СЛОВ’ЯН РЕЛІГІЯ на Полтавщині

Ранні слов’яни на території краю представлені пам’ятками зарубинецької (3–1 ст. до н. е.), пізньозарубинецької (серед. 1 – кін. 2 ст. н. е.) та київської (2– 3 ст.) археологічних культур.
Три поховання із зарубинецьким інвентарем виявлено на Замковій Горі в Лубнах, Верхній Мануйлівці Козельщинського та Дяченках Кременчуцького р­нів. Впущені в курганні насипи, ці поховання поєднують зарубинецькі та сарматські риси поховального обряду. Лубенське поховання, розкопане 1882 Ф. І. Камінським, здійснене у прямокутній ямі розміром 2,15х2,85 м, впущеній у насип на глибину бл. 1,45 м. Похована тут жінка лежала випростано на спині. Поряд знаходилася типова зарубинецька ліпна кераміка: прикрашений чотирма підковоподібними наліпками горщик та миска з кісткою коня. До складу напутнього інвентаря також входили: ліпна пізньоскіфська курильниця, залізний ніж, точильний камінь та частина залізної лучкової фібули.
Поховальних пам’яток пізньозарубинецької та київської культур на теренах області не виявлено.
На поч. доби раннього середньовіччя територія Полтавщини входила до складу Антського царства (451–635). Тут поширилися пам’ятки археологічної пеньківської культури 5–7 ст. Могильники пеньківської культури відомі переважно в Середньому Подінпров’ї. Покійники спалювалися, а попід захоронювався в ямах. У Полтавському регіоні зустрічаються й інгумації. Поховальний інвентар складають намистини, підвіски, сережки. Особливо виразними пам’ятками є т. з. дніпровські фібули, добірка яких зібрана на узбережжі Кременчуцького водосховища у Глобинському р­ні.
У 8 ст. на Лівобережній Україні утворилося велике напівдержавне утворення – Сіверянський союз. Зі старожитностями літописних сіверян пов’язується роменська культура (9 – поч. 11 ст.). Роменські пам’ятки на території Полтавської обл. розміщені вздовж правих корінних берегів Сули, Псла і Ворскли. У Полтаві сіверянське поселення знаходилося на місці с­ща скіфського часу на Івановій горі. Археологічними дослідженнями 1997–1999 під керівництвом О. Б. Супруненка виявлено залишки житлових приміщень та господарських споруд. У помешканнях виявлено рештки печей підководібної та овальної в плані форми. В одному із шурфів трапився амулет, виготовлений із ікла ведмедя.
Найбагатше за інвентарем сіверянське поховання виявлено в курганному некрополі на малому городищі в с. Глинське Зіньківського р­ну.
Протягом 11–12 ст. сіверянська територія була інтегрована до складу Києво-Руської держави. Успіхи руської колонізації уможливили створення тут Переяславського князівства.
Південним форпостом князівства стала літописна Лтава.
Я з и ч н и ц т в о.
Слов’яни створили цілісну світоглядну систему, яка дістала назву язичництва (язичества). Вона включала розмаїті уявлення, міфологічні образи, що мали глибокі первісні коріння. Основою язичництва стало поняття закону гармонії суспільства і природи, зв’язаного з ідеєю універсального кругообігу і зодіакальною моделлю Всесвіту. Найвищою ідеєю слов’яно-українського язичництва була філософія вічного життя, обожнювання природного начала Всесвіту, радість існування на землі. Вважалося, що у потойбічний світ людина відходить такою, якою була за життя. Звідси прагнення шани, багатства, слави, одвічний потяг до волі («краще смерть, ніж рабство»). Тому так довго не приживалася християнська мораль покірності, відмови від земних благ.
Відчуття щастя покликані були приносити свята з їхніми обрядами й ритуалами. Почуття святості означало прилучення людини до космосу – відчути себе живою клітиною Всесвіту, прийняти в себе життєдайну космічну енергію. Виходячи з такого розуміння святості, слов’яни прагнули тримати в чистоті душу (моління, священнодійства) і тіло (купання, чиста сорочка), намагались за допомогою свят гармонізувати тіло й душу з космічними ритмами природи (свята чергувались з буденною працею). Релігійні обряди та свята були узгоджені з річними фазами небесних світил, пов’язані з хліборобським побутом, аграрними циклами. За підрахунками вчених, в язичницькій Русі було від 120 до 150 святкових днів, невід’ємною частиною яких були ритуальні дійства, передусім, пісні й танці.
Слов‘яни славили небесні світила та природні явища: сонце, місяць, зорі, дощ, вітер; обожнювали землю, воду, дерева. Боги уособлювали явища природи і космос, а з часом – і суспільні процеси. Поняття Бога в язичництві включало два значення: 1) вказівку на єдине Абсолютне Начало всього сущого, яке стоїть вище будь-яких означень; 2) вказівку на конкретний вияв Творчої Енергії Єдиного (боги-творці, боги-опікуни, богодухи тощо). Боги були природні і рідні. Кожне плем’я поклонялось своєму богові; деякі боги з часом ставали спільними. Поступово визрівала ідея верховного об’єднуючого бога. За повідомленням Прокопія (VI ст.): «Єдиного бога, що насилає блискавку, визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі і зовсім не признають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать собі».
