії, що переслідували червоноармійців, і привезені до каплиці при Лубенській земській лікарні, в саду якої фотографом О. А. Колодним було зроблено три знімки убієнних. Потім страждальців поховали на території Благовіщенського скиту Мгарського монастиря.

Розслідування кривавого злочину проводили місцеві слідчі В. Пономаренко та Д. Соловйов, які підпорядковувались Денікінському уряду і готували матеріали для створеної ним 1918 Особливої комісії, що фіксувала і вивчала більшовицькі злодіяння, а потім викривала їх перед світом. Судочинцям не вдалось визначити головних розпорядників страти. Безпосередньо причетними до неї визнали лубенського військового комісара Дмитра Бакая та тогочасного гол. Лубенської ради Олексія Кузіна.

Лубенський окружний суд звертався до тимчасово керуючого Полтавською кафедрою владики Алексія з проханням провести над убієнними судово­медичний розтин, але у телеграмі від 23.10.1919 єпископ відповів: «Не нахожу возможным беспокоить прах мучеников вскрытием их из могил».

Рішенням Св. Синоду УПЦ від 08.05.2008 17 розстріляних мгарських ченців причислені до лику місцевошанованих святих (пам’ять 06.08). 30.08.2008 у Мгарському Спасо­Преображенському монастирі відбулося урочисте прославлення преподобномучеників Мгарських.

Літ.: ДАПО. – Ф. 1755. – Оп. 1. – Спр. 3; Мокляк В. Трагедія Лубенського монастиря // Виявлення та дослідження пам’яток національно­визвольних змагань українського народу на Полтавщині (1917–1920 рр.). – Полтава, 1995. – С. 59­67.

Т. І. Черкасець.