МСТИСЛАВ (Скрипник Степан Іванович)

(10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, м. Гремсбі, Онтаріо, Канада) – церковний діяч, патріарх.
Батько С. Іван Опанасович походив із старовинного козацького роду, мати Маріанна Василівна – з родини Петлюр. Охрещений Ф. Булдовським у Воскресенській церкві м. Полтава.
Навчався у Полтавській чоловічій гімназії, закінчив Оренбурзьку офіцерську козачу школу. Ще гімназистом брав участь у нелегальних гуртках учнівської молоді, великий вплив на зростання національної свідомості справив дядько – Симон Петлюра. У роки революції М. перейшов до українських військових частин. У 1919 – ад’ютант С. Петлюри. 1920 разом з ін. військовиками УНР інтернований у таборі в Каліші.
З 1921 до 1941 перебував на окупованій Польщею Волині. Працював у системі кооперації, навчався у Вищій Варшавській школі політичних наук, був депутатом польського парламенту від Волині (1930–1939), членом президії товариства ім. П. Могили у Луцьку, гол. товариства «Українська школа» у м. Рівне. Водночас брав активну участь в українському православному русі, неодноразово обирався членом єпархіальних церковних рад на Волині та Холмщині, а також митрополітарної ради, очолюваної митрополитом Діонісієм. Як депутат польського сейму протестував проти насильного окатоличення православних українців. З приходом гітлерівців, сподіваючись на відродження національної державності, очолив «Українську Раду Довір’я», редагував газ. «Волинь». Із перших днів окупації перебував під наглядом нацистських спецслужб. Після розпуску «Ради Довір’я» зосередив основну увагу на проблемі розбудови УАПЦ. Після смерті дружини прийняв чернечий постриг і 14.05.1942 в Андріївському соборі Києва висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Перебував у м. Київ як заст. єпископа Ніканора (Абрамовича). Завдяки зусиллям М. до УАПЦ приєднались Полтавська та Харківська єпархії. У черв. 1942 відвідав Переяслав, Кременчук, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву, Харків. Лише у Полтаві у лип. 1941 висвятив бл. 20 священиків, брав участь у вид. діяльності Полтавської Єпархіальної Ради. За допомогою Українського Червоного Хреста роздобув папір для друкування євангелія та молитовника.
Активна діяльність М. з організації українського церковного життя викликала негативну реакцію з боку нацистів. Наприкінці верес. 1942 єпископу було наказано залишити м. Київ і не з’являтись на правому березі Дніпра. М. знехтував забороною і взяв дієву участь у нелегальному Луцькому Соборі єпископів УАПЦ (04.10.1942). Послідовно дотримувався ідеї єдності українського пра­во-слав’я, був одним з ініціаторів переговорів з представниками Автономної Церкви. Взяв участь у підписанні в Почаївській лаврі «Акту поєднання» 08.10.1942. Після цього був заарештований і примушений до переїзду на Лівобережжя – до Чернігова і Прилук.
Напередодні наступу радянських військ виїхав спочатку до Луцька, а згодом – до Польщі. З 1944 до 1946 – єпископ УАПЦ у Німеччині. Весною 1947 Собором єпископів УАПЦ піднесений до сану архієпископа. Того ж року обраний архієпископом Вінніпега і всієї Канади УГКЦ. З 1950 – архієпископ гол. консисторії і заст. митрополита УПЦ у США.
Великим досягненням М. стала побудова «Українського Єрусалима» в Бавнд-Бруці біля Нью-Йорка, де церква спромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередок усього українського церковного життя в США. Сюди було перенесено консисторію та ін. духовні установи. 10.10.1965 у Бавнд-Бруці постав величний храм: Церква­Пам’ятник (арх. Юрій Кодак), а біля нього відкрито український пантеон – православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі (урядовці, вчені, письменники, митці). До комплексу також увійшли: музей, б­ка, архів, вид­во з власною друкарнею, українська православна семінарія св. Софії. Поряд із розбудовою комплексу М. проводив активну громадську і політичну діяльність. Його полум’яні статті, протести і звернення в обороні автокефалії та захисту політв’язнів упродовж десятиліть поширювалися по всьому світу. Його слова сіяли зерна патріотизму, підтримували зневірених. М. став для багатьох співвітчизників символом нескореності українського духу. Багатолітню діяльність М. високо оцінив надзвичайний Собор УАПЦ 1969, на якому М. одностайно обрано митрополитом. З властивою йому енергією керував життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли ж настав час – благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989. Саме в автокефальній церкві М. убачав символ і гарантію незалежності України.
05–06.06.1990 на Всеукраїнському Соборі духовенства і мирян був обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ (інтронізований 18.11.1990 у храмі св. Софії у Києві). М. став не тільки першим патріархом в Україні, а й найстаршим за віком патріархом, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви. Патріарх був щедро обдарований світлим розумом і чудовою пам’яттю. Людей притягувала його простота і щирість при спілкуванні. У цьому пересвідчилося чимало віруючих Полтави під час зустрічей із святійшим у приміщенні обл. філармонії (трав. 1991), міській раді, урочистого церковного служіння в Успенській церкві на Соборному майдані (19.12.1992). Патріарх був глибоко переконаний що УПЦ «заслужила своїм мучеництвом на повагу та пошану. І треба далі усім миром старатися, аби розбудувати цю криницю, яка дає дуже чисту воду для більшої сили і наснаги». У своїх промовах він закликав християн до діалогу й порозуміння.
Пом. у 95-річному віці. Похов. у храмі св. ап. Андрія в Бавнд-Бруці, США.
Див. також МСТИСЛАВА ПАТРІАРХА МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ У ПОЛТАВІ.
Літ.: Степовик Дм. Патріарх Мстислав: Життя і архіпастирська діяльність. – К.: Мистецтво, 2007. – 448 с.: іл.
Т. П. Пустовіт.