П а н т е о н.
Слов’яно-український пантеон налічує бл. 100 богів і богинь. Щодо їх функцій думки дослідників розходяться.
Сонмищем богів, першоземлею світу був, за найдавнішими уявленнями, Вирій – острів у Всесвіті, де збиралися душі померлих, куди зліталися птахи на зиму. У Вирії росло Світове Дерево – Прадуб, під яким знаходився священний живий камінь Алатир. Він ховав незліченну кількість вічно живих зародків, що ними щовесни боги засівали землю і людство. За назвою цього каменя священні місця, де приносили жертви богам, іменувались алтарями (олтарями, вівтарями). Пізніше вівтарі стали святим місцем у християнських храмах.
Господарем Вирію був Білобог – захисник добра. Він вів постійну боротьбу з володарем підземного мертвого царства Чорнобогом, який уособлював зло.
Творцем Всесвіту, Богом над Богами вважали мешканця Вирію Рода, котрий дарує життя всьому живому, дає долю, охороняє родину, єднає людські покоління. З Родом був пов’язаний звичай родинної трапези на цвинтарі й покладення на могилку померлих родичів крашанок, калачів тощо. Парне жіноче божество родючості – Рожаниця – було пов’язане з народженням і мало таємний зв’язок із зірками. Рожаниця опікувалася пологами і продовженням родоводу. Їй, як і Роду, приносили жертви у вигляді ритуальних страв.
Крім богів, як вияву духовної сили, в уяві слов’ян існувало ще багато (більше 100) нижчих рівнем різних духів та демонів, пов’язаних із самою людиною, її тілом і життєвим простором. Духи уявлялися переважно невидимими істотами, які перебували у постійній взаємодії з людиною, визначаючи її душевний і психологічний стан. Приносячи жертви духам, люди намагалися відвернути від себе небажані події чи явища. Демони вважалися миттєвою, роковою силою, що нагадувала невідворотну стихію.
Слов’яни вірили також в існування упирів (вампірів) – мертв’яків, що продовжують існування, нападаючи на людей і випиваючи їхню кров, а також перевертнів й вовкулаків – тих, що могли обертатися на вовків і повертатися знову до людської подоби.
С в я т и л и щ а.
Давні слов’янські святилища (капища) стояли у зонах глибинних розломів земної кори, де виділявся особливий (екситонний) газ, енергія якого впливає на живу матерію. Відомі: Благовіщенське святилище на Десні, Бушівське на Вінничині, Ржавинське на Буковині, Шумське на Житомирщині, «Капище Перуна» на Старокиївській горі та ін. Це були великі (площею 500–600 кв. м) круглі або овальні майданчики, обгороджені ровом або валом. У кожному колись стояли статуї (ідоли, кумири) божества. Статуї богів стояли також в поселеннях і священних гаях; дерев’яні скульптури домашніх ідолів ставили на кутових божницях. Місце перед статуєю, де приносились жертви, називалось требище. Навколо капища споруджувались хороми («храми») – довгі столи з лавами, де сідали до ритуальної учти одночасно 200–300 осіб.
Роль храмів виконувала сама природа: моління давніх слов’ян відбувалися найчастіше біля цілющих джерел і обожнюваних дерев, а також у священних гаях, де заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок. У гаях були могили предків, до яких на Великодні свята сходились родичі. У Клечальну (Зелену неділю) з гаю несли додому священне віття, яким заквітчували дім, ворота, двері (вважалось, що на віттях додому прибував Дух предків, благословляючи нащадків миром і любов’ю).
Слов’яни мали також дерев’яні храми, увінчані куполом і прикрашені майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. У храмах стояли статуї кумирів, виготовлені із золота та ін. коштовностей або різних порід священного дерева. Усі ці храми, статуї, священні дерева були пізніше знищені християнами.
Слов’янські богослужіння мали на меті просвітлити душу людини, з’єднати її з космосом (Богом), зарядити позитивною енергією. Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, спільним споживанням ритуальної їжі та напоїв, виконанням обрядових пісень, танців. У жертву приносили тварин, зерно, різні речі.
Здійснювали обряди досвідчені служителі культів, представники вищої духовної касти – жерці (волхви), які також були учителями, астрономами, магами, лікарями, літописцями, хранителями мудрості. Ці стародавні інтелігенти мали надзвичайну силу впливу на людей. Їхні знання щодо пророцтва і зцілительства згодом перейшли до знахарів, чаклунів, ворожбитів, відунів.
Релігійні уявлення слов‘янського населення Полтавщини.
Про релігійні уявлення населення Полтавщини ранньосередньовічного часу збереглося надто мало матеріальних свідчень.
Досі невідомо, чи існували на Полтавщині спеціальні святилища для відправлення культів, чи їх здійснювали безпосередньо у гаях, дібровах чи на берегах рік. На думку деяких дослідників, до кола слов‘янських ідолів серед. – 3 чв. 1 тис. н. е. належить комплекс із кількох вапнякових конкрецій антропоподібної форми, виявлених край схилу обрізаного кар’єром мису у с. Чернечий Яр Диканського р­ну. Серед цих створених природою «скульптурок» одна має виступ у вигляді голови, на якому кількома штрихами прокреслене ледь усміхнене обличчя людини.
У 1 тис. н. е. у слов’ян панував обряд спалювання покійників із наступним захороненням їх праху на стороні. Сліди таких кремацій виявлені й на кількох пеньківських пам’ятках – селищі поблизу с. Малий В’язівок і різночасовому поселенні в ур. Лящівка поблизу Засулля на Лубенщині, а також в околицях Малої Перещепини. У двох перших випадках поховання містилися у біконічному за формою ліпниму горщику та під розвалом ліпної посудини. У Засуллі неподалік решток такого трупоспалення виявлений розвал великого кружального горщика пастирського типу.
Поряд із пеньківськими трупоспаленнями, на території області виявлені й окремі трупопокладення. Так, при розкопках селища в ур. Лящівка поблизу Засулля під Лубнами С. П. Юренко досліджене поховання дитини 5–7 років, поряд із якою знаходилося дві ліпних посудини. Воно датоване кін. 5 – серед. 6 ст. Відомо й кілька поховальних комплексів, де трупопокладення супроводжуються прикрасами кола антських скарбів і синхронними їм речами. Насамперед, це випростане впускне поховання в одному із курганів скіфського часу поблизу с. Постав­Мука Чорнухинського району, досліджене М. П. Авенаріусом 1895. Воно супроводжувалося антропозооморфною фібулою і пряслицем та рештками дерев’яного перекриття. Чотири поховання досліджені І. П. Костюченко у культурному шарі черняхівського селища поблизу с. Максимівка Кременчуцького р­ну. У жіночих могилах містилися браслети із потовщеними кінцями. Ще одне жіноче поховання виявлено в 1991 побл. Градизька. Воно супроводжувалося двома фібулами дніпровського типу, парою бронзових браслетів, пряслицем, склопастовим і металевим намистом. Подібні поховання засвідчують, на думку дослідників, наявність у середовищі ранньосередньовічних слов’ян певних груп кочівницького за походженням населення – нащадків черняхівської культури і тюркських кочівників 4–6 ст.
Унікальною пам’яткою поширення християнства у середовищі пізньороменських племен виявилося поховання, досліджене В. В. Приймаком на невеликому надзаплавному некрополі городища у с. Городище Чорнухинського р­ну 1995. Під насипом кургану, висотою 0,7 і діаметром 10,8 м, розкрито частину поховання, де були відсутні верхня частина кістяка і череп, а також більша частина кісток нижніх кінцівок. На місці відсутньої верхньої частини кістяка було виявлено розвал ліпного горщика, орнаментованого по вінцю і плічках «гусеничкою». Таким же штампом було нанесено в нижній частині тулуба горщика й відбиток прямого хреста. Поховання, на думку дослідника, засвідчує певну кризу язичницького світогляду і появу якихось «нових віянь» у поховальному обряді, що пристосовувався до християнських канонів.
По утвердженні християнства як державної релігії слов‘янське язичництво поступово занепало. Його форми тривалий час зберігалися у т. з. двовір’ї (поєднанні християнства з елементами язичництва), а деякі риси дожили до наших днів.
У 20 ст. зроблено спроби відродити язичництво, але вже в іншому вигляді, ніж воно існувало в дохристиянські часи. Сучасні форми неоязичництва відомі під загальної назвою рідновірства. Неоязичництво представлено в Україні й українській діаспорі багатьма течіями. Об‘єднує їх ідея відродження дохристиянських вірувань українців і несприйняття християнства як «чужої», «накинутої» релігії. Найпоширенішими в Україні неоязичницькими релігіями є Рідна Віра (засновник В. Шаян) та РУНВіра (засновник Л. Силенко).
Літ.: Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1981; Седов В. В. Восточные славяне в VI–ХІІІ вв. – М.: Наука, 1982. – (Археология СССР); Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. – М., 1987; Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Упор., прим. та біографічні нариси А. П. Пономарьова, Т. В. Косміної, О. О. Боряк; вст. ст. А. П. Пономарьова. – К.: Либідь, 1991. – 640 с. – (Пам’ятки історичної думки України); Костомаров М. І. Слов’янська міфологія / Упор., прим., І. П. Бетко, А. М. Колотай; вст. ст. М. Т. Яценка. – К.: Либідь, 1994. – 384 с. – (Літ. пам’ятки України); Котляр М. Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К.: Заповіт, 1995. – 288 с.; Скуратівський В. Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.; Войтович Валерій. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с., іл., бібліографія; Середньовічна історія Полтавщини, 2004. – С. 58-72.
О. А. Білоусько.