СОКОЛОГОРСЬКІ

Cвященнослужителі, благодійники.
С. Гнат (? – 1740) і його син С. Григорій (? – 1789) – священики з м­ка Сокілка Полтавського полку. Фундатори дерев’яної триверхої Пок-ровської церкви (1727). 1825 два верхи знято, 1875 церква розібрана і зведена нова дерев’яна, п’ятиверха, хрещата в плані.
Літ.: Пирский Н. Местечко Соколка и находящиеся в нем храмы: Иоанно­Богословская, Покровская, Николаевская, Богоявленская и Нерукотворенного Образа Господа нашего Иисуса Христа (кладбищенская) // ПЕВ.ЧН. – 1899. – № 15. – С. 573, 577.
В. М. Ханко.

8 коментарів до запису “СОКОЛОГОРСЬКІ”

  1. Оксана коментує:

    ДЯКУЮ за цікаве повідомлення!!!
    Займаючись історією родини Сокологорських, вдалося зібрати деякі матеріали та відкрити сайт.
    http://s-g.org.ua/d/ua

  2. оксана коментує:

    Стефан Сокологорський

    Стефан Сокологорський , р.н. невідомий, був священником Вознесенської церкви села Пустовойтово Кременчуцького повіту.
    Сокологорський Дмитро Стефанов (1835 р.н.). Закінчив Полтавську духовную семінарию у 1855 г. Був священником і служив настоятелем церкви в с. Кобеляки. До 1882 г. був удівцем.

  3. оксана коментує:

    Стефан Сокологорський

    Стефан Сокологорський , р.н. невідомий, був священником Вознесенської церкви села Пустовойтово Кременчуцького повіту.

  4. оксана коментує:

    Сокологорський Дмитро Стефанович (1835 р.н.). Закінчив Полтавську духовную семінарию у 1855 г. Був священником і служив настоятелем церкви в с. Кобеляки. До 1882 г. був удівцем. У нього, щонайменьш, була сестра Сокологорська Олена Стефанівна і брат Іван Стефанович.
    У Дмитра Стефановича Сокологорського було п’ятеро дітей:
    1. Дмитро Сокологорський (1857 р.н.). У 1882 р. працював на залізниці у Полтавській губернії. Мав дружину Віру Миколаївну, сина, Віктора, (р.н. невідомий). У 1900-х Віктор Дмитрович оженився на Головко Марії Пилипівні. Подальша доля невідома.
    2. Григорій Сокологорський (1865 р.н.) священник. У 1882 р. навчався у Полтавській духовній семинарії. У 1893 р. служив у Красногорському жіночому монастирі у Золотоноші. Помер у 1933 р.
    3. Мотрона Сокологорська (1866 р.н.). У 1882 р. навчалася у Полтавському жіночому духовному училищі. Подальша доля невідома.
    4. Михайло Сокологорський (1868 р.н.). У 1882 р. навчався у Полтавському духовному училищі. Подальша доля невідома.
    5. Іван-2й Сокологорський (народився 20 червня 1863 р., помер 7 листопада 1942 р. у м.Ромни під час гітлерівської окупації від пневмонії, похований на одному з Ромненських кладовищ). Вчився у Полтавській духовній семинарії. У 1884 р., припинив навчання і склав іспити екстерном на Атестат зрілості у Полтавській классичній гимназії, вступив на історико-філологічний факультет Київського Імператорського Університету св. Володимира, повний курс якого закінчив зі ступенем кандидата історико-філологичного факультету у 1889 р. У подальшому служив у Житомирі, Вінниці, Ромнах.
    У 1902 р. взяв шлюб з Кіпарисовою Варварою Олександровною (1880 -1949 рр. , похована на одном из Ромненських кладовищ).
    Від цього шлюбу народилося четверо дітей:
    1. Катерина ( народилася 15 листопада 1905 р.).
    2. Зіновій (народився 30 жовтня 1907 р.). Пропав безвести.
    3. Василь(народився 1 січня 1910 р.).
    4. Ханна (Анна, Галина) (народилася 3 лютого 1914 р.). Була заміжня за Ногинським Наумом (по-батькові невідомо). Мала двох дітей: Тамару, (приблизно 1936 р.н.) і Бориса (1937-38 р.н.). Працювала медсестрою у м. Ромни. Померла наприкінці 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. Також похована на одному з Ромненських кладовищ.

  5. оксана коментує:

    Симеон Сокологорський
    Оставлен ukrainka чтв, 08/11/2011 – 20:39
    Сімеон / Симеон / Семен Стефанович Сокологорський (?-18 лютого1899 р.) був священником. У 1870 р. був призначений священиком церкви (дерев’яна і перевезена з міста Кобеляки) села Пригарівка Кобелякського повіту Полтавської губернії.
    Сокологорський, який поставив собі за мету “просвітити темну свою паству”, погодився сам навчати усіх бажаючих у своїй квартирі, оскільки на той час у всьому приході не налічувалося і п’яти напівграмотних людей. У 1871 році до нього на навчання поступило лише три хлопчики, а в 1872 – до 20 хлопців. Навчав він їх у хаті , яку надав поміщик села Родзянко. 12 січня 1872 року Полтавська Єпархія затверджує Пригарівську церковно-приходську школу, а в 1874 році будується Мала школа на 50 душ в одну класну кімнату і кімнату для вчителя з варистою піччю. Хата була побудована на власні кошти священика. У 1887 році Пригарівську церковно-приходську школу перейменовано на Пригарівське сільське народне училище. У 1891-1892 роках побудовано нове приміщення школи на 150 душ. У школі працювали Сімеон та Афанасій Сокологорські, Андрій Гасан.
    Сімеон / Симеон / Семен Стефанович Сокологорський, жінка невідома. У них було троє синів: Порфирій, Василь, Афанасій, Костянтин.
    - – Порфирій (?-?, ?), був протоієреєм. Служив у Хоролі, Лубнах Полтавскої губернії.
    - – Афанасій (?-?, ?), жінка невідома, був священником і учителем у с. Пригарівка, Кобелякского повіту Полтавськоі губернії.
    Мав дочку Лідію (?-?,?), яка працювала учителькою, та сина Івана (?-?,?). Останні мешкали у Краматорську (20-30 рр.). Иван оженився у 1939р. на Анфісі Андрієвні (?-?,?). Загинув у 1942 р. ( був призваний Шполянським РВК (Українська СРР, Київськая область, Шполянський район). Серед діте є згадки про синів Андрія та Володимира.
    - – Василь Сокологорський (?-?, ?, жінка невідома). Був священником та мав дочку Ольгу.
    Ольга (?-?, похована у Запоріжжі) була заміжня за Петром Отюговым, сином господаря цегляного заводу у Кобеляках Полтавської губернії. Мали сина Вадима. Вадим (?-?, похований у Запоріжжі) був військовим та був одружений з циганкою Марією (?), мешкав у Запоріжжі. Їх син Сергій, ймовіроно, мешкає на Далекому Сході, Чукотці.
    - – Костянтин Сокологорський (1870-90?- зима 1942 р., с. Криничне (?), Кобелякського району Полтавської області) був священнослужителем. Був одружений з Дариною Іванівною, дівоче прізвище Коломенська, (?-1939 р., похована у Чигирині). Мешкала родина у с. Пригарівка, Кобелякського повіту Полтавської губернії. Костянтин брав участь у російсько-японській війні 1905 р., вважався загиблим, оскільки був у полоні на одному з Японських осторовів.

  6. оксана коментує:

    Василь Сокологорський

    Василь Сокологрський (?-?,?)
    Іоан Васильович Сокологорський (?-?, ?). Був священником с. Шафранівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Був одружений з Єлизаветою Феодосієвною (?-?, ?). Мали сина, Сергія Івановича Сокологорського ( 22 вересня 1899 р.- ?, ?). Закінчив Лубенське духовне училище. У 1913 р. вступив до Полтавської духовної семинарії. У квітні1918 р. звільнився на військову службу. 2 серпня 1918 р. вступив до Київського університету Святого Володимира на медичний факультет, а у 1921 р. перевівся на юридичний.
    о.Іван Сокологорський під час проведення в червні 1943 р. чергової акції з збирання пожертв на Українську Православну Автокефальну церкву пожертвував 331 крб. власних заощаджень.

  7. Оксана коментує:

    Версія виникнення прізвища «Сокологорський» на території Полтавськой області (за спогадами Л.І. Елпатьєвської, історичною та довідковою литературою)

    Виникнення прізвища «Сокологорський» на Україні безпосередньо пов’язане з історичними процесами, які мали місце на її теренах у період започаткування козаччини у часи жорстоких випробувань. На користь цього свідчать сімейні перекази і спогади окремих представників родини, що дійшли до наших днів та мають фактичне підтвердження у історії країни.
    Початок формування козацької верстви на Україні припадає на XV ст.. XVI ст і, особливо, його друга половина, ознаменувалися значними по підйому та кількості збурень серед населення у намаганні протистояти забороні православної віри і покатоличенню, закріпаченню і неволі польських панів. Згодом вони переросли у визвольну війну XVII ст., яка була розпочата і підтримана козаками.
    Козаки були особливою когортою і відзначалися непокірністю та бунтарським духом, зухвальством по відношенню до смерті та небаченою силою, кмітливістю та винахідливістю, гумором та веселю вдачею, і, безперечно, самоповагою та лицарством. Вони були вихідцями з народних мас і різних верств, включаючи міщан, бояр, шляхту, і вважалися захисниками народу проти нападників татар і турків. Вони стали тією нескореною силою, що була здатна протистояти всіляким утискам на власному прикордонні – «Дикому Полі», а згодом і на значних територіях сучасної України. Зростаюча кількість і сила козацької спільноти, її спосіб життя і непідкореність владі вабила сміливих, часто шукачів слави, пригод і багатств, серед яких, окрім корінного населення і людей шляхетного роду, були представники Речі Посполитої, а попервах, навіть, опинялися й іновірці.
    На Січі (орієнтовно XVI ст.) з’являється чоловік на прізвище Буткевич (литовець за сімейними переказами) з Брацлавщини. Назва походить від міста Брацлав, що було центром Брацлавського воєводства, а зараз є містечком сучасної Вінницької області. На той час ця територія була самим неспокійним прикордонним регіоном на території Речі Посполитої, що межувала з Диким Полем, за яким розташовувалося Кримське Ханство.
    Можна припустити, що Буткевич був християнином, адже пройшов традиційний ритуал прийняття у козаки через запит про християнське вірування і споживання оковитої. Він бере участь у чисельних козацьких походах на турок і татар. За вдачу, сміливість, безстрашність, виявлені у походах, отримує нове ім’я «СОКІЛ».
    За нетривалих мирних періодів та сезонного зимового перепочинку козаки осідали на певних територіях, де і засновували свої поселення, які називали зимівниками. Сокіл поселяється на р. Ворскла 7 верст від Кобеляк, де і будує свою садибу та церкву (Л. Врангель, Далекое прошлое, Париж, 1934, с. 9-10).
    Слід згадати, що після визвольної війни козакам надаються певні «вольності» і у другій половині XVII ст. за дозволом Б. Хмельницького поступово заселяються землі сучасної лівобережної України. Водночас із самовільним захопленням земель, що сприяло їх освоєнню і визнанню згодом власників, козаки починають отримувати території у винагороду за службу. Як правило, назви місцин, які переважно були степовими, походили від імен перших поселенців і власників та закріплювалися за ними у подальшому, що надає підставу для їх аналізу у історичних джерелах та географічному вимірі сучасної України.
    У працях Д. Яворницького знаходимо згадки про козацькі вольності у джерелах XVI, XVII та XVIIІ ст. До них віднесено Соколиний ліс чи діброву, розташовану між Березівкою (ліва притока річки Інгул) і Темною долиною у Херсонському повіті, яка згадується в документах 1740 р. про укладання російсько-турецького кордону, а пізніше фігурує у російсько-польському поділі 1770 р. (Д. Яворницький. Твори у 20 томах,: Запоріжжя: Тандем-у, т. ІІ, с. 181, 186, с. 310). Відомості надаються вченим і про Соколиний брід через річку Буг до лівої притоки його Мертвих вод, де знаходилося козацьке поселення Соколи. Пізніше воно отримало назву і розвивалося як місто Вознесенськ (Д. Яворницький. Твори у 20 томах, Запоріжжя: Тандем-у, т. ІІ, с. 105).
    У переліку сучасних назв населених пунктів Полтавської, Вінницької і Херсонської областей знаходимо відповідні назви, що беруть початок з козацьких часів і пов’язані з Соколом. Так, на сучасній карті України збереглися:
    - село Соколова Балка біля Нових Санжар, Полтавська область, що назване на честь першого поселенця – козака Сокола (Энциклопедичний довідник «ПОЛТАВЩИНА», 1992, с. 880);
    - село Правобережна і Левобережна Сокілки та Сокільске урочище біля містечка Кобеляки, Полтавска область;
    - село Сокілець, Вінницька область;
    - станція Сокологірне, Херсонска область.
    Серед персоналій також знаходимо згадки про осіб із прізвищем Сокіл або Сокол. Так, серед покозачених шляхтичів Білоцерківського полку за часи Богдана Хмельницького згадуються Богдан Сокол (?-1629-1654-?) та Демко Соколенко (1654 р.) (В. Кривошея, Генеологія українського козацтва: Білоцерківський полк, 2002, с. 28). Василь Сокол відомий як старшина Канівського полку (1630 р.) (В. Кривошея, Генеологія українського козацтва: Канівський полк, 2006, с. 8, 156). Його ім’я також згадується у переліку старшини, що присягала на вірність і службу королеві Речі Посполитої 1630 р. у місті Переяславі (В. Щербак, Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина XV –середина XVII ст.), Київ, 2000, с. 131), що вказує на його належність до когорти реєстрових козаків, які визнавалися офіційними вояками. У переліку казацько-старшинських сімей першої половини XVII ст., а саме у 1647 р. наводиться рід Соколки, Василь з Черкас (В. Кривошея, Генеологія українського козацтва, 2004, с. 90).
    Формування прізвища, як можна припустити, відбувається поступово. Ми не виключаємо, що від цього прізвища з коренем “СОКОЛ- СОКІЛ” пішло кілька похідних, наприклад Сокіл, Соколенко, Сокольський, Соколовський тощо.
    Як зазначає Л.І. Елпатьевска, згадуючи сімейні перекази, Сокіл будує дім на горі, звідки і з’являється прізвище Сокіл з гори, Сокол-Горський, що трансформується з часом у Сокологорський (Л. Врангель, Далекое прошлое, Париж, 1934, с. 10).
    Відомою нам постаттю з таким прізвищем є перший сотник Сокільської (Сокологорської) сотні Карпо Лук’янович (Сокологорський), що займав цю посаду у 1672 р. (період гетьманування Івана Самойловича, який походив з родини священника Самійла). Сотня розташовувалясь у Сокілках і належала до групи Поорільських сотень (укріплення по річці Орель). Вона була створена у 1660 р. і проіснувала у складі Полтавського полку до 1764 р. (згадується у реєстрах Полтавського полку за 1718, 1721, 1733-1735 рр.) (В. Мокляк, Полтавський полк, 2008, с. 90-91).
    У територіальному поділі містечко Сокілки (теперь село Правобережна Сокілка Кобеляцького району) стає сотенным центром Полтавського полку, яке, очевидно, і стало місцем поселення родини, а згодом і розпорошення по території сучасної України.
    У 1905 р. залишки сотенного містечка Сокілки були оглянуті В.Г. Ляскоронським (членом експедициі з вивчення архітектурних пам’яток). За його описом залишки містечка знаходилися на високому правому березі річки Ворскли, мали овальну форму і складалися з валів та ровів. У центральній частині знаходилася церква Іоана Богослова, яка була зруйнована у 30-і рр. ХХ ст. (В. Мокляк, Полтавський полк, 2008, с. 90-91). Л.І. Елпатьевска називає церкву містечка Сокілки сімейною церквою Сокологорских, оскільки у ній був похований сам Сокіл і багато Соколів-запоріжців (Л. Врангель, Далекое прошлое, Париж, 1934, с. 10).
    Як відомо, козаки-запорожці були не тільки вояками, але й активними захисниками православної християнської віри, про що свідчать історичні факти спрямування їх політики щодо заснування монастирів, церков та пожертви, тощо. Цікавим фактом є свідчення про існування Сокільского Преображенського чоловічого монастиря, який було засновано у 1714 р. ігуменом Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря біля гори Д’ухової на березі річки Ворскла (тепер територія села Правобережна Сокілки Кобеляцького району Полтавської області). У 1737 р. монастир було зруйновано кримськими татарами, а у 1738 р. відновлено. У 1777 р. будівлі були перенесені на гору. З цим окремі дослідники іноді також пов’язують виникнення назви Сокологорського монастиря. Серед основих будівель було дві церкви: Преображенська та Георгіївська. У 1786 р. монастир, як і багато інших у Полтавській стороні, з ліквідацією Запорізької Січі (1775 р.), було закрито за секуляризаційної рефорами. У 1797 р. за наказом губернатора Хорвата та за дозволом митрополита Гавриїла будівлі було розібрано і перевезено до Катеринослава (теперішнього Дніпропетровська), де вони довгий час слугували Успенським собором міста (з інтерв’ю отця Миколая В. Какубової DNEPR INFO, http://dnepr.info/experts/yspenskie_sobor).
    У церковних джерелах знаходимо згадку про Сокольську чудодійну ікону Різдва Пресвятої Богородиці, яка явилася у 1172 р. і знаходилася у монастирі. Ікона вважалася дуже шанованою у народі і мала відмітини на тлі після татарської навали. Днями святкування ікони є 23 лютого / 8 березня. Серед інших секуляризованих речей після ліквідації монастиря вона була передана до собору у Єльці (Росія). Подальші відомості про ікону відсутні.
    Історичні переломні події виокремлюють серед роду Сокологрських священицькі та дворянські гілки Полтавськой губернії. Такий поділ відбувається після приєднання України до Московії з укладанням військових угод (1654 р.) і посилюється після ліквідації Січі за часів правління Катерини II.
    У XIX ст. П. Куліш, вивчаючи історію козацтва, висловив думку, що козацькі ватажки продали інтереси власної держави і зрадили народ, штовхаючи його в кабалу закріпачення, в обмін на обіцянки Московії про збереження власних привілеїв. Вона зазнала нищівної критики навіть з боку культурної еліти того часу, оскільки не відповідала політиці російського уряду щодо Малоросії (сучасної України).
    Як писав Т. Шевченко, «Було колись в Україні, Ревіли гармати! Було колись – запорожці вміли панувати. Панували, добували і славу і волю; Минулося – осталися Могили на полі».
    Забувається минула слава, а козаки починають поступово зазнавати утисків в межах Московії та Речі Посполитої, що змушувало їх боротися. Після невдалих спроб обстоювати себе шляхом повстань протягом 180 років їм доводиться обирати в нових умовах… Окремі гілки, що належали до козацьких верств, прагнули підтвердити свою шляхетність і отримати дворянство (жалується з 1763 р.), що давало можливість вижити, уникнути закріпачення, зберегти багатство та здобути положення у нових умовах.
    Такими особами у Катеринославському намісництві у кінці XVIII ст. є надвірний радник Яків Іванович Сокологорський (суддя Катеринославського совісного суду 1793, 1794, 1796, 1820 рр.), колежський асесор Яків Сокологорський, порутчик Гаврило Сокологоський, порутчик Іван Сокологорський [Посунько О. М. Діяльність органів юстиції на Катеринославщині в останній чверті XVIII – першій половині XIX ст., Історія і особистість історика: Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько. - Дніпропетровськ: НГУ, 2004, с.189-201; Макидонов А. В. персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. - Запорожье : Просвіта, 2011, - 336 с. / с. 111, 114, 129, 130, 226; Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII — середина XIX ст.). — К.: Інститут історії України НАН України. 2011. — 266 с./ с.201, 203].
    Активно відбувається розшарування суспільства і козацька верхівка, переслідуючи власні інтереси, віддаляється від устроїв козацької держави, народу, наслідуючи нові відносини в межах Московії і відкидаючи засади демократичного рівноправ’я, притаманного слов’янському суспільству від часів Київської Русі. Козацькі маси, зраджені і залишені напризволяще власними ватагами, трансформуються у трударів поряд з селянами. На кінець XVIII ст. населення України стає переважно селянським. Водночас розпочинається вікове гоніння на українську мову і культуру, нищівна політика щодо її історичного минулого і народу. Колишня козацька старшина, прийнявши дворянство, та заможні козаки, яким вдалося уникнути закріпачення, займають ворожу чи нейтральну позицію (В.Кривошея «Генеалогия украинского казачества», 2004, с. 307).
    В цих умовах у кінці ХVIII – на початку XX ст. функції духовно еліти нациї переходять в Україні до нижчих верств православного духовенства (у першу чергу сільського), яке стояло ближче до народу і було провідником православних християнських ідей, які складали основу його життєвого устрою. Сільське духовенство продовжує втілювати ідею української самобутності і державності в умовах гонінь на все українське. Це було обумовлено зміною його соціального стану, оскільки після мазепинського виступу, виникає невдоволення московською системою юрисдикції. Остання не визнавала за ними шляхетного (дворянського) походження, що створило «антиросійський законсервований матеріал, який чекав своєї нагоди» (В.Кривошея «Генеалогия украинского казачества», 2004, с. 308).
    На Полтавщині серед інших відома гілка священницького роду Сокологорських з поколінними розписами XVII-XX ст. (В.Кривошея «Генеалогия украинского казачества», 2004, с. 308).

  8. Оксана коментує:

    The origin of the family name “Sokolohorsky”,
    based on the memories of Ludmilа Elpatievsky,
    historical facts and sources

    XV century was the time of the formation of kazak groups in the Southern territories of the modern Ukraine.
    XVI century was the time of many severe riots and uprisings against Polish domination in Ukraine (in that time one part of Ukraine was under Polish domination).
    In XVI century to the Sich (a place located no far from Zaporizza) a kazak came form Brazlav region (Vinnyza region, a central part of Ukraine). His name was Butkevich, and he was Polish or Lithuanian. Taking part in many kazak campaigns, being brave and fearless, he served the new name Sokol. He settled on the River Vorskla not far from Kobelyaky (a small town in Poltava region in Ukraine). It should be told that in the second part of the XVIIth century there was a permition from Bohdan Khmelnizky to settle on the right bank of the Dnipro.
    There is a village Sokolova Balka (Novi Sanzary, Poltava region).
    There is Sokolky (not far from Kobelyaky), that seemed to be the place where the family lived and a lot of its members were berried in the family church. the Sokolky family can be found (Vasyl’ from Cherkasy) in the list of the military kazak leaders in XVII century, 1647.
    It is supposed that one of the Sokol’s sons (after leaving the Sich) settled on the hill. He built the house, church and started teaching children. His name was transformed and later it was Sokol from the hill, and Sokolohorsky (in Ukrainian, in Russian – Sokologorsky). The family is known as the family of clergymen.
    During the time of Ekaterina II the Sich was ruined and top military kazak leaders became nobles to have rights to keep the wealth, the position in the society.
    In XVIII-XX centuries clergymen became the Ukrainian elite, among them Sokolohorsky.