СКОВОРОДА Григорій Савич

(22.11/03.12. 1722, м-ко Чорнухи, тепер смт, райцентр Полтавської обл. – 29.10/09.11.1794, с. Пан-Іванівка, тепер с. Сковородинівка Золочівського р-ну Харківської обл.) – філософ-просвітитель, богослов, поет, музикант.
Нар. в сім’ї козака Лубенського полку. 9-річним осиротів, виховувався старим ченцем. У 1734–1753 вчився (з перервами) у Київській духов-ній академії. Перерви були викликані перебуванням у придворній імператорській капелі в С.-Петербурзі (1741–1744) і на церковній службі за кордоном (1745–1750). Протягом 15 років учителював приватно або в духовних школах у Переяславі й Харкові, але 1769 облишив учительську діяльність й останні 25 років життя провів у мандрах, проповідуючи свої погляди серед народу. Проживав у монастирях, у священиків, освічених поміщиків, але найбільше любив жити серед селян. Під час своїх мандрівок писав твори, які власноруч розмножував і розсилав приятелям. Авт. поетичної зб. «Сад божественных песней», трактатів «Икона Алкивиадская» (1776), «Жена Лотова» (1788), діалогів: «Асхань» (1767), «Наркисс. Разговор о том: узнай себе» (1771), «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни», «Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира».
Живим словом, рукописними творами, і – найважливіше – власним прикладом С. проводив у народне середовище вчення, яке по-новому мусило б збудувати людське життя. Світ С. уявляв як сполучення протилежностей («антитез»). Він учив, що світ є подвійний і складається з двох природ – видимої, або створіння, і невидимої, або Бога, причому Бог є основою світу. Так само, як світ, подвійна й сама людина («є дві людини – земна та небесна – в тій самій людині»). Треба плекати в собі «дійсну людину», яка є рівною самому Богові («Бог наш у нас, у серці нашому»). Головним у людині філософ уважав не її пізнавальні здібності, а її дух («серце»), з якого виростає й думка, й устремління, й почування. Щастя, провіщав С., треба засновувати на вічному – не на багатстві, славі чи тілесному здоров’ї, а на тім, що вічно існує і що можуть здобути всі без особливих труднощів – щастя треба шукати всередині нас самих. Пізнавши себе, знайдемо душевний спокій і радість.
Сам С. вихваляв і вів просте, убоге, несуєтне життя, близьке до природи. Одягався просто, їв раз на день, пізно ввечері, причому споживав тільки городину і молоко, спав не більше 4 год. на добу, ходив пішки, завжди веселий, бадьорий, усім задоволений. Цільність його особистості справляла велике враження на сучасників і зробила С. все-світньовідомим. Його постать швидко стала темою легенд та оповідань. Помер С. під час відвідин одного з друзів; на могилі звелів викарбувати власні слова: «Світ мене ловив, та не піймав».
У Чорнухах, Переяславі-Хмель-ницькому, Сковородинівці створено меморіальні музеї С.; у Чорнухах, Лохвиці та ін. містах йому встановлено пам’ятники.
Літ.: Павловский, 1912. – С. 185; Нова історія Полтавщини, 2006. – С. 244-246.
О. А. Білоусько.