НИЖНІ МЛИНИ с., Полтавський р­н. Православної Церкви (з 1990-х – УПЦ МП) громада. Георгіївська церква.

Час будівництва першої дерев’яної церкви в ім’я св. Георгія Переможця в с. Нижні Млини Полтавського полку (тепер с. Полтавського р­ну) невідомий. Вірогідно, її спорудили в кін. 17 ст. Найдавніша згадка про храм датована 1722, коли в господарчих документах Полтавського полкового архіву було зафіксовано 70 вуликів та винницю на три винокурних казана, що належали настоятелю церкви Василю Івановичу Жуковському і 40 вуликів, які перебували у власності церковної громади. Згадується храм у 1739 у зв’язку зі смертю названого священика та призначенням на настоятельське місце його сина Федора. Проіснував храм більше 80 років, після чого «за сильной ветхостью» був розібраний, а на його місці на кошти парафіян та сотника М. Балясного 1784 була зведена і освячена нова дерев’яна церква в ім’я архангела Михаїла.
Новобудова належала до поширеної на Лівобережній Україні групи тридільних церков, що складалися з центрального квадратного зрубу зі зрізаними кутами, вівтаря та бабинця також зі зрізаними зовнішніми кутами. Центральна дільниця увінчувалася багатозаломним верхом. Будівля мала «драну» або гонтову дерев’яну покрівлю. У такому вигляді церква проіснувала недовго, оскільки в цей час розпочалася підготовка до подорожі імператриці Катерини II на південь імперії, а через с. Нижні Млини проходив маршрут, яким мав проїхати кортеж імператриці та високопосадовців, що її супроводжували. За наказом ген.-губернатора Новоросійського краю Г. О. Потьомкіна в усіх містах і населених пунктах розгорнулися роботи з їхнього благоустрою та будівництва нових і реконструкції існуючих громадських та культових споруд. З дозволу архієпископа Никифора Феотокі 1787 були проведені роботи з реконструкції фактично нової церкви. З північної і південної сторін до неї добудували два приділи. Після цього церква стала п’ятидільною і хрещатою у плані. Зі східної сторони між раменами хреста були прибудовані ризниця та паламарня. Дерев’яну покрівлю замінили на металеву, а в кількох сажнях від західного притвору була зведена дерев’яна чотирьохярусна дзвіниця, що теж мала металеву покрівлю. У цей час церква стала двохвівтарною. Головним став новоутворений вівтар на честь вмч. Георгія Переможця, а попередній Михайлівський вівтар перенесли у боковий приділ. Вказані роботи були проведені за клопотанням священика Томашевського «при пособии помещика Максима Васильевича Балясного на деньги вырученные за проданный лес». Підготовка не була марною: «9 июня 1787 г., во 2-м часу дня императрица выехала из Полтавы [проїхала через с. Нижні Млини] и прибыла в Карловку, имение фельдмаршала графа Разумовского». У 1863 церкву, а потім дзвіницю підважили і встановили на мурований цоколь, потім шляхом розширення західного притвору його з’єднали із дзвіницею. 1885 на церкві і дзвіниці відремонтували фасади і пофарбували їх олійною фарбою в білий колір, а покрівлю – в зелений. Наступний ремонт був проведений 1899 клопотаннями священика Олександра Михайловича Дамаскіна та церковного старости Михайла Арсентійовича Смирнова. У той час парафія храму налічувала 2950 осіб, що проживали у с.с. Нижні Млини, Щербані, Тютюнники, Терешки, Зінці, Клюшники. Дерев’яний храм проіснував бл. 120 років і, незважаючи на регулярні ремонти, «сильно обветшал». Тому на поч. 20 ст. постало питання про будівництво нової, мурованої церкви. Розпочався збір коштів на будівництво та виготовлення проектної документації. Невідомо, хто був автором проекту, але з упевненістю можна стверджувати, що він мав високу кваліфікацію та навики проектування. Новий храм почали споруджувати південніше існуючого. Будівництво тривало кілька років і завершилось у 1907, при цьому богослужіння не припинялися, оскільки старий дерев’яний храм продовжував діяти. Новий храм був запроектований у «русско-византийском вкусе». Мурований, збудований з високоякісної червоної цегли місцевого виробництва із застосуванням великої кількості лекальної та тесальної цегли, якою були декоровані фасади. Це була тринефна, чотиристовпна споруда, практично квадратна у плані, однак її східна сторона складається з трьох апсид, що перекриті конхами, які використовувалися під вівтар, ризницю та паламарню. Бокові входи з півночі та півдня і основний західний оформлені у вигляді ганків з високими двохсхилими покрівлями. Фактично це невеликий за розміром, одновівтарний храм із дзвіницею над західним притвором, перекритий просторовими склепіннями зі струнким декоративним дерев’яним барабаном з великим цибулястим завершенням. Увесь храм встановлений на досить високому цоколі на випадок великої повені на р. Ворскла, яка протікає практично поряд із церквою. Дзвіниця триярусна. Перший її ярус – це головний вхід до храму, другий – дзвоновий – має півциркульні завершення отворів, а фасади стін прикрашені напівкруглими колонками. Верхній ярус мав шатрове восьмиплощинне завершення, що увінчувалося маківкою та хрестом. Загалом стилістика архітектурного вирішення споруди витримана у традиційних формах сакрального будівництва, що притаманні російському зодчеству: аркові ніші, кокошники, важки, цибулясті декоративні главки та ін. Споруда мала чудові пропорції, чіткий силует та відображувала архітектурні напрямки культової архітектури кін. 19 – поч. 20 ст.
У 1776 церковну парафію складали 142 двори та 67 бездвірних хат. У 1902 Г. ц. володіла 29 дес. 2316 кв. саж. землі церковної лісової, бл. 2 дес. ружної садибної, 6 дес. лісу. Мала будинок для квартир причту, будинок для квартири псаломщика. Діяли б­ка; у парафії – земська школа, церковнопарафіяльна школа (містилася у власному мурованому будинку, побудованому на кошти єпископа Іларіона і полтавського віце-губернатора Балясного).
До парафії входили с.с. Щербані, Тютюнники, Терешки, Зінці, Клюшники. 1902 парафіян – 1464 душі чоловічої, 1480 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 3, міщан – 324, козаків – 1080, селян – 903.
Релігійна громада використовувала храм до 1936, коли під натиском партійного осередку села він був зачинений. Після закриття з церкви зняли хрести, дзвони, розібрали іконостас та дзвіницю, вивезли церковні предмети, а саму споруду переобладнали під клуб.
Під час німецької окупації, восени 1941, релігійна громада відновила свою діяльність і храм почав використовуватися за своїм призначенням.
У 1945–1946 настінні розписи та гіпсове ліплення були реставровані Василем Шільоминим (1892–1946). Тоді ж встановлено новий іконостас та відреставровано гіпсове ліплення.
17.08.1949 споруда Георгіївського храму була передана релігійній громаді в «бессрочное бесплатное пользование». Однак на поч. 1960-х в Україні розгорнулася нова компанія у боротьбі з релігією. Виконавчий комітет Полтавської районної ради на своєму засіданні 23.07.1962 прийняв рішення № 280 «Про розторження умови з церковною радою села Нижні Млини по оренді приміщення колишнього клубу». 24.08.1962 виконком приймає рішення № 299 «Про зняття з реєстрації релігійної общини у с. Нижні Млини, Щербанівської сільської ради», а вже 27.08.1962 виконком Полтавської обл. ради прийняв рішення за № 384 «Про зняття з реєстрації релігійної громади у с. Нижні Млини Полтавського району і передачі недіючої церковної споруди у розпорядження Н. Млинської сільської ради для використання під сільський клуб». Фактично релігійна громада проіснувала до серед. 1962, однак постановою Ради у справах Руської православної церкви при РМ СРСР (№ 20 від 04.10.1962) вона була знята з реєстрації, а храм знову було зачинено. Олійний живопис був забілений, у храмі організували клуб, але досить оригінальним способом. У середині споруди були встановлені перегородки, які зверху перекрили швелерами та дерев’яними щитами. У 1988 споруду передали під склад човнової станції. Збереглися документи про її технічний стан на той час: «…в течении более 30-ти лет здание не ремонтировалось и фактически находится в запущенном состоянии (отдельные части стен, карнизов, порталов, ступеней разрушены). Кровля проржавела на 90 процентов и протекает. Двери деформированы, оконные переплёты прогнили, расстеклены. Полы прогнившие, деформированы с уклоном в разные стороны и т.д. Указанное здание к эксплуатации не пригодно и требует безотлагательного капитального восстановительного ремонта, на который местные власти средств не имеют».
У кін. 1980-х у селі була створена ініціативна група, яка почала збір підписів під клопотаннями у різні інстанції про створення та реєстрацію релігійної громади. Невдовзі, 27.02.1990 виконком Полтавської районної ради прийняв рішення № 66, про передачу приміщення храму релігійній громаді. Враховуючи це, виконком Полтавської обл. ради 02.03.1990 за № 1-108/226 звернувся до Ради у справах релігій при РМ Української РСР про реєстрацію релігійної громади у с. Нижні Млини. Однак на той час такі питання вирішувались тільки у Москві, тому лише через кілька місяців на засіданні Ради у справах релігій при РМ СРСР 05.06.1990 остаточно було вирішене питання про реєстрацію релігійної громади. Після отримання протоколу, 25.06.1990 у селі була створена і зареєстрована релігійна громада, яку очолювала рада у кількості 21 особи. Гол. ради було обрано Марію Василівну Положешну. Силами громади впорядкували не тільки саму споруду, а й прилеглу територію, 25.07.1990 відбулося освячення храму.
З метою збереження споруди Г. ц. релігійна громада замовила у новоствореній фірмі «Полтаваархпроект» проект-но-кошторисну документацію на проведення ремонтно-рес­тав­раційних робіт. Науковим кер. проекту була призначена Н. В. Косенко (1954–2007), сама ж робота виконана арх. В. А. Павленко, С. П. Петровою, О. І. Чорним. Проектною документацією передбачалося відтворення храму у первісному вигляді: відновлення досить складної покрівлі і завершення, реставрація фасадів та відбудова дзвіниці. Другим етапом реставрації передбачалося виготовлення нового іконостасу. На жаль, зробити вдалося не все, але можна сподіватися, що найближчим часом споруда буде зустрічати парафіян у своєму первісному вигляді.
Із священиків відомі: Василь Іванович Жуковський (1722, пом. 1739), Федір Васильович Жуковський (1739–1761), Іван Федорович Тарасевич (1885), Олександр Миколайович Дамаскін (1899, 1902, 1912, у сані з 1893, нагороджений набедреником 1898), Антоній Платонович Навроцький (позаштатний 1912), Володимир Семенович Стегній (1990-і), протоієрей Анатолій Стегній (2008); із псаломщиків: диякон Яків Іоаннович Микитенко (1902, у сані з 1897), Йосип Кобець (1912); із церковних старост: міщанин Михайло Арсенійович Смирнов (1902, 1912), Марія Василівна Положешна (2008).
Літ.: ДАПО. – Ф.Р. 4085. – Оп. 16. – Спр. 206; Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку // ЦДІА України. – Ф. 94. – Оп. 3. – Спр. 1. Арк. 5 зв.; Памятная книжка Киевского учебного округа. – Ч. V: Полтавская губерния // Издание управления учебного округа. – Киев: Типо­Литография Высочайше утвержд. товарищ. И. Н. Кушнерев и Ко, 1891; Есипов Г. В. Путешествие императрицы Екатерины II в Южную Россию в 1787 году // КС. – 1892. – №№ 2, 3; Клировая книжка…, 1902. – С. 19; Модзалевский В. Л. Материалы для истории Полтавского полка. Ведомости по сотням Полтавского полка о сеющих табак, мельницах, пасеках, винницах и шинках за 1722 год. // Тр. ПУАК. – Вып. 2. – Полтава: Электрическая типография Г. И. Маркевича, 1905; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 150-151; Мицик Ю. З документів архіву Переяславсько-Борисоглібської духовної консисторії 1725–1783 рр. // ПЄВ. – Ч. 8. – Полтава, Друкарня вид­ва «Гротеск», 2002. – С. 36-79; РГПО, 2008; Приватний архів В. О. Мокляка; Приватний архів В. А. Павленка.
В. О. Мокляк, В. А. Павленко,
Т. П. Пустовіт